Р.Іванченко - Золоті стремена. Романи.

Оглавок шостий. Розіп’ята душа – 3

Золото… Золото… Скрізь було стільки золота, що від його блис­
ку в очах мерехтіли блискітки й ніби сипалися, як золотий дзвін­
кий дощ, на землю, на голови й одяг людей, котрі товпилися під
золотим склепінням цієї велетенської золотої зали. Ба, здавалося,
що ніби й люди в цьому золотому блиску втрачали рухливість й
ставали тремкими золотосяйними стовпами або розчинялись у зо­
лотому тумані. Та лише на мить запаморочилась у княгині голова.
Другої миті вона, тріпнувши дзвінкими срібними підвісками скіф­
ської цариці, що спадали з її високого начільника, стрепенулась
і ніби відігнала від себе золоту полуду. Ніякого дива тут нема —
ромейський кесар он сидить в кінці зали на золотому стільці у
золотій короні, сидить на стільці, який тут називають трон, й лу­
каво стежить за нею. От чого він довго готувався до цієї стрічі! Не
781 знав, чим здивувати, чим запаморочити їй голову, аби пам’ятала
ия зухвала володарка, що він недосяжний, недоступний, купається
в золоті, яко і сам Бог на небі, і ніхто з володарів земних з ним не
може бути рівним. Вони, оті володарі, посли, купці, поети, лиш
можуть наблизитись до трону, здаля покланятись, а декотрим до­
зволено навіть на колінах підповзти до його ніг й поцілувати зо­
лоту пантофлю чи кінець його багряного окрила.
Але! Як поводить себе ця жінка-володарка? Вона ніби нічо­
му не здивувалась, лише мружилась від сяєва тисячі світильників,
від казкового блиску зали і придворних велеможців. Вона рушила
просто до нього — спокійно і твердо, відштовхнувши євнуха, ко­
трий мав узяти її під руку й підвести її на певну — тільки на пев­
ну! — відстань до трону.
Ольга йшла повагом, гордовито піднісши свою красиву цар-
ствену голову у тому скіфському начільнику, що скидався на ко­
рону. З нього спускалась тонка прозоро-золотиста шаль; чорний
навершник, розшитий білими перлами, робив її поставу врочистою
і стрункою. Білі широкі рукава сорочки були розшиті коштовним
камінням. Вона сама йшла до імператора яко богиня, що воскресла
з прадавньої скіфської могили, ні страху, ні лести на обличчі в неї
до його божеської особи. Навпаки, мружачись, вона дружньо усмі­
халась кесареві, як до давнього знайомця, і він не знав, чи відпові­
дати такою ж люб’язною усмішкою, чи суворо насупити обличчя.
Через те повернувся направо, до імператриці Єлени, котра си­
діла поруч з ним на своєму троні — теж у короні і у червоній
хламиді.
Імператриця уважно стежила за царственою ходою цієї воло­
дарки, київської княгині. Зразу видно, що в ній грає царська кров
і гідність володарів нікому не підвладної країни. І оточення її не
поступиться пишнотою і гордістю царському оточенню. За нею
йшло сорок три купці, служниці, родички, два тлумачі, княжич зі
своїми людьми, двадцять послів, а ще від церкви монастиря свято­
го Маманта препозит1 і два остіаріР.
Але які гарні іскристо-синяві очі в цієї жінки! І хто сказав, що
в неї за плечима багато літ і зим? Білошкіре, без зморщок лице,
ані сивої волосинки з-під начільника, над яким вивищилась якась
дивна округла шапчина. Княгиня сама спинилась на певній від­
стані — надто близько біля кесарів! — і привітно схилила чоло.
І враз в її шапчині сяйнуло тисячі блискіток і вогників — синіх,
1 Препозит — чин у візантійській адміністрації, «завідуючий» началь­
ник.
2 Остіарій — привратник церкви, завідуючий ризницею і церковним
посудом. червоних, жовтих, зелених, білих, чорних. Імператриця аж відки­
нулась на спинку трону від засліплення! Де стільки коштовного
каміння набрала ця варварка? Адже в Єлени не було й половини
того… Може, в Країні Руси таке каміння розсипане по землі або
воно падає з неба яко дощ?
Княгиня простягує кесареві різьблену скриньку. Щ о в ній?
Може, також повно отих коштовних камінців? Хай би швидше
Костянтин брав те підношення.
— Тут наш ряд, кесарю,— каже Ольга.— Той, що Ромея уклала
з Києвом.— Ці слова відлунюють за її спиною грецькою мовою.—
Я принесла тобі сю харатью, щоб нагадати…— Вона схилила чемно
голову й осміхнулась. Як легко жінки можуть говорити навіть гіркі
слова! Але ні, княгиня нагадує слова не про данину, а про любов і
мир.— Адже мій муж-князь Ігор уклав сей ряд во ім’я миру і Л ю ­
бови. А ми так рідко згадуємо про це.
Імператриця Єлена прикрила очі повіками. Напружене очіку­
вання втомило її. Зате смагле, довгобразе лице Костянтина, обрам­
лене короткою чорною борідкою, зарожевілось. Володарка Країни
Руси, яко вправний посол, своїми лагідними словами обійшла під­
водні скелі. І зовсім не нагадала йому про борг Ромеї її державі!
— А ще… хощю просити тебе, великий кесарю, щоб твій патрі­
арх і ти охрестили мене істинно християнським хрестом… У най-
святішому християнському храмі твого святого града. Хощю взяти
істинне благословення з твоїх рук, кесарю!
Костянтин кліпає очима. Щ о за сим проханням криється? Яке
лукавство? Усі ці варвари хитрують, лукавлять, щоб вибити з рук
кесарів якісь пільги і переваги при дворі. Хрещення уже хрещеної
княгині? Он стоїть за нею її пресвітер — престарезний Григорій.
Щось задумала княгиня…
Власне, усі довколишні володарі, приймаючи з рук Ромеї хре­
щення, домагаються рівности з ним, з його державою. Ось як
Болгарія. Тому він, Костянтин Багрянородний, і написав для сво­
го сина в книжці «Про церемонії»: до володарів арабських держав,
до франків, італійців і болгар треба звертатись не як до рівних
імператору, а як до менших від нього, як до його синів. І починати
звертання саме з того, щоб підкреслити, що, хоча вони і є христи­
янськими володарями, вони не рівні йому, а підпорядковані йому
сини: «До люб’язного і вдохновенного нашого сина, архонта свого
народу…»
Втім, київська володарка — жінка. Вона не зможе суперничати
з ним і його владцями тут. Хай охрестить її патріарх. Тут не буде
ніякої втрати.
Імператор згідливо хитнув короною. Але очима пильнував за
кожним порухом княгині. З цими країнцями-русами треба бути
783 обачними. Це хоч і варвари, але великий і войовничий народ.
З ним потрібно тримати мир, аби не з’єднались з Хозарією, яка
знову хижим оком поглядає на Ромею. Тут араби та мусульманські
правителі Закавказзя постійно шарпають його велику державу, не
приведи Боже, ще викликати проти себе гнів країнців-русів та
хозар. Втім, йому потрібні мир і любов з Києвом — і щоб руси
дали йому якомога більше воїв! Багато ратників! Ця княгиня, ли­
бонь, радо погодиться дати йому своїх мечників за честь, яку хоче
дістати від нього. Так, він умовить патріарха охрестити її, більше
того — стане її хрещеним батьком і надасть почесне ім’я своєї до­
чки, чи архонтеси… Усі варварські володарі нині добиваються тих
почесних титулів. Він подарує княгині ці почесні звання і буде
тримати її якнайдалі від себе. О, це велике мистецтво — уміти
тримати на відстані сторонських володарів і владик. Бо коли при­
ймають хрещення, відразу ж прагнуть сісти за стіл поруч із кеса­
рем, як з рівним собі владцею.
Ось і ця Ольга. Чому не робить проскінези — глибокого по­
клону — до його ніг? Чому тричі не падає ниць перед ним, як це
належить усім? Тільки всі люди її і челядь розпростерлись перед
ним. А вона стоїть і розмовляє з ним, яко з рівним!.. Іще отой
юнак, що за її спиною, сяє до нього ясно-синіми очима. Певно,
синок. Логофет 1про нього мовив: тікав назад до Києва, а княгиня
посилала погоню й завернула. Впертий хлопак — навіть князів­
ського одягу не одягнув, стоїть у білій сорочці і в червоних чобіт­
ках. Розвихрився чуб і упав на чоло. Обводить очима залу — і не
дивується. Ніби виріс в таких розкошах!..
— Мудрі твої слова, княгине. Володар має дбати про свій на­
род і просити у Всевишнього благостей для нього. Гадаю, патріарх
згодиться на твою просьбу. А ми раді були б мати тебе за дщерь
нашу… і нашої держави. І повеліваємо тебе іменувати архонтесою
твого народу — країнців-русів.
— Дякую за честь, великий кесарю. І тобі, царице Єлено, дякую
за милість, що зустріли тут мене і моїх людей… Ось подарунки вам
від нашої землі.
Ольга підняла вгору руку — і тоді з-під завіси в кінці зали ви­
йшло четверо мужів у боярському вбранні, бігцем піднесли до тро­
ну важку скриню і розкрили її. В очі імператриці й імператора сяй­
нуло сяєво тисяч коштовних відгранених камінців. Розшити ними
одяг, нанизати на нитку й оповити себе разками… О, яка краса!
Єлена вдячно глянула на княгиню і комусь помахала рукою.
В цю мить з другого кінця зали рівними шерегами вийшли диво­
1 Логофет — вища придворна посада, чиновник, що відповідав за адмі­
ністративні та фінансові справи.
784 вижно багато вбрані жінки і застигли в поклоні. Ольга запитливо
подивилась на логофета, і той задоволено пояснив:
— Августа Єлена і її придворні дами вітають княгиню Ольгу.
Це честь, якої до цього, певно, не мав тут жоден володар до­
вколишніх земель. Початок добрий! Тільки б Святослав чогось не
утнув. Якийсь він свавільний, гордий, незбагненний! Але ж ба­
чить, яка шана і честь віддається їм і їхній державі. Може, прихи­
литься більше душею до думки, щоб поріднитися з цією імперією.
Хто з ким поведеться, від того й набереться. Та головне, щоб дали
у жони Святославу царівну!.. Тоді буде вічний і міцний мир між
ними.
Про це порозуміється спочатку через послів. Але перше вона
прийме патріархове хрещення. Ніхто тоді не скаже, що руська кня­
гиня варварка!
І ось чує слова препозита:
— Просять княгиню на спільний обід… Її величність августа
Єлена запрошує зараз до своєї зали. І ще наш кесар виділив на­
лежне утримання для княгині і її людей.
Логофет став зачитувати прізвища київських прибульців. Кілька
урядовців розносили на золотій таці більші і менші купки срібних
міліарісіїв.
Втім, княгині і її родичам та послам дали тільки посольське
утримання. Її, володарку великої держави, прирівнюють до посла?
Гаразд, ще не все скінчено…
З тронної зали логофет повів русів до зали Юстиніана, а потім
до зали Кентурія. Високе склепіння зали з осяйними мозаїчними
зображеннями християнських святих підпирало шістнадцять ко­
лон. М іж тими колонами глухли лункі кроки руських послів, ніби
їх ковтали глибока тиша і прохолода. Тут спадала напруга від зо-
лотосяйної тронної зали, від світла світильників і блиску високих
й зачаєних слів. Тут було легше дихати.
Посиділи, відійшли від утоми. І вже знову їх ведуть до іншої
зали. Там за обіднім столом уже сидів сам Костянтин. Мав на собі
не пурпуровий, а білий одяг. І корона на ньому була інша — ма­
ленька і легка. В інших одяганках була й августа Єлена — теж у
всьому білому. Поряд з ними сиділи у невеличких, але високих крі­
сельцях порфирородні їхні діти. Ольга знала тільки про старшого,
Романа, який має бути спадкоємцем цього трону і держави. Кілька
менших дітей були дівчатками. Княгиня уважненько окинула їх по­
глядом.
— Щ о ж тобі найліпше сподобалось у нашому граді? — через
свого тлумача запитує її кесар.
— Божі храми… Християнські обителі — монастирі… Ї лад у
твоїй державі.
50. Зам. 345
785 — Чи хочеш щось сказати мені ще? Які твої потребизни?
— Звичайно ж, хошю. Аби твоя держава і моя жили одвічно в
мирі і любові. Як те говорено в християнських писаннях.
— Згоден з тобою, княгине…
Ольга трохи подумала і сказала:
— Чи не добре було б, коли б ми з тобою скріпили цей мир і
любов шлюбним соуззям наших дітей? Гарні у тебе дівчатка. А в
мене син на порі. Переємець Київської держави.
Брови у кесаря — густі й чорні — поповзли на чоло. Почав
частіше позирати на блискучий натовп своїх велеможців, і за тим
заняттям ніби не ставало у нього бажання щось їй відповісти.
А він хотів би їй сказати, про що написав у своєму трактаті для
свого сина Романа, майбутнього керманича цієї блискучої держа­
ви. Костянтин зиркнув до Романа, немовби хотів сказати йому: чи
ти бачиш — ось і знову варвари вимагають для своїх династій нашу
імператорську кров!.. А потім, яко родаки, будуть влазити в наші
справи, забирати землі і гради й м’ятежити…
Роман зрозумів батьків погляд, усміхнувся.
Костянтин звернувся до тлумача:
— Перекажи княгині мої слова. За законами і звичаями нашого
двору не можемо цього зробити, княгине. В минулому імперато­
ри, які одружували своїх дітей з дітьми інших володарів, завдали
великої біди владі й державі. І хозари, і болгари чимало крови тут
пролили, вимагали імператорських корон і плащів.
— Моя земля дасть тобі, кесарю, багато воїв — відіб’єшся від
усіх! — запевнила спокійно Ольга кесаря.
— О, вої нам дуже потрібні. Чи ж є правда в твоїх словах?
— Тільки правда, кесарю. Мечі київських воїв скріплять між
нами мир і любов.
— Ми… будемо ще говорити про це, княгине…
— Я не вимагатиму в тебе ні корони, ні плаща. Дай мені для
сина жону із свого роду.
— Це так… Треба обмізкувати це!..— бурмотів Костянтин… З
одного боку, вої… Йому потрібна безконечна кількість хоробрих
воїв!.. Але ж треба зберегти і свої закони, треба показати і синові
Роману приклад!..
— Ти думай, кесарю. Я тобі даю добру раду. А я прибуду до
Києва і дам тобі знати, коли зможеш дістати моїх воїв.
— Мені треба якнайшвидше княгине.
— Гаразд. Я тобі перекажу через твоїх послів. Іще додам воску,
і хутра, і шкіри…
Великий блазн у словах княгині!.. Але ж він порушить закон,
який же сам і встановив тримати. Роман розглядав людей, нама-
786 гався не дивитись на муки роздумів, що відбивались в очах його
порфирородного батечка. Розумів, що вітець його борсається в те­
нетах, які ж сам і розставив для себе.
Раптом Костянтин згадав: патріарх! Де нині його престарілий
Полієвкт? Нехай негайно ж охрестить княгиню з усіма почестя­
ми — і якнайбільше святочности та урочистости! І це буде мздою
для честолюбної володарки Країни Руси.
Кесар повернувся до логофета:
— Пошли когось до Полієвкта. Хай приготується до хрещення
княгині. У святій Софії.
— Дякую тобі, кесарю,— зраділа Ольга.
— Я сам буду твоїм хрещеним вітцем, якщо Полієвкт дозво- ■
лить.
— А ти добре його попроси — він і дозволить. Хіба ні? — втру­
тилась августа Єлена. їй також хотілося, щоб ця правителька вели­
кої багатої землі стала їхньою доброю сусідкою. Коштовне каміння
і вої попливуть тоді до них рікою!..
Ольга, втім, відчувала, що в цій щедрій і дружній запобігливості
августійшої родини криється якась таїна. Може, тільки цими по­
честями й хочуть відкупитися від неї? Здобути воїв і ще чогось… А
де ж їхня данина Руси? Вона їм ще не нагадувала.
Кесар і Єлена позіскакували з крісел, заметушились і всі гості.
— Де логофет? — нетерпляче озирався Костянтин.
— Запрошуємо до зали Юстиніана,— випірнув звідкись той.
До Ольги пробився крізь товпище людей Ставро.
— Княгине, не відступай. Хай дають нам невісту.
— Княгиня мусить сісти за стіл для зостів — придворних жінок
імператриці,— перебив розмову препозит і взяв Ольгу-княгиню
під руку, щоб посадити на визначене для неї місце.— Цей стіл на­
зивається усічений, і за нього сідає вся кесарева родина. Велика
честь для княгині сидіти поряд з родиною августійших царів на­
ших! — Царедворець улесливо заглядав їй в обличчя… Запобігав
ласки і дарунків.
Вона знову розм’якла душею — жодного посла не садять ро-
мейські царі за спільний стіл з імператором. Ця честь тільки для
неї! Її віншують тут вище від усіх чужинських послів! Хай бачить
це увесь світ!..
Але хвиля гордости змінилась хвилею сумнівів. Ніби чийсь го­
лос всередині застерігав її: щоб ця честь не принизила в тобі до­
брочесносте й глузду, щоб не зігнула твою гідність! Стережися!
Ольга сиділа за обіднім столом навпроти августа Єлени. І рап­
том помітила, що Святослав із Свенельдичем і Асмудом пробира­
ється до виходу. Там ще купчилися її посли і служниці, очікуючи,
доки і їм вкажуть місце за столом.
787 — Запрошуємо гостей до Хризотриклину1! До Хризотриклину! —
верховодив і тут той же препозит.— І ви також… Тут лишається
тільки княгиня-володарка.
Та Святослав не зважав на розпорядника церемонії. Зі своїми
людьми він зник за дверима зали. Що ж надумав? Бачила — хло­
пець украй ображений. Кесар відмовляє їм дати невісту… Вважає їх
нижчими людьми! Чого було їхати? Щоб почути оте приниження?
Княгиня вперто буде домагатись династичного шлюбу, але даремні
зусилля! Був певний, що мечем, тільки силою меча потрібно себе
утверджувати! Ось лиш дочекається, доки візьме кермо держави до
своїх рук. Хай запам’ятають його ім’я…
Але бунт Святославової гордої душі погасила палацова сторожа,
яка твердо й німо стояла при дверях й не випустила Святослава з
палацу.
Довелося сідати за стіл у Золотій залі разом із послами, купчи­
нами, родаками, служками. Княгиня непокоїлась — де ж подівся
Святослав? Раптом відчула, що навколо неї залягла очікувальна
тиша. Десь ніби зашарудів віддалений шерхіт шовків, легкий по­
ступ багатьох ніг. І в якусь мить, коли той шерхіт і топтання за­
вмерли, з піднебесся зринув тихий кришталевий спів. Він посилю­
вався, розпружувався, розповнювався силою, розтікався срібними
струмочками, бився потужними крилами під осяйним мозаїчним
склепінням, поміж колон. Ольга не відразу здогадалась, що то лине
спів великого хору, який непомітно розосередився попід стінами,
поміж колонами. Логофет, що стояв за її спиною, нагнувшись до
неї, повідомив, що то півчі від церкви Апостолів і від святої Софії
співають для неї і для гостей імператорські гімни. Тож недарма
на неї звернули погляди всі, хто сидів за цим столом. Костянтин і
Єлена вдоволено усміхались — вони таки домоглися свого: здиву­
вали київську правительку величним прийманням її.
В очах княгині Ольги забриніли сльози. Ба й справді, велику
честь їй та її державі віддає імператорський двір могутньої Ромеї.
Чи ж хтось із інших володарів світу здобув тут такі пошанування?
Далебі, ні. І якось крізь туман осяйного піднесення ледве почула
слова логофета:
— …а місяця октября в день вісімнадцятий ми будемо раді тебе
знову бачити тут, княгине. Будемо стверджувати харатью про мир
і любов поміж нами!..
1 Хризотриклин — інша врочиста зала імператорського палацу.
788 * * *
1 був місяць октябрь, що у полян-русів називається жовтень,
і був день вісімнадцятий — у неділю. Знову зустрічали княгиню
Ольгу в прохолодних сяючих залах царського палацу придворні й
урядовці, і красуні зости, і сам Костянтин Багрянородний та його
жона Єлена. Логофет сам підніс княгині на золотій тарелі, оздо­
бленій великими перлами, купу срібних грошей — було там п’ятсот
міліарісіїв. Кожному з її посольства також дали гроші, відповідно
до його чину при княгині: родичі і посли дістали по тридцять і
по двадцять міліарісіїв, тлумачі і писці княгині — по дванадцять і
п’ятнадцять, служки і люди Святослава — по п’ять міліарісіїв.
Тепер усе те згадувалось, як у паморочливому сні. Далеко вже
був златоглавий Царгород з його палацами і храмами. І свята Софія
ніби розтанула у голубому мреві, де маленький старий чоловік у
золотій рясі з рідкою борідкою осіняв її хресним знаменням і кро­
пив святою водою.
Патріарх Полієвкт доживав своє дев’яносте літо. Розумом ще був
швидкий, як і в рухах рвійний, хоча ноги ледве тримали його сухе,
згорблене тіло. Він висвячував київську княгиню ретельно і свя­
точно, хоча, читаючи над нею молитовник, хилився від безсилля
набік. Тоді двоє молодих дебелих священиків підхоплювали його
попід руки і знову встановлювали рівно на підлозі. А він, ніби й не
помічаючи того, читав далі зі сльозами у великих карих молодих
очах, і благав Господа Ісуса Христа, і покладав руку їй на голову, і
біля грудей, і на чолі викреслював у повітрі горящою свічею по три
хрестики.
— Поможи їй, володарці великого народу, зберігати, о Господи,
твої заповіді, бо вони подають життя. Запиши її ймення в книзі
свого життя і приєднай до отари своїх спадкоємців, щоби в ній
прославити святе ім’я Твоє і Твого возлюбленого сина, Господа
Ісуса Христа, і Твого животворного Духа… Яке ймення святе хочеш
взяти? — раптом звернувся Полієвкт до Ольги.
— Єлени, яко і звали матір великого Костянтина…— Хотіла
ще додати, що так уже її нарекли колись при хрещенні дитиною:
Єлена вона, Олена… Але патріарх думкою витав високо, слухав
лише себе і був увесь у своїй справі.
— Споглядай милосердно на Єлену, рабу свою, і вислухай її
благання… і дай відчути радість у своїй праці і в нащадках своїх…
Ольга слухала патріарха і ледве впіймала мить, щоб повернути
його думку в інший бік.
— Велика твоя молитва, владико. Нехай продовжаться твої дні
під небом. Яке твоє слово, щоб узяти київських християн під по­
кров Ісуса Христа і Пречистої Діви, Богоматері його? Звели, вла­
дико, митрополитом у Києві наставити мого пресвітера Григорія.
789 Полієвкт задумався. Йому було важко спуститись з небес до
земних справ. Мабуть, уже душею жив іншим, потойбічним жит­
тям, через те нелегко було відразу й збагнути земні справи. Мабуть,
в таких випадках його заміняли оті двоє мовчазних священиків.
Один з них одразу і відповів їй:
— Княгине, патріарх наш з радістю візьме під свою руку київ­
ських християн. І висвятить на митрополита гідного пастиря. Ось
отець Фока уже готовий взяти на себе сю працю!..
На ті слова другий священик чемно і низько вклонився їй. Звідки
він узявся, такий спритник, отой Фока? Бач, не хочуть Григорія
наставити!.. Свого підсовують!.. Які ж влазливі ці ромеї!..
— Дякую Господу Богу і патріарху Полієвкту за милість до на­
ших християн. Ми… будемо у себе радитись з боярами про отця
Фоку…
Священики перезирнулись. Це було так несподівано! Ольга
смиренно опустила погляд, ніби й не помітила їхнього спантели-
чення. Але ж знову були у неї… справи до патріарха!..
— Владико, прошу за сина свого. Поможи кесаря умовити, щоб
дав моєму Святославу жону.
Полієвкт заперечливо похитав головою: то не його справа.
Священики мовчазно торжествували.
— Проси у Бога. Він зглянеться.— Патріарх знову хитнувся так,
що його ледве встигли підхопити й повести до царських воріт.
Ольга-Єлена сам на сам лишилась із Господом Богом і своїми
нездійсненними намірами. Якби Святослав тут також охрестився!..
Інакше б говорили з нею. А може, так само… Хто зна!.. Але ж він і
слухати про це не воліє! Асмуд, і Свенельдич, і Чуриня, і Рулав —
затяті вої, уперті мужі, міцно тримаються своїх кумирів. Що їм бла­
го державця чи держави? їм передусім в очах власна возносливість,
власні жадання і зручності. І ніхто з них не збагне своїм простим
умом, що коли хочеш піднятись над іншими, мусиш відмовитись
від власної гордині і зручностей для себе. Мусиш міряти все висо­
кою мірою майбутности своїх вчинків. Так, мусиш і зазнавати по­
разок, але вміти ці поразки перетворювати згодом на перемоги…
їй гірко, що ніхто, окрім неї, не збагне її намірів. Косують
оком знишка: поіцо хрестилась ще раз? Пощо віру наших пращурів
ставиш у залежність від ромейського Бога? Бачить, що після того
її хрещення і служниці, і веслярі, і купчини, і посли-бояри якось
віддалились від неї, стали підкреслено шанобливими, стриманими.
Але скільки зневаги в тій стриманості! Горнуться більше до кня­
жича, до Святослава. Горять його образою, ловлять кожен його
порух, кожне слово, відданими поглядами обігрівають його душу.
Святослав ще більше затявся в своїй ненависті до ромейщини.
Ось вона, матінка-княгиня, хрестилась там, з рук самого патріар­
ха прийняла істинне хрещення. А що це їй дало? Нічого! Окрім
790 приниження перед отим престарим Полієвктом, котрий уже й
не чоловік, а міх із кістками. А що дало хрещення її болгарській
землі? Залежність від ромейських кесарів і патріархів. Наслали до
стольної Преслави своїх людей, обплутали увесь двір і всю державу
своїми урядовцями, ченцями, навчителями, управителями, які все
тягнуть до своєї столиці — і людей розумних й освічених, і цер­
ковне срібло, і хліб, і воїв, і славу прадавню болгарську топчуть…
Тож, мати-княгине, не тужи і не хили голови, не гнися від зневаги.
Либонь, люди правду мовлять: що не трапиться, все во благо!..
Сумніви розпинали душу княгині: може, Святославова правда
правдивіша, аніж її. Може, прадавня віра країнців-русів згуртує
народ більше, аніж нова, хоч і вища, і благосніша віра? Бо в нову
віру, в нового Бога ще треба повірити і прийняти в душу. На все
це потрібен тривалий час…
Шумує-буруниться за кормою лодії туга і холодна дніпровська
хвиля. Зустрічний осінній вітер сипле в очі бризки, що віялом злі­
тають з весел. Весело грюкають весла в уключинах. Сіре важке
небо клубочиться, крутить сірими хмарами, сіє дрібного крупою.
Скоро-скоро завіє над цими безмежними придніпровськими плав­
нями і степами завірюха. Швидше до Києва! Щ о там? Як її зустрі­
нуть тепер? Везе вона додому лише високе звання архонтеси свого
народу та «дочки» ромейського царя. Я к те має цар болгарський…
Втім, вона не обмовиться й словом про ці нові титули — вони чужі
киянам і ні про що їм не скажуть. Турбує й інше: як там деревля­
ни — під рукою Щербила часом не збунтувались? А київські боя­
ри? Втім, від Гліба не було ніяких гінців, отже, в Києві спокій.
Ольга щільніше загортається в горностаєві хутра, спиною при­
хиляється до високої корми. За її лодією повільно і важко пере­
суваються інші лодії. Ідуть вони проти течії. Скоро вже й пороги.
Там доведеться зійти на берег і тягти лодії волоками, доки об­
минуть усі великі кам’яні скелі. Імператор Костянтин при другій
зустрічі сказав, що знає назву усіх семи порогів, каже, що написав
про це в своїй книжці зі слів ромейських купців. Що іще написав
цей царствений письмовець про русів-країнців?
Пливе за кормою осінній берег Дніпра-Славути. Пливуть-
мережаться і її думки. Заходиться душа, коли уявляє, що скаже
вона Житяні й Мальві. А Малкові що відповість? Ніби тої ж миті
випливли перед нею його втомлені, пригаслі очі. Глянули на неї
сумовито і… глузливо…
Скаже вона усім: невісти не дали; данину пообіцяли віддати
згодом, а нині тільки харатью написали; а дали їй хрещення і ви­
сокий титул архонтеси свого народу і дочки імператора. А вони їй
у відповідь: маєш і без того високе ймення великої княгині Країни
Руси — і від бояр, і від купчин, і від оратаїв, і від рукомесного
люду. Пощо так довго сиділа в Царгороді? Які ряди-угоди складала
791 з царем ромейським? І чим будеш платити за оті свої чужинецькі
титули, які нічого не дали ані тобі, ані нам?
Вона мусить їм тоді сказати правду: цар обіцяв прислати дани­
ну, а вона обіцяла цареві послати багато воїв. Своїми животами
вони мусять боронити блиск його золотого вінця. Мають пролива­
ти свою кров, усіювати чужинецькі землі своїми білими кістками,
аби могутня Ромея і далі вивищувалась над усіма і називала її і її
синів варварами, дикунами…
Стукнуло днише лодії об підводне каміння. Схопились греб­
ці з місць, стали веслами відштовхуватись. Нарешті злізли з того
камінюччя, причалили до берега. Починався перший дніпровий
поріг, якому ромеї дали назву Струкун. Княгиня зійшла на ске­
лястий берег. Вітер рвонув поли її горностаєвого окрила, ударив
ув обличчя холодним і мокрим крилом. Позад неї тупцяла її вірна
служниця Смілянка, бояри і купці. Хтось ззаду легенько взяв її за
лікоть. її гонець — Ставро! Швидкозорий, прудкий цей виучень
Степка, тепер вірою і правдою служив княгині руській. Ніби через
нього промовляв до неї інший чоловік, Степко! — такий же став­
ний, світловолосий, синьоокий, тільки от цей мав темні, закручені
догори вусики.
— Княгине, київські бояри мають до тебе слово,— чемно й
шанобливо промовив до неї. Душа її зіщулилась. Доброго слова
від бояр не доводиться чекати… Але Ставро заспокоїв її: — Ми всі
дбаємо про твою честь і про нашу державу. Послухай їхньої ради.
— Добре, я вже слухаю,— Вона спинилась, начікуючи, коли на­
близяться до неї бояри і посли.
— Не можемо увійти в Київ без невісти для княжича. Вели зараз
же, княгине, послати сольбу в якусь землю — болгарську чи мадяр­
ську — хай знайдуть твоєму синові невісту. І не будемо мати осо-
роми від киян і від усієї землі нашої,— сказав їй боярин Мостило.
— О, так… Мудра ваша рада! — зраділа Ольга. Вона вмить ви­
просталась — вони таки розуміють її! — Де пресвітер Григорій?
— Ось я, княгине. Поруч з тобою,— обізвався Григорій. Він
теж ніс у своєму серці образу на зверхність Царгорода. Хоч і знав,
що так буде, проте не міг пробачити отого нахабства священиків і
содругів Полієвкта, котрі, здається, кермували всіма церковними
справами поза його спиною.
— Василевс Костянтин кого найбільше нині боїться?
— Дунайських угрів, княгине…
— Чи далеко звідси до Пешта, отче? І чи знаєш, як туди ді­
йти?
— Княгине! — мало не закричав од радости Григорій,— Я знаю
туди шлях. Я ж туди вже ходив!..
— Пощо багато слів, лаштуйте свою сольбу до угрів. Ставре, чи
хочеш піти разом із пресвітером?
792 — Я вже йду, княгине! — радісно метнувся Ставро.
Ольга лиш усміхнулась. Що ж, царю Порфирородний,
Багрянородний і ще якийсь там! Руси нині поєднаються з тими
страшними твоїми ворогами ще міцніше. Ти зневажив соуззя з ве­
ликою Країною Руси і тепер дістанеш не содруга, а ворога в ній!
Бояри і посли збуджено загомоніли. Швидка й дотепна на роз-
мисл їхня княгиня. Справді-бо, тепер Київ стане осібно супроти
імперії разом із Угрією. Вони ж пропонували кесарю мир, і любов,
і поміч воями, і жадали так мало: аби їхню країну Ромея трактувала
як рівну собі, без підлеглости, і щоб сплатила всі борги, в котрих
сама зобов’язувалась. Ромея ж возгордилась. Тепер по всьому сві­
тові розтеленькає, що їхній василевс, кесар, імператор, цар не за­
хотів родичатися з київським княжим двором, бо він, Костянтин,
вищий від усіх правителів і владик, яких купив за золото!..
У відповідь на це Країна Руси протиставить їм соуззя й подвій­
не родичання з непереможними воями-ординцями!..
Ольга відчула, як повеселів навколо неї натовп ліпших мужів
Руси, як вони заусміхалися, і здалося їй, що навіть рвійний осінній
вітер став теплим і дружнім і навіть просвітліло низьке похмуре
небо над Славутою-Дніпром.
— За старим звичаєм наших пращурів, маємо тут принести
жертву,— сказала княгиня. Від несподіванки всі завмерли.
— Чи ж живі наші когути? — звернувся до гребців молодий
боярин Кривченя. Весь час мовчав, аж тепер обізвався…
— Живісінькі! Годували ж просом! — весело обізвались ті,—
Міх проса склювали!..
Усі засміялись, завернули до великого старого дуба і дивува­
лись: їхня княгиня — християнка, щойно вдруге охрещена най­
більшим у світі волхвом, намісником ромейського Бога на землі
Полієвктом, пропонує відбути старий звичай русів-полян — при­
нести в жертву півнів під отим дубом. Звідки вона дізналась, що
кияни і всі слов’яни, коли припливають до цього місця, ідуть до
отого крислатого дуба, що на вершині острова, і приносять куми­
рові Перуну свої жертви — півнів, щоб випросити у Неба захисту
й везіння?
Від того, що княгиня-християнка не відцуралась і сама від їхніх
звичаїв, вона стала їм ближчою і зрозумілішою. Ольга йшла мовч­
ки, бо слова тут були зайві. Відчувала себе злитою із цим холод­
ним, буряним вітром, і з розколошканим небом, і з цим веселим і
врочистим товписьком людей, які її розуміли, співчували і боліли
її болями. Щ о може бути вищим від такої єдности людських по­
мислів і душ?
А вже хтось випереджав натовп. Коли вона з боярами і послами
опинилась під тим гіллястим старезним дубом, побачила, що під
ним були повтикані колом стріли. В середину кола хтось кинув
793 шматки хліба і копченини, і якийсь літній гребець, що тримав міх
із запханими туди півнями, давав поради:
— Спочатку треба запитати у пращурів, яка їх воля: чи випусти­
ти когутів у світ, чи забити в жертву, чи з’їсти всій громаді.
— На волю пускай! — гукнув хтось.
— Почім знаєш? Може, краще засмажити? Та всім нам добре
пообідати! — обізвався зі сміхом Ставро.
— Га-га!..
— Випусти, хай живуть, доки прийдемо наступної весни! — за­
кричав дзвінко Свенельдич.
— А як не прийдемо?
— Теперка неодмінно прийдемо. Цар ромейський скоро помочі
попросить!
— Звідки знаєш?
— А ось Перун сказав.
Навколо притихли, підвели голови догори. Княгиня також по­
глянула вгору й завмерла: на товстезному стовбурі дуба під самим
чорним верховіттям стирчало два здоровенних ікла дикого вепра. А
над ними сяяли два блискучих чорних ока. Не відразу здогадалась,
що то було два відгранених коштовних камені, котрі мерехтіли в
похмурих сутінках. Від несподіванки здригнулась, коли навколо
неї почали падати ниць прибулі з нею люди і головою притиску­
ватись до землі.
В цей момент старий гребець, певно, також упав на коліна і
забув, що його міх з півнями був незав’язаний. Півні з криком і
шумом випурхнули на волю і побігли, підлітаючи, в сухі бур’яни.
А може, й справді такою була воля пращурів?
Бо знали, що не раз іще країнці-руси будуть ходити цим шля­
хом…
* * *
Усякий труд й усякий успіх завжди викликає у недолужців за­
здрість і осуд. І коли ці, недолугі умом, з’єднуються між собою,—
стають тупою войовничою силою, і ніякою мірою не зміряти тоді
їхнього віроломства й підлоти.
Бояриня Гордина була щаслива недовго, коли її Чуриня став
першим содругом молодого князя. Як тільки київська сольба з кня­
гинею разом полишила почайнівське пристанище, ніби якийсь біс
уселився в її вічно бунтівливе серце. У Києві ж бо нікого не ли­
шилось при кермі. Свенельд сидів тихо у своєму теремі, начікуючи
свого сина Мстишу Свенельдича з добрами і золотом. Бояри також
чекали великої мзди від княгині, бо ж мусила привезти данину
Руси. Малко деревлянський пішов у Любеч зі своїми деревлянами,
794 що водив за собою Могута, син Велини-чародіїці. Воєвода Щербило
тримав міцно в оброті непокірні деревські гради й оселища — забув
за Київ. Той самий загадковий, нікому не підвладний Щербило, з
яким вона колись у Вишгороді, хоч і недовго, та розділяла щастя і
владу. Але, відчувши, шо ту владу воєвода потроху перебирає в свої
руки, вирішила позбутися його. Тоді воєводу врятував несподівано
її вірний пес Ведмедко… Але Щербило здогадався…
Подейкували, шо той гордий воєвода мав повну довіру від кня­
гині. Ніби вона німіє, коли бачить його,— ладна робити все, щоб
він її покликав. Але він не кличе княгиню до себе. Чому? Княгиня
губилась у здогадах, нічого не розуміла. Адже вона відчувала, що
давно він таємно глибоко кохає її. По-справжньому! Та ба, щось
заважало йому. Княгиня не знала. Зате добре про те знала бояриня
Гордина. Він не вірив у любов владних жінок. Гордина показала
йому, що вона міняє своє особисте щастя на щастя владарювати над
людьми! Тепер воєвода знав одне щастя на землі, яке могло ще його
тішити,— це державне кермо, за яке він міг би ухопитись і влада­
рювати сам. Ні, він тепер не хотів ні з ким ділити ні ложа, ні влади.
Тільки сам! Бояриня Гордина колись давала йому владу над собою,
а до держави не допускала. Княгиня Ольга теж ладна була дати йому
владу над собою, може, дала б деяку владу і над країною. Але ніколи
не передала б тієї влади цілковито йому. Це він знав напевне.
І він, мудрий, сильний, красивий муж, мав би постійно випро­
шувати у княгині ласки на владу!.. Скільки б вона йому виділила
тієї влади і ласки і чи довго виділяла б? Рік чи п’ять? Допоки ді­
лила б з ним ложе?! А далі? Що зробила б далі? Напевно вигнала
б! Як те колись зробила всесильна бояриня Гордина.
Щербило те знав. Тому й намагався не дивитись в мінливі й
палкі очі княгині, коли вона кликала його до своїх палат на вечірні
бесіди. Тому так холодно і навіть байдуже — до зневаги! — при­
ймав її щедрі дарування. А княгиня, бач, губилась у здогадах, ме­
талась душею, рвала в собі серце — шукала причину тієї жорсткої
стриманости і навіть… озлоблення.
Гордина, дізнавшись від покоївок княгининих про такі дива
воєводи, лише радісно посміхалась своїми блискучими молодими
очима, захованими у сіті зморщок, посміхалась нестримно своїм
беззубим, запалим ротом: вона ж бо знала, що хоче Щербило.
І ось настав час, коли вона, Гордина, віддасть йому те, чого
той жадав ціле життя. У нього велика дружина відважних мечни­
ків, за спиною багата й упокорена деревська земля, яка залюб­
ки підніметься проти Києва і його владців; вона ще підіб’є своїх
чернігівських бояр та декотрих київських,— вона добре знає, хто
яким духом дихає! Знає, що бояри київські терплять Ольгу тому,
що вона слабка жінка і тому мусить опиратись на них, годити їм.
Ці боярове як сліпці, проте не бачать, що в тій слабкості і сила
795 княгині. Бач, Ольгу терплять, а її, київську бояриню, свою, не схо­
тіли терпіти колись, бо ніде не цінують своїх мудреців і володарів.
Щоправда, і вдача у боярині крута, коли не жорстока. Ольга вміє
м’якше ступати і тихо скручувати неслухняні голови.
А ще бояриня Гордина підніме волхвів. Заради віри пращурів,
яку топче християнка-княгиня, вони піднімуть народьство київ­
ської землі на стань.
Ці слова вона принесла в Іскоростень, у колишній князівський
терем, де нині жив і владарював київський воєвода з дружиною.
Щербило вислухав бояриню заціпеніло. Здалося, що він давно ви­
рвав із свого серця пекельне бажання влади. Притлумив і свої мрії
про княгиню, бо зрозумів, що йому княгиня не віддасть ні себе, ні
державного керма. І ось тихо вповзла в його світлицю ця кароока
шипуча змія. Невже це колишня красуня? Вона!.. Вона!.. Її красиві
вигинисті уста, прорізані глибокими зморшками, її отой беззубий
рот… О Гордине! Твоя зістарена постать нагадує і йому про біжучий
час, який знищує не лише красу, а й життя… Нагадує, що і його
чорні кучері взялися сивим інеєм. Що скоро, може, і його кості за­
біліють десь у степу безкрайому чи в лісових хащах. Але ні! Та ні ж!
Вона йому нагадує, що час минає і треба поспішати, не гаяти хвилі
на вагання. По київських вулицях уже пішли волхви. Погрозливо
гомонять юрбища на подільських торговищах. Княгиня запродує
їхню старожитну віру ромеям-хрестителям. Київські бояри озброю­
ють загони челяді. Хочуть вирвати силою у княгині якомога більше
золота. Але вони легко повернуть свої сили супроти неї, якщо ска­
зати, що княгиня приховала золото, а їм дає лиш невеличку част­
ку… Такого вдалого часу може й не трапитися вже ніколи. А ще:
княгиня, відомо ж, продала нашу поляно-руську країну і нашу віру
ромеям… Воєвода Щербило може стати визволителем Києва!..
— Але ж… твій Чуриня? — сумнів все ще хитав душу воєводи
Щербила. Уже стільки разів ця бояриня кидала Київ ув обійми
ворохби!..
— А що, він дитина. Стане мужем — служитиме новому воло­
дареві. Своєму.
О, клята бояриня знала, куди спрямувати останній рішучий
удар! Він, Щербило,— свій володар, не приходень, не варяг, а свій-
таки, київський!.. Струсонулася і ніби прокинулась його душа.
Затряслись руки, здригнувся голос…
— Іди на Київ. А я тут зберу дружину, прийду слідом.
— Іду вже, Щербиле. Я вірю в тебе…— Гордина випросталась,
ніби вмить скинула з пліч важкоту літ, переможно зблиснули її карі
очі. Вона знову немовби закохалась у воєводу, у свого Щербила.
І вся змінилася, враз стала красивою, рвійною, нестримною…
Такою він колись її кохав. В якусь мить наче злетіли з неї сіточки
зморщок з обличчя, а сиві коси, що вибивались з-під високого
796 білого рантуха під білим убрусом, ніби засяяли срібними нитками.
Гордина! Ти знову граєш вогнем!.. Але… чи є у нього час на ви­
чікування? Тепер — або вже ніколи!..
Щербило вийшов із княжого терема й попрямував до річки.
Річка Уж звивалась і шумувала серед скелястих берегів, омина­
ючи вирами велетенський плаский камінь… Мовили, що колись
з цього каменя боги деревської землі скинули у чорториї якогось
київського заброду-священика, шо хотів був їхню віру замінити
новою, ромейською. Відтоді ніхто на той камінь не ступав ногою,
хоча раніше завжди стояли волхв і князь, розпалювали жертовний
вогонь.
Воєвода тепер сам хотів стати на той камінь, щоб з’єднатись
душею з кумирами землі й богами неба і набратись рішучости. І
виважити все.
Накрапав осінній дощик. Вітер хльоскав по голих вербових ві-
ттях, під ногами підгрібав опале жовто-багряне листя. Ніби розчи­
щав перед ним нову стежку в його житті. А може, він уже ступив
на ту стежину. Може, Доля судила йому пройти нею цей, останній,
відтинок життя. Яким же буде він? Переможним чи зрадливим?
Того не відав. Але знав уже, що несила йому відмовитись від мрії
свого життя, до якої так довго йшов, якій приніс у жертву всього
себе, а може, й тих, кого колись кохав і народив…
Стояв на пласкому білому камені, дивився, як вирують навколо
нього водоверті. В них колись загинув священик, загинув за те, що
приніс сюди у серці своєму добро. І загинув — безславно і безслід­
но. Ніхто тут навіть імени його не знає. Щ о ж уготовано йому? А
коли згине на цій землі, що лишить після себе? Синів не викохав.
Нащадків не нащадив. Від свого роду давно одірвався і вже й не
знає його. Жив і працю свою тяжку клав заради єдиного: слави.
Вона могла б прийти до нього лише в одному випадку, коли б він
ухопив руками кермо влади в Київській країні.
Без влади на цій землі немає ні шани, ні добробуту, ні слави.
Щ о ж має робити він зараз? Година нині справді слушна!.. Але…
звідки вона взялась, ця віроломна бояриня? Звідки прилетіла, ніби
відьма на мітлі, і в яку ціль мітить вона? Адже болить їй не його
жадання влади і слави, а свої потаємні наміри. Чи не задумала роз­
правитись з ним, щоб потім позбутися його яко ворога княгині,
а самій потім вершити суд правди над ними? Та в її словах міцна
правда: нині настала слушна година. Отож і Гордина, що кружляє,
чатує, яко ворона, побіля Києва, видивилась і дізналась про це.
Княгиня і її сольба затримуються. Ромейські купчини принесли
звістку, ніби вона взяла хрещення від самого кесаря і патріарха.
Непевні пошепти поповзли по всій землі. Народ збурюється: бо­
їться згубити віру пращурів. Поміж людей ходять волхви і ворохо­
блять. То чого ж він іще вичікує?..
797 Київ ще спав, коли дружина воєводи Щербила увійшла в град.
Спав і новий київський тисяцький — молодий Претич. Сторожа
на градських валах упізнала Щербила і впустила в місто. Спала
і Княжа Гора. Воєвода велів міцно зачинити ворота і нікого не
впускати.
— Нікого не впустимо. Хіба що княгиню, коли повернеться.
— Княгиню теж не впускати! — суворо гримнув Щербило.
Дозорець лиш рота роззявив.— Чув?
— Еге ж… Але вона, мабуть, рікою прибуде. До Почайни.
— Там її зустрінемо ми,— твердо пообіцяв Щербило.
Осторожник-дозорець тільки язиком прицмокнув.
Тривожний стукіт кованих кінських копит розбуджував осінній
ранок. Густий туман притлумлював цокання, огортав верхівців у
сірі сувої. Не відразу в Києві здогадались, хто велів міцно зачинити
ворота, хто розклав велетенські вогнища біля Княжої Гори, чиїм
повелінням на чисту гладінь Почайни-річки випливли сторожові
човни й перетнули її нешироке плесо рівними шерегами.
Через два дні до Щербила прибули ватаги озброєної челяді
київських бояр. Шуміли подільські торговища. Щербило велів не
впускати княгиню до града! Сам жадає владарювати! О-о-о…
— А вона вже його задобрювала — більше від усіх!..
— Чула в ньому зраду…
— Чому зраду? Він же наш, простолюдин. Хай нами і кермує.
— Кістка наша, та обросла боярським м’ясом… Он уже бояри
йому підмогу прислали. Кажуть, що сама ота відьма Гордина до
нього на мітлі прилітала!..
— Ото вона й колотить, людоньки.
— Та вона з тим Щербилом ще у Вишгороді чогось не поділи­
ла — хотіла отруїти. Як ото Степка нашого…
— І де воно те зілля родить?
— Серед нас, людоньки, серед нас!
— А що та княгиня — ромеям нас заклала. Хрестителів навела…
Віру нашу ламає!
— Ніхто вас насильно до нової віри не гонить.
— А ще заженуть, яко отару.
— Вона школу відкрила для наших діток. Лад навела в країні. І
бояр тримала в оброті.
— Руками ж Щербила! А тепер він її тримає!..— зареготав хтось
лукавим реготом і шурхнув у натовп.
— Ба, ходять тут усякі лакузи, підслуховують, жару підсипають
в наші душі,— здогадався якийсь кожум’яка з червоними набря­
клими пальцями,— Скажу вам, братове, що не хотів би, аби нами
кермував наш простолюдин, що вибився на Гору. Бо кермування
мудра річ, якої треба вчитися ціле життя. Лиш багаті й можуть
вчитися тієї науки, а бідний чи простолюдин іншу науку мусить
798 знати, як, приміром, ліпше горшки ліпити, чи хліб сіяти, чи шкуру
ведмежу зім’яти… Кожній людині дано талан на свою науку.
— Але ж Щербило свою науку добре знає— мечем орудувати!
— Мечем махати — то не землею владарювати. Мечем може й
дурень крутити!
— Щербило не дурень! Он як розбагатів!
— Бо знає добре свою науку. За те й ощедрювали. Нехай боги
нас помилують від його кермування. В його ж серці тільки жор­
стокість і захланність!
— Звідки знаєш?
— А брата його — Гомона — забув?
— А що ж князь Гліб? Либонь, замкнули його в теремі бояри! —
раптом здогадався хтось. А ходімо на Гору, подивимося!..
— Гліб — наш заступник. Не дамо його скривдити! А де
Свенельд і варяги? З ким вони сьогодні?
— Шукаймо, люди, Мапомира. Хай веде нас!..
Гомоніло, крутилось-вирувало товписько на торговищі поділь­
ському та й посунуло на Гору. І скоро спинились: ворота Княжої
Гори, які ніколи не зачинялись і не охоронялись, були глухо забиті.
— Отакої! Побачили? Що робитимемо?
— Гліба не дати в обиду. Він дітей наших навчає.
— Пали ворота. Видирайте кілля — певно, час погуляти.
А коли зібрали хмиз та почали роздмухувати під воротами во­
гонь, раптом вони розчахнулись, і звідти вилетіли просто на тов­
пище людей озвірілі комонники, тримаючи списи перед собою.
— О-о-о! — застогнало людське товпище.— Оце вже чуємо руку
воєводи Щербила! Він, злодіюка…
— Рятуйтеся! — Люди з криком розбігались по узгір’ю.
Залишився стояти тільки бородань у білій сорочці і в ногавках,
стояв босоніж серед осінньої багнюки, зіпершись великими чер­
вонястими руками на патерицю. Коли на коні вилетів з-за воріт
Щербило, старець враз підняв свою сучкувату палицю й щосили
крикнув:
— Стій!
Щербило зопалу здибив коня. Спинився перед старим.
— Пощо на своїх руку підняв? Забув, чий син?
— Ти хто?
— Я той, хто рятує тебе від ганьби і від помсти Неба. Забув своє
весілля?
Щербила ніби обухом по шиї вдарили — він аж зігнувся від
подиву. Враз у пам’яті спалахнуло його весілля з Веселиною, і на­
їзд Олегових дружинників, і віщування волхва Сивулі. То це той
самий віщун?
— Це ти, волхве?
— Згадав… А мої слова викинув із пам’яти?
799 — О, ні.
— Бачу все ж таки, що забув. Гординя таки осліпила твою душу.
Гинеш, Щербиле!
— Щ о мелеш? Іди звідси, чародію!
І хльоснув старого по сивій голові пужалном. Волхв затулив
обличчя долонями. Стояв серед калюжі, оббризканий копитами
баского коня воєводи й ніби онімів.
А Щербило сліпо летів назустріч своїй Долі. Лишень одна дум­
ка палила його: зараз, або ніколи! Або ніколи…
Лодії княгині та її людей причалили до берега вночі. Сторожові
човни супроводили її з обох сторін. А лиш княгиня та сольба сту­
пили на берег, вартові з човнів вихопили мечі й повели усіх на
Княжу Гору.
Ольга нічого не знала, не могла нічого здогадатись. Онімілі її
стольники, купчини, служки разом зі Святославом лишались на
березі.
— Щ о тут вчинилось? Яка біда? — допитувався хтось із челя­
динів княгині у супроводжуючих. Ті мовчали. І княгиня слухняно
ступала крутою стежиною до своїх палат. Перебирала в пам’яті свої
світлі й чорні дні на цій бунтівній землі. Я к тільки який володар
залишить Київ на тривалий час, так тут і змови, і ворохба. Скільки
їх уже пережила вона! їй здавалося, що вона затишила землю на­
завжди. Усіх задобрила, усіх нагородила. Навіть Гордину — адже
її син Чуриня був зі Святославом. Висока честь, якої вона домага­
лась! Тоді ж хто цього разу здійняв над Києвом меч?
Коли опинилась у дворі біля своїх палат, біля вогнищ, першого,
кого побачила, це Щербила. Не вірила собі. Не може бути!
А він ішов їй назустріч усміхнений, впевнений. Таким його не
бачила ніколи. Дивився їй в обличчя, розвів руки, ніби хотів упій­
мати її в обійми… Що це?..
— Княгине, ми тебе чекаємо.
— Бачу,— сухо мовила.
— Народ київський жадає тобі сказати свою волю.
— Чого хощеш, Щербиле?
— Слабкі твої руки, княгине. Хощу стати поруч з тобою і… під­
перти тебе! — докінчив трохи невпевнено.
— Підперти мене чи взяти моє кермо?
— Так, забрати кермо… Досить жоні кермувати. Се справа
мужа. Його рука міцніше тримає меч.
— Державою кермують не мечем. Головою, Щербиле!..— роз­
сердилась Ольга.— І знаннями. Чи знаєш цю науку? Де бував, у
яких краях? Чого навчився доброго?
— Не бував… А ти будеш мені допомагати. Хіба ти цього не
хотіла?
Княгиня мовчала. О, вона колись таки того жадала. Але нині,
800 коли її полонив цей її вигодуванець, вона цього не хоче. Вона му­
сить вирватися з його полону й полонити його.
— Чому ж… мовиш про це тепер? А раніше мовчав.
Щербило не знав, що відповісти, бо й справді не знав. Чому
гордість його не дозволяла йому тоді взяти частину влади від кня­
гині. Він хотів сам насильно забрати це державне кермо у неї, щоб
принизити її назавжди за ту муку, яку вона завдала його возносли-
вій душі. Зараз він уже не міг відступити від своєї мрії — і не міг
ось так рішуче рубонути мечем.
— Я не знаю, княгине… Я знаю одне, що нині вже не відсту­
плюсь.
— Від чого не відступишся?
— Від тебе, княгине.— Щербило лукавив перед собою,— Будемо
разом, коли хочеш, правити Країною Руси. Як ти колись хотіла.
— Для цього ти виставив сторожу і взяв мене в мечі?
— Ні, то від боярської челяді тебе… охороняю…— О, прокляття!
Під її пильним, гострим поглядом він не міг зробити останнього
рішучого кроку, задля котрого ішов на цю Гору ціле життя.
— Добре. Ходімо в палати. Треба все обміркувати.
— Ходімо.— Він несподівано ніжно торкнувся ліктя її руки і
пішов за нею. На дворі палахкотіли вогнища, навколо яких сто­
рожко стояли його вої. Десь у темряві хрипіли на конов’язях коні…
А там, під Горою, на подільських вуличках, клекотало невідоме
йому життя. Здалося, що в тому клекоті він чує знайомий голос
волхва: «Я той, хто рятує тебе від ганьби і помсти Неба». О Небо!
Допоможи йому цієї останньої миті боротьби. Адже він так тяжко
повз, звивався скелястою стежиною життя, щоб досягти тієї висо­
ти. І ось вона — лишень один крок!..
Княгиня Ольга відчинила двері, зайшла до виталища. На дов­
гому дощаному столі у глиняному підсвічнику в трьох ріжках го­
ріло три свічі. Жодної людини. Раптом почувся дзенькіт ключів
і легкі кроки. Світлокоса тоненька дівчинка притьмом кинулась
їй на шию. Малушка! Дитино!.. Перелякана, тремтлива. Княгиня
й забула за неї за тими царгородськини клопотами. І тут ось ра­
дість!..
— Не бійся, мамо. Я все розповіла Претичу. Він тут,— проше­
потіла їй у вухо. Раптом грюкнули двері, аж здригнувся увесь дім,
ніби десь обвалились стіни. Лемент і крик заповнили світлицю.
Малуша поцупила Ольгу за руку в якусь кімнату. Розгублений
Щербило вихопив меча й застиг в очікуванні ворога. Але вої
Претича лише щільно оточили його.
— В ’яжіть його! — дзвінко крикнув молодий воєвода. Щербило
пригнувся, як загнаний у кут бобер, крутонув у руках свій тонко-
лезий меч.
— Та не бійтеся його! В ’яжіть!

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.