Стус Василь. Вибране. Час творчості.

ДВОЄ СЛІВ ЧИТАЧЕВІ

загрузка...

Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла
дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи,
нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі — од
маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко
над колискою — це не забувається. А співане тужно: «Іди ти,
сину, на Україну, нас кленучи» — хвилює й досі. Щось схоже до
тужного надгробного голосіння з «Заповіту». «Поховайте та
вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропі­
те». Перші знаки нашої духовної аномалії, журба — як перше
почуття немовляти в білому світі. Ще були — враження од ди­
тинства. Гарного дитинства.
Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, а друге —
дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому
класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе.
Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла
любов.
Інститутські роки — трудні. Перша публіцистика віршова­
на — позви з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще
чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж — любов. Стужілий за
справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на
Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею,
звільнився від студентського схимництва. Армія — прискори­
ла. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися,
оскільки на плечах — погони. Але там прийшов до мене Бажан.
Тоді ж — перші друковані вірші — 1959 рік.
Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха
Пастернака і — необачно велика любов до нього. Звільнився —
тільки десь 1965-1966 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свід-
зінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо Ун-
гаретті, Квазімодо.
Ще люблю «густу» прозу Толстого, Гемінгвея, Стефаника,
Пруста, Камю. Вабить — і дуже — Фолкнер.
З молодших сучасників найбільше ціную В.Голобородька.
Потім — М.Вінграновського. І, звичайно, Л.Кисельова. Нена­
виджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за лю­
дину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі.
І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна
любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від
неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина —
це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не
писав, а — робив би коло землі.
Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно по­
мерти. Це більше за версифікаційні вправи!
Один з найкращих друзів — Сковорода.
Київ, 1969 Василь Стус

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.