ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Іван Дніпровський (1895—1934)

Свого справжнього прізвища (Шевченко) І., Дніпровсь-кий не поставив під жодним зрілим твором. Початківські спроби ще рясніють підписами на зразок «Кобзаренко» чи «І. Ш.», але пізніше—тільки Іван Дніпровський. Вибір цей був не довільний, а навіяний місцями дитинства і юнос¬ті майбутнього письменника. Народився він 9 березня 1895 р. в селі Каланчаку на Херсонщині в селянській ро¬дичі, а гімназіальну освіту здобував у містечку Олешках.
Репресій І. Дніпровському пощастило уникнути, але його твори одразу по смерті були вилучені з бібліотек, а історики літератури писали про них з осторогою. Основним «аргументом» при цьому була приналежність письменни¬ка до ВАПЛІТЕ.
Входив у літературу І. Дніпровський нелегко. Спочат¬
720

ку публікує відверто учнівські вірші та замальовки (де¬бют відбувся в журналі «Буяння». 1921. №1); згодом з’являються поеми, і саме в них (та пізніше в драмах) вже проявляються риси індивідуального почерку письменни¬ка. Романтична заангажованість письменника вгадувалася, зокрема, і в уважному ставленні до літературного слова, образної мови. Вперше про потребу розвитку саме роман-тичної форми творчості І. Дніпровський заговорив у лис¬ті до М. Куліша після ознайомлення з його п’єсою «97». (Дружні стосунки між ними склалися ще під час спільного навчання в Олешківській гімназії і тривали протягом усьо-го життя; М. Куліша навіть арештовано під час похорону
І. Дніпровського, за тілом якого він їздив до Ялтинської клініки.)
Успіх п’єси «97» М. Куліша І. Дніпровський щиро поді-ляв, хоча вважав, що в ній надто приземлено розв’язано порушену проблему, а побутове тло її змушує думати не про нові, а про старі часи українського драматичного те-атру. Ці «нові часи» І. Дніпровський спробував розкрити у драмі «Любов і дим» (1925). Але драматургу не пощас-тило. Романтична крилатість думки в п’єсі подекуди під-мінювалась, як зазначав М. Куліш, «ходульністю й фаль-шивістю»
Театральна слава судилася наступній драмі І. Дніпров¬ського «Яблуневому полону» (1926), теж написаному як романтичний виклик «Комуні в степах» М. Куліша.
Згадана драма «Любов і дим» тематично була акту-альною, але несла в собі й деякі «запрограмовані» риси та мотиви. Конфлікт п’єси, типовий на той час,— боротьба із диверсантами, головні герої— «залізні лицарі» з більшо-вицькими переконаннями, що зрікаються суто людських почуттів; будівництво світлого майбутнього — це справа рук не якихось там інтелігентів, а тільки забруднених ма-зутом робітників. Такий літературний штамп виростав із естетичної псевдометодології і спричинявся до руйнації са¬мої літератури. Автор зрозумів це під час роботи над на¬ступною п’єсою «Яблуневий полон». Літературні критики й театральні режисери кінця 20-х років головний успіх цьо¬го твору вбачали в «розвінчанні» письменником контрре¬волюційних сил, які буцімто намагалися звернути хід іс¬торії з магістрального шляху. Насправді ж у драмі психо¬логічно вмотивовувалася думка про руйнування людських душ, коли вузькокласові інтереси ставляться вище загаль¬нолюдських.
1 Листи М. Куліша до І. Дніпровського // Прапор. 1958. № 7,
24 Ю1
721

Сюжетна колізія п’єси пов’язана зі зламами в людській свідомості, що відбуваються під впливом фальшивого уяв-лення про життєві цінності. Письменник скористався по-ширеною в літературній практиці 20-х років родинною ко-лізією. За сюжетом твору, двоє рідних братів (Артем і Зіновій) усю свою молоду енергію віддають боротьбі з ти-ми, хто в роки громадянської війни протистояв ідеям жовт-невого перевороту. Показовим тут є прізвисько старшого брата Артема — Сатана; він прибрав його собі для того, «щоб зректися людських почуттів» (за означенням Зіно- вія), а його товариші вбачають у ньому символ безстраш-ності. Молодший Зіновій теж хоробрий, але — мрійливої вдачі. Коли на його шляху з’явилася чарівна дівчина Іва (хай і з ворожого табору), він потрапляє в «яблуневий по-лон» кохання і відходить од боротьби за революційні ідеї. В душі Зіновія відбулися болючі зміни, фронтові товариші називають його за це зрадником, який «на бабу проміняв полк», але зробити з собою він нічого не може. Авторський варіант фіналу драми зводився до божевілля Зіновія. Але постановники запропонували (проти чого І. Дніпровський не заперечував) інший фінал — Сатана вбиває Зіновія за зраду класових інтересів.
Хто тут і що розвінчується, а що звеличується? На таке банальне запитання критики 20-х і навіть 60-х років відпо-відали однозначно: звеличується Сатана, а розвінчується Зіновій. І дорікали авторові, що він відступництво Зіновія од революції зобразив у ореолі романтики !. Таке тракту-вання не можна назвати інакше, як вульгаризованим. Дра-матург, не маючи на меті «звеличення» чи «розвінчування», ставив питання: що вище — «любов чи обов’язок»,— і під¬водив до висновку, що криваве вирішення тимчасових ідей¬них конфліктів веде до зубожіння людської душі.
І. Дніпровський був одним із найплідніших літераторів свого часу. В його архіві зберігається по кілька варіантів одного й того ж твору й сотні списаних аркушів, які навряд чи й планувалися для друку. Серед них — кілька незавер¬шених романів, безліч «заготовок» до повістей, оповідань, драм. Він був переконаний, що з усього написаного кожен автор має право публікувати лише один відсоток. Із свого архіву рішуче забороняв (звертаючись із заповітом до дру¬зів) видавати бодай один рядок. Просив «послугуватись» лише тим, що опублікував сам 2. Щоправда, не все в тому
1 Лесин В., Романець О. Іван Дніпровський // Дніпровський І. Яб¬луневий полон. К., 1964. С. 16.
2 Державний музей-архів України. Ф. 144. Оп. 1. Од. зб. 6. С. 77.

опублікованому однаково вартісне. Так, п’єса «Шахта «Ма¬рія», написана після «Яблуневого полону», видається ніби чужорідною у спадщині письменника. Тоді як у недруко- ваних уривках романів можна натрапити на художньо ви¬кінчені сцени та характери, епізоди та пейзажні зама¬льовки.
Найбільш викінченою з непублікованого видається дра¬ма «Останній главковерх» (1934). Збереглася навіть режи¬серська розробка її — в російському перекладі М. Зенке- вича; отже, готувалася вистава. Це було багато в чому нове слово в еволюції романтичного стилю письменника, тут угадуються певні перегуки з брехтівською («парабо¬лічною») драматургією, де умовно-фантастичний елемент у побудові дії «протестує» проти конкретно-реалістичної манери зображення життя. Завдяки цьому розкривалися ширші перспективи для художніх узагальнень, проникнення у глибинну сутність змальовуваних явищ, подій, характерів,
У полі зору автора «Останнього главковерха» — агонія самодержавного ладу в Росії і наступ революції, котру на¬дихає в п’єсі теж напівфантастичний Червоний режисер. Що буде з людством завтра, як йому покінчити з війна¬ми — над цими питаннями б’ються і Главковерх, і Червоний режисер, котрі символізують у драмі дві протилежні сили. Історична логіка диктує своє. Вихід із ситуації можливий тільки через революцію, котра трактується в п’єсі як єди¬но справедлива війна, «вигадана» людством. Слід віддати належне авторові: йому вдалося досить переконливо в ху¬дожньому плані проілюструвати ідеологічні постулати, в атмосфері яких він творив і за межі яких зміг цього разу вирватись у своїх узагальненнях.
На початку 30-х років І. Дніпровський намагається прилучитися до проблематики сьогодення (пише нарис «Дніпро закутий», 1932; початок роману на цю ж тему «Електра кіммерійська»), але ситуація в країні й у літе-ратурі не сприяла художньому втіленню творчих задумів. До того ж підкошувала невиліковна хвороба, й письмен-ник, часто прикутий до ліжка, знаходить у собі лиш сили занотувати щось у щоденнику або скласти вірш. Деякі з поетичних творів стали своєрідним життєвим підсумком, де іскриться надія, що фізична смерть людини все-таки не тотожна зі смертю духовною («Я—син землі. І смерть як небуття не писана для мене»). Подібну ідею письменник розвинув і в вірші, народженому під впливом трагічного самогубства М. Хвильового («Умер! Хто каже: вмер?..»). Поет сприйняв самогубство автора «Вальдшнепів» як не-поправну втрату для літератури, та водночас він переко-
723

наний, що настане час, коли відбудеться духовне відрод¬ження цієї втрати. У щоденниковому записі, зробленому через десять днів після смерті М. Хвильового, І. Дніпровсь¬кий пробував означити комплекс причин, що спонукали письменника на цей трагічний крок. На його думку, він хотів примирити непримиренне; вульгаризатори й присто¬суванці штовхали його в прірву халтури й омани, а він усього лиш хотів розгортатися на всю широчінь свого «м’я- тежного» таланту…
Не розгорнувся і талант самого І. Дніпровського. Свід¬чать про це хоча б незавершених три романи, що залиши¬лись у рукописних чернетках. Але й те, що встиг опубліку¬вати, являє собою помітну сторінку українського літера¬турного процесу 20-х — початку 30-х років.

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.