ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Кость Буревій (1888—1934)

Життя К. Буревія (псевд. Едвард Стріха, Кость Соколов- ський, Варвара Жукова, Нахтенборенг та ін.) позначене різкими зламами й перемінами, і подеколи виникає вра­ження, ніби щоразу постає перед нами інша людина.

Народився він 2 серпня 1888 року в с. Великі Меженки на Воронежчині в українській родині, але формувався в ро­сійськомовному середовищі. Це не могло не вплинути на формування світовідчуття майбутнього письменника, який усвідомив себе українцем тільки 1925 року ‘. Пізнавши змал­ку соціальну несправедливість, він поринув у вир революцій­ної боротьби, став есером, зазнавав постійних переслідувань від царської влади, неодноразово потрапляв на каторгу, вті­кав… Це було насичене політичними змаганнями й при­страстями життя, аж до авантюрництва.

К. Буревій пройшов крізь Лютневу революцію, повол­зьке повстання проти більшовицької диктатури і раптово,

1922  року, як тільки партія есерів була ліквідована, обірвав цю свою громадську діяльність. У книжці «Распад» (М., «Новая жизнь». 1923) він розпрощався з народницькою ідеологією і незабаром почав виступати в московській пре­сі вже як марксист2.


1  Відділ рукописів ЦНБ АН України ім. Вернадського. Архів Пле- вако. М. А. Ф. XXVII. Од. зб. 905.


2  Там само.


724

 

Далекий від справжнього розуміння українського пи­тання, К. Буревій 1925 року втрутився в літературну дис­кусію книжкою «Європа чи Росія. Про шляхи розвитку су­часної літератури», прикметно традиційною для «малоро- сійства» рабською залежністю від москвофільських ідей. Ця праця викликала рішучий протест М. Хвильового, зо­крема у памфлеті «Апологети писаризму». Памфлет ніби зняв полуду з очей К. Буревія, і відтоді іншої мети, як Україна, для нього не існувало. Принести їй користь К. Бу­ревій міг передусім на літературній ниві.

Як людина тонкого естетичного смаку та гострого кри­тичного погляду, К. Буревій швидко збагнув зміст заполі- тизованого віршувальництва, надто ж так званої «функ­ціональної поезії» — галасливого ілюстратора комуністич-: них гасел та кампаній. Суспільна ситуація тих літ обмежу­вала можливість відкритого виступу проти таких небезпеч­них тенденцій, тому К. Буревій обирає «езопову мову» паро­дії, а об’єктом його безкомпромісної сатири стає панфуту- ризм, що в останній фазі своєї еволюції втратив властиві йому раніше емоційну свіжість, експериментальну енергію, пафос романтизованої динаміки. Йому, втаємниченому в секрети театральних перевтілень, одному із засновників видавництва «СІМ» («Село і Місто») в Москві, зорієнто­ваного переважно на авангардизм, зробити такий крок ви­явилося не так уже й важко.

У жовтні 1927 р. М. Семенко — редактор журналу «Но­ва генерація» — отримав два листи від невідомого автора, який назвав себе «дипкур’єром» Едвардом Стріхою» ’. Доб­ре знаний в українській літературі панфутурист, сам схиль­ний до епатаційних містифікацій, М. Семенко, проте, за­хопився надісланими творами, прагненням незнайомця писати «радіотези і радіопрозу», вимітати «з голів сміття сентиментальної поезії» 2 і не відразу розпізнав справжню містифікацію. Він охоче почав друкувати твори нового «ге­нія», зокрема поему «Зозентропія», в якій шаржувалися стильові ознаки панфутуризму, епатувалися його прийоми, стилістика, надмірна еротоманія та поза.

Наступного року таємниця псевдоніма розкрилася, і М. Семенко спочатку підписував псевдонімом Едвард Стрі­ха власні твори: згодом у «Новій генерації» (1928. № 10) з’явився «некролог» на пародиста. Але він «воскрес» на сто­рінках «Літературного ярмарку» та «Авангарду», де висту-


1         Стріха Едвард. Пародези. Зозентропія. Автоекзекуція. Нью-Йорк,


1955. С. 53, 65.


2  Там само. С. 7, 9.


725

 

пав із нещадним шаржуванням штампів футуристичної та «пролетарської» поезії, талановито розкриваючи абсурдні настанови заполітизованого псевдомистецтва.

Пародист загострив нігілістичні тенденції більшовизму, що панували у всіх сферах суперечливого життя 20-х рр., театралізований месіанський фанатизм їхнього апологета:

Умре він радо за владу рад Всесвітню І смерть…

І  сміх…

Тобто поставала страшна правда деформованої дикта­турою дійсності з «класовою» пильністю й зневагою до гу­маністичних принципів людського співжиття, до паростків національного прозріння, до морального здоров’я та есте­тики поставала як фарс.

Втручання компартії в мистецьке життя призвело до «самоліквідації» ВАПЛІТЕ, закриття «Літературного яр­марку», насаджувало атмосферу «самобичувань» та «са­мовикриття». Не оминуло все це і К. Буревія, який, вслід за М. Хвильовим та ін., змушений був у 1930 році написа­ти «спокутувальну» «Автоекзекуцію», що виявилась врешті нищівною пародією на партійну політику та критику. На цьому містифікований Едвард Стріха — спадкоємець без­смертних Гіппонакта й Евріпіда — зійшов з історико-літе- ратурного кону. Сам К. Буревій на той час зосередився на драматургії й сценічному мистецтві.

Не без його участі у Москві постало «Товариство дру­зів українського театру» (1927), що передувало «Україн­ській театральній студії». В його доробку були вже сати­ричні п’єси «Хами» (1925), «Овечі сльози» (1930), «Опор- тунія» та «Чотири Чемберлени» (1931). Особливе місце в творчій спадщині К. Буревія посіла історична драма «Пав­ло Полуботок» (1928), в якій висвітлено трагічний період в історії України після виступу гетьмана Мазепи проти ко­лоніальної політики Московщини. Драматург із надзви­чайною ретельністю поставився до осмислюваного ним матеріалу, прагнув історичної достовірності. П’єса підво­дила до думки про трагедію української культури, її ін- тенцію до цивілізованих, гуманно-демократичних форм людського співжиття, яка мусила поступатися безцеремон­но агресивній експансії Москви, уособленій в образі від­вертого українофоба Петра І. Недарма останній кидає ме­жи очі наказному гетьману: «Малая Росія суть частина великої держави Російської. І що захочуть, те й робитимуть з твоєю Україною государі московські». Павло Полуботок дотримується інших принципів, питомих для України: «По­


726

 

вергать народи в рабство єсть діло азіятського тирана, а не християнського монарха». Аналізуючи страшну Руїну рідного краю, вчинки гетьманів, васалів — а не володарів, і свою власну діяльність, Полуботок приходить до думки: «Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!»

Драма «Павло Полуботок» була водночас пересторогою для сучасників перед новою експансією, що модифікувала месіанську ідею «третього Риму» на свій кшталт.

К. Буревій не встиг повністю розкрити можливості сво­го таланту як письменника, так і літературознавця чи те«, атрознавця (він — автор монографій про творчість П. Ти-, чини, М. Семенка та В. Поліщука «Три поета»—19311 «Амвросій Бучма»— 1933). В 1932 р. він не наважується друкуватися під власним прізвищем, вживає псевдоніми, змі’-: нює адреси свого проживання. Але в 1934 р. його «судили»: й розстріляли разом з Д. Фальківським, О. Влизьком, Т. Крушельницьким, Г. Косинкою…

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.