Народився І. Микитенко 6 вересня 1897 р. в родині се- лянина-середняка в с. Рівне Херсонської губернії (нині Кіровоградська обл.). Тут він навчався в двокласній міністерській школі, закінчивши яку 1911 р., вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.
У грудні 1914 р. майбутнього драматурга відправляють на фронт. Лютнева революція в Росії 1917 р., безпосередня участь у діяльності революційного полкового комітету — все це дало життєві реалії, які згодом певною мірою знайшли художнє відображення в його п’єсі «Як сходило сонце». З фронту Микитенко повернувся тяжко хворий, з обмороженими ногами. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом у селах Єлизаветградщини, завідує лік- пунктом у с. Нечаївка й пише вірші та короткі п’єси. 1922 р. нечаївський комітет незаможників відряджає І. Микитенка на навчання до Одеси. Навчаючись і працюючи, він стає членом літоб’єднання «Потомки Октября», очолює філію «Гарту», друкує вірші, фейлетони, нариси й оповідання. 1926 р. з’являються окремі видання письменника — п’єса «У боротьбі» та прозова збірка «На сонячних гонах». Того ж року І. Микитенко їде до Харкова, там завершує навчання у медінституті, бере активну участь у підго |
727 |
товці Всеукраїнського з’їзду пролетарських письменників, а згодом стає одним із керівників ВУСППу. В 1926— 1928 рр. з’являються поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко— школяр» (інша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани». Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини І. Микитенко пише книжку подорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929); у 1933 р. закінчує першу книгу роману «Ранок». Одночасно з прозовими творами одна за одною з’являються п’єси: «Диктатура» (1929), «Світіть нам, зорі», друга назва «Кадри» (1930), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933).
У 30-ті роки були створені драматичні речі — комедії «Солона флейті» (1933—1936) і «Дні юності» (1935—1936); історична п’єса «Маруся Шурай» (1934); драма «Як сходило сонце» (1937; надрукована— 1962). Письменник загинув 1937 р., ставши жертвою репресій і беззаконня. У І. Микитенка-драматурга художній хист проявився вже у п’єсі «Диктатура». Задум п’єси автор реалізовував на знайомому йому життєвому матеріалі — численних зустрічах із робітниками Миколаївського суднобудівного заводу та враженнях від поїздок у підшефні села на Одещині під час хлібозаготівельної кампанії. Головний герой п’єси, комуніст Дудар,— кадровий пролетар, непримиренний до класових ворогів й уважний до «соціально своїх», яких у разі сумніву «спрямовує» здебільшого за допомогою декларативних жестів та заяв. Спроба показати Дударя передусім як більшовика істотно перешкодила розкриттю цього героя як людської індивідуальності (що певною мірою компенсувалося глибшою індивідуалізацією інших образів, зокрема селян: Небаби, Малоштана, Чирви тощо). Розкриття саме цих образів не тільки за їх класовою приналежністю, а й як людських індивідуальностей, уміння передати реальну соціальну атмосферу на селі кінця 20-х, гостроту конфліктів та колізій зробило «Диктатуру» популярною виставою. Освоюючи нову тематику, І. Микитенко водночас прагне до розширення своїх художніх обріїв. Певною новизною відзначається вже його наступна п’єса «Кадри» («Світіть нам, зорі», 1930). «Вища школа — це новий Перекоп. Узяти його буде нелегко. Ворог скажено боронитиме свої останні твердині. Але ми мусимо взяти, ми їх візьмемо»,— у цих словах комуніста Гармаша виражено ідею твору. Як і «Диктатура», нова п’єса не була позбавлена істотних вад; це поділ представників інтелігенції на два класово ворожі табори, одноплощинний показ негативних персона |
728 |
жів; плакатність багатьох позитивних героїв, на які слушно звертала увагу критика 1. Дослідники наголошували схильність І. Микитенка до показу соціальної сутності героїв, а не їх характерів.
Від соціальних драм, які створювалися переважно на сучасному матеріалі, І. Микитенко незабаром переходить до жанру комедії. «Дівчата нашої країни», «Соло на флейті» і «Дні юності» — новий етап для письменника. Він, як і його побратими по перу — М. Куліш, О. Корнійчук, І. Кочерга,— звернувся до розробки соціально-етичної проблематики. «Дівчата нашої країни» — лірична комедія, основний конфлікт якої розгортається в морально-психологічній площині. Автор, за його зізнанням, прагнув показати процес перевиховання особистості, «як народжуються нові люди — герої нашої доби» 2. У комедійному ключі постають колізії соціального та психологічного характеру (суд батьків, скептичне ставлення чоловічої бригади до дівчат-бетонниць, що взялись за «нежіночу» справу, тощо). У п’єсі поєднано м’який гумор і тонкий ліризм, у цьому сполученні серйозного й смішного відтворено взаємини носіїв ліричного начала (Марії Шапіги та Миколи Пронашки). П’єса «Соло на флейті» — викривальна сатира, спрямована проти новітніх проявів кар’єризму, інтригантства, маніпулювання революційною фразеологією, породжуваних у сприятливій атмосфері 30-х років. Створивши досить новий у драматургії тип підлабузника й пристосуванця (аспіранта, згодом — ученого секретаря інституту Ярчука), І. Микитенко вивів багатогранний образ паразита, для якого «на світі немає нічого святого, не існує ніяких принципів і є тільки власна шкура». Потрапивши до наукового інституту й зорієнтувавшись у обстановці, Ярчук підступом обійняв посаду вченого секретаря й експлуатує її з кар’єристськими намірами. Він прибирає до своїх рук планування наукової роботи, втручається у кадрову політику, створює ціле «апаратне царство» з підлабузників та нероб, виживає з інституту здібних, перспективних співробітників. Директор інституту Бережний стає знаряддям у руках свого пронозливого помічника, що вправно користується обстановкою культу особи. Ярчук діє не навмання, він спирається на цілу «філософію» |
1 Кузякіна Н. Нариси української радянської драматургії (1917— 1934): С. 155; Вакуленко Д. Світіть нам, зорі!//Драматургія. Література героїчного діяння. K., 1978. С. 274—276. |
2 Микитенко І. На фронті літератури (1927—1937). К-, 1962. |
729 |
і тактику «боротьби за існування», одначе його метод, як ї «життєві формули», яких він дотримується, були розвінчані більшістю науковців (Вересай, аспіранти Рогоза, Убий- вовк та ін.). Крах Ярчука — викриття цинічної філософії пристосуванства, «крокування по трупах» в ім’я кар’єри, особистого «благоденствія» — у цьому основний ідейний зміст п’єси.
«Соло на флейті» — прикметна, новими «типами» й характерами, реальними драматичними колізіями. Це був вияв гострої спостережливості письменника, громадянської сміливості, майстерності створювати чітко окреслені людські характери. Водночас п’єса відзначалася ще однією якістю — сценічністю. її комічно-сатирична викривальність поєднувалася з динамічною інтригою, влучною мовою, часом гротескною загостреністю, що давало підстави вважати цей драматичний твір І. Микитенка однією з найзлобо- денніших комедій тогочасної української драматургії. У 30-ті роки І. Микитенко написав і ряд інших п’єс, зокрема соціальну драму «Бастілія божої матері» (1933), переробив драму М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» під назвою «Маруся Шурай» (1934). Лише через два десятиліття після смерті драматурга опублікована й поставлена на сцені героїчна драма «Як сходило сонце». Життя й літературна творчість І. Микитенка припадали на складний і драматичний відтинок вітчизняної історії. Він належав до тих, хто ревно і щиро утверджував у літературі принципи спершу «пролетарського», а потім — з початку 30-х років — соціалістичного реалізму, часто виступав у ролі оспівувача нового життя. Не в усьому І. Микитенко був об’єктивним і почасти сліпо вірив у проголошувані догми та гасла, переносив їх на сторінки своїх творів. Процес його прозріння, окреслений п’єсою «Соло на флейті», на жаль, залишився незавершеним, оскільки й сам письменник впав жертвою тоталітаризму. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Куліш М. Твори: У 2 т. К-, 1990. Курбас Л. Березіль. К-, 1988. Мамонтов Я. Твори. К-, 1988. Дніпровський І. Яблуневий цвіт. К-, 1990. |