ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І КРИТИКА 1917—1940 – 1

Науково-критичне осмислення й дослідження художньої літератури — чи не найбільш занедбана наукова галузь пореволюційної пори. Десятиліттями історики й теоретики літератури вважали, що за роки радянської влади літера­турознавство України розвивалося тільки по висхідній і на справді науковій основі, бо відкинуло емпірику й безсис­темність досліджень у цій галузі дореволюційних (буржу­азних, націоналістичних, ліберальних, еклектичних тощо) вчених і озброїлося марксистською методологією розумін­ня мистецтва. Авторитетним аргументом на користь такої думки з кінця 50-х років була позиція О. Білецького, ви­кладена ним в статтях «Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства» (1959), «Літературознав­ство і критика за 40 років Радянської України» (1957), «Завдання та перспективи розвитку українського літера­турознавства» (1957). Ці матеріали містили значну інфор­мацію про рух наукової думки українських дослідників художнього слова, але об’єктивності (а отже, науковості) у викладі інформації вчений не зміг досягти. Йдеться не лише про те, що «анафемською» термінологією він харак­теризував такі найвизначніші історико-літературні праці першої чверті XX ст., як п’ятитомна «Історія української літератури» М. Грушевського чи двотомна «Історія україн­ського письменства» С. Єфремова. В тих статтях ані слова не сказано про внесок у вітчизняне літературознавство М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Л. Білецького та багатьох дослідників з української діаспори, а з доре­волюційних дослідників літератури на більш-менш об’єк­тивну оцінку здобулися тільки «революціонери-демократи» (І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський), для яких лі­тературознавство було все-таки супутним заняттям, та де­хто з «чистих» науковців (М. Максимович, О. Потебня, П. Житецький, М. Драгоманов), яким, проте, на думку

О.  Білецького, бракувало матеріалістичного світогляду та


731

 

відповідних уявлень про сам предмет дослідження. Усі ін­ші характеризувались або ленінським виразом «прикажчи­ки буржуазії», або зневажливими прізвиськами на зразок «просвітяни» чи «модерністи», останні з яких, виявляється, «готували грунт, на якому згодом виросли отруйні бур’яни українського фашизму» *. Отже, О. Біледький робив вис­новок, що від таких вчених годі було чекати справді науко­вої картини в українському літературознавстві, й тому створювати її повинні вчені-марксисти, що формувалися почасти в дожовтневий час (революціонери-демократи), а переважно — в часи пореволюційні. Бо ж «лише після Жов­тня, в міру того, як представники літературознавства стали опановувати марксистсько-ленінський метод, літературо­знавство (як і інші суспільні науки) відчуло під собою грунт і здобуло право на звання справжньої науки»2.

Подібний антинауковий висновок під пером такого сер­йозного науковця, як О. Білецький, міг з’явитися лише на догоду офіційним забаганкам тогочасних ідеологів. Невже

О.   Білецькому не було відомо, що розквіт українського літературознавства, який припадає на 20-ті роки XX ст., став можливим не завдяки, а всупереч «марксистсько-ле­нінському методу»; він склався на основі досягнень до­жовтневого літературознавства, котре еволюціонувало, хо­ча й із певним запізненням, у річищі розвитку світової науки.

Перші підсумки діяльності дореволюційних і частково пореволюційних учених намагався окреслити Л. Білецький у праці «Основи української літературно-наукової крити­ки» (1925), виданій Українським громадським видавничим фондом у Празі. Цю працю автор закладав як теоретичну, про що свідчив і її підзаголовок «Спроба літературно-на­укової методології»; але сприймається вона і як історико- літературна, бо містить проблемний огляд-аналіз майже усіх більш-менш вагомих літературознавчих студій, при­свячених українському літературному процесові від най­давніших часів до початку 20-х років нинішнього століття. Л. Білецький згрупував ті студії відповідно до вживаних тоді назв літературознавчих «шкіл» (формально-поетична, або неокласична; історична; філологічна; психологічна), а також охарактеризував кілька випадків, що спричиняють ненаукові, фальсифікаторські підходи до явищ літератур­ної творчості. Серед останніх (фальсифікації в стилі вели­кодержавних амбіцій, пануючої моралі й естетики, «втер­


1  Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К-, 1966. Т. 3. С. 49.


2  Білецький О. Від давнини до сучасності, Т, 1, К., 1960. С. 60.

 

тих традицій» тощо) означено, зокрема, й активно утпер джуваний на межі XIX—XX ст. «класовий» підхід та по­хідний від нього «пролетарський» погляд на специфіку й завдання літератури. В характеристиці й наукових, і нена­укових «шкіл» Л. Білецький не уникнув суперечливих чи дискусійних суджень (деякі вчені віднесені ним то до одні­єї, то до іншої «школи»; дуже хисткими видаються крите­рії, за якими він поділяє твори на власне художні й «прак­тичні» тощо). Важливо, що вчений на матеріалі українсь­кого письменства зробив спробу окреслити важливі для наукового літературознавства питання й дати на них від­повідь, що таке історія літератури й літературний твір, що таке, зрештою, українська література як самобутній есте­тичний феномен. Ці (особливо — остання) проблеми були предметом принципових дискусій учених у XIX ст. (М. Пе­тров, М. Дашкевич, М. Драгоманов та ін.), відновились вони й в столітті XX, а розв’язати їх, як справедливо на­голосив Л. Білецький, можна буде лише тоді, коли підхо­дити до них комплексно, тобто зважати на те, що україн­ська література — явище водночас і оригінальне, й «міжна­родне», світове. Література кожної нації, підкреслював учений, це завжди «зв’язок» з іншими літературами, бо способи, методи, напрями, течії творчості мають здатність швидко «мандрувати» від літератури до літератури, зали­шаючи в кожній із них щось самобутнє. Принциповість цьо­го висновку особливо важлива тому, що в XIX і навіть на початку XX ст. було немало «наукових» спроб трактувати українську літературу то як відгомін російської чи поль­ської, то як цілковите наслідування «мандрівних» світових мотивів, то як стилізацію книжних зразків поезії та інших жанрів, творених іншими (латинською, зокрема) мовами, тощо. Як і М. Дашкевич, Л. Білецький доводив, що укра­їнська писемність народилася з чутливості, з душі україн­ського народу, з природної потреби його проявити себе рідною мовою, а зовнішні впливи на неї якщо й були (особ­ливо російський чи польський), то частіше притлумлювали, ніж виявляли її самобутність.

Трохи раніше ці питання грунтовно почав осмислювати М. Грушевський у своїй «Історії української літератури» (1923—1927). Ця фундаментальна праця досі — не лише взірець дослідження відомого в 20-х рр. зводу старої ук­раїнської літератури (останній том «Історії…» завершуєть­ся осмисленням літературного процесу України на межі XVII—XVIII ст.), а перш за все — ключ до справді науко­вого прочитання словесної творчості народу, реставрації її витоків і родоводу, аналізу усної та писемної спадщини


733

 

українських авторів. Для М. Грушевського не існувало проблеми виникнення української літератури в XIV чи XV ст., як це доводили російські науковці в дореволюцій­ний час та їхні послідовники в радянську епоху, котрі по­в’язували з тими століттями свою «теорію» формування націй та наявність пам’яток, написаних українською мо­вою. Глибокий знавець історії земної цивілізації, тонкий психолог і естетик, автор десятитомної «Історії України», М. Грушевський був переконаний, що самобутня українсь­ка художньо-літературна творчість налічує не кілька сто­літь, а близько двох тисячоліть. Він доводив це всебічним аналізом усної народної творчості; образна мова в ній не здатна спровокувати будь-які фальсифікації, бо пов’язана тільки з певними епохами народних розселень і переселень. Останні ж підтверджуються археологічними пам’ятками матеріальної культури й відтак спростуванню не підляга­ють. На основі формотворчих елементів фольклору (обря­дових пісень, приповідок, легенд, казок, магічних казань, заклинань тощо) вчений вибудував кілька епох художнього розвитку українського народу. Перша, найдавніша (пів­денне, чорноморсько-дунайське розселення), належить до IV—IX ст. нашої ери. Друга (києво-галицька) доба пов’я­зана з північним розселенням народу України й охоплює IX—XIV ст.; серединний період її означений «заведенням візантійської ортодоксії як державної релігії» 1 й виник­ненням писемності, що постала на староболгарській осно­ві, пристосованій до місцевої традиції. Третя епоха запро­понована М. Грушевським, включає період після татаро-мон- гольської навали, коли на якийсь час «вигасла, очевидно, рухова енергія культурного й письменницького руху» (І, 80), і до «першого відродження» в XVI—XVIII ст. («дру­гим відродженням» М. Грушевський називав епоху, пов’я­зану із «Енеїдою» І. Котляревського). У кожному з цих періодів вчений виділяє суто українські форми художньої мови, які в одних випадках складають цілковиту основу змі­сту літературних (фольклорних) пам’яток, а в інших про­ступають як «рудименти» давнішого художнього мислен­ня, котрі через брак письма залишалися тільки в пам’яті етносу й передавалися від покоління до покоління як усна традиція. Національні риси художнього бачення життя, за спостереженням дослідника, послідовно «прописувались» і в творах християнської доби, яка, починаючи з X—XI ст., залишила для історика безліч неоціненних писемних па-


1 Грушевський М. Історія української літератури: В 5 т. К-! Л.(

1923. Т. 1. С. 77, (Далі посилання на це видання див. в тексті).


734

 

м’яток. На перший план у них агресивне християнство ви­сувало, звичайно, суто свій, загалом не властивий укра­їнській психології, тип образної мови, але національну бар­ву в ній йому все одно не вдавалося до кінця розмити чи притлумити. її живучість переконливо довела доба й пер­шого, й другого відродження. Останнє, за словами вченого, утверджувалось у своїх правах «з величезним і зайвим на­кладом «обрусєнія» (І, 83).

Принциповим для М. Грушевського було означення то­го, що «входить в сферу досліду історії літератури». На йо­го думку, це «поезія в широкому значенні слова», тобто «словесні твори, які звертаються не стільки до розуму (ін­телекту), скільки до почуття і фантазії слухача (або чи­тача) , за посередництвом його естетичного почуття (по­чуття краси)». Трактування цих творів істориком літера­тури має бути всебічним, тобто, щоб у полі його зору був і історичний (соціологічний) і філологічний (естетичний) аспекти дослідження. Кожний із цих аспектів повинен од­наково цікавити вченого, але тут же М. Грушевський за­уважував, що схоластичне трактування історії літератури як дисципліни філологічної «не повинно ні на хвилю ослаб­лювати головного, спеціального інтересу її як дисципліни соціологічної» (І, 15—21)

На цьому міркуванні М. Грушевського позначилась не гучна, але принципова полеміка українських літературо­знавців, яка почалася ще в дореволюційний час. Суть дис­кусії красномовно виявлена у твердженні Гатнера: «Істо­рія літератури — не історія книг; це історія ідей та їх нау­кових і художніх форм» (І, 21).

У 1909—1912 рр. Б. Лепкий видав у двох книжках «На­черк історії української літератури», який автор компону­вав як «підручник, призначений для загального вжитку». «Безумовним постулатом» відбору й аналізу літературних творів Б. Лепкий брав красу, тобто прояв у словесному українському письменстві («говореному й писаному») су­то естетичних почуттів» 2. Це був своєрідний антипод вида­


1  Особливість історико-літературної методології М. Грушевського

(див.: Українська літературна енциклопедія. К„ 1988. Т. 1. С. 510) по­дана так: «Свій науково-методологічний підхід до побудови концепції історії української літератури Грушевський називає «соціологічним», розглядаючи л-ру як ключ до пізнання соціального життя суспільства, що, зокрема, передбачало й вивчення художньої форми як важливого культурно-історичного явища». Але далі йде традиційний для вульгар- но-класового літературознавства висновок: «Проте історію української літератури Г. трактував у цілому з бурж.-націоналістичних позицій, у дусі концепції «єдиного потоку».


2  Лепкий Б. Начерк історії української літератури. Кн. 1. До на- ■адів татар. Коломия, 1910. С. 21—23.


735

 

ного у Львові 1910 р. «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року» І. Франка, в якому той керував­ся переважно бібліографічним принципом організації ма­теріалу. Тим часом у 1911 р. виходить перше видання «Історії українського письменства» С. Єфремова, в якій піддано критиці й естетичний підхід Б. Лепкого, й бібліо­графічний І. Франка, натомість зроблено акцент на тому, що історія літератури — це насамперед історія ідей («…Іс­торія письменства повинна давати огляд усіх ідей, що за­хоплювали в той чи інший час людськість і виявлялись у письменстві»1). Хоча цю думку С. Єфремов не фетишизу­вав (та й належала вона, зрештою, не йому, а Гатнеру) й доводив, що не виключає при розгляді явищ літератури також естетичного «постулату» («…Красу маю за неодмін­ний складовий елемент усякої парості в мистецтві, тим са­мим і літератури».— І, 16), однак опоненти тривалий час закидали вченому ігнорування саме естетичного елемента літератури й зараховували його до соціологічної «школи» в літературознавстві. Для нього, мовляв, важливе тільки «що», а не «як».

У наступних виданнях «Історії…» С. Єфремов змуше­ний був постійно уточнювати, що бере до уваги і соціальне, й художнє наповнення літератури, бо одне без другого в письменстві ніяк не можливе. У четвертому, двотомному виданні праці (перші три — це однотомники—1911, 1912, 1917 рр.) вчений із категоричною емоційністю писав: «…1 «що», і «як» однакову в мистецтві мають ціну, бо коли без «як» немає мистецького утвору, то без «що» ніякого взагалі твору бути не може: порожній горіх — не горіх, а лушпиння, свистун; порожній твір для письменства такий само свистун, себто нуль, ніщо» (І, 61).

М. Зеров у конспекті лекцій «Українське письменство XIX ст.» (1928) погоджувався, що літературознавчий ме­тод С. Єфремова не позбавлений вад, бо вчений розглядає в українській літературі лише визвольні й демократичні ідеї (ідея свободи людини в найширшому розумінні цього поняття; національно-визвольна ідея і «поступова течія на­родності в змісті і формі, насамперед у літературній мові». 1, 20—21), внаслідок чого деякі твори випадають із його поля зору. Загалом М. Зеров давав «Історії…» С. Єфремо­ва високу оцінку. І не тільки за «прекрасний, живий, тала­новитий виклад». «Книга Єфремова,— писав він,— має ве-


1 Єфремов С. Історія українського письменства. К-, Лейпціг, 1924. Т. 1. С. 16. (Далі при посиланні на це видання вказується в тексті том


і  сторінки).


736

 

лику цінність як підсумок многолітньої критичної та істо- рико-літературної роботи. Вона дала канон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до історико-літературного розгляду, приділила кожному явищу певне місце в історико-літературному процесі. Цей канон тільки помалу переробляється тепер залежно від нових матеріалів та нових поглядів на історико-літератур- ні явища» ‘. До цього можна лише додати, що запропоно­ваний С. Єфремовим «канон українського письменства» продовжував (з деякими видозмінами) анонімно жити в українському літературознавстві навіть тоді, коли самого автора було репресовано (1930), а його спадщина шельму­валася офіційним літературознавством. Погодьмося, що як­би С. Єфремов у формуванні свого «канону» керувався лише одним, «соціологічним постулатом», йому б судилася інша доля. Він залишився б хіба що науковим курйозом, але не узвичаївся б протягом багатьох десятиліть у на­вчальному та науковому літературознавстві як в Україні, так і в українській діаспорі. Уточнення в ньому й досі від­буваються тільки за тими параметрами, про які говорив М. Зеров: нові погляди, нові матеріали тощо.

Подаючи періодизацію літературного процесу України, С. Єфремов виходив практично з тих же міркувань, що й М. Грушевський. Але назви «періодів» у С. Єфремова кон­кретизовані все ж за ідейним принципом: доба національ­но-державної самостійності (від найдавніших часів до кін­ця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV — кінець XVIII ст.); доба національного від­родження (кінець XVIII ст.— «до наших часів»), У цій пе­ріодизації не виділяється, як це робить М. Грушевський, «перше відродження» (XVI—XVIII ст.), що може вважа­тися відступом ученого од обіцяного врахування в оцінці літературних явищ і соціального, і естетичного феноменів. Свій поділ історії письменства С. Єфремов називає зов­нішньою («зверхньою») схемою, а своїм «внутрішнім роз- ростом» ця схема цікава, насамперед, рухом письменства «од універсалізму до партикуляризму», тобто рухом лі­тератури «до ширших мас людності», що здійснювався через посередність мови. «Універсальність» письменства пер­шого етапу була досягнута тому, що тоді панівною в пись­мовому вжитку «всіх руських племен» була мертва, одна­ково чужа для них, принесена з Болгарії церковно-слов’ян­ська мова. Отже, єдність, той ідеал, «до якого кермують і теперішні обрусителі та централісти», був можливий тільки


1 Зеров М. Твори: В 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 2.

737


 

на основі штучно нав’язаної мови, а коли з-під її панцира дедалі настирливіше стали пробиватися мови кожного ру­ського племені, тоді й почала відбуватися партикуляриза- ція: заявило про себе не одно, а три письменства — укра­їнське, білоруське і російське. «Ця надзвичайно цікава ево­люція письменства — од мертвотної, механічної єдності до живої, органічної різноманітності — показує той натураль­ний шлях, що ним повинно було йти і з якими перешкодами таки йшло письменство, наближаючись усе до ширших кру­гів людності й перестаючи бути привілеєм самих верхів громадянства, тієї тоненької плівки, що зверху покривала народні маси і за їх говорила» (І, 24—25).

У цьому висновку С. Єфремова деякі тезиси звичайно, не можуть не спричинити дискусії, але раціонального зер­на він не позбавлений: мова ж бо — першооснова літератур­ної творчості. Водночас треба мати на увазі, що С. Єфре- мов розглядав саме «історію письменства», а не «історію лі­тератури», що не одне й теж. Тому-то у нього й у М. Грушев- ського є відмінні підходи до періодизації.

Як дещо спірний сприймається й погляд С. Єфремова на фольклорну творчість. Вчений не відкидає думки, що фоль­клор — предтеча літератури. Але в українському пись­менстві його роль була не така, як, скажімо, в античних греків, де писемна література органічно виросла з народної творчості. В українському духовному житті фольклор вільно розвивався лише до прийняття християн­ства, а пізніше, переслідуваний церквою, утверджувався у своїх правах лише «підпільно», і на повний голос про його художню природу та зв’язки з літературою можна було заговорити лише на рубежі XVIII—XIX ст. Отже, розгля­дати його слід саме в цей період, коли почалося і наукове збирання та вивчення народної творчості, й власне період відродження у розвитку української (нової) літератури. Логіка в цих міркуваннях С. Єфремова, звичайно, є, але вона до певної міри «силувана», бо вибудувана «від супро­тивного». М. Грушевський мав переконання, що майже всі сім століть український фольклор перебував у немилості в писаної чужою мовою літератури, але він не відмовляв йому в його законному (на початках творчості) місці й від­так вибудував органічнішу схему вітчизняної літературної історії. Не встиг він довести її лиш до найбагатшого, кла­сичного періоду в її розвитку (XIX—XX ст.), тоді як С. Єф- ремов здійснив це не лише успішно (в рамках, звичайно, встановленого ним принципу), а й з обгрунтуванням саме своєї системи (згадуваний «канон») етапів, імен, творів.

В оглядовій статті «Українське літературознавство за


738

 

10 років революції» П. Филипович дав належну оцінку не лише літературознавчим дослідженням, що виходили в Східній Україні, а й тим, що друкувалися за кордоном. Проте «…за кордоном — у Галичині (Львів) та у Празі,— зазначав учений,— історико-літературних праць з’явилося дуже мало і за небагатьма винятками (роботи М. Возня- ка, Л. Білецького, В. Шурата) вони мають незначну цін­ність» *. Серед винятків, отже, П. Филипович на першому місці поставив книжку М. Возняка, маючи на увазі його найгрунтовнішу тритомну «Історію української літерату­ри», що друкувалася у Львові протягом 1920—1924 рр. Своє дослідження М. Возняк вважав не лише науковою працею, а й такою, що має на меті певні навчально-освітні завдання. Тому-то перед науковим викладом літературної історії Укра­їни вчений намагається з’ясувати проблему України як дер­жави, де формувалися її мова та література тощо. Вчений відстоює думку, що українська мова в її усному варіанті по­чала відокремлюватися од «спільної руської» вже на ру­бежі VIII—IX ст., але писемно-літературною вона стала тільки через десять століть, на межі XVIII—XIX ст., коли остаточно витіснила з вітчизняної писемної культури книж­ну мову. Літературу М. Возняк пропонував розуміти як «цілість творів людського слова», а історію літератури — як науку, що розглядає «ці твори» в їх генетичній послідов­ності, що є частиною «великої історії духу, котру можна назвати філософією» 2. В означенні літературних періодів української історії М. Возняк був солідарний з С. Єфре- мовим, але для назв тих періодів скористався «нейтраль­ною», просторово-часовою термінологією: давня (з візан­тійськими впливами і з мовою переважно староболгарсь­кою— X—XV ст.); середня (з західноєвропейськими впливами й активнішим проникненням у староболгарську мову власне української мовної стихії —XVI—XVIII ст.); нова (з утвердженням національних рис як у змісті, так і в формі — від кінця XVIII ст.).

Науково осмислено в праці М. Возняка лише літерату­ру перших двох періодів, він багато зробив для опрацюван­ня їх ще до написання своєї «Історії…», опублікувавши чи­мало розвідок, статей і монографій про «давнє» й особливо «середнє» за часом літературне життя в Україні. У дослі­дженні все постало у синтетичному викладі. «Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, ря­


1  Филипович П. Українське літературознавство за 10 років рево­люції. Література. К., 1928.


2  Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1920. Т. 1. С. 29.


739

 

сні — може, навіть занадто рясні… цитати, фактична пов­нота, нарешті, синхроністичні таблиці й надто багата біб­ліографія та добрані систематично ілюстрації — такі пози­тивні риси Вознякової праці»,— писав С. Єфремов (І, 48), але він звертав увагу і на кілька вад автора «Історії…». Йо­му впали в око «певна диспропорція частин», довільний «розклад письменників — і не хронологічний і не система­тичний», схильність ученого до «рисковитих тез» (напри­клад, про «технологію» ворогувань українців і великоро­сів уже в XI ст.), оперування думками, які нема чим до­вести (погляд на билини як «творчість кляси дружинників», трактування мистецької постаті Бояна з позицій… гіпер- трофованої гіпотетичності) тощо. «Ці і такі ж хиби в «Іс­торії» д. Возняка дещо обнижують вартість цієї солідної й корисної взагалі праці, якої закінчення дожидатимемо нетерпляче»,— зазначав С. Єфремов (І, 50). Але М. Воз- няк свою «Історію…» так і не завершив, довівши її хроно­логічно лише до кінця XVIII ст. Є в ній, крім зазначених С. Єфремовим, і ряд інших, суто фахових недоглядів, які зумовлені рівнем розвитку сучасного авторові літературо­знавства. Але ця праця М. Возняка ще довго сприймати­меться як одна з найпомітніших літературознавчих дослі­джень 20-х років. Після її видання, як і після праць С. Єф- ремова та М. Грушевського, вже не з’явилося жодної авторської «Історії української літератури», яка б створю­валася на наукових, а не кон’юнктурних засадах, яка б да­вала цілісне, засноване на єдиній концепції, єдиному розу­мінні літератури як художнього і суспільного явища. Авторські «Історії…» з об’єктивних причин позначені суб’єк­тивністю в трактуванні процесу в цілому чи окремих його складових. Є вона і в «Історіях…» М. Грушевського, С. Єф- ремова та М. Возняка. Кожен із названих учених був на­самперед визначною особистістю в науковій галузі — й ця обставина не могла не відбитися в їхніх історико-літера- турних студіях. Внаслідку наука має кілька індивідуальних точок зору на зародження української літератури та основ­ні етапи її розвитку, кілька способів прочитання художніх текстів і критеріїв оцінки їхньої естетичної вартості в скарбниці національної духовності. Отже, маємо справу з існуванням плюралістичної картини художнього процесу, за наявності якої тільки й можливе поступовання до об’єк­тивно існуючої, але в такій справі, як художня творчість, практично недосяжної істини.

Плюралістичний спосіб формування індивідуальних, але підкріплених достатньо вагомими аргументами, підходів до явищ історії літератури якийсь час був панівним у се­


740

 

редовищі історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), заснованої 1919 р. Цей відділ ви­давав «Записки» (20 випусків вийшло за 1919—1928 рр.), а пізніше «Збірники» та тримісячник «Україна» (1924— 1932), які продовжували традиції «старої» плюралістичної школи українського літературознавства, української істо­ричної та філологічної науки зокрема. На жаль, в умовах зміцнення тоталітарного режиму, який наприкінці 20-х рр. почав тотальний розгром усіх наукових осередків респуб­ліки, сфабрикований процес над неіснуючою СВУ в 1930 р. був одним із перших сигналів цієї кампанії. Тут віднайдено пояснення тої оцінки, яку дав О. Білецький у огляді «Літе­ратурознавство і критика за 40 років Радянської України»: «У цих виданнях, що виходили за редакцією М. Грушев- ського, а почасти С. Єфремова, відверті виступи проти ра­дянського ладу траплялися рідко (а чи траплялися взага­лі? — Ред.), але їх провідну буржуазно-націоналістичну лі­нію не можна одразу ж не помітити. У змісті переважали публікації нових (тобто не виданих) матеріалів, іноді не­залежно від їх наукової цінності. Серед досліджень голов­не місце займають праці з давньої літератури. Було по­ставлене завдання видати науково-критичні тексти класи­ків, але більшість видань лишилася у стадії проектів. У тих же виданнях, які були здійснені, письменник тонув у примітках і додатках… Зберігаючи традиції буржуазного літературознавства, працівники ВУАН лише добували і нагромаджували факти» *. Одним зауваженням, щоправда,

О.    Білецький пробував трохи пом’якшити свій присуд («…треба відзначити, що у «Збірниках» іноді друкувалися матеріали, які й досі зберігають цінність для дослідни­ків»), але від цього його несправедливий присуд ставав ще очевиднішим. Насамперед слід сказати, що, крім згаданих

  1. Білецьким редакторів «Записок» і «Збірників», які від 30-х рр. носили тавро як буржуазно-націоналістичних вче­них (М. Грушевський помер нібито «своєю» смертю 25 ли­стопада 1934 р., а С. Єфремов після процесу над СВУ від­бував 10 років каторги в сталінських ГУЛАГах, де й помер у 1939 р.), до цієї ж роботи був постійно причетний А. Кри­мський як неодмінний секретар ВУАН, епізодично брали участь у редагуванні видань професори Київського універ­ситету М. Зеров і П. Филипович, а серед авторів «Записок» були Д. Багалій, В. Перетц, П. Попов, П. Рулін, М. Возняк,

1. Айзеншток, М. Могилянський, М. Марковський, П. Стеб- ницький та багато інших відомих дослідників. Вони опуб-


1 Білецький О. Від давнини до сучасності. Т. 1. С. 63—64.


741

 

лікували чимало цінних історико-літературних матеріалів. Хто наважиться заперечити наукову цінність відкритої пе­ред читачем (за автографом) поеми Т. Шевченка «Мар’яна* черниця» та текстологічного коментаря до неї М. Новиць- кого («Записки». 1924. Кн. IV), або опис рукописів М. Го­голя в Полтавському музеї, здійсненого І. Капустянським («Записки». 1925. Кн. V)? Що ж до того, ніби перевага у виданнях надавалася дослідженням із давньої літератури* то це була, звичайно, прикра вигадка. У 20-х рр., як свід­чив у цитованій статті «Українське літературознавство за 10 років революції» П. Филипович, наукові інтереси біль­шості літературознавців скеровувалися переважно на нове українське письменство, тобто в XIX—XX ст., а досліджен­нями старої української літератури займалося небагато вчених. Лише в другій половині 20-х рр. при ВУАН орга­нізовано (з ініціативи В. Перетца) «Комісію давнього українського письменства», зусиллями якої були підготов­лені розвідки про «Слово о полку Ігоревім» (В. Перетц), про давню українську драму (В. Рязанов), про творчість Г. Сковороди (Д. Багалій, В. Петров та ін.), про історію стародруків (С. Маслов), про зв’язки С. Полоцького з ук­раїнським письменством (О. Білецький), «Вірші про Мазе­пу» (С. Щеглова) та ін.

Публікації в «Записках» і «Збірниках» про творчість письменників нової літератури були набагато грунтовніші, ніж праці такої тематики в дореволюційному літературо­знавстві. Відчувалося, що дослідники спиралися на досвід видатних попередників (І. Франко, С. Єфремов, М. Гру- шевський, М. Возняк) і часом проникали думкою глибше і відчували всебічніше. За приклад тут може правити стат­тя М. Марковського «Енеїда» І. П. Котляревського», де простежено «генезу цього твору» і здійснено порівняльний аналіз його з аналогічними творами Вергілія, Блумауера, Скарона й Осипова («Записки». 1926. Кн. IX). Не менш грунтовно досліджували творчість Т. Шевченка. Статтю «Шевченко і романтизм» опублікував П. Филипович, «Коб­зар» під судом» — П. Стебницький. До того ж на кінець 20-х уже ставало очевидним, що дедалі глибше осмислю­ється спадщина Т. Шевченка не тільки як творчість «гені­ального самородка», що виростав сам із себе, а робиїься спроба осмислити її на тлі його доби, з точки зору поетики Шевченка, зв’язків з фольклором. Відтак назрівала потре­ба синтетичного, монографічного дослідження про Кобзаря.

Важливо зазначити, що саме на сторінках академічних «Записок» було відроджено започатковану І. Франком тра­дицію дослідження «секретів» поетичної творчості пред­


742

 

ставників класичної і давньої літератур. Показова тут, зо­крема, розвідка М. Могилянського «Процес творчості у М. М. Коцюбинського» («Записки». 1926. Кн. IX); у цьому ж ряду назвемо дослідження М. Грунського «Форма та композиція «Слова о полку Ігоревім» («Записки». 1928. Кн. XVIII) тощо.

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.