Науково-критичне осмислення й дослідження художньої літератури — чи не найбільш занедбана наукова галузь пореволюційної пори. Десятиліттями історики й теоретики літератури вважали, що за роки радянської влади літературознавство України розвивалося тільки по висхідній і на справді науковій основі, бо відкинуло емпірику й безсистемність досліджень у цій галузі дореволюційних (буржуазних, націоналістичних, ліберальних, еклектичних тощо) вчених і озброїлося марксистською методологією розуміння мистецтва. Авторитетним аргументом на користь такої думки з кінця 50-х років була позиція О. Білецького, викладена ним в статтях «Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства» (1959), «Літературознавство і критика за 40 років Радянської України» (1957), «Завдання та перспективи розвитку українського літературознавства» (1957). Ці матеріали містили значну інформацію про рух наукової думки українських дослідників художнього слова, але об’єктивності (а отже, науковості) у викладі інформації вчений не зміг досягти. Йдеться не лише про те, що «анафемською» термінологією він характеризував такі найвизначніші історико-літературні праці першої чверті XX ст., як п’ятитомна «Історія української літератури» М. Грушевського чи двотомна «Історія українського письменства» С. Єфремова. В тих статтях ані слова не сказано про внесок у вітчизняне літературознавство М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Л. Білецького та багатьох дослідників з української діаспори, а з дореволюційних дослідників літератури на більш-менш об’єктивну оцінку здобулися тільки «революціонери-демократи» (І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський), для яких літературознавство було все-таки супутним заняттям, та дехто з «чистих» науковців (М. Максимович, О. Потебня, П. Житецький, М. Драгоманов), яким, проте, на думку
О. Білецького, бракувало матеріалістичного світогляду та |
731 |
відповідних уявлень про сам предмет дослідження. Усі інші характеризувались або ленінським виразом «прикажчики буржуазії», або зневажливими прізвиськами на зразок «просвітяни» чи «модерністи», останні з яких, виявляється, «готували грунт, на якому згодом виросли отруйні бур’яни українського фашизму» *. Отже, О. Біледький робив висновок, що від таких вчених годі було чекати справді наукової картини в українському літературознавстві, й тому створювати її повинні вчені-марксисти, що формувалися почасти в дожовтневий час (революціонери-демократи), а переважно — в часи пореволюційні. Бо ж «лише після Жовтня, в міру того, як представники літературознавства стали опановувати марксистсько-ленінський метод, літературознавство (як і інші суспільні науки) відчуло під собою грунт і здобуло право на звання справжньої науки»2.
Подібний антинауковий висновок під пером такого серйозного науковця, як О. Білецький, міг з’явитися лише на догоду офіційним забаганкам тогочасних ідеологів. Невже О. Білецькому не було відомо, що розквіт українського літературознавства, який припадає на 20-ті роки XX ст., став можливим не завдяки, а всупереч «марксистсько-ленінському методу»; він склався на основі досягнень дожовтневого літературознавства, котре еволюціонувало, хоча й із певним запізненням, у річищі розвитку світової науки. Перші підсумки діяльності дореволюційних і частково пореволюційних учених намагався окреслити Л. Білецький у праці «Основи української літературно-наукової критики» (1925), виданій Українським громадським видавничим фондом у Празі. Цю працю автор закладав як теоретичну, про що свідчив і її підзаголовок «Спроба літературно-наукової методології»; але сприймається вона і як історико- літературна, бо містить проблемний огляд-аналіз майже усіх більш-менш вагомих літературознавчих студій, присвячених українському літературному процесові від найдавніших часів до початку 20-х років нинішнього століття. Л. Білецький згрупував ті студії відповідно до вживаних тоді назв літературознавчих «шкіл» (формально-поетична, або неокласична; історична; філологічна; психологічна), а також охарактеризував кілька випадків, що спричиняють ненаукові, фальсифікаторські підходи до явищ літературної творчості. Серед останніх (фальсифікації в стилі великодержавних амбіцій, пануючої моралі й естетики, «втер |
1 Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К-, 1966. Т. 3. С. 49. |
2 Білецький О. Від давнини до сучасності, Т, 1, К., 1960. С. 60. |
тих традицій» тощо) означено, зокрема, й активно утпер джуваний на межі XIX—XX ст. «класовий» підхід та похідний від нього «пролетарський» погляд на специфіку й завдання літератури. В характеристиці й наукових, і ненаукових «шкіл» Л. Білецький не уникнув суперечливих чи дискусійних суджень (деякі вчені віднесені ним то до однієї, то до іншої «школи»; дуже хисткими видаються критерії, за якими він поділяє твори на власне художні й «практичні» тощо). Важливо, що вчений на матеріалі українського письменства зробив спробу окреслити важливі для наукового літературознавства питання й дати на них відповідь, що таке історія літератури й літературний твір, що таке, зрештою, українська література як самобутній естетичний феномен. Ці (особливо — остання) проблеми були предметом принципових дискусій учених у XIX ст. (М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгоманов та ін.), відновились вони й в столітті XX, а розв’язати їх, як справедливо наголосив Л. Білецький, можна буде лише тоді, коли підходити до них комплексно, тобто зважати на те, що українська література — явище водночас і оригінальне, й «міжнародне», світове. Література кожної нації, підкреслював учений, це завжди «зв’язок» з іншими літературами, бо способи, методи, напрями, течії творчості мають здатність швидко «мандрувати» від літератури до літератури, залишаючи в кожній із них щось самобутнє. Принциповість цього висновку особливо важлива тому, що в XIX і навіть на початку XX ст. було немало «наукових» спроб трактувати українську літературу то як відгомін російської чи польської, то як цілковите наслідування «мандрівних» світових мотивів, то як стилізацію книжних зразків поезії та інших жанрів, творених іншими (латинською, зокрема) мовами, тощо. Як і М. Дашкевич, Л. Білецький доводив, що українська писемність народилася з чутливості, з душі українського народу, з природної потреби його проявити себе рідною мовою, а зовнішні впливи на неї якщо й були (особливо російський чи польський), то частіше притлумлювали, ніж виявляли її самобутність.
Трохи раніше ці питання грунтовно почав осмислювати М. Грушевський у своїй «Історії української літератури» (1923—1927). Ця фундаментальна праця досі — не лише взірець дослідження відомого в 20-х рр. зводу старої української літератури (останній том «Історії…» завершується осмисленням літературного процесу України на межі XVII—XVIII ст.), а перш за все — ключ до справді наукового прочитання словесної творчості народу, реставрації її витоків і родоводу, аналізу усної та писемної спадщини |
733 |
українських авторів. Для М. Грушевського не існувало проблеми виникнення української літератури в XIV чи XV ст., як це доводили російські науковці в дореволюційний час та їхні послідовники в радянську епоху, котрі пов’язували з тими століттями свою «теорію» формування націй та наявність пам’яток, написаних українською мовою. Глибокий знавець історії земної цивілізації, тонкий психолог і естетик, автор десятитомної «Історії України», М. Грушевський був переконаний, що самобутня українська художньо-літературна творчість налічує не кілька століть, а близько двох тисячоліть. Він доводив це всебічним аналізом усної народної творчості; образна мова в ній не здатна спровокувати будь-які фальсифікації, бо пов’язана тільки з певними епохами народних розселень і переселень. Останні ж підтверджуються археологічними пам’ятками матеріальної культури й відтак спростуванню не підлягають. На основі формотворчих елементів фольклору (обрядових пісень, приповідок, легенд, казок, магічних казань, заклинань тощо) вчений вибудував кілька епох художнього розвитку українського народу. Перша, найдавніша (південне, чорноморсько-дунайське розселення), належить до IV—IX ст. нашої ери. Друга (києво-галицька) доба пов’язана з північним розселенням народу України й охоплює IX—XIV ст.; серединний період її означений «заведенням візантійської ортодоксії як державної релігії» 1 й виникненням писемності, що постала на староболгарській основі, пристосованій до місцевої традиції. Третя епоха запропонована М. Грушевським, включає період після татаро-мон- гольської навали, коли на якийсь час «вигасла, очевидно, рухова енергія культурного й письменницького руху» (І, 80), і до «першого відродження» в XVI—XVIII ст. («другим відродженням» М. Грушевський називав епоху, пов’язану із «Енеїдою» І. Котляревського). У кожному з цих періодів вчений виділяє суто українські форми художньої мови, які в одних випадках складають цілковиту основу змісту літературних (фольклорних) пам’яток, а в інших проступають як «рудименти» давнішого художнього мислення, котрі через брак письма залишалися тільки в пам’яті етносу й передавалися від покоління до покоління як усна традиція. Національні риси художнього бачення життя, за спостереженням дослідника, послідовно «прописувались» і в творах християнської доби, яка, починаючи з X—XI ст., залишила для історика безліч неоціненних писемних па- |
1 Грушевський М. Історія української літератури: В 5 т. К-! Л.( 1923. Т. 1. С. 77, (Далі посилання на це видання див. в тексті). |
734 |
м’яток. На перший план у них агресивне християнство висувало, звичайно, суто свій, загалом не властивий українській психології, тип образної мови, але національну барву в ній йому все одно не вдавалося до кінця розмити чи притлумити. її живучість переконливо довела доба й першого, й другого відродження. Останнє, за словами вченого, утверджувалось у своїх правах «з величезним і зайвим накладом «обрусєнія» (І, 83).
Принциповим для М. Грушевського було означення того, що «входить в сферу досліду історії літератури». На його думку, це «поезія в широкому значенні слова», тобто «словесні твори, які звертаються не стільки до розуму (інтелекту), скільки до почуття і фантазії слухача (або читача) , за посередництвом його естетичного почуття (почуття краси)». Трактування цих творів істориком літератури має бути всебічним, тобто, щоб у полі його зору був і історичний (соціологічний) і філологічний (естетичний) аспекти дослідження. Кожний із цих аспектів повинен однаково цікавити вченого, але тут же М. Грушевський зауважував, що схоластичне трактування історії літератури як дисципліни філологічної «не повинно ні на хвилю ослаблювати головного, спеціального інтересу її як дисципліни соціологічної» (І, 15—21) На цьому міркуванні М. Грушевського позначилась не гучна, але принципова полеміка українських літературознавців, яка почалася ще в дореволюційний час. Суть дискусії красномовно виявлена у твердженні Гатнера: «Історія літератури — не історія книг; це історія ідей та їх наукових і художніх форм» (І, 21). У 1909—1912 рр. Б. Лепкий видав у двох книжках «Начерк історії української літератури», який автор компонував як «підручник, призначений для загального вжитку». «Безумовним постулатом» відбору й аналізу літературних творів Б. Лепкий брав красу, тобто прояв у словесному українському письменстві («говореному й писаному») суто естетичних почуттів» 2. Це був своєрідний антипод вида |
1 Особливість історико-літературної методології М. Грушевського (див.: Українська літературна енциклопедія. К„ 1988. Т. 1. С. 510) подана так: «Свій науково-методологічний підхід до побудови концепції історії української літератури Грушевський називає «соціологічним», розглядаючи л-ру як ключ до пізнання соціального життя суспільства, що, зокрема, передбачало й вивчення художньої форми як важливого культурно-історичного явища». Але далі йде традиційний для вульгар- но-класового літературознавства висновок: «Проте історію української літератури Г. трактував у цілому з бурж.-націоналістичних позицій, у дусі концепції «єдиного потоку». |
2 Лепкий Б. Начерк історії української літератури. Кн. 1. До на- ■адів татар. Коломия, 1910. С. 21—23. |
735 |
ного у Львові 1910 р. «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року» І. Франка, в якому той керувався переважно бібліографічним принципом організації матеріалу. Тим часом у 1911 р. виходить перше видання «Історії українського письменства» С. Єфремова, в якій піддано критиці й естетичний підхід Б. Лепкого, й бібліографічний І. Франка, натомість зроблено акцент на тому, що історія літератури — це насамперед історія ідей («…Історія письменства повинна давати огляд усіх ідей, що захоплювали в той чи інший час людськість і виявлялись у письменстві»1). Хоча цю думку С. Єфремов не фетишизував (та й належала вона, зрештою, не йому, а Гатнеру) й доводив, що не виключає при розгляді явищ літератури також естетичного «постулату» («…Красу маю за неодмінний складовий елемент усякої парості в мистецтві, тим самим і літератури».— І, 16), однак опоненти тривалий час закидали вченому ігнорування саме естетичного елемента літератури й зараховували його до соціологічної «школи» в літературознавстві. Для нього, мовляв, важливе тільки «що», а не «як».
У наступних виданнях «Історії…» С. Єфремов змушений був постійно уточнювати, що бере до уваги і соціальне, й художнє наповнення літератури, бо одне без другого в письменстві ніяк не можливе. У четвертому, двотомному виданні праці (перші три — це однотомники—1911, 1912, 1917 рр.) вчений із категоричною емоційністю писав: «…1 «що», і «як» однакову в мистецтві мають ціну, бо коли без «як» немає мистецького утвору, то без «що» ніякого взагалі твору бути не може: порожній горіх — не горіх, а лушпиння, свистун; порожній твір для письменства такий само свистун, себто нуль, ніщо» (І, 61). М. Зеров у конспекті лекцій «Українське письменство XIX ст.» (1928) погоджувався, що літературознавчий метод С. Єфремова не позбавлений вад, бо вчений розглядає в українській літературі лише визвольні й демократичні ідеї (ідея свободи людини в найширшому розумінні цього поняття; національно-визвольна ідея і «поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові». 1, 20—21), внаслідок чого деякі твори випадають із його поля зору. Загалом М. Зеров давав «Історії…» С. Єфремова високу оцінку. І не тільки за «прекрасний, живий, талановитий виклад». «Книга Єфремова,— писав він,— має ве- |
1 Єфремов С. Історія українського письменства. К-, Лейпціг, 1924. Т. 1. С. 16. (Далі при посиланні на це видання вказується в тексті том |
і сторінки). |
736 |
лику цінність як підсумок многолітньої критичної та істо- рико-літературної роботи. Вона дала канон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до історико-літературного розгляду, приділила кожному явищу певне місце в історико-літературному процесі. Цей канон тільки помалу переробляється тепер залежно від нових матеріалів та нових поглядів на історико-літератур- ні явища» ‘. До цього можна лише додати, що запропонований С. Єфремовим «канон українського письменства» продовжував (з деякими видозмінами) анонімно жити в українському літературознавстві навіть тоді, коли самого автора було репресовано (1930), а його спадщина шельмувалася офіційним літературознавством. Погодьмося, що якби С. Єфремов у формуванні свого «канону» керувався лише одним, «соціологічним постулатом», йому б судилася інша доля. Він залишився б хіба що науковим курйозом, але не узвичаївся б протягом багатьох десятиліть у навчальному та науковому літературознавстві як в Україні, так і в українській діаспорі. Уточнення в ньому й досі відбуваються тільки за тими параметрами, про які говорив М. Зеров: нові погляди, нові матеріали тощо.
Подаючи періодизацію літературного процесу України, С. Єфремов виходив практично з тих же міркувань, що й М. Грушевський. Але назви «періодів» у С. Єфремова конкретизовані все ж за ідейним принципом: доба національно-державної самостійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV — кінець XVIII ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст.— «до наших часів»), У цій періодизації не виділяється, як це робить М. Грушевський, «перше відродження» (XVI—XVIII ст.), що може вважатися відступом ученого од обіцяного врахування в оцінці літературних явищ і соціального, і естетичного феноменів. Свій поділ історії письменства С. Єфремов називає зовнішньою («зверхньою») схемою, а своїм «внутрішнім роз- ростом» ця схема цікава, насамперед, рухом письменства «од універсалізму до партикуляризму», тобто рухом літератури «до ширших мас людності», що здійснювався через посередність мови. «Універсальність» письменства першого етапу була досягнута тому, що тоді панівною в письмовому вжитку «всіх руських племен» була мертва, однаково чужа для них, принесена з Болгарії церковно-слов’янська мова. Отже, єдність, той ідеал, «до якого кермують і теперішні обрусителі та централісти», був можливий тільки |
1 Зеров М. Твори: В 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 2.
737 |
на основі штучно нав’язаної мови, а коли з-під її панцира дедалі настирливіше стали пробиватися мови кожного руського племені, тоді й почала відбуватися партикуляриза- ція: заявило про себе не одно, а три письменства — українське, білоруське і російське. «Ця надзвичайно цікава еволюція письменства — од мертвотної, механічної єдності до живої, органічної різноманітності — показує той натуральний шлях, що ним повинно було йти і з якими перешкодами таки йшло письменство, наближаючись усе до ширших кругів людності й перестаючи бути привілеєм самих верхів громадянства, тієї тоненької плівки, що зверху покривала народні маси і за їх говорила» (І, 24—25).
У цьому висновку С. Єфремова деякі тезиси звичайно, не можуть не спричинити дискусії, але раціонального зерна він не позбавлений: мова ж бо — першооснова літературної творчості. Водночас треба мати на увазі, що С. Єфре- мов розглядав саме «історію письменства», а не «історію літератури», що не одне й теж. Тому-то у нього й у М. Грушев- ського є відмінні підходи до періодизації. Як дещо спірний сприймається й погляд С. Єфремова на фольклорну творчість. Вчений не відкидає думки, що фольклор — предтеча літератури. Але в українському письменстві його роль була не така, як, скажімо, в античних греків, де писемна література органічно виросла з народної творчості. В українському духовному житті фольклор вільно розвивався лише до прийняття християнства, а пізніше, переслідуваний церквою, утверджувався у своїх правах лише «підпільно», і на повний голос про його художню природу та зв’язки з літературою можна було заговорити лише на рубежі XVIII—XIX ст. Отже, розглядати його слід саме в цей період, коли почалося і наукове збирання та вивчення народної творчості, й власне період відродження у розвитку української (нової) літератури. Логіка в цих міркуваннях С. Єфремова, звичайно, є, але вона до певної міри «силувана», бо вибудувана «від супротивного». М. Грушевський мав переконання, що майже всі сім століть український фольклор перебував у немилості в писаної чужою мовою літератури, але він не відмовляв йому в його законному (на початках творчості) місці й відтак вибудував органічнішу схему вітчизняної літературної історії. Не встиг він довести її лиш до найбагатшого, класичного періоду в її розвитку (XIX—XX ст.), тоді як С. Єф- ремов здійснив це не лише успішно (в рамках, звичайно, встановленого ним принципу), а й з обгрунтуванням саме своєї системи (згадуваний «канон») етапів, імен, творів. В оглядовій статті «Українське літературознавство за |
738 |
10 років революції» П. Филипович дав належну оцінку не лише літературознавчим дослідженням, що виходили в Східній Україні, а й тим, що друкувалися за кордоном. Проте «…за кордоном — у Галичині (Львів) та у Празі,— зазначав учений,— історико-літературних праць з’явилося дуже мало і за небагатьма винятками (роботи М. Возня- ка, Л. Білецького, В. Шурата) вони мають незначну цінність» *. Серед винятків, отже, П. Филипович на першому місці поставив книжку М. Возняка, маючи на увазі його найгрунтовнішу тритомну «Історію української літератури», що друкувалася у Львові протягом 1920—1924 рр. Своє дослідження М. Возняк вважав не лише науковою працею, а й такою, що має на меті певні навчально-освітні завдання. Тому-то перед науковим викладом літературної історії України вчений намагається з’ясувати проблему України як держави, де формувалися її мова та література тощо. Вчений відстоює думку, що українська мова в її усному варіанті почала відокремлюватися од «спільної руської» вже на рубежі VIII—IX ст., але писемно-літературною вона стала тільки через десять століть, на межі XVIII—XIX ст., коли остаточно витіснила з вітчизняної писемної культури книжну мову. Літературу М. Возняк пропонував розуміти як «цілість творів людського слова», а історію літератури — як науку, що розглядає «ці твори» в їх генетичній послідовності, що є частиною «великої історії духу, котру можна назвати філософією» 2. В означенні літературних періодів української історії М. Возняк був солідарний з С. Єфре- мовим, але для назв тих періодів скористався «нейтральною», просторово-часовою термінологією: давня (з візантійськими впливами і з мовою переважно староболгарською— X—XV ст.); середня (з західноєвропейськими впливами й активнішим проникненням у староболгарську мову власне української мовної стихії —XVI—XVIII ст.); нова (з утвердженням національних рис як у змісті, так і в формі — від кінця XVIII ст.).
Науково осмислено в праці М. Возняка лише літературу перших двох періодів, він багато зробив для опрацювання їх ще до написання своєї «Історії…», опублікувавши чимало розвідок, статей і монографій про «давнє» й особливо «середнє» за часом літературне життя в Україні. У дослідженні все постало у синтетичному викладі. «Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, ря |
1 Филипович П. Українське літературознавство за 10 років революції. Література. К., 1928. |
2 Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1920. Т. 1. С. 29. |
739 |
сні — може, навіть занадто рясні… цитати, фактична повнота, нарешті, синхроністичні таблиці й надто багата бібліографія та добрані систематично ілюстрації — такі позитивні риси Вознякової праці»,— писав С. Єфремов (І, 48), але він звертав увагу і на кілька вад автора «Історії…». Йому впали в око «певна диспропорція частин», довільний «розклад письменників — і не хронологічний і не систематичний», схильність ученого до «рисковитих тез» (наприклад, про «технологію» ворогувань українців і великоросів уже в XI ст.), оперування думками, які нема чим довести (погляд на билини як «творчість кляси дружинників», трактування мистецької постаті Бояна з позицій… гіпер- трофованої гіпотетичності) тощо. «Ці і такі ж хиби в «Історії» д. Возняка дещо обнижують вартість цієї солідної й корисної взагалі праці, якої закінчення дожидатимемо нетерпляче»,— зазначав С. Єфремов (І, 50). Але М. Воз- няк свою «Історію…» так і не завершив, довівши її хронологічно лише до кінця XVIII ст. Є в ній, крім зазначених С. Єфремовим, і ряд інших, суто фахових недоглядів, які зумовлені рівнем розвитку сучасного авторові літературознавства. Але ця праця М. Возняка ще довго сприйматиметься як одна з найпомітніших літературознавчих досліджень 20-х років. Після її видання, як і після праць С. Єф- ремова та М. Грушевського, вже не з’явилося жодної авторської «Історії української літератури», яка б створювалася на наукових, а не кон’юнктурних засадах, яка б давала цілісне, засноване на єдиній концепції, єдиному розумінні літератури як художнього і суспільного явища. Авторські «Історії…» з об’єктивних причин позначені суб’єктивністю в трактуванні процесу в цілому чи окремих його складових. Є вона і в «Історіях…» М. Грушевського, С. Єф- ремова та М. Возняка. Кожен із названих учених був насамперед визначною особистістю в науковій галузі — й ця обставина не могла не відбитися в їхніх історико-літера- турних студіях. Внаслідку наука має кілька індивідуальних точок зору на зародження української літератури та основні етапи її розвитку, кілька способів прочитання художніх текстів і критеріїв оцінки їхньої естетичної вартості в скарбниці національної духовності. Отже, маємо справу з існуванням плюралістичної картини художнього процесу, за наявності якої тільки й можливе поступовання до об’єктивно існуючої, але в такій справі, як художня творчість, практично недосяжної істини.
Плюралістичний спосіб формування індивідуальних, але підкріплених достатньо вагомими аргументами, підходів до явищ історії літератури якийсь час був панівним у се |
740 |
редовищі історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), заснованої 1919 р. Цей відділ видавав «Записки» (20 випусків вийшло за 1919—1928 рр.), а пізніше «Збірники» та тримісячник «Україна» (1924— 1932), які продовжували традиції «старої» плюралістичної школи українського літературознавства, української історичної та філологічної науки зокрема. На жаль, в умовах зміцнення тоталітарного режиму, який наприкінці 20-х рр. почав тотальний розгром усіх наукових осередків республіки, сфабрикований процес над неіснуючою СВУ в 1930 р. був одним із перших сигналів цієї кампанії. Тут віднайдено пояснення тої оцінки, яку дав О. Білецький у огляді «Літературознавство і критика за 40 років Радянської України»: «У цих виданнях, що виходили за редакцією М. Грушев- ського, а почасти С. Єфремова, відверті виступи проти радянського ладу траплялися рідко (а чи траплялися взагалі? — Ред.), але їх провідну буржуазно-націоналістичну лінію не можна одразу ж не помітити. У змісті переважали публікації нових (тобто не виданих) матеріалів, іноді незалежно від їх наукової цінності. Серед досліджень головне місце займають праці з давньої літератури. Було поставлене завдання видати науково-критичні тексти класиків, але більшість видань лишилася у стадії проектів. У тих же виданнях, які були здійснені, письменник тонув у примітках і додатках… Зберігаючи традиції буржуазного літературознавства, працівники ВУАН лише добували і нагромаджували факти» *. Одним зауваженням, щоправда,
О. Білецький пробував трохи пом’якшити свій присуд («…треба відзначити, що у «Збірниках» іноді друкувалися матеріали, які й досі зберігають цінність для дослідників»), але від цього його несправедливий присуд ставав ще очевиднішим. Насамперед слід сказати, що, крім згаданих
1. Айзеншток, М. Могилянський, М. Марковський, П. Стеб- ницький та багато інших відомих дослідників. Вони опуб- |
1 Білецький О. Від давнини до сучасності. Т. 1. С. 63—64. |
741 |
лікували чимало цінних історико-літературних матеріалів. Хто наважиться заперечити наукову цінність відкритої перед читачем (за автографом) поеми Т. Шевченка «Мар’яна* черниця» та текстологічного коментаря до неї М. Новиць- кого («Записки». 1924. Кн. IV), або опис рукописів М. Гоголя в Полтавському музеї, здійсненого І. Капустянським («Записки». 1925. Кн. V)? Що ж до того, ніби перевага у виданнях надавалася дослідженням із давньої літератури* то це була, звичайно, прикра вигадка. У 20-х рр., як свідчив у цитованій статті «Українське літературознавство за 10 років революції» П. Филипович, наукові інтереси більшості літературознавців скеровувалися переважно на нове українське письменство, тобто в XIX—XX ст., а дослідженнями старої української літератури займалося небагато вчених. Лише в другій половині 20-х рр. при ВУАН організовано (з ініціативи В. Перетца) «Комісію давнього українського письменства», зусиллями якої були підготовлені розвідки про «Слово о полку Ігоревім» (В. Перетц), про давню українську драму (В. Рязанов), про творчість Г. Сковороди (Д. Багалій, В. Петров та ін.), про історію стародруків (С. Маслов), про зв’язки С. Полоцького з українським письменством (О. Білецький), «Вірші про Мазепу» (С. Щеглова) та ін.
Публікації в «Записках» і «Збірниках» про творчість письменників нової літератури були набагато грунтовніші, ніж праці такої тематики в дореволюційному літературознавстві. Відчувалося, що дослідники спиралися на досвід видатних попередників (І. Франко, С. Єфремов, М. Гру- шевський, М. Возняк) і часом проникали думкою глибше і відчували всебічніше. За приклад тут може правити стаття М. Марковського «Енеїда» І. П. Котляревського», де простежено «генезу цього твору» і здійснено порівняльний аналіз його з аналогічними творами Вергілія, Блумауера, Скарона й Осипова («Записки». 1926. Кн. IX). Не менш грунтовно досліджували творчість Т. Шевченка. Статтю «Шевченко і романтизм» опублікував П. Филипович, «Кобзар» під судом» — П. Стебницький. До того ж на кінець 20-х уже ставало очевидним, що дедалі глибше осмислюється спадщина Т. Шевченка не тільки як творчість «геніального самородка», що виростав сам із себе, а робиїься спроба осмислити її на тлі його доби, з точки зору поетики Шевченка, зв’язків з фольклором. Відтак назрівала потреба синтетичного, монографічного дослідження про Кобзаря. Важливо зазначити, що саме на сторінках академічних «Записок» було відроджено започатковану І. Франком традицію дослідження «секретів» поетичної творчості пред |
742 |
ставників класичної і давньої літератур. Показова тут, зокрема, розвідка М. Могилянського «Процес творчості у М. М. Коцюбинського» («Записки». 1926. Кн. IX); у цьому ж ряду назвемо дослідження М. Грунського «Форма та композиція «Слова о полку Ігоревім» («Записки». 1928. Кн. XVIII) тощо. |