З’явилося чимало популярних видань, що мали на меті ознайомити читача з художнім доробком бодай найпомітніших постатей української літератури XIX—XX ст.—
І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, П. Куліша, Ю. Федьковича, М. Вовчка, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Ко- билянської та ін. Авторами передмов чи післямов до цих книжок були І. Айзеншток, С. Єфремов, А. Кримський,
О. Дорошкевича; «Короткий курс українського письменства» (1922) В. Радзикевича; «Історію українського письменства» (1923) М. Сулими; «Хрестоматію нової української літератури» (1926) М. Плевако; «Українську літературу» (1927) А. Шамрая; «Нарис історії української літератури» (1925; друге видання в двох томах— 1929) В. Коряка та ін. Передмови й післямови вчених з академічним типом мислення до зібрань творів класиків були певним гарантом наукового трактування художніх текстів і літературного процесу загалом, що мало неабияке значення в освітній справі першого пореволюційного десятиліття. Цій же меті підпорядковувалися й деякі академічні заходи, що скеровувались на розширення географії та урізноманітнення форм історико-літературної освіти. Так, починаючи з 1922 р., члени історико-літературного товариства при ВУАН проводили публічні доповіді про літературно-художню творчість, кількість яких тільки в Києві до 1928 р. (за свідченням П. Филиповича) сягнула 167. В 1921 р. з ініціативи
|
743 |
бота щодо виховання молодих дослідників історії й теорії літератури.
Серед учених академічного типу в перші пореволюційні роки в науку прийшли М. Зеров, П. Филипович, М. Драй- Хмара та ін. Обіймаючи кафедри вищих навчальних закладів, віддаючи, отже, значну частину свого життя лекційній роботі в студентських аудиторіях, вони водночас швидко зростали і як дослідники історії літератури XIX—XX ст. та активні учасники критичного осмислення пореволюцій- ного літературного процесу. Науковий доробок цих учених найвиразніше представлено в книгах «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929) М. Зерова; «Шевченко і декабристи» (1926), «Пушкін в українській літературі (1927), «З новітнього українського письменства» (1929) П. Фи- липовича; «Леся Українка» (1927) М. Драй-Хмари тощо. Велику наукову цінність мають також їхні численні істо- рико-літературні й критичні публікації в періодичних виданнях, зокрема й в академічних «Записках». М. Зеров чи не першим серед молодої генерації виявляв послідовність у трактуванні літератури як художнього феномена. Уже в передмові до «Нового українського письменства» він доводив, що літературу треба «читати» не за накинутими ззовні, а за внутрішньо властивими їй законами. У питанні про періодизацію літературного процесу України XIX ст., на думку вченого, треба виходити не з соціальних чи інших функціональних принципів, а з аналіти- ко-естетичних, в основу яких покладені творчі закономірності художнього мислення. Враховуючи їх, дослідник літератури має змогу значно глибше проникати в сутність явищ і процесів літературної історії, ніж вдається це прихильникам функціональних методологій. В XIX ст., вважає М. Зеров, українська література зазнала «послідовного панування п’яти літературних» течій — класичної, сентиментальної, романтичної, реалістичної та новоромантич- ної *. Осмислення її розвитку в стилістиці течій веде до синтетичної всеохопності літературного матеріалу, його бачення як художнього вираження зв’язків людської духовності з історико-культурним, соціальним, психологічним і моральним плином життя. Маємо, отже, погляд протилежний, тій методології, яку застосовував, наприклад, у своїх історико-літературних працях С. Єфремов. Автор «Історії українського письменства» внутрішній естетичний зміст літератури ніколи з уваги не випускав, бо вважав його |
1 Зеров М, Нове українське письменство. К., 1924. С. 17. |
744 |
всього лише… обов’язковою ознакою кожного літературного твору; вихідне Для себе завдання він уявляв як виявлення розвитку в тих творах демократично-визвольних (соціальних) ідей, які зумовлюють народження й розвиток ідей естетичних. Для М. Зерова ж соціологічні ідеї були тільки одним із елементів синтезу, ім’я якому художність. Коли М. Зерова критикували за надмірну, мовляв, увагу до художності й неувагу до соціологічних критеріїв, до залежності «літературних ідеологій від ідеологій класових і т. д.»’, він змушений був пояснювати, що соціологічний критерій у періодизації літератури неможливий, з одного боку, через відсутність стійкого підгрунтя в спеціальних дослідженнях про саму соціологію, а з іншого — сам він у своїх студіях ніколи не забував «класового, групового обличчя українського письменника й українського читача». В листі до М. Плевако він називає існуючі соціологічні способи аналізу літературного процесу «псевдосоціологіч- ними», а в листі до І. Айзенштока говорить, що він навіть ближчий до марксівського соціологізму, ніж це здалося його критикам»2.
Практичне застосування естетичних критеріїв для періодизації й аналізу літературного процесу дало змогу М. Зерову значно увиразнити саму сутність поступу; вчений показав, що українська література XIX ст. відзначається не лише багатством ідей і в колі розвинутих літератур світу вона посідає належне місце. У ній, незважаючи на колоніальні умови існування, успішно функціонували най- відоміші художні напрями й стилі; властиве їй і видове, і жанрове розмаїття; має вона своєрідну образну мову, культуру, психологію тощо. Свої історико-літературні оцінки й твердження М. Зеров не консервував і тим паче — не догматизував; він їх уточнював, поглиблював і теоретично збагачував, зокрема коли йшлося про такі явища, як «псевдокласицизм» в «Енеїді» І. Котляревського, «сентименталізм» у повістях Г. Квітки-Основ’яненка, «межі» між «романтизмом», «реалізмом» і «новоромантизмом» тощо. У «Лекціях з історії української літератури» (1928), які написані здебільшого на основі «Нового українського письменства», ці уточнення значно поглибили наукові погляди М. Зерова, давши змогу скласти об’єктивнішу оцінку українській літературі й показати її самобутність через конкретні мистецькі особистості. Найгрунтовніше осмис- |
1 Плевако М. Хрестоматія нової української літератури. X., 1926. Т. 1. С. 23. |
2 Брюховецький В. Микола Зеров. К.., 1990. С. 248, 254. |
745 |
лена вченим творчість таких постатей, як І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш і М. Вовчок. У наступній книжці (збірнику статей) «Від Куліша до Винниченка» М. Зеров збагатив цей ряд іменами А. Свидницького,
І. Франка, Я. Щоголіва, Лесі Українки, М. Черемшини, В. Винниченка. Рухому природу і суть свого наукового методу вчений ще раз підтвердив у передмові до цієї книжки. Вміщені в ній нариси, писав він, «становлять спробу наново розглянутися в матеріалі попередніх оглядів та оцінок. Свіжі дані, що опубліковуються нині щораз частіше й щедріше, нові погляди та завдання літературознавчі, нарешті час, що вносить свої, інколи дуже істотні, поправки до усталених, здавалося б, репутацій, помалу переробляють канонічні списки українського письменства. На наших очах упало розуміння української літератури як сосуда народності та її речника, адвоката, розвіявся войовничий естетизм Євшанових трактувань ‘, з’явилися тверезе вивчення соціального коріння української творчості XIX—XX вв. та пильне приглядання до її художніх форм, жанрів стилю» 2. Йшлося, отже, про те, що науковий метод М. Зерова не був естетично замкнутим, він включав найширший спектр підходів до художніх явищ, зокрема й соціологічних, за відсутність яких ученого найчастіше критикували. Звинувачення набували часом таких нестерпно- наступальних форм, що М. Зеров змушений був писати покаянного листа (Пролетарська правда. 1930. ЗО листопада). Вчений постійно аналізував сучасну йому художню творчість. У його критичних виступах про літературні явища пореволюційної пори можна спостерегти, що він цікавився в кожному випадку й біографізмом автора того чи того твору, і зв’язками його з ідейними, соціальними рухами в суспільстві, і художньою самобутністю письменника у контексті творів інших літератур, і його жанровими вподобаннями, і поетикою образної мови, і стильовими питаннями тощо. Отже, для М. Зерова художній твір — це не окреме про окреме, а загальне про загальне, концентроване вираження дум і почувань письменника про «цілу» людину і «цілий» світ. У П. Филиповича спостерігаємо вужче коло тематики досліджень української нової і новітньої літератури, але він так само, як і М. Зеров, виходив у її трактуванні не з |
1 Малася на увазі літературознавча позиція критика з «Української хати» М. Євшана (Федюшка). |
2 Зероб М. Твори: У 2 т. Т. 2. С. 246. |
746 |
функціональних, а художніх позицій. У передмові до книжки «З новітнього українського письменства» він наголошував, що вдається переважно до порівняльного методу літературознавства. «Цей метод,— писав вчений,— позначений уже у нас певною традицією (праці Драгоманова, Франка; Сумцова, Колесси та ін.), може дати чимало корисного для сучасного українського літературознавства, зосібна подаючи матеріал для соціологічних узагальнень. Порівняльні студії поширюють також наш обрій, виводя- чи українське письменство з вузьких національних меж і з’єднуючи його з творчістю інших народів» *. В теоретичному аспекті П. Филиповича особливо цікавили проблеми сюжету й стилю. Він розглядав їх крізь призму європейських літератур, шукав у новій і новітній літературі сю- жетно-стильових зв’язків з літературою давньою, був емоційно прихильним до реалістичних і романтичних стилів, вважав непродуктивними «чистий» символізм, футуризм, імажинізм, але в їх критиці виявляв академічну стриманість і коректність. Це помітно, зокрема, в рецензіях П. Филиповича на збірки віршів М. Семенка (Книгар, 1918. № 14), О. Слісаренка («Музагет». 1919. № 1—3), М. Рильського («Книгар». 1919. №22), в оглядовій статті «Молода українська поезія» (ЛНВ. 1919. Кн. 4—6) та інн. Підкреслено стриманим (хоч і досить критичним) був також виступ П. Филиповича під час наукового диспуту, організованого ВУАН 24 травня 1925 р. Вчений порушив проблему освіти читача й літератора, і наголосив, що ключ до розвитку нового письменства треба шукати в досвіді класичної літератури та в тому мистецтві, що «іноді чуже для нас, але дає багато досвіду і будить емоції» 2. Названими рецензіями й виступами фактично завершувалася критична діяльність П. Филиповича як інтерпретатора сучасного літературного процесу; протягом усіх 20-х і на початку 30-х років він займався переважно дослідженням класичної літератури.
Найбільш сталий інтерес П. Филипович виявляв до творчості Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки. Його спостереження давали змогу уявити цих письменників не лише «рівноправними» учасниками світового літературного процесу, а й творцями свого неповторного художнього світу. В оцінці різних граней їх творчості учений часом погоджувався з М. Зеровим, який досить точно означив, на- |
1 Филипович П. З новітнього українського письменства. К-, 1929.
С. 3. 2 Шляхи розвитку сучасної літератури. К., 1925. С. 54. |
747 |
приклад, триступеневий характер еволюції І. Франка, яка помітна була, зокрема, і в його поемі «Мойсей»: «…від героїзму «Каменярів», через ліричні жалощі й боління («Зів’яле листя», «Із днів журби») до мудрої і резолютивної зрівноваженості «Semper tiro» *. Що ж до художньої еволюції Т. Шевченка, то П. Филипович у її оцінках і науковій інтерпретації випередив М. Зерова, виявляючи при цьому не лише неабиякий аналітичний хист, а й тонке естетичне чуття. Він опублікував про творчість Кобзаря більше десятка наукових розвідок, серед яких особливо виділяються «Поет огненного слова» (1921), «До студіювання Шевченка» (1924), «Європейські письменники в Шевченковій лектурі» (1926), «Забуті рецензії 40-х років на Шевченкові твори» (1930) та ін. У статті «Шевченко і романтизм» (1924) 2 П. Филипович, зокрема, зазначав, що про цю проблему писали й до нього, але «здебільшого між іншим». Завдання ж полягає в тому, аби глянути на неї як на одну з найприкметніших рис творчості видатного митця і в контексті з типологічно близькими явищами в інших літературах. Під цим кутом зору П. Филипович розглянув балади Т. Шевченка (як українську варіацію характерного романтичного жанру), його історичні поеми з романтичним культом героїчної індивідуальності, твори з романтичною ідеєю реформаторської ролі поета й митця загалом, так звані «побутові» поеми, де зображене життя реальне, але в «криваво-ефектовних» романтичних барвах, ряд інших творів поета (і ранніх, і найпізніших), де ліричний герой по-романтичному «доведений до краю», а поет користується романтичними композиційними прийомами, наснажує поезію музичною стихією, вдається до примхливих асонансів, алітерацій, внутрішніх рим, народнопісенних розмірів та інших «винаходів» романтизму в галузі поетичної форми. Про все це П. Филипович говорить у зв’язках із традиціями німецького й «байронічного» романтизму, з творчістю А. Міцкевича, О. Пушкіна та М. Лєрмонтова, але не в плані «запозичень» чи «впливів», як про це писали деякі попередники П. Филиповича, а з заглибленням у типологічні основи самого явища, котре майже однаково чи з певними нюансами проявлялося в усіх літературах світу. Це особливо важливим видається у зв’язку з тим пореволюційним літературознавством, яке намагалося (як, до речі, й «первісне» шевченкознавство другої |
1 Шляхи розвитку сучасної літератури. К., 1925. С. 47. |
2 Филипович П. Шевченко і романтизм // Записки історично-філологічного відділу. К., 1924. С. 3—18. |
748 |
половини XIX ст.) довести, ніби романтизм був лише «епізодичним» явищем у Т. Шевченка і лише на ранньому етапі його творчості.
Фахово точні й аргументовані спостереження вдалося зробити також у процесі аналізу творчості Лесі Українки і частково — О. Кобилянської. Найцікавіші спостереження тут стосувалися переважно генезису того нового напряму, який утверджували ці майстри слова, генезису новороман- тизму та його специфічних форм специфічно українського вираження. Треба сказати, що, зокрема, Лесі Українці в 20-х рр. «щастило» не лише на видання творів, а й на активне дослідження її спадщини. Крім М. Зерова та П. Фи- липовича, про неї писали й інші дослідники, створивши ряд грунтовних монографій (М. Драй-Хмара), статей (А. Му- зичка), опублікувавши кілька біографічних матеріалів тощо. Монографія М. Драй-Хмари «Леся Українка» (1926) була не тільки найвагомішим на той час науковим словом про поетесу, а й мала свою яскраво виражену естетичну специфіку. М. Зерова ж цікавила здебільшого культурологічна основа «екзотизму» творчості Лесі Українки; П. Фи- липович проникав, як було наголошено, в генезис її ново- романгизму; А. Музичку захоплювала «лівизна» поетичних декларацій письменниці тощо. Тим часом М. Драй- Хмара поставив завдання з’ясувати природу естетичного обличчя авторки «Лісової пісні». Не оминав він і питань зв’язку естетики поетеси з новоромантичною стихією в інших слов’янських та неслов’янських літературах. Ці питання цікавили М. Драй-Хмару щонайбільше і не тільки у зв’язку з Лесею Українкою. Він опублікував низку статей про білоруських письменників М. Богдановича і Янку Купалу, висловив ряд непересічних думок про розвиток сербської і хорватської літератур, дав своє розуміння розвиткові всього слов’янського письменства («Проблеми сучасної славістики»). Загалом питання еволюції «інших» літератур у науці про літературу 20-х років було в багатьох випадках невіддільним од проблематики «своєї» літературної творчості. Цьому чимало сприяв, зокрема, ще один «неокласик» — О. Бургардт (пізніше виступав під псевдонімом Юрій Клен). Ще в студентські роки під орудою В. Перетца він пише розвідку про літературознавчу систему німецького дослідника Е. Ельстера (опублікована у 1915), згодом публікує статті про німецьку літературу «Співець з бунтарською душею» (1924), «Ернст Толлер» (1925) , «Експресіонізм у німецькій літературі» (1925), «Леся Українка і Гейне» (1927), «Георг Кайзер» (1930) |
749 |
та ін. Разом із багатьма публікаціями про західноєвропейські та інші зарубіжні літератури таких дослідників, як М. Калинович, С. Родзевич, Т. Якимович, С. Савченко та інші, ці студії О. Бургардта зміцнювали інтелектуальний потенціал усього українського літературознавства, перетворювали його з епізодичного заняття одинаків на багатогалузеву науку. Помітною в ній була, зокрема, сходознавча галузь, якою ще з дореволюційного часу постійно опікувався один із засновників ВУАН академік А. Кримський. Активно працюючи на розбудову всієї української науки (як незмінний секретар ВУАН), він протягом 20-х водночас гуртував навколо себе зацікавлені й кваліфіковані сили вітчизняних орієнталістів. За його участю в
1926 р. створено періодичне видання «Східний світ», у якому поряд з історико-археологічними публікувалися й літературознавчі матеріали східної проблематики. В 1930 р. назву видання було змінено на «Червоний Схід», а через деякий час, коли А. Кримський був повністю відлучений од роботи в академії, воно припинило своє існування. Самому А. Кримському лише в кінці 30-х років було «дозволено» керувати аспірантською підготовкою орієнталістів, але так тривало лише до 20 липня 1941 p., коли вченого арештовано, а 25 січня 1942 р. замордовано в кустанайській тюрмі НКВС Казахської PCP… Історико-літературні й .теоретичні праці старших та молодших науковців у 20-х роках були тривким грунтом для подальшого розвитку українського, в широкому розумінні — філологічного літературознавства. На думку С. Єф- ремова, історіографія українського письменства у 20-х роках уже «доходила свого довершення» ‘, а П. Филипович у статті «Українське літературознавство за 10 років революції» підкреслював, що кількісне і якісне зростання нових досліджень у цій галузі «дасть змогу через деякий час скласти синтетичний огляд не тільки старої (української), а й нової та новітньої літератури». «Нові дослідження», про які згадував П. Филипович, і загалом уся діяльність істориків та теоретиків літератури в кінці 20-х обліковувалася і вивчалася теж ретельно, і це було достатньою на той час базою для створення справді наукової історії українського літературознавства. Велику підготовчу роботу в цьому напрямі виконав у 1927—1928 pp. колега П. Филиповича по семінару В. Пе- ретца К. Копержинський, опублікувавши в збірнику праць, |
1 Єфремов С. Дорогою синтезу // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. К., 1923. Кн. 2—3. С. 109. |
750 |
підготовленому на пошанування академіка М. Грушевського у зв’язку з його 60-річним ювілеєм, детальний бібліографічний огляд «Українське наукове літературознавство за останніх десять років (на підставі картотеки, зложеної Українським відділом ЦНБ в Одесі за нашими вказівками аспірантом О. М. Горецьким з участю співробітниці бібліотеки С. М. П’ятницької та аспірантки М. В. Рапопорт)»1. В основі огляду — характеристика всіх дослідницьких «шкіл» (напрямів), які розвивалися протягом поре- волюційного десятиліття і в Східній, і в Західній Україні. Серед них учений виділяв філологічну (текстологічну), порівняльно-історичну, формально-поетикальну, психологічну, лінгвістичну, ідеологічну та соціологічну «школи», а також виокремив у підрозділі «Методологічні розправи та суперечки» й «Історію української критики». Незважаючи на те, що завдання статті зводилося до опису основних праць певної «школи», в ній наявні були також елементи аналізу тих праць та оцінки їхньої наукової спроможності. Відтак із статті поставала, зокрема, картина лиш початкового етапу формування філологічної «школи» (В. Перетц, М. Марковський та ін.). Розвинутішою видавалася «школа» порівняльно-історична (В. Перетц, В. Ад- ріанова-Перетц, П. Филипович, О. Білецький та ін.), але й вона сприймалася часом як недостатньо «оформлена» («Порівнюються, наприклад, мотиви, композиція, поодинокі літературні прийоми, але не кожен дослідник, перше, ніж що порівнювати, добре здає собі справу, що таке є мотив, композиція, літературний прийом та яку літературну функцію відіграє він у даному та в інших літературних творах»). Певним набутком формально-поетикальної «школи» автор вважав дослідження Б. Якубовського, С. Родзе- вича, Ст. Смаль-Стоцького та ін.; нарікав на пасивний розвиток психологічних («потебнянських») традицій у науці про літературу, але значними вважав досягнення С. Єфре- мова і М. Возняка в ідеологічній та М. Грушевського в соціологічній «школах». К. Копержинський висловив сподівання, що якогось нового струменю в науці можна було б чекати від «класового» (як відламу соціологічного) літературознавства (В. Коряк, А. Шамрай та ін.), хоча воно й демонструє «деяку поверховість історичної та власне літературної сторони».
«Марксистське літературознавство» поступово виявляло свою «новизну» лише у витісненні з науки усіх інших |
1 Студії з історії України науково-дослідної кафедри історії України в Києві. Т. 2. 1929. С. XXI—ІЬІІ. |
751 |
«шкіл» і доводило, що все тут треба починати спочатку, відкинувши будь-які старі традиції й створивши таку історію літератури, яка мала б і нову періодизацію (за етапами розвитку суспільно-економічних відносин), і нове трактування змісту літературної творчості (відображення в ній динаміки тих відносин). Йшлося, отже, про ілюстра- торську методологію осмислення літератури, про цілковите ігнорування іманентної її специфіки.
Відбилося це значною мірою у згадуваних підручниках та хрестоматіях, які укладались О. Дорошкевичем та М. Плевако, але в найбільш вульгарних формах виявилось у «Нарисі історії української літератури» В. Коряка. Автор не приховував (у передмові), що це «перша спроба марксівського нарису історії українського художнього слова» і навіть іронізував, що «отакі «перші спроби» бувають фатальними зразками того, «як не треба починати» *. Але з усією серйозністю далі доводив, що тільки пропонований ним спосіб розгляду літератури доцільний і вкрай потрібний для будівників нового суспільства. Історія літератури, на думку автора, «має поділятися не на періоди зміни формальних літературних течій, але відповідно змінам матеріальної бази кожної ідеології, в залежності від пануючої форми господарської діяльності, яка, в решті-решт, обумовлює певні ідеологічні надбудови і, зокрема, певний стиль мистецтва». Щодо української літератури, то її історія («виложена систематично») «повторює етапи історичного процесу з деякими незначними змінами заради «доцільності систематизації життя» і вкладається в таку періодизаційну схему: «1. Доба родового побуту. 2. Доба раннього феодалізму. 3. Середньовіччя. 4. Торговий капіталізм. 5. Доба промислового капіталізму. 6. Доба фінансового капіталізму. 7. Доба пролетарської диктатури» (12—13). Як щодо цих епох сприймалися теоретичні міркування автора про зв’язок з ними літературних ситуацій, помітно, наприклад, із міркувань про ренесансні віяння в «добу торговельного капіталізму»: «Доба Ренесансу — доба розвитку міського крайового господарства, яка дає нові сюжети — краєвид (ландшафт) і побутове малярство… У поезії, в мистецтві слова відбувається процес виділення з ліро-епічних пісень, з загибелі цієї форми, нової форми — лірики — поезії сепарованої людської одиниці, її почувань, що випинаються в її свідомості — наслідок розкладу первісно колективних суспільних форм. Процес інди |
1 Коряк В. Нарис історії української літератури. X., 1925. С. З, (Далі сторінки вказуються в тексті). |
752 |
відуалізації відбувається в формах розверствувапия суспільства. Кожна суспільна верства пануюча плекає свою відрубність. В цю добу зароджується драма. Вихід з культу, цілковите розірвання зв’язків з церквою є початком драми міщанської. На початку драма схоронила весь синкретизм старовинного обрядового хору, моменти дії, казання, діалога» (149—151). Практичний аналіз творів чи характеристика постаті письменника подається після такої «теорії» не менш вульгарними означеннями: «…Еней зображений кріпосником» (207). Шевченко «не мав т. зв. національної свідомості… З його був ворог Росії — імперії; …культурно він був тим, що потім почало зватися «обще- росом» (302). Коли виникала потреба означити в тому чи іншому творі своєрідність образної мови, різновид символу чи метафори, то В. Коряк користувався виробленим кліше: образність може бути селянська, дворянська, буржуазна і пролетарська… Навряд чи хтось колись візьметься «с ученым видом знатока» розмежовувати, де тут «соціологізм», котрий є все-таки науковим означенням явища, а де розходження із здоровим глуздом. Тимчасом «Нарис» В. Коряка рекомендувався Наркомосом УРСР як підручник для інститутів народної освіти та педагогічних курсів.
Таке «літературознавство» склалося, звичайно, не одразу. Живильним грунтом для нього був основоположний постулат марксизму, що вся діяльність людська зумовлюється типом суспільно-економічних відносин, які формувалися в умовах певного державного ладу. Культуру, художню творчість «підганяли» під цей постулат у своїх драцях теоретики марксизму В. Ленін, Г. Плеханов, А. Луначар- ський, М. Бухарін, літературознавець Фріче та ін. Напередодні жовтневого перевороту 1917 р. та одразу після нього кайлівіші позиції в цьому «підгоні» почали займати діячі Пролеткульту; коли ж їхня «лівизна» була піддана критиці в виступах В. Леніна та інших авторитетів порево- люційної пори, а сам Пролеткульт у першій половині 20-х формально перестав існувати, його рудименти в не менш вульгарній формі знайшли прихисток у критичних роботах «гартованців» і «плужан»; у другій половині 20-х рр. головним цехом по «виготовленню» такої критики стали літературні організації «Молодняк» і ВУСПП. Інші тогочасні об’єднання письменницьких сил у своїх статутах і деклараціях також запевняли, що в основі їх діяльності — марксистська ідеологія (за винятком неокласиків), але до таких вульгаризацій, як у «Молодняку» чи ВУСППі, там не доходило. Змагатися з ними могли хіба що футуристи на чолі |
25 101 |
753 |
з М. Семенком, які і в цій галузі протягом усіх 20-х постійно прагнули бути найлівішими. У «Платформі й оточенні лівих», опублікованій 1927 р., вони, зокрема, наголошували, що їх ні з ким не можна переплутати. «Наш лівий фронт молодої української культури там, де йде класова боротьба, боротьба за комунізм. Ми були там, там ми є, там ми будемо. Наша база: індустріалізація, раціоналізація — з неї виходить і нею живиться наша творча, будівни- ча, пропагаторська робота, ідеологічно зв’язана з політичними завданнями Комуністичної партії» ‘. У такому напрямі розвивалася і їхня літературно-критична діяльність. |