ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І КРИТИКА 1917—1940 — 2

З’явилося чимало популярних видань, що мали на ме­ті ознайомити читача з художнім доробком бодай найпо­мітніших постатей української літератури XIX—XX ст.—

І.   Котляревського, П. Гулака-Артемовського, П. Куліша, Ю. Федьковича, М. Вовчка, І. Нечуя-Левицького, П. Мир­ного, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Ко- билянської та ін. Авторами передмов чи післямов до цих книжок були І. Айзеншток, С. Єфремов, А. Кримський,

  1. Ніковський, А. Шамрай, О. Дорошкевич, М. Зеров. їхні статті своєрідно доповнювали підручники для середніх та вищих шкіл, зокрема «Українську літературу в школі» (1921), «Підручник історії української літератури» (1924)

О.  Дорошкевича; «Короткий курс українського письменст­ва» (1922) В. Радзикевича; «Історію українського письмен­ства» (1923) М. Сулими; «Хрестоматію нової української літератури» (1926) М. Плевако; «Українську літературу» (1927) А. Шамрая; «Нарис історії української літерату­ри» (1925; друге видання в двох томах— 1929) В. Коряка та ін.

Передмови й післямови вчених з академічним типом мислення до зібрань творів класиків були певним гарантом наукового трактування художніх текстів і літературного процесу загалом, що мало неабияке значення в освітній справі першого пореволюційного десятиліття. Цій же меті підпорядковувалися й деякі академічні заходи, що скеро­вувались на розширення географії та урізноманітнення форм історико-літературної освіти. Так, починаючи з 1922 р., члени історико-літературного товариства при ВУАН про­водили публічні доповіді про літературно-художню твор­чість, кількість яких тільки в Києві до 1928 р. (за свідчен­ням П. Филиповича) сягнула 167. В 1921 р. з ініціативи

  1. Перетца засновано «Товариство прихильників українсь­кої історії, письменства та мови» в Ленінграді; історико- філологічні секції ВУАН почали згодом діяти при Одесько­му та Дніпропетровському університетах; у 1926 р. в Харкові розпочав роботу (як установа комісаріату освіти) Інсти­тут Тараса Шевченка, на базі якого через десять років було створено академічний Інститут української літератури імені Т. Шевченка. Тут не лише підтримувався престиж ака­демічного літературознавства, а й проводилася значна ро­


743

 

бота щодо виховання молодих дослідників історії й теорії літератури.

Серед учених академічного типу в перші пореволюційні роки в науку прийшли М. Зеров, П. Филипович, М. Драй- Хмара та ін. Обіймаючи кафедри вищих навчальних за­кладів, віддаючи, отже, значну частину свого життя лекцій­ній роботі в студентських аудиторіях, вони водночас швид­ко зростали і як дослідники історії літератури XIX—XX ст. та активні учасники критичного осмислення пореволюцій- ного літературного процесу. Науковий доробок цих учених найвиразніше представлено в книгах «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929) М. Зерова; «Шевченко і декабрис­ти» (1926), «Пушкін в українській літературі (1927), «З новітнього українського письменства» (1929) П. Фи- липовича; «Леся Українка» (1927) М. Драй-Хмари тощо. Велику наукову цінність мають також їхні численні істо- рико-літературні й критичні публікації в періодичних ви­даннях, зокрема й в академічних «Записках».

М. Зеров чи не першим серед молодої генерації вияв­ляв послідовність у трактуванні літератури як художнього феномена. Уже в передмові до «Нового українського пи­сьменства» він доводив, що літературу треба «читати» не за накинутими ззовні, а за внутрішньо властивими їй за­конами. У питанні про періодизацію літературного процесу України XIX ст., на думку вченого, треба виходити не з со­ціальних чи інших функціональних принципів, а з аналіти- ко-естетичних, в основу яких покладені творчі закономір­ності художнього мислення. Враховуючи їх, дослідник лі­тератури має змогу значно глибше проникати в сутність явищ і процесів літературної історії, ніж вдається це при­хильникам функціональних методологій. В XIX ст., вважає М. Зеров, українська література зазнала «послідовного панування п’яти літературних» течій — класичної, сенти­ментальної, романтичної, реалістичної та новоромантич- ної *. Осмислення її розвитку в стилістиці течій веде до синтетичної всеохопності літературного матеріалу, його ба­чення як художнього вираження зв’язків людської духов­ності з історико-культурним, соціальним, психологічним і моральним плином життя. Маємо, отже, погляд протилеж­ний, тій методології, яку застосовував, наприклад, у своїх історико-літературних працях С. Єфремов. Автор «Історії українського письменства» внутрішній естетичний зміст літератури ніколи з уваги не випускав, бо вважав його


1 Зеров М, Нове українське письменство. К., 1924. С. 17.


744

 

всього лише… обов’язковою ознакою кожного літературно­го твору; вихідне Для себе завдання він уявляв як вияв­лення розвитку в тих творах демократично-визвольних (со­ціальних) ідей, які зумовлюють народження й розвиток ідей естетичних. Для М. Зерова ж соціологічні ідеї були тільки одним із елементів синтезу, ім’я якому художність. Коли М. Зерова критикували за надмірну, мовляв, увагу до художності й неувагу до соціологічних критеріїв, до за­лежності «літературних ідеологій від ідеологій класових і т. д.»’, він змушений був пояснювати, що соціологічний критерій у періодизації літератури неможливий, з одного боку, через відсутність стійкого підгрунтя в спеціальних дослідженнях про саму соціологію, а з іншого — сам він у своїх студіях ніколи не забував «класового, групового об­личчя українського письменника й українського читача». В листі до М. Плевако він називає існуючі соціологічні способи аналізу літературного процесу «псевдосоціологіч- ними», а в листі до І. Айзенштока говорить, що він навіть ближчий до марксівського соціологізму, ніж це здалося його критикам»2.

Практичне застосування естетичних критеріїв для пе­ріодизації й аналізу літературного процесу дало змогу М. Зерову значно увиразнити саму сутність поступу; вче­ний показав, що українська література XIX ст. відзнача­ється не лише багатством ідей і в колі розвинутих літератур світу вона посідає належне місце. У ній, незважаючи на колоніальні умови існування, успішно функціонували най- відоміші художні напрями й стилі; властиве їй і видове, і жанрове розмаїття; має вона своєрідну образну мову, культуру, психологію тощо. Свої історико-літературні оцін­ки й твердження М. Зеров не консервував і тим паче — не догматизував; він їх уточнював, поглиблював і теоре­тично збагачував, зокрема коли йшлося про такі явища, як «псевдокласицизм» в «Енеїді» І. Котляревського, «сен­тименталізм» у повістях Г. Квітки-Основ’яненка, «межі» між «романтизмом», «реалізмом» і «новоромантизмом» то­що. У «Лекціях з історії української літератури» (1928), які написані здебільшого на основі «Нового українського письменства», ці уточнення значно поглибили наукові по­гляди М. Зерова, давши змогу скласти об’єктивнішу оцін­ку українській літературі й показати її самобутність через конкретні мистецькі особистості. Найгрунтовніше осмис-


1   Плевако М. Хрестоматія нової української літератури. X., 1926. Т. 1. С. 23.


2    Брюховецький В. Микола Зеров. К.., 1990. С. 248, 254.


745

 

лена вченим творчість таких постатей, як І. Котлярев­ський, Т. Шевченко, П. Куліш і М. Вовчок. У наступній книжці (збірнику статей) «Від Куліша до Винниченка» М. Зеров збагатив цей ряд іменами А. Свидницького,

І.   Франка, Я. Щоголіва, Лесі Українки, М. Черемшини, В. Винниченка. Рухому природу і суть свого наукового ме­тоду вчений ще раз підтвердив у передмові до цієї книж­ки. Вміщені в ній нариси, писав він, «становлять спробу наново розглянутися в матеріалі попередніх оглядів та оцінок. Свіжі дані, що опубліковуються нині щораз часті­ше й щедріше, нові погляди та завдання літературознавчі, нарешті час, що вносить свої, інколи дуже істотні, поправ­ки до усталених, здавалося б, репутацій, помалу перероб­ляють канонічні списки українського письменства. На наших очах упало розуміння української літератури як сосуда народності та її речника, адвоката, розвіявся во­йовничий естетизм Євшанових трактувань ‘, з’явилися тве­резе вивчення соціального коріння української творчості XIX—XX вв. та пильне приглядання до її художніх форм, жанрів стилю» 2. Йшлося, отже, про те, що науковий ме­тод М. Зерова не був естетично замкнутим, він включав найширший спектр підходів до художніх явищ, зокрема й соціологічних, за відсутність яких ученого найчастіше кри­тикували. Звинувачення набували часом таких нестерпно- наступальних форм, що М. Зеров змушений був писати покаянного листа (Пролетарська правда. 1930. ЗО листо­пада).

Вчений постійно аналізував сучасну йому художню творчість. У його критичних виступах про літературні яви­ща пореволюційної пори можна спостерегти, що він ціка­вився в кожному випадку й біографізмом автора того чи того твору, і зв’язками його з ідейними, соціальними ру­хами в суспільстві, і художньою самобутністю письменни­ка у контексті творів інших літератур, і його жанровими вподобаннями, і поетикою образної мови, і стильовими питаннями тощо. Отже, для М. Зерова художній твір — це не окреме про окреме, а загальне про загальне, концентро­ване вираження дум і почувань письменника про «цілу» людину і «цілий» світ.

У П. Филиповича спостерігаємо вужче коло тематики досліджень української нової і новітньої літератури, але він так само, як і М. Зеров, виходив у її трактуванні не з


1   Малася на увазі літературознавча позиція критика з «Українсь­кої хати» М. Євшана (Федюшка).


2   Зероб М. Твори: У 2 т. Т. 2. С. 246.


746

 

функціональних, а художніх позицій. У передмові до книж­ки «З новітнього українського письменства» він наголошу­вав, що вдається переважно до порівняльного методу лі­тературознавства. «Цей метод,— писав вчений,— позначе­ний уже у нас певною традицією (праці Драгоманова, Франка; Сумцова, Колесси та ін.), може дати чимало ко­рисного для сучасного українського літературознавства, зосібна подаючи матеріал для соціологічних узагальнень. Порівняльні студії поширюють також наш обрій, виводя- чи українське письменство з вузьких національних меж і з’єднуючи його з творчістю інших народів» *. В теоретич­ному аспекті П. Филиповича особливо цікавили проблеми сюжету й стилю. Він розглядав їх крізь призму європей­ських літератур, шукав у новій і новітній літературі сю- жетно-стильових зв’язків з літературою давньою, був емо­ційно прихильним до реалістичних і романтичних стилів, вважав непродуктивними «чистий» символізм, футуризм, імажинізм, але в їх критиці виявляв академічну стрима­ність і коректність. Це помітно, зокрема, в рецензіях П. Филиповича на збірки віршів М. Семенка (Книгар, 1918. № 14), О. Слісаренка («Музагет». 1919. № 1—3), М. Риль­ського («Книгар». 1919. №22), в оглядовій статті «Молода українська поезія» (ЛНВ. 1919. Кн. 4—6) та інн. Підкрес­лено стриманим (хоч і досить критичним) був також ви­ступ П. Филиповича під час наукового диспуту, організо­ваного ВУАН 24 травня 1925 р. Вчений порушив проблему освіти читача й літератора, і наголосив, що ключ до роз­витку нового письменства треба шукати в досвіді класич­ної літератури та в тому мистецтві, що «іноді чуже для нас, але дає багато досвіду і будить емоції» 2. Названими рецензіями й виступами фактично завершувалася критич­на діяльність П. Филиповича як інтерпретатора сучасного літературного процесу; протягом усіх 20-х і на початку 30-х років він займався переважно дослідженням класич­ної літератури.

Найбільш сталий інтерес П. Филипович виявляв до творчості Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки. Його спостереження давали змогу уявити цих письменників не лише «рівноправними» учасниками світового літературного процесу, а й творцями свого неповторного художнього сві­ту. В оцінці різних граней їх творчості учений часом пого­джувався з М. Зеровим, який досить точно означив, на-


1   Филипович П. З новітнього українського письменства. К-, 1929.

С. 3.

2   Шляхи розвитку сучасної літератури. К., 1925. С. 54.


747

 

приклад, триступеневий характер еволюції І. Франка, яка помітна була, зокрема, і в його поемі «Мойсей»: «…від ге­роїзму «Каменярів», через ліричні жалощі й боління («Зі­в’яле листя», «Із днів журби») до мудрої і резолютивної зрівноваженості «Semper tiro» *. Що ж до художньої ево­люції Т. Шевченка, то П. Филипович у її оцінках і науко­вій інтерпретації випередив М. Зерова, виявляючи при цьому не лише неабиякий аналітичний хист, а й тонке ес­тетичне чуття. Він опублікував про творчість Кобзаря більше десятка наукових розвідок, серед яких особливо виділяються «Поет огненного слова» (1921), «До студію­вання Шевченка» (1924), «Європейські письменники в Шевченковій лектурі» (1926), «Забуті рецензії 40-х років на Шевченкові твори» (1930) та ін. У статті «Шевченко і романтизм» (1924) 2 П. Филипович, зокрема, зазначав, що про цю проблему писали й до нього, але «здебільшого між іншим». Завдання ж полягає в тому, аби глянути на неї як на одну з найприкметніших рис творчості видатного митця і в контексті з типологічно близькими явищами в інших літературах. Під цим кутом зору П. Филипович розглянув балади Т. Шевченка (як українську варіацію характерного романтичного жанру), його історичні поеми з романтич­ним культом героїчної індивідуальності, твори з романтич­ною ідеєю реформаторської ролі поета й митця загалом, так звані «побутові» поеми, де зображене життя реальне, але в «криваво-ефектовних» романтичних барвах, ряд ін­ших творів поета (і ранніх, і найпізніших), де ліричний герой по-романтичному «доведений до краю», а поет ко­ристується романтичними композиційними прийомами, на­снажує поезію музичною стихією, вдається до примхливих асонансів, алітерацій, внутрішніх рим, народнопісенних розмірів та інших «винаходів» романтизму в галузі по­етичної форми. Про все це П. Филипович говорить у зв’яз­ках із традиціями німецького й «байронічного» романтиз­му, з творчістю А. Міцкевича, О. Пушкіна та М. Лєрмонто­ва, але не в плані «запозичень» чи «впливів», як про це писали деякі попередники П. Филиповича, а з заглиблен­ням у типологічні основи самого явища, котре майже однаково чи з певними нюансами проявлялося в усіх літе­ратурах світу. Це особливо важливим видається у зв’язку з тим пореволюційним літературознавством, яке намага­лося (як, до речі, й «первісне» шевченкознавство другої


1   Шляхи розвитку сучасної літератури. К., 1925. С. 47.


2   Филипович П. Шевченко і романтизм // Записки історично-філо­логічного відділу. К., 1924. С. 3—18.


748

 

половини XIX ст.) довести, ніби романтизм був лише «епі­зодичним» явищем у Т. Шевченка і лише на ранньому ета­пі його творчості.

Фахово точні й аргументовані спостереження вдалося зробити також у процесі аналізу творчості Лесі Українки і частково — О. Кобилянської. Найцікавіші спостереження тут стосувалися переважно генезису того нового напряму, який утверджували ці майстри слова, генезису новороман- тизму та його специфічних форм специфічно українського вираження. Треба сказати, що, зокрема, Лесі Українці в 20-х рр. «щастило» не лише на видання творів, а й на ак­тивне дослідження її спадщини. Крім М. Зерова та П. Фи- липовича, про неї писали й інші дослідники, створивши ряд грунтовних монографій (М. Драй-Хмара), статей (А. Му- зичка), опублікувавши кілька біографічних матеріалів тощо.

Монографія М. Драй-Хмари «Леся Українка» (1926) була не тільки найвагомішим на той час науковим словом про поетесу, а й мала свою яскраво виражену естетичну специфіку. М. Зерова ж цікавила здебільшого культуроло­гічна основа «екзотизму» творчості Лесі Українки; П. Фи- липович проникав, як було наголошено, в генезис її ново- романгизму; А. Музичку захоплювала «лівизна» поетичних декларацій письменниці тощо. Тим часом М. Драй- Хмара поставив завдання з’ясувати природу естетичного обличчя авторки «Лісової пісні». Не оминав він і питань зв’язку естетики поетеси з новоромантичною стихією в ін­ших слов’янських та неслов’янських літературах. Ці пи­тання цікавили М. Драй-Хмару щонайбільше і не тільки у зв’язку з Лесею Українкою. Він опублікував низку ста­тей про білоруських письменників М. Богдановича і Янку Купалу, висловив ряд непересічних думок про розвиток сербської і хорватської літератур, дав своє розуміння роз­виткові всього слов’янського письменства («Проблеми сучасної славістики»). Загалом питання еволюції «інших» літератур у науці про літературу 20-х років було в бага­тьох випадках невіддільним од проблематики «своєї» літе­ратурної творчості. Цьому чимало сприяв, зокрема, ще один «неокласик» — О. Бургардт (пізніше виступав під псевдонімом Юрій Клен). Ще в студентські роки під ору­дою В. Перетца він пише розвідку про літературознавчу систему німецького дослідника Е. Ельстера (опублікована у 1915), згодом публікує статті про німецьку літературу «Співець з бунтарською душею» (1924), «Ернст Толлер»

(1925)       , «Експресіонізм у німецькій літературі» (1925), «Леся Українка і Гейне» (1927), «Георг Кайзер» (1930)


749

 

та ін. Разом із багатьма публікаціями про західноєвропей­ські та інші зарубіжні літератури таких дослідників, як М. Калинович, С. Родзевич, Т. Якимович, С. Савченко та інші, ці студії О. Бургардта зміцнювали інтелектуальний потенціал усього українського літературознавства, пере­творювали його з епізодичного заняття одинаків на бага­тогалузеву науку. Помітною в ній була, зокрема, сходо­знавча галузь, якою ще з дореволюційного часу постійно опікувався один із засновників ВУАН академік А. Крим­ський. Активно працюючи на розбудову всієї української науки (як незмінний секретар ВУАН), він протягом 20-х водночас гуртував навколо себе зацікавлені й кваліфіко­вані сили вітчизняних орієнталістів. За його участю в

1926   р. створено періодичне видання «Східний світ», у яко­му поряд з історико-археологічними публікувалися й лі­тературознавчі матеріали східної проблематики. В 1930 р. назву видання було змінено на «Червоний Схід», а через деякий час, коли А. Кримський був повністю відлучений од роботи в академії, воно припинило своє існування. Са­мому А. Кримському лише в кінці 30-х років було «дозво­лено» керувати аспірантською підготовкою орієнталістів, але так тривало лише до 20 липня 1941 p., коли вченого арештовано, а 25 січня 1942 р. замордовано в кустанай­ській тюрмі НКВС Казахської PCP…

Історико-літературні й .теоретичні праці старших та мо­лодших науковців у 20-х роках були тривким грунтом для подальшого розвитку українського, в широкому розумін­ні — філологічного літературознавства. На думку С. Єф- ремова, історіографія українського письменства у 20-х роках уже «доходила свого довершення» ‘, а П. Филипович у статті «Українське літературознавство за 10 років рево­люції» підкреслював, що кількісне і якісне зростання но­вих досліджень у цій галузі «дасть змогу через деякий час скласти синтетичний огляд не тільки старої (української), а й нової та новітньої літератури».

«Нові дослідження», про які згадував П. Филипович, і загалом уся діяльність істориків та теоретиків літерату­ри в кінці 20-х обліковувалася і вивчалася теж ретельно, і це було достатньою на той час базою для створення справді наукової історії українського літературознавства. Велику підготовчу роботу в цьому напрямі виконав у 1927—1928 pp. колега П. Филиповича по семінару В. Пе- ретца К. Копержинський, опублікувавши в збірнику праць,


1 Єфремов С. Дорогою синтезу // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. К., 1923. Кн. 2—3. С. 109.


750

 

підготовленому на пошанування академіка М. Грушевського у зв’язку з його 60-річним ювілеєм, детальний бібліогра­фічний огляд «Українське наукове літературознавство за останніх десять років (на підставі картотеки, зложеної Українським відділом ЦНБ в Одесі за нашими вказівками аспірантом О. М. Горецьким з участю співробітниці біб­ліотеки С. М. П’ятницької та аспірантки М. В. Рапо­порт)»1. В основі огляду — характеристика всіх дослідни­цьких «шкіл» (напрямів), які розвивалися протягом поре- волюційного десятиліття і в Східній, і в Західній Україні. Серед них учений виділяв філологічну (текстологічну), по­рівняльно-історичну, формально-поетикальну, психологіч­ну, лінгвістичну, ідеологічну та соціологічну «школи», а також виокремив у підрозділі «Методологічні розправи та суперечки» й «Історію української критики». Незважаючи на те, що завдання статті зводилося до опису основних праць певної «школи», в ній наявні були також елементи аналізу тих праць та оцінки їхньої наукової спроможно­сті. Відтак із статті поставала, зокрема, картина лиш початкового етапу формування філологічної «школи» (В. Перетц, М. Марковський та ін.). Розвинутішою вида­валася «школа» порівняльно-історична (В. Перетц, В. Ад- ріанова-Перетц, П. Филипович, О. Білецький та ін.), але й вона сприймалася часом як недостатньо «оформлена» («Порівнюються, наприклад, мотиви, композиція, пооди­нокі літературні прийоми, але не кожен дослідник, перше, ніж що порівнювати, добре здає собі справу, що таке є мотив, композиція, літературний прийом та яку літератур­ну функцію відіграє він у даному та в інших літературних творах»). Певним набутком формально-поетикальної «шко­ли» автор вважав дослідження Б. Якубовського, С. Родзе- вича, Ст. Смаль-Стоцького та ін.; нарікав на пасивний роз­виток психологічних («потебнянських») традицій у науці про літературу, але значними вважав досягнення С. Єфре- мова і М. Возняка в ідеологічній та М. Грушевського в соціологічній «школах». К. Копержинський висловив спо­дівання, що якогось нового струменю в науці можна бу­ло б чекати від «класового» (як відламу соціологічного) літературознавства (В. Коряк, А. Шамрай та ін.), хоча воно й демонструє «деяку поверховість історичної та влас­не літературної сторони».

«Марксистське літературознавство» поступово виявляло свою «новизну» лише у витісненні з науки усіх інших


1 Студії з історії України науково-дослідної кафедри історії Ук­раїни в Києві. Т. 2. 1929. С. XXI—ІЬІІ.


751

 

«шкіл» і доводило, що все тут треба починати спочатку, відкинувши будь-які старі традиції й створивши таку іс­торію літератури, яка мала б і нову періодизацію (за ета­пами розвитку суспільно-економічних відносин), і нове трактування змісту літературної творчості (відображення в ній динаміки тих відносин). Йшлося, отже, про ілюстра- торську методологію осмислення літератури, про цілкови­те ігнорування іманентної її специфіки.

Відбилося це значною мірою у згадуваних підручниках та хрестоматіях, які укладались О. Дорошкевичем та М. Плевако, але в найбільш вульгарних формах виявилось у «Нарисі історії української літератури» В. Коряка. Ав­тор не приховував (у передмові), що це «перша спроба марксівського нарису історії українського художнього сло­ва» і навіть іронізував, що «отакі «перші спроби» бувають фатальними зразками того, «як не треба починати» *. Але з усією серйозністю далі доводив, що тільки пропонований ним спосіб розгляду літератури доцільний і вкрай потріб­ний для будівників нового суспільства. Історія літератури, на думку автора, «має поділятися не на періоди зміни формальних літературних течій, але відповідно змінам ма­теріальної бази кожної ідеології, в залежності від паную­чої форми господарської діяльності, яка, в решті-решт, обумовлює певні ідеологічні надбудови і, зокрема, певний стиль мистецтва». Щодо української літератури, то її іс­торія («виложена систематично») «повторює етапи істо­ричного процесу з деякими незначними змінами заради «доцільності систематизації життя» і вкладається в таку періодизаційну схему: «1. Доба родового побуту. 2. Доба раннього феодалізму. 3. Середньовіччя. 4. Торговий капі­талізм. 5. Доба промислового капіталізму. 6. Доба фінан­сового капіталізму. 7. Доба пролетарської диктатури» (12—13). Як щодо цих епох сприймалися теоретичні мір­кування автора про зв’язок з ними літературних ситуацій, помітно, наприклад, із міркувань про ренесансні віяння в «добу торговельного капіталізму»: «Доба Ренесансу — до­ба розвитку міського крайового господарства, яка дає но­ві сюжети — краєвид (ландшафт) і побутове малярство… У поезії, в мистецтві слова відбувається процес виділення з ліро-епічних пісень, з загибелі цієї форми, нової фор­ми — лірики — поезії сепарованої людської одиниці, її почувань, що випинаються в її свідомості — наслідок роз­кладу первісно колективних суспільних форм. Процес інди­


1 Коряк В. Нарис історії української літератури. X., 1925. С. З, (Далі сторінки вказуються в тексті).


752

 

відуалізації відбувається в формах розверствувапия су­спільства. Кожна суспільна верства пануюча плекає свою відрубність. В цю добу зароджується драма. Вихід з куль­ту, цілковите розірвання зв’язків з церквою є початком драми міщанської. На початку драма схоронила весь синкретизм старовинного обрядового хору, моменти дії, казання, діалога» (149—151). Практичний аналіз творів чи характеристика постаті письменника подається після такої «теорії» не менш вульгарними означеннями: «…Еней зображений кріпосником» (207). Шевченко «не мав т. зв. національної свідомості… З його був ворог Росії — імперії; …культурно він був тим, що потім почало зватися «обще- росом» (302). Коли виникала потреба означити в тому чи іншому творі своєрідність образної мови, різновид симво­лу чи метафори, то В. Коряк користувався виробленим кліше: образність може бути селянська, дворянська, бур­жуазна і пролетарська… Навряд чи хтось колись візьметь­ся «с ученым видом знатока» розмежовувати, де тут «со­ціологізм», котрий є все-таки науковим означенням явища, а де розходження із здоровим глуздом. Тимчасом «На­рис» В. Коряка рекомендувався Наркомосом УРСР як підручник для інститутів народної освіти та педагогічних курсів.

Таке «літературознавство» склалося, звичайно, не од­разу. Живильним грунтом для нього був основоположний постулат марксизму, що вся діяльність людська зумовлю­ється типом суспільно-економічних відносин, які формува­лися в умовах певного державного ладу. Культуру, худож­ню творчість «підганяли» під цей постулат у своїх драцях теоретики марксизму В. Ленін, Г. Плеханов, А. Луначар- ський, М. Бухарін, літературознавець Фріче та ін. Напе­редодні жовтневого перевороту 1917 р. та одразу після нього кайлівіші позиції в цьому «підгоні» почали займати діячі Пролеткульту; коли ж їхня «лівизна» була піддана кри­тиці в виступах В. Леніна та інших авторитетів порево- люційної пори, а сам Пролеткульт у першій половині 20-х формально перестав існувати, його рудименти в не менш вульгарній формі знайшли прихисток у критичних роботах «гартованців» і «плужан»; у другій половині 20-х рр. голов­ним цехом по «виготовленню» такої критики стали літе­ратурні організації «Молодняк» і ВУСПП. Інші тогочасні об’єднання письменницьких сил у своїх статутах і декла­раціях також запевняли, що в основі їх діяльності — марк­систська ідеологія (за винятком неокласиків), але до таких вульгаризацій, як у «Молодняку» чи ВУСППі, там не до­ходило. Змагатися з ними могли хіба що футуристи на чолі


25 101


753

 

з М. Семенком, які і в цій галузі протягом усіх 20-х по­стійно прагнули бути найлівішими. У «Платформі й ото­ченні лівих», опублікованій 1927 р., вони, зокрема, наголо­шували, що їх ні з ким не можна переплутати. «Наш лівий фронт молодої української культури там, де йде класова боротьба, боротьба за комунізм. Ми були там, там ми є, там ми будемо. Наша база: індустріалізація, раціоналіза­ція — з неї виходить і нею живиться наша творча, будівни- ча, пропагаторська робота, ідеологічно зв’язана з політич­ними завданнями Комуністичної партії» ‘. У такому напря­мі розвивалася і їхня літературно-критична діяльність.

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.