ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І КРИТИКА 1917—1940 — 3

На самих початках становлення голос марксистської критики (тогочасна назва — пролетарська) в українському літературному процесі був не дуже певним. Передреволю­ційної пори суто теоретичний аспект її цікавив хіба що

В.  Дорошенка, який шукав деяку дотичність між маркси­стським і загальносоціологічним підходами до літератур­них явищ, та В. Винниченка, який у статті «Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво» (1914) нама­гався показати, що марксизм має право «на свою літера­туру», сповнену духу класового, активного протесту. У теоретичному аспекті марксистську критику й літератур­ну історію розглядав А. Ковалівський, який у зв’язку з цим опублікував у «Червоному шляху» (1923. №1) статтю «Питання економічно-соціальної формули в історії літе­ратури». Тут обгрунтовувалася «залежність» художньої творчості від форм господарювання і психіки класів; наго­лошувався прямий зв’язок літературних течій і напрямів із класовою свідомістю інтелігенції, у середовищі якої са­ме й народжуються митці, тощо.

Та це були поки що поодинокі голоси, які губилися в хорі або «незалежної» критики з журналу «Шлях» (1917—1918), або «плюралістичної» («Книгар», 1917 -—- 1920), або зорієнтованої на національну самобутність кри­тичного мислення («Літературно-науковий вісник», що ви­ходив іще з дожовтневого часу), або еклектичної (збірники «Гроно», 1920; «Вир революції», 1921; «Буяння», 1921). Більш-менш вагоме місце відводилося марксистській кри­тиці лише в журналі «Мистецтво» (1919—1920), що згодом переріс у «Шляхи мистецтва» (1921 —1923). Зате з 1922—

1922   рр. намітилася відчутна стабілізація: її зразки поча­ли відігравати домінуючу роль у періодичних виданнях «Плугу» та «Гарту», у щоденних партійних та радянських


3 Див.: Куліш М. Твори: В 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 435.

 

виданнях, почасти журналах «Червоний шлях» та «Життя і революція».

Крім В. Коряка, значною активністю й послідовністю у цій галузі відзначалися поети Д. Загул і Я. Савченко,

І.  Кулик, М. Доленго, А. Музичка, Ф. Якубовський, згодом

А.  Хвиля, С. Щупак та інші. Вони публікували вже не тільки статті та рецензії, а й монографії, панівний пафос яких виростав на тих же вузько тенденційних соціологіч­них настановах, що зводили роль літератури до класового ілюстрування суспільних процесів її служіння пролетар­ській ідеї («Поетика» Д. Загула, 1923; «Організація жовт­невої літератури» В. Коряка, 1925; «Критичні етюди» М. Доленго, 1925; «Поети й белетристи» Я. Савченка, 1927; «Силуети сучасних українських письменників» Ф. Якубовського, 1928; «Марксівська метода в літературо­знавстві» П. Петренка, 1928, тощо). «Всі вони виявляють вузький світогляд і брак солідної освіти, що мало вихо­дить поза партійну літературу та сучасну російську тео­рію політичну й літературну з деякими відтінками світової літератури, пересіяної через російське сито. Тому їх пи­сання характеризує тон партійної агітки, часто крикливої, з типовими партійними аргументами, що приймаються за абсолютний авторитет без будь-якої критичної думки» Особа письменника, його стиль, тропіка, мова трактують­ся ними винятково в соціально-політичному аспекті. Про зміст і форму вони прагнуть говорити в дусі гегелівського монізму, пересадженого на грунт діалектико-матеріаліс- тичної методології (твір постає як єдність змісту і форми); для них нібито неприйнятний розгляд лише «ідеології» ху­дожнього твору; тобто — змісту; мають значення, мовляв, і суто формальні чинники, але їм безумовною ортодоксією видається примат змісту над формою, зміст повинен бути наскрізь пройнятий пролетарською ідеологією. «Партія стежить і повинна стежити за тим,— писав І. Кулик,— щоб за лаштунками змагань формальних напрямків не крилися спроби легалізувати ідеологічну боротьбу проти пролетаріату та його диктатури» («Гарт». 1927. №2—3).

Протягом певного часу (1928 і наступні роки) диску­сію з приводу змісту й форми в мистецтві проводив жур­нал «Критика». її учасники то нарікали на неточність цих категорій (С. Войнілович), то демонстрували спроби роз­ривати їх у творі (навіть з дослідницькою метою), то вва­жали їх схоластичними (Ф. Якубовський), то наполягали

1     Гординський Я. Літературна критика підсоветської України Львів; Київ, 1939. С. 74.


25*


755

 

на думці про взаємодію змісту і форми і на потребі розріз­няти життєвий та художній зміст (М. Доленго), то дово­дили єдність цих категорій і необхідність вбачати у творі «внутрішню» (оформлений зміст) та «зовнішню» (як пред­мет поетики) форму (В. Юринець). Можлива продуктив­ність цієї дискусії розбивался, однак, об стіну ідеологічно- марксистської ортодоксії, яка всяку розмову про форму пос­пішала оголошувати ідеалізмом (В. Сухино-Хоменко) чи форсоцівством (Д. Сокаль), а залучення до розмови про пролетарське мистецтво деяких міркувань Гегеля чи Канта атестувала як відступ од марксизму. «Марксизм, по­ставлений на голову! Вірніше — взагалі ніякий не марк­сизм, а чистісінький ідеалізм неокантіанського гатун­ку…» — вигукував В. Сухино-Хоменко, розглядаючи погля­ди на зміст і форму В. Юринця (Критика. 1931. № 5.

С.  15).

На якомусь етапі утвердження марксистської ортодок­сії для її розперезаних глашатаїв перестають існувати не лише доморощені авторитети мистецтвознавства, а й титу­ловані класики-марксисти на зразок Г. Плеханова. Перші сумніви щодо «правильності» його естетичних позицій висловлювалися авторами журналів «Критика» ще 1928 р. (Г. Степовий, С. Федчишин, Є. Перлін та ін.), а через три роки його вчення фактично вже відкидалося. Критикували його В. Бойко, К. Довгань, І. Маца, А. Річицький, С. Щу­пак та інші автори, які знаходили в колишнього авторитету і відрив форми від змісту, й опортуністичне схиляння в бік Фейербаха та Канта, і «крамолу» про примат загально­людських цінностей над класовими, й загалом «такі поло­ження в галузі і літературознавства, і мистецтвознавства, які, коли поглибити їх, ведуть дуже далеко від марксиз- му-ленінізму» («Критика». 1931. №5. С. 23).

Менш нав’язливо (чи й із застосуванням «фігури умовчання») така лобова ортодоксія звучала в суто тео­ретичних працях, присвячених поетиці прози, поезії, дра­матургії: «Як писати вірші» В. Поліщука (1921); «Теорія поезії» Ст. Гаєвського (1921); «Елементарні закони вер­сифікації» М. Йогансена (1921); «Поетика» Д. Загула (1923); «Мова та поезія» Б. Навроцького (1925); «Наука віршування» Б. Якубського (1922) та ін. Тут перевага на­давалася художній «техніці», ніж ідеології; з посиланнями на авторитети відомих вітчизняних філологів (Потебня, Веселовський, Смаль-Стоцький та ін.), а почасти й зару­біжних учених (Лессінг, Гумбольдт, Фрайтаг, Кроче, Фрейд), автори намагалися розкривати секрети віршу­вання, стилю й стилістики прози, сюжету й конфлікту в

 

драматургії тощо. «Соціологічний еквівалент» при розгля­ді цих питань найгучніше звучав у «Поетиці» Д. Загула, який теоретично обгрунтовував практичне, соціальне зна­чення поетичної творчості, залежність образної мови від суспільної еволюції.

На межі 1924—1925 рр. у середовищі критиків, а також письменників, що іменували себе пролетарськими, раптом зародився сумнів: чи правильний шлях вони обрали й чи туди їх орієнтує марксистська критична думка? Особливо непокоїло те, що з «плужанського» та «гартівського» се­редовища в літературу рушило багато «малописьменних письменників», які вважали, що для соціально детерміно­ваної, ілюстраторської творчості таланту не треба, достат­ньо лише грамотно (більш-менш) переказати зміст якоїсь події чи втілити пафос, де гору брала робітничо-селянська ідея, яка в державній транскрипції іменувалась диктату­рою пролетаріату. Різко знижувався, відтак, критерій го­ловної якості літератури — художності, бо ж про яку якість можна було говорити, коли письменством верхово­дила ідейна заданість, котра за будь-яких обставин здатна спричиняти лише графоманію, штучність, примітивізм. До­статньо згадати, якої шкоди мистецтву завдавала ця ідей­на заданість в епоху Середньовіччя (християнський дог­мат), в період класицизму (абсолютистська регламентова- ність естетики античного світу), в останній чверті XIX ст., коли в середовищі «державних» літераторів Росії наміти­лися спроби відродити традицію класицизму. В утверджен­ні пролетарської критики й літератури загалом спостері­галося те ж саме відродження класицизму, тільки з> іншим змістом: «державними» митцями мали стати вихід­ці з робітничо-селянського середовища, абсолютизувати ж їм треба було не якусь «давню», а нову — марксистську, класову ідею. «Життя… йде походом на мистецтво,— пи­сав укладач хрестоматії «З історії української критики»

А.    Ковалівський,— знову хочуть примусити мистецтво «служити». І це ще в значно гірший, ніж раніше, спосіб… Новий рух не тільки вимагає, щоб був «зміст», погляд, сві­тогляд, але щоб погляд цей був один за всіх. Та й засоби творчості не індивідуальні, а колективні, не «я», а «ми». Більше того, щоб це все здійснити, запроваджуються спе­ціальні організації». Далі А. Ковалівський зазначав, що письменники, хоч і «упираються руками й ногами», але йдуть у ті організації. Бо ж «крім досконалості в формі, протиставити нічого не мають». І. Майдан (Д. Загул) ще пробує доводити, що класової творчості нема, а є націо­нальна. Але немає матеріальних засобів для друкування,


757

 

нема аудиторії і тому лише дехто замкнувся, а всі інші пішли (в організації) *. Певне розшарування в письменни­цькому середовищі одразу ж породило в критиці й систему ярликування: за тиМи, хто був в організаціях «на марк­систській платформі», закріплювався ярлик «пролетар­ський», «радянський»; хто лише «тяжів» до тієї платформи, того називали «попутником», а хто «замикався» чи пробу­вав писати в дусі загальнолюдських цінностей, того «про­писували» в когорті буржуазних чи буржуазно-націоналіс­тичних. Особливо епатувала марксистських критиків «позедінка» тих письмеників, які прагнули розвивати тра­диції класичної літератури. їм хоча й відомі були засте­реження В. Леніна (зокрема, у виступі на III з’їзді російського комсомолу в 1920 р.), що пролетарська куль­тура має засвоювати й переробляти здобутки культури попередніх епох, але вони дивилися на них як на мітинго­вий, «до слова» вжитий заклик. Тим паче, що цей заклик у написаній В. Леніним резолюції «Про пролетарську куль­туру» повторювався тільки четвертим пунктом, натомість у першому дуже чітко визначалося, що «вся постановка спра­ви… в галузі мистецтва повинна бути пройнята духом кла­сової боротьби пролетаріату за успішне здійснення цілей його диктатури, тобто за повалення буржуазії» 2. А в ми­нулому, як вважали творці жовтневого перевороту, все було «буржуазним»… «Буржуазна» література, писав Г. Михайличенко в 1919 р., на дев’яносто дев’ять відсотків оспівувала «ідилічний спокій нічогонероблення» і тому «пролетарське мистецтво має перед собою майже порожнє місце» 3.

Суперечливе трактування проблеми традицій і нова­торства в літературі, згадуване засилля низькопробних творів, а також розходження революційних гасел із реаль­ним втіленням їх у життя (що намітилось уже в середині 20-х) породжувало в середовищі пролетарських критиків і літераторів загалом певне напруження й нервозність, які вели до конфронтації й розколу. Про можливість розколу і навіть кризи в літературі писав у своїх передсмертних статтях і посланнях В. Еллан-Блакитний («Перед органі­заційною кризою в українській революційній літературі», «Гартованцям» та ін.), але як це все могло відбутися насправді, йому не судилося побачити. «Розколи» почали­


1    Ковалівський А. З історії української критики. X., 1926. С. 90—

100.


2   Ленін В. Повне зібр. творів. Т. 41. С. 320.


3   Михайличенко Г. Пролетарське мистецтво // Лейтес А., Яиіек М Десять років української літератури. X., 1928. С. 25—26.


758

 

ся після його смерті, в ході літературної дискусії, що три­вала протягом 1925—1928 рр. «Вона сконцентрувала в собі енергію полемічних збурень на терені мистецтва і життя, загострила громадське сумління, порушивши най­суттєвіші питання: бути чи не бути українській літературі й культурі загалом як повноцінному суверенному явищу в контексті духовного розвитку» У дискусію були втяг­нуті літературні сили майже всіх письменницьких об’єд­нань середини 20-х років («Плуг» і «Гарт», неокласики й футуристи, новостворені В АПЛІТЕ, що постала на руїнах «Гарту», й «Марс», що утворився на основі малочисельної «Ланки», «Молодняк», ВУСГІП та ін.), згодом до неї під­ключилися партійні та радянські органи і нібито всіх ціка­вили такі питання: місце письменника в боротьбі за соціа­лізм; творчий індивідуум і колектив. Про власне літера­туру як специфічний художній феномен говорили тільки одиниці, побоюючись бути звинуваченими в «назадництві» чи названими «спецами від естетики».

Центральною фігурою дискусії став «первоприсутствую- щий» у пролетарській літературі, як називала його тоді критика2, М. Хвильовий. Це сприймається навіть як не­сподіванка: колишній переконаний пролеткультівець (в час видання збірника «Жовтень», 1921), згодом — основопо­ложник, за словами О. Білецького, революційної україн­ської прози, а вже в 1925 р.— головний опонент пролет- культівських, «революційних» ідей, які деформують і саме життя в Україні, і українську літературу. З віруючого пар- тійця він перетворився на віруючого єретика. Він ще про­голошує тези, більшовицькі постулати, сподіваючись, що вони все ж придатні для побудови гармонійного й спра­ведливого життя; от тільки, мовляв, треба звільнитися від усіляких деструктивних елементів у партії, суспільстві, літературі, «по-ленінськи» розв’язати національне пи­тання.

Позиції М. Хвильового в літературній дискусії 1925—

1926   рр. склали основу збірників його критичних памфле­тів «Камо грядеші» (1925), «Думки проти течії» (126), серії статей «Апологети писаризму» («Культура й побут». 1926. №3—13) та памфлета «Україна чи Малоросія?», що опублікований лише 1990 р. журналами «Слово і час» (№ 1) та «Вітчизна» (1990. № 1—2). «Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези:

  1. Кінець малоросійському епігонізмові і провінціалізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу


1   Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925—1928 років. К-, 1990. С. 10.


2   Зеров М. Твори: У 2 т. Т. 2. С. 568.


769

 

чергу — західноєвропейського… 2. Кінець російської геге­монії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна са­мостійна. 3. Українське мистецтво має власну велику мі­сію; воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву «азіатський ренесанс» Ці думки М. Хвильового, викладені до того ж в дуже емо­ційній формі («Європа чи просвіта?», «халтура гладко- вих», «давніший марксист», «московські задрипанки» та ін.), знайшли гласну підтримку в не дуже широких, але інтелектуально вагомих колах (М. Зеров, П. Филипович, М. Куліш, М. Могилянський та ін.), зате супротивників у нього з’явилося чимало — від плужан на чолі з С. Пили- пенком і затятих у своїй ортодоксії критиків, на зразок

В.  Коряка, до непрозрілого автора брошури «Європа чи Росія» (1926), а невдовзі дотепного «пародиста-футурис- та», історичного драматурга й однодумця М. Хвильового Костя Буревія та партійних діячів, до яких був залучений і Й. Сталін. Якщо М. Зеров, підтримуючи М. Хвильового, писав про потребу засвоєння досвіду світової літературної класики й прищеплення на українському грунті мистець­кої вимогливості, на основі чого тільки й можливий новий ренесанс української літератури2; якщо М. Куліш у на­скоках на М. Хвильового критика В. Коряка бачив не кри­тику, а прокурорський допит3, то партійні діячі А. Хвиля, Л. Каганович і «сам» Сталін трактували позицію М. Хви­льового як «націонал-ухильництво», як ідеологічну дивер­сію, котра спрямовує проти «цитаделі міжнародного рево­люційного руху та ленінізму» — Москви — не лише спів­вітчизників, а й західноєвропейський пролетаріат, котрий «із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Моск­вою» 4. Такі звинувачення в умовах міцніючої диктатури і М. Хвильовому, і його однодумцям спростувати було важко, до того ж «хвильовізм» нібито почали підтримува­ти наші закордонні «недруги» Д. Донцов, Є. Маланюк і весь «фашистський літературно-науковий вісник»5.

Ситуацію, що склалася в українській літературі середи­ни 20-х рр., Д. Донцов оцінював як дуже тривожну, точ­ніше — кризову. М. Хвильовий у тій ситуації — лише част­ка великої драми, яка почалася в умовах підневільного


1   Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. С. 395—396.


2    Див.: Зеров М. Твори: В 2 т. Т. 2. С. 568—589.


3    Див.: Куліш М. Твори: В 2 т. Т. 2. С. 435.


4  Сталін Й. Твори. Т. 8. К., 1948. С. 14.


5  Мотузка М. Літературна дискусія в освітленні контрреволюційного українського табору //Шляхи розвитку сучасної літератури. С. 111.


760

 

становища України після приєднання її до Росії, а погли» билась у перші ж роки більшовицького режиму після 1917 р. Уже в XIX ст., писав Д. Донцов у статті «Криза нашої літератури» (ЛНВ. 1923. №4), українське художнє слово розкололося на дві половини: 1) активну, динамічну (Т. Шевченко, Леся Українка), що традиціями своїми йшла від героїки «Слова о полку Ігоревім» та енергійної мови І. Вишенського; 2) сентиментально-пасивну (П. Ку­ліш, М. Старицький, Б. Грінченко, О. Олесь та ін.), яка фактично змирилася з своєю підневільністю і замкнулася на почуттях суму, печалі й милосердя. «Для «пасивних» письменників «ідеал — це щось не в нас, а поза нами… стремління до нього не активна боротьба, але пасивне че­кання й виглядання, мрії про нього…» *. Після жовтневого перевороту, писав Д. Донцов уже в статті «Невільники док­трини» (пізніше дістала назву «Роздвоєння душі».— ЛНВ. 1928. №9), когорта «динамічних» письменників стала знач­но потужнішою, оскільки до неї влилися талановиті автори (Г. Михайличенко, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Семенко та ін.), які повірили в більшовицьку доктрину й почали наснажувати літературу псевдогероїчним пафосом. Тоді лише окремі вагалися з прийняттям цієї доктрини («Хіба й собі поцілувать пантофлю папи?» — П. Тичина) чи сві­домо уникали будь-якого ідеологічного пафосу («неокла­сики»), У середині 20-х майже усіх письменників радян­ської України терзав глибокий сумнів; вони побачили, що імпортована в Україну більшовицька ідея в народі не при­живається, що з її обгортки став показувати своє хиже обличчя старий імперський біс, і літературу замість герої­ки заполонило «безсиле борикання роздвоєної душі, бунт ображеної національної стихії проти силоміць їй наки- дуваних догматів, чужих нашим історичним споминам, нашому сучасному і нашим мріям про майбутнє» (85). Вихід із такої ситуації був різним: значна частина письмен­ників змирилася з більшовицькою доктриною й наповню­вала літературу «бляшаним пафосом» (96); непоступливі неокласики чи в чомусь солідарні з ними ланківці-марсіанв ставали ізгоями в творчому процесі, а такі, як М. Хвильо­вий, продовжували мучитися щодо реальності більшовиць­кої ідеї, його подальша «поведінка» доводила цілковиту переконливість думки Д. Донцова, що прищеплення лю­дині й народу якоїсь ідеї тільки логічною волею, без волі емоційно-ірраціональної, здатне породжувати лише драми


1    Цит.: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1991. С. 60, (Далі сторінку цього видання зазначаємо у тексті).


761

 

й трагедії. Він двічі був змушений каятися в неіснуючих гріхах, літдискусія відтак захлинається, а в критиці та літературознавстві на чільні позиції починають виходити не європейські мистецькі традиції, за які виступав М. Хви­льовий, а оперті на марксизм більшовицькі догмати. Тру­бадурами цих ідей найактивніше виступали вусппівці та їхня молода зміна, що гуртувалася навколо журналу «Молодняк» та в однойменній літературній організації. На рубежі 20—30-х жевріли ще якісь надії на осмислення лі­тературного процесу більш-менш об’єктивно, навіть плю­ралістично (див.: критика «Літературного ярмарку»; «Уні­версального журналу» тощо), але вони стають дедалі менш відчутними, бо над ними потужно гули вітри догма­тичної, заідеологізованої критики із шпальт новоствореної «Літературної газети» (1927), із сторінок «Критики», чис­ленної популярної й підручникової літератури. Об’єктивно- наукове, хоч і не завжди достатньо кваліфіковане, літера­турознавство, яке жило на сторінках львівського «Літера­турно-наукового вісника», на Східну Україну майже не доходить, натомість у 1929 р. припиняється видання «Запи­сок історико-філологічного відділу ВУАН» і в тому ж році починається фізичний наступ на академічне літературо­знавство, що спричинив судовий“процес над неіснуючою СВУ. Як свідчила тогочасна офіційна преса, народ «сприй­няв» розправу над «контрреволюційними академіками» (більшість із 35-ти було засуджено, як і С. Єфремова, на 10 років ув’язнення в таборах) «с чувством глубокого удо- влетворения». Диктатурний тиск, отже, поширювався на всі тогочасні сфери життя, зокрема й на науково-творчу.

Тим часом монополію на єдино правильну думку у лі­тературознавстві дедалі впертіше завойовували вусппівці і молодняківці. їхні критичні виступи рубежа 20—30-х ста­ють дедалі наступальнішими й агресивнішими. Один зі збірників таких виступів мав назву «Атака» (1932). «Ата­кувалося» в ньому все, що якось не узгоджувалось із дог­матом пролетарської ідеології.

На чільні позиції в критиці цього часу виходять С. Щу­пак, Б. Коваленко, І. Момот, А. Клоччя, В. Сухино-Хомен- ко, П. Колесник і деякі менш відомі автори. Поряд із «ви­криттям» усіляких «ворожих вилазок» у літературі, вони намагаються розвивати й теоретичні питання марксист­ської критики та пролетарської літератури.

Пристрасть до критичних міркувань на рівні стилю не­вдовзі стала предметом звинувачень Б. Коваленка в на­саджуванні «формалізму» в літературі, що рівнознач­не було звинуваченню В. Коряка в побудові теорії «пер­


762

 

ших хоробрих» (В. Коряк доводив, що «першими хороб­рими» в українській пролетарській літературі були В. Ел- лан-Блакитний, Г. Михайличенко, А. Заливчий, В. Чумак);

С.  Щупака — в пропаганді й утвердженні вульгарно-соціо­логічної «воронщини», «перєверзівщини» та ін. У 1937 р. за ці «гріхи» і Б. Коваленка, і В. Коряка, і С. Щупака було кваліфіковано «ворогами народу» й репресовано.

Намагання вуспгіівців і молодняківців бути найлівішими законодавцями в означенні шляхів розвитку радянської літератури й водночас посісти усі командні пости в літера­турному процесі викликали насторожене ставлення до себе навіть партійних і державних органів. 23 квітня 1932 р. з’являється партійно-державна постанова «Про перебудо­ву літературно-художніх організацій», за якою ліквідовува­лись усі асоціації пролетарських письменників, щоб у май­бутньому об’єднати їх на єдиній, радянській платформі. Цьому передувала ще й тривала полеміка в критичних і за­гальнолітературних колах усього СРСР, мета якої зводи­лась до визначення єдиного стилю (методу) творчості письменників цієї платформи. У статтях на шпальтах періо­дичних видань, а також у книжках В. Коряка («Хвильови- стський соціологічний еквівалент», 1927; «В боях», 1933), Ф. Якубовського («Проти еклектизму, за ленінізм у літе­ратурознавстві», 1932), Б. Коваленка («В боротьбі за про­летарську літературу», 1928), Я. Савченка («Доба й письменник», 1930), С. Щупака («Боротьба за методоло­гію», 1933) та інших пропонувалися найрізноманітніші назви того методу (стилю) —діалектико-матеріалістичний, пролетарський реалізм, тенденційний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний тощо. Підсумок дис­кусіям і змаганням підведено на Першому всесоюзному з’їз­ді письменників (1934), де ухвалено назвати художній метод радянської літератури соціалістичним реалізмом. До речі, О. Довженко ще в 1926 р., коли Асоціація Худож­ників Революційної Росії прийняла стиль «героїчного реа­лізму», з подивом констатував: «Здається, це перший випадок в історії культури, де стиль «постановлюють» на засіданні» (Вапліте. Зошит перший. 1926. С. 27). «Але, даруймо!» — завершував свій подив О. Довженко…

Схвалення соціалістичного реалізму як єдиного методу радянської літератури стало знаменним актом: те, чого домагалися пролеткультівці та їхні пізніші послідовники, спрямовуючи художню творчість на службу пролетарській ідеології, було возведене в закон, який став однаково чин­ний і для письменників, і літературознавців. Щось проти­ставити цьому законові, показати, що він суперечить самій


763

 

природі мистецтва, яке є волевиявленням духовного життя людини, в Східній Україні вже майже не було кому.

У середині 30-х дедалі чільніше місце в українській фі­лології почали посідати праці О. Білецького. У 20-х він звернув на себе увагу такими розвідками, як «В пошуках нової повістярської форми» (1923), «Двадцять років нової української лірики» (1924), «Сучасне красне письменство Заходу» (1925), «Проза взагалі і наша проза 1925 року»

(1925)      , кількома статтями з питань давньої літератури, передмовами до гворів вітчизняних і зарубіжних письмен­ників, а середину 30-х рр. учений і критик зустрів моно­графією «К- Маркс, Ф. Энгельс и история литературы» (М., 1934), варіації якої публікувалися також українською мовою в журналі «Червоний шлях» (1934. №6—10).

Науково-дослідницька робота О. Білецького середини 20-х, особливо його розгляди пореволюційної’ прози, це по-справжньому класичний набуток українського літе­ратурознавства XX ст. Те, що С. Єфремов лише намітив в оцінці ранніх творів В. Підмогильного, Г. Косинки, М. Хвильового та кількох інших (див. згадуваний останній розділ у його «Історії українського письменства»), здобуло в статтях О. Білецького незалежний аналітичний розвиток і осмислення, залишилося на багато десятиліть недосяж­ним для фахівців за точністю філологічних спостережень, характеристикою особливостей художнього стилю кожного автора, термінологічною стилістикою у викладі своїх думок і визначень. В одному випадку творче обличчя пи­сьменника О. Білецький характеризував, наприклад, кас­кадом запитань («…Що це за оповідання? Якась-то наро­чито неохайна, незв’язна, до зухвалості невимушена роз­мова… Ніякої стрійності, ніякої «гармонії»… Чи не глузує з читача автор?» — про М. Хвильового), відповідаючи на які, розкривав усі секрети новизни саме такого типу про­зи; в іншому пропонував такі підсумкові дефініції, які стосувались уже не стільки якогось одного автора, скільки всієї літератури (пантеїстичний ліризм «перешкоджає ав­торові утворити справжню прозу — особливий тип худож­нього мислення, в нашій літературі ще не віддиференційо- ваний як слід від поезії віршованої»,— про М. Івченка); ще в іншому розкривав «частковості» у стилі й думанні того чи того письменника, за якими стояло дуже очевидне «загальне» в розвитку, скажімо, не бажаної в літературі хвилі епігонства (про П. Панча, О. Копиленка, І. Сенченка,

В.  Вражливого як «тимчасових» епігонів М. Хвильового) тощо. Якщо врахувати, що про все це О. Білецький гово­


764

 

рив ще й з обов’язковими літературними екскурсами «в Азію, в Європу, в Америку й Китай» ’, то стає очевид­ним, що українське літературознавство збагачувалось в його особі на справді неординарну філологічну постать. Але наближалися роки «великого перелому», «сталінських п’ятирічок», навальної ідеологізації мистецтва й дедалі масовіших репресій серед діячів культури й науки, і на об’єктивний науково-критичний стиль О. Білецького поча­ло накладатися кригою вульгарно-соціологічне трактуван­ня літератури. Перші його ознаки вже помітні були у пе­редмові до виданого у Москві «Альманаха современной украинской литературьі» (1930). Але тут вульгаризація проступала ще переважно на рівні термінології («буржу­азна література», «пролетарська» та ін.) й оперування по- літизованою періодизацією літературного процесу порево- люційної пори («література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови… соціаліс­тичної реконструкції та ін.). Що ж до аналізу й оцінки самих літературних явищ означеного часу, то вони були (за незначними винятками) об’єктивними й науково спро­можними. Це був, по суті, перший і на кілька десятиліть останній аналітичний огляд майже всього, створеного ук­раїнськими письменниками в 20-х рр., через що він (огляд) аж до 1990 р. не передруковувався в зібраннях праць О. Білецького. Не був відомий читачеві й інший «вступ» ученого, який з’явився того ж 1930 р. («Вступ до історії нової української літератури», яким починався «Загаль­ний курс української літератури. Лекції 1—14»), але з ін­шої причини: тут вульгарний соціологізм у погляді на історію української літератури був уже домінуючою мето­дологією. Після цього, протягом першої половини 30-х до проблеми українського письменства О. Білецький звертав­ся досить рідко, натомість займався дослідженням зару­біжної літератури та осмисленням проблем «марксизм і література».

Треба сказати, що бацилою вульгарного соціологізму в дусі марксистських вимог соціалістичного реалізму (основ­не положення в письменницькому Статуті формулювалася так: «соціалістично усвідомлене, правдиве, історично кон­кретне зображення дійсності в її революційному розвитку»; а в підручниках із теорії та історії літератури феномен сло­весного мистецтва визначався як «засіб класового образ­ного пізнання і класового впливу на дійсність» 2) в другій


1  Білецький О. Літературно-критичні статті. К., 1990. С. 9, 62, 66, 88.


2    Див.: Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. Т. 3. С. 515.


765

 

половині 30-х було вже вражене все академічне літерату­рознавство. Його представляли тоді лиш одиниці з випад­ково вцілілих учених, що працювали в 20-х роках (О. Бі- лецький, О. Дорошкевич, П. Рулін, М. Гудзій та ін.), але переважно це були вже нові кадри, зрослі в умовах репре­сій і вульгаризацій усього духовного життя в країні (Є. Кирилюк, Є. ІІІабліовський, О. Назаревський, І. Піль- гук, П. Волинський, П. Колесник, С. Шаховський та ін.). Деякі з них були теж репресовані, не встигли навіть про­явитись у галузі справжньої науки (Є. Шабліовський, П. Колесник), а інші продовжували, наскільки це було можливо, наукову діяльність, вміщуючи свої дослідження в наукових записках Інституту літератури імені Т. Шевчен­ка, що виходили під назвою «Радянське літературознавст­во» (протягом 1938—1940 рр. вийшло шість випусків) і часом поєднуючи дослідницьку роботу з викладанням літератури в вузах чи середніх навчальних закладах. Опу­бліковано тоді кілька розвідок про давню літературу (М. Гудзій, І. Єрьомін), про текстологію творів Т. Шевчен­ка (М. Бернштейн), про творчість Г. Сковороди (П. По­пов), П. Мирного (Є. Кирилюк), П. Грабовського (О. Ки- сельов) та ін. Вульгаризаторські тенденції в цих роботах виявлялися здебільшого в трактуваннях світогляду пи­сьменників, але поширювалися також і на осмислення та аналіз художніх методів, стилів, жанрів і навіть стилістик. Саме в другій половині 30-х почав інтенсивно утверджува­тися панівний у наступні десятиліття погляд на історію літературного процесу від найдавніших часів як на постій­ну боротьбу реалізму з усіма іншими, нереалістичними формами творчості. Реалізм тоді ототожнювався з прав­дивою (в класовому розумінні) ілюстрацією історичних процесів і тому всіляко підтримувався, а інші форми (ро­мантизм, новоромантизм, символізм, імпресіонізм тощо) гнівно засуджувалися як буржуазні, декадентські, форма- лістські. Найбільш крайні судження щодо цього вислов­лювалися в роботах про творчість М. Коцюбинського й Лесі Українки як вихідців «з буржуазно-інтелігентських кіл», яким на шляху до реалізму доводилося переборювати і впливи на них нереалістичної творчості, і власні ідейні суперечності.

«По-новому» в другій половині 30-х років почали осмис­люватись і постаті письменників, які започатковували ра­дянську літературу. Вихідними «критеріями» тут були пере­важно «вказівки» партійних діячів, які висловлювались у виступах на письменницьких зібраннях або в статтях у пар­тійній пресі. Так, у цитованому вже виступі на письменниць­


766

 

кому з’їзді М. Попова вперше прозвучало «.їлидшииі» /їли критиків «розкритикувати як слід» творчість II ІК‘ і. м і ■ 1111II І\ ІII боротьбистів В. Еллана-Блакитного, В. Чумака і І . МихпЛ личенка, котрі писали «з дрібнобуржуазних націоналіс і пч них позицій» і тому, мовляв, не могли вважатися фундато­рами радянської літератури. Невдовзі це завдання було виконано, а твори боротьбистів (до них ще було долучено й А. Заливчого) вилучаються з масових бібліотек. Підда­ються нещадній критиці твори репресованих протягом 1933—1937 рр. Г. Косинки, Остапа Вишні, М. Ірчана, М. Ку- ліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, І. Кириленка, С. Пилипенка, О. Слісаренка, М. Семенка, М. Ялового та багатьох інших; у спецсхов потрапляють книги «емігранта» В. Винниченка, «самогубця» М. Хвильового, покійного І. Дніпровського, «зниклого» в 1936 р. І. Микитенка, а також збірники, в яких висвітлювався хід дискусії 1925—1928 рр. («Десять років української літератури», «Шляхи розвитку української про­летарської літератури» та інші праці). З найбільшою ретель­ністю вимивалися з літературного обігу твори колишніх ваплітян, ланківців, неокласиків (виняток лише для М. Риль­ського), футуристів, конструктивістів та інших «попутни­ків». Робилося це, звичайно, руками місцевих «літературо­знавців», але благословення сходило «згори». Як повідомив у виступі на письменницькому з’їзді С. Косіор, вождь «до­сить пильно займається літературними питаннями, літера­турним фронтом, письменницькими кадрами… При розподі­лі обов’язків між секретарями ЦК ВКП(б) керівництво всіма культпропівськими питання тов. Сталін взяв особисто на себе (бурхливі оплески») *.

Поточна критика другої половини 30-х років дедалі по­мітніше набувала ознак анемічності й вульгарно-соціоло­гічної спрямованості. Не маючи справжнього наукового за­безпечення, вона збивалася на ідеологічну примітивність, розперезане ярликування в дусі тих настанов, які прозвучали, зокрема, і в цитованому виступі С. Косіора: «Для критика особливо обов’язкова більшовицька пильність, уміння по­бачити, відчути все вороже, все фальшиве, і це фальшиве і вороже в свій час і як слід викрити» 2. Розвінчувалося усе: вибір письменниками життєвого матеріалу (стимулювався єдиний — виробничий), невиразність «позитивних героїв» (обгрунтовується «теорія» створення героїв «ідеальних», які


1    Косіор С. Радянську літературу — на рівень завдань побудови безкласового соціалістичного суспільства//’Червоний шлях. 1934. № 7— 8. С. 198.


2    Там само. С. 197.


767

 

повинні «безпосередньо», в дусі комуністичних ідеалів впли­вати на буття людини), відхід від усталених (крім соцреа- лістичних) художніх засобів (виняток становили подекуди романтичні барви), а найбільше — спроби письменників «маскувати» в своїх творах ворожі соціалізмові ідеї.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.