ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика
Руїнницькі ідеї пропагувала тоді і літературознавча критика. Журнал «Критика» був перейменований на «За марксо- ленінську критику» (1932), згодом став «Літературною критикою» (1935), а в 1940 р. взагалі припинив своє існування. Нові кадри в критичну сферу йшли неохоче.’. Більш-менш активно в цей час із статтями й окремими книжками виступали Б. Буряк, А. Іщук, Ю. Кобилецький, С. Крижанівський, Л. Новиченко, С. Шаховський, І. Стебун, Л. Смульсон та ін. Науковими їхні дослідження назвати, звичайно, не можна. За винятком деяких моментів у «метелику» Л. Новиченка «Павло Тичина» (1941), де помітною була спроба не обмежуватись критичним офіціозом, а заглиблюватись у таїну поетики автора «Сонячних кларнетів», це була всуціль вульгарна інтерпретація літературних творів, яка могла задовольнити хіба що догмати узаконеного творчого методу. Найбільш оголено ця тенденція виявлялася в статтях і рецензіях Л. Смульсона, І. Стебуна, Л. Підгайного, Н. Са- харного, І. Юрченка і ще деяких. За головне в своїх критичних «аналізах» вони вважали акценти на відданості чи не відданості письменника «справі пролетаріату».
У таких несприятливих умовах літературознавство й критика, як зазначав Я. Гординський, потрапляють у «глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство», бо «вільна, об’єктивна думка підпорядковується партійним наказам; критика переходить одверто на партійного жандарма»2. До цієї думки вчений прийшов після глибокого, справді наукового аналізу літературно-критичної ситуації, що склалася в Україні протягом 20—30-х рр. Його монографія стала свого часу чи не єдиним об’єктивним підсумком чвертьстолітньої діяльності українських дослідників художнього слова, що за значенням дорівнювало хіба що монографії Леоніда Білепького «Основи української літературно-наукової критики», який подав літературознавчу панораму України від її початків і до перших десятиліть XX ст., а |
1 Тенденція до затухання творчої сфери життя спостерігалася тоді в усій літературі. За неточними підрахунками в 1930 р. друкувалися на Україні 259 письменників; з них у І938 р. давали про себе знати через публікації тільки 36 (Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. С. 12). |
2 Гординський Я. Літературна критика підсоветської України. С. 108. |
Я. Гординський — від часу війни 1914 р. і до кінця 30-х років. Фахова й фактографічна сумлінність Я. Гординсько- го (попри деякі бібліографічні неточності, дискусійні міркування й надто, як здається, педальовану тенденційність) надала йому змогу означити практично усі тогочасні школи і напрями української літературознавчої думки, яка в умовах утвердження диктатури лише до кінця 20-х рр. намагалася утримуватись на рівні можливого (плюралістичного) функціонування, а в 30-х почалося патологічне виродження її в бік одномірної марксистської ідеології. її перемога, підкреслював учений, «стоїть одвертою раною в українському письменстві на критиці» Ятріння цієї рани на якийсь час було притишене несподіваним (за офіційною версією) початком війни з фашистською Німеччиною, коли будь-які теоретизування мимоволі поступалися місцем більш практичній і нагальнішій проблемі. Треба було думати про елементарне виживання, а вже потім — про літературні його інтерпретації та способи осмислення. |
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.