Стус Василь. Вибране. Час творчості.

Недоля вже нитку сурову снує

загрузка...

Недоля вже нитку сурову снує,
а згадую знову і знову
в каміння вмуроване серце твоє,
незнаний, незвіданий Львове.
Здається, від панських полишений учт,
камінний, кремінний, залізний
мені ти постав із підзамчових круч,
хоч сльози сліпили, як близни.
Торговище совістей, радощів, душ,
де золотом писані ярма,
ти вився провулками, круглий, як вуж,
од мене ховався недарма.
Бо що мені горда твердиня жаги,
бо що мені пам’ятний цвинтар.
Сплюндрована річко, твої береги
стріляють ув очі, як флінта.
Бо що мені трунок, цей трачений чар
оцих знакомитих батярів,
як колеться небо — за вдаром удар,
і дощ смертеносний ушпарив.
Раз пусто і голо і чорно довкруг,
раз чорно, самотньо і голо —
заходь же тепер за останній свій пруг,
за висліплі геть виднокола.
Пора відлітати. Сувора поро
опровесни, ти нескінченна.
Боюсь, перестигне пекуче перо
од праісторичного щему.
Дарма. Обібрався на дурня — і вже,
коли обібрався на дурня.
Бо не береженого Бог береже,
а смертна із мармуру урна.
Попереду білий, як смерть, гробовець,
і рвуться угору собори,
і хай би вам грець, і хай би вам грець,
всі завтра, всі нині, всі вчора.

загрузка...

10.04.1972

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.