І. К. Кучеренко РЕЧЕННЯ З КІЛЬКОМА ПРИСУДКАМИ

Синтаксичні дослідження останніх років розкрили виразні ознаки наукової 
недостатності поширеної зараз теорії однорідних членів речення - неспроможність її в 
тлумаченні речень з однорідними присудками. У сучасних нормативних граматиках 
і в наукових працях (навіть спеціально присвячених цьому питанню) прийнято 
вважати правильним, тобто теоретично обгрунтованим і безсумнівним, розуміння 
таких речень як простих. І справді, коли подивитися на речення, в якому є ряд 
присудків, легко помітити в них риси «однаковості». Наприклад, у реченні Поїзд 
повільно підійшов до перону і зупинився кожний з присудків виражає одну з ознак 
названого підметом предмета (причому ці ознаки здебільшого одного 
семантичного поля), а також виявляє певну узгодженість формальних ознак з 
відповідними ознаками підмета (узгоджується у формах спільних з підметом 
категорій). Очевидність цих рис сприяє тому, що звичне вже їх синтаксичне 
тлумачення здається правильним, і доки розглядається це явище з боку 
семантико-формальних ознак самих присудків, воно не викликає якогось 
сумніву щодо його істинності. Здається достатнім також пояснення наявності в 
простому реченні кількох присудків: вона викликана потребою дати інформацію 
про цілий ряд ознак, усвідомлюваних у їх співвідношенні з предметом, названим 
підметом. 
Але досить розглянути ці присудки з власне синтаксичного боку - подивитись 
на них як на конструктивні елементи речення, осмислити роль присудка у 
формуванні структури речення, як «однорідні» присудки виявлять саме ті риси, 
пояснення яких перебуває за межами можливостей поширеного зараз тлумачення. Ці 
риси яскраво проступають на фоні зіставного дослідження специфіки структурних 
типів речень - простих і складних: природно, що «з боку синтаксичної структури 
просте і складне речення об'єднуються тим, що вони являють собою предикативні 
синтаксичні будови. Однак у цьому плані між ними є істотні відмінності: якщо просте 
речення монопредикативне, тобто являє собою одну предикативну одиницю, що має 
свій модально-часовий план, то складне речення поліпредикативне, тобто являє собою 
сполучення кількох певним чином співвіднесених одна з одною предикативних одиниць 
або їх контексгуальних еквівалентів. Кожна предикативна одиниця або їх 
контекстуальний еквівалент у складі складного речення має категорії модальності і 
часу і має свій модально-часовий план» [Белошапкова 1947, с. ЗО]. У зв'язку з цим 
виразно виділяється специфіка присудка, яка визначається його конститутивною 
роллю в формуванні речення - одиниці предикативної: «Оскільки носієм 
предикативних категорій, що складають суть речення як статичної структури 
(предикативної одиниці), є присудок (дієвідмінювана форма чи її субститути)... 
то є підстава розглядати як конститутивний елемент речення один присудок» 
[Белошапкова 1947, с. 33]. Звичайно, крайність висловленої думки, що один тільки 
присудок є конститутивним елементом речення, навряд чи може бути доведена, однак 
цим не спростовується той незаперечний факт, що в реченні присудок справді є 
конститутивним елементом. Звідси цілком логічно «випливає розуміння речення з 
однорідними присудками... як поліпредикативної будови, а значить, як складного 
речення» [Белошапкова 1947, с. 33-34]. 
Неважко побачити протилежність двох тлумачень речень з однорідними 
присудками - поширеного в сучасній граматиці, яке стверджує, що такі речення 
40Н 
Тема IV. Синтаксис простого формально ускладненого речення 
є прості, і другого, яке було щойно сформульовано, про те, що речення з 
однорідними присудками є складні. 
Зрозуміло, що в теорії з двох протилежних тлумачень, які одночасно не 
можуть бути істинними, треба встановити істинне, чим спростовується хибне. Зараз уже 
можна констатувати наявність перших кроків у цьому напрямі Вони виявляються 
поки що хоча б у тому, що твердження про речення з однорідними присудками як 
просте вже не приймається прямолінійно за цілком обгрунтоване: з'являються вже і в 
нормативних граматиках думки, що «однорідні дієслівні присудки - поняття 
щонайменше сумнівне» [Валгина 1973, с. 213]; у програмах останніх випусків уже 
ставиться «питання про речення з однорідними присудками, про співвідношення їх із 
складними реченнями» [Программа 1972, с. 7]. 
Щоб установити правильне тлумачення речень з кількома присудками, 
необхідно зробити зіставний аналіз підстав, на яких базуються протилежні 
тлумачення. 
Історично погляд на речення з кількома присудками як на складне з'явився в 
мовознавстві першим. Ще в минулому столітті М. І. Греч у своїй граматиці (1827) 
багато уваги приділив міркуванням про «зміни» складних речень; серед цих змін чітко 
виділяється т. зв. «злиття речень», під яким розумієся утворення «речень із спільним 
членом», у тому числі таких, що мають «спільний підмет» і різні присудки: дерева 
ростуть і зеленіють [Греч 1834, с. 369]. Оскільки речення з кількома присудками є 
результатом «злиття» простих речень (про що можна судити з використаного 
М. І. Гречем терміна «злиття речень»), напевне, М. І. Греч вважав їх своєрідними 
складними, однак самої кваліфікації він не дав. Згодом у мовознавчу традицію ці 
речення ввійшли під назвою «злитих». 
Власне синтаксичну кваліфікацію знаходимо в О. X. Востокова, який, 
розмежовуючи прості і складні речення, писав, що речення є «складним, коли 
містить у собі по кілька підметів або присудків. Наприклад, речення: Батько і мати 
живі - має два підмети і один присудок; речення: Вони живі й здорові - має один 
підмет і два присудки» [Востоков 1835]. 
Чимало уваги приділив цим реченням Ф. І. Буслаєв у своїй «Исторической 
грамматике» (1858) у плані опису структурних особливостей речень взагалі. Він 
теж, як і М. І. Греч, розглядає «злиття» речень, у якому вбачає основу утворення 
речень з одним підметом і кількома присудками, одним присудком і кількома 
підметами тощо. Так, на його думку, від злиття речень сонце гріс і сонце світить, 
у яких однакові підмети, тобто спільні для цих речень, утворюється речення 
сонце гріс і світить. Якщо М. І. Греч дав кваліфікацію того члена речення, що 
залишився один після «злиття» кількох, назвавши його спільним, а ті, що 
ввійшли до складу новоствореного речення, просто вважав різними членами 
речення, то Ф. І. Буслаєв дав кваліфікацію саме останнім: сурядне сполучення з 
кількох підметів або присудків (чи інших членів речення) він назвав «злитими» -
«злитими підметами», «злитими присудками» тощо, які протиставляються відповідним 
«простим»: «Підмет, присудок, слова означальні, додаткові і обставини, що 
ускладнилися, таким чином, від злиття речень, іменуються злитими, на противагу 
простим. Наприклад, у реченні сонце світить підмет простий; а в реченні сонце і 
місяць світять підмет злитий» [Буслаєв 1959, с. 287]. Синтаксична ж кваліфікація 
речення в цілому залишилася невизначеною: з того, що воно утворюється внаслідок 
«злиття» простих речень, випливає, що воно є складним, бо закономірне сполучення 
простих речень утворює складне; але з того, що воно має один підмет 
409 
•^•^••••••шшшшшннш 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
(присудок) простий і о д и н підмет (присудок) «злитий», а не кілька підметів 
(присудків), не випливає, що це речення є складне. 
Встановлення поняття (влитий член речення» і недостатність пояснення основи 
утворення речень з кількома присудками об'єктивно створювало основу для 
різкого повороту від даної (без належного обгрунтування) О. X. Востоковим 
кваліфікації таких речень: якщо речення має в своїй основі два взаємозв'язані 
головні члени - підмет і присудок, то таке речення, звичайно, є просте, а не 
складне. Саме в такому плані трактує їх О. О. Шахматов, який виділяє «двоскладні 
речення із злитими присудками» і дає таке визначення: « Злитими присудками 
називаємо сполучення двох або кількох присудків, що відносяться до одного 
підмета; ці присудки можуть бути поєднані між собою єднальними паузами або 
сполучниками єднальними, протиставними, розділовими» [Шахматов 1941, с. 234-
235]. Так, на думку О. О. Шахматова, речення Дерева, ростуть і зеленіють є просте 
двоскладне, до складу якого входить простий підмет дерева і присудок (злитий) 
ростуть і зеленіють. Своє визначення О. О. Шахматов підсилює запереченням 
уявлюваного М. І. Гречем та Ф. І. Буслаєвим шляху утворення речень з кількома 
присудками: «Навряд чи маємо підстави думати, що наявність кількох присудків 
відповідає наявності кількох речень і що, наприклад, у реченні: Цезар прийшов, 
побачив, переміг маємо злиття трьох речень: Цезар прийшов, Цезар побачив і 
Цезар переміг [Шахматов 1941, с. 234-235]. 
Другий погляд на речення як на просте, який і зараз є найбільш поширеним у 
граматиці, формується, як бачимо, в пошуках з'ясування причини їх виникнення, 
насамперед - сурядного сполучення присудків, а також синтаксичної природи 
останнього. У трактуванні О. О. Шахматова категоричне ствердження їх як простих 
не було, по суті, теоретично обгрунтоване, оскільки саме поняття «злитий член 
речення» (зокрема, «злитий присудок»), яке повинно б показати синтаксичне 
сполучення слів як один член речення (присудок), не має чітко визначеного 
позитивного змісту, більше того, воно має внутрішньо суперечливий зміст: визнання 
сурядного сполучення слів одним членом речення означало б, по-перше, 
визнання того, що воно виражає єдине поняття, тоді як у сурядному сполученні 
слова семантично незалежні, кожне з них виражає окреме поняття; по-друге, 
визнання того, що «злитий» присудок є в реченні єдиним присудком, тоді 
як сурядні присудки функціонують незалежно один від одного, в чому 
виявляється природа сурядності. Отже, положення про існування «злитих» 
членів речення не стало обгрунтуванням твердження, що речення з кількома 
присудками є просте, тобто другого погляду. 
Теоретичною основою другого погляду прийняте твердження, що просте 
речення може мати в своєму складі більше одного присудка. Воно випливає з 
міркувань Д. М. Овсянико-Куликовського, з ім'ям якого пов'язують 
становлення вчення про речення з кількома присудками. Д. М. Овсянико-
Куликовський, розглядаючи речення типу «Це відомо тільки мені і йому» 
(І. Тургенєв); «Тут Ноздрьов і Чичиков розцілувались» (М. Гоголь); 
«Собакевич сів у крісло і вже більше не їв, не пив, а тільки жмурив і кліпав 
очима» (М. Гоголь), відзначив, що «в усіх цих і подібних випадках 
сполучник і поєднує однакові частини речення: два підмети, два присудки, два 
додатки і т. д.» [Овсянико-Куликовский 1912, с. 271] (в іншому місці він називає їх 
«рівнозначними частинами в середині речення») [Овсянико-Куликовский, 1912, 
с. 272]. Речення такого типу Д. М. Овсянико-Куликовський, напевно, вважав, 
простими, оскільки він указував, що «сполучник /' вживається також і для 
410 
Тема IV. Синтаксис простого формально ускладненого речення 
поєднання речень» [Овсянико-Куликовський 1912, с. 272], ілюструючи це такими 
реченнями, як, наприклад: «И сердце бьется в упоенье, и для него воскресли 
вновь и божество, и вдохновенье...» (О. Пушкин), у яких сполучник і стоїть між 
одиницями, що мають у своєму складі підмети і присудки. 
Слід відзначити, що в навчальній практиці вже десь у кінці XIX ст. став 
широко вживатися термін «злите речення» (на відміну від вужчих за змістом 
«злитий підмет», «злитий присудок» тощо) на позначення речень з кількома 
підметами, присудками; вони відносились до складних. У передмові до чергового 
видання одного з підручників для середніх шкіл, указуючи на зміни в порівнянні 
з попередніми виданнями, відзначено, зокрема, що «в курсі складно го речення: 
а) речення злите, що звичайно розглядалися без усякого зв'язку з іншими родами 
речень, віднесені до розряду складносурядних речень, причому правила знаків у 
них поповнені» [Красногорский 1906, с. 111]. У самому ж підручнику в розділі 
про складне речення про них говориться так: «Особливий вид речень складають 
речення злиті. Злитим називається речення або з одним підметом і кількома 
присудками, або, навпаки, з одним присудком і кількома підметами, або, нарешті, 
таке, що при одному підметі і присудку має кілька однорідних означень, 
додатків чи обставин. Наприклад: День був тихий, ясний, теплий 
(спільний підмет). - Поле, гай і город покрились зеленню (спільний 
присудок). Я чую тупіт далекий, трубний звук і спів стріл» [Красногорский 
1906, с. 31]. 
Найдетальніший опис речень такого типу, а також глибокий аналіз їх 
семантичних та інтонаційних особливостей дав О. М. Пєшковський у своїй праці 
«Русский синтаксис в научном освещении» (1914). Він уводить узагальнюючий 
термін «однорідні члени речення» (до вживаних тоді «однорідні означення», 
«однорідні додатки», «однорідні обставини»). Створюється на цій основі поняття 
«речення з однорідними членами» (на відміну від поняття «речення із злитими 
членами»). Важливо підкреслити, що О. М. Пєшковський, по-перше, виділив їх 
як особливий тип речення, по-друге, заперечив їх належність до розряду складних. 
Останнє він підтвердив тим справедливим фактом, що «речення ці такі ж давні, як і 
«незлиті [Пешковский 1956, с. 453]. Заперечив О. М. Пєшковський також 
уявлюваний М. І. Гречем та Ф. І. Буслаєвим шлях утворення цих речень з кількох 
простих способом злиття останніх у єдине речення, відзначивши, що «процес самого 
«злиття» довести не можна» [Пешковский 1956, с. 453]. Такої ж думки, як уже 
вказувалося, був і О. О. Шахматов. Але О. М. Пєшковський не схильний був 
вважати такі речення і простими. Він бачив, що однорідні присудки, які складають 
сурядне сполучення, не становлять собою ні в семантичному, ні в функціональному 
відношенні одного поняття і одного структурно-функціонального члена речення; 
він підкреслював їх розчленованість, а звідси складений характер, що 
чітко виділяється також наявністю обов'язкового н а г о л о су на кожному 
однорідному члені [Пешковский 1956, с. 453]. На основі цього він приходить до 
висновку, що «термін «злите», якщо тільки відмовитися від його історичного 
розуміння, вдало виражає природу цих речень» [Пешковский 1956, с. 454], середню, 
на його думку, між простим і складним реченням [Пешковский 1956, с. 453]. 
Як видно з наведених думок про речення з кількома присудками, другий 
погляд спирається на розуміння його як окремого типу, причому такого, що 
склався в мові не внаслідок об'єднання (злиття) кількох простих речень. Іншими 
словами, спосіб утворення їх не збігається з тим, який властивий для 
становлення складного речення. Цим самим з'ясування їх синтаксичної природи 
411 
!
!і!!!!!!!!!!:іі!ііііІ! 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
здається правильним на основі осмислення природи простого речення. Ці 
міркування, а також відносна простота формальної структури таких речень 
сприяли поширенню другого погляду в навчальній практиці, особливо 
шкільній, основним завданням якої є не стільки пізнання глибинної суті речення, 
скільки вироблення навичок правильної передачі їх на письмі в тому вигляді, який 
сприймається в процесі мовного спілкування. Навчальна практика напевне була 
одним із найважливіших факторів, що мали вирішальне значення для закріплення в 
граматиці другого погляду на ці речення, тобто як на прості, шляхом поширення 
його і формування початкового, орієнтуючого їх розуміння. 
Перший погляд на речення з кількома присудками як на складне не був 
обгрунтований. Думка про основу і шлях їх становлення, що осмислювався як 
злиття кількох речень в одне, тобто в принципі так, як утворювалися різні типи 
складних речень, не був прийнятий через свою непереконливість. Безсумнівно 
сильним у ньому є те, що він давав ключ для розуміння основи наявності кількох 
присудків у реченні, виходячи із знання природи складного речення. 
Другий погляд на це речення як на просте, точніше, розробка його дала 
багато в пізнанні семантичних та структурних особливостей «однорідних 
присудків», інтонаційних рис речення в цілому, що є дуже корисним для 
навчальної практики, для розробки і вивчення правил пунктуації. Однак цей погляд 
не дає правильного розуміння синтаксичної суті всього речення, не розкриває 
підстав, які мотивують наявність у реченні кількох присудків, тим більше в реченні 
простому, хоча б і в тлумаченні їх як однорідних, оскільки для формування речення 
як одиниці, що виражає думку з метою спілкування, достатньо лише одного 
присудка. Спроба пояснити це тлумаченням ряду сурядних присудків як одного, 
так званого злитого присудка, суперечить встановленій природі сурядного 
сполучення -сполучення семантично і функціонально незалежних одиниць. 
Зараз можна констатувати незаперечний факт, що сурядно сполучені присудки у 
реченні функціонують незалежно один від одного в тому розумінні, що кожний з них 
виражає окремо якусь ознаку предмета у її предикативному відношенні до підмета, 
кожний з них разом з підметом утворює предикативну одиницю, тобто речення. 
Виходячи з цього, ми розцінюємо синтаксичні дослідження даного питання в останні 
роки як важливу частину доведення істинності першого погляду на речення з 
кількома присудками, сформульованого О. X. Востоковим. 
Для того щоб зробити загальний висновок про цей погляд щодо його істинності, 
необхідно з'ясувати ще одне, проміжне в доведенні питання: чи не може існувати 
якогось компромісного розв'язання, чи не знаходиться підстав шукати в реченні з 
кількома присудками ознак, які показували б, що воно є чимось особливим, 
відмінним і від простих, і від складних речень. Практичне розв'язання 
поставленого питання фактично зводиться до оцінки спроб витлумачити такі 
речення як окремий тип речень. Існує зараз дві спроби тлумачення речень саме в 
такому плані. 
У синтаксисі звичним уже став прозорий своїм значенням складений термін 
«ускладнене просте речення». Ним позначаються речення прості, точніше, названі 
ним речення приймаються за прості і все ж чимось незвичайні, оскільки в них 
помічено елементи, які прямо назвати функціонально-структурними елементами цього 
речення не можна. Цим терміном називають речення, в яких є однорідні члени, 
вставлені конструкції тощо або, як кажуть, речення, «ускладнені однорідними 
членами», «ускладнені вставними конструкціями» і т. д. Термін і пов'язане з ним 
поняття свідчить про те, що речення з однорідними членами, а значить і з кількома 
412 
Тема IV. Синтаксис простого формально ускладненого речення 
присудками, вважаються простими, отже, осмислюються вони принципово в плані 
другого погляду. Однак показовим тут є те, що такого роду «прості» речення мають 
такі елементи, через які назвати їх просто простими не можна. Термін виник 
закономірно як спроба виділити такі речення, показати, що вони не повинні 
ототожнюватися із структурними типами звичайних відомих мові простих речень. Проте 
не дав цей термін головного - пояснення синтаксичної суті виділених ним речень: по-
перше, пов'язане з ним пояснення містить у собі всі ті внутрішні суперечності, які 
притаманні другому погляду, по-друге, він додає нових ускладнень на шляху 
пізнання цих речень. Він відразу викликає питання: в чому ж полягає «ускладнення» 
простого речення, скажімо, вставними конструкціями чи однорідними членами? 
Відомо ж, що вставні конструкції взагалі не входять до синтаксичної структури 
простого речення і тому, природно, позбавлені можливості ускладнити її. «Однорідні 
члени» теж не ускладнюють синтаксичної структури простого речення: не 
випадково прості речення як без однорідних, так і з однорідними членами 
відносяться до одного з структурних різновидів - двоскладного (Дослідження 
тривають. Літак розігнався і злетів) чи односкладного (Розвиднялося. Снідаємо і 
розмовляємо); наявність однорідних членів (зокрема, присудків) не змінює структури 
простого речення. Однорідні присудки неспроможні навіть поширювати просте 
речення, як це роблять звичайні другорядні члени речення: граматики не 
вважають поширеним, наприклад, таке речення, як «Барвінок цвів і зеленів, 
слався, розстилався» (Т. Шевченко). Це є не що інше, як свідчення того, що 
«однорідні члени» не мають синтаксичної зв'язаності з тими членами простого 
речення, які формують його як цілісну синтаксичну одиницю певного типу. Поняття 
«ускладнене просте речення» виявляється теоретично безсилим: назвати речення 
«ускладненим» простим ще не значить розкрити його синтаксичну природу. 
До сказаного додамо ще одну деталь. У граматиках вважається елементарними 
істинами, що "однорідними можуть бути як головні, так і другорядні члени 
речення" [Валгина 1973, с. 389] - однорідні підмети, однорідні присудки, однорідні 
додатки, однорідні означення, однорідні обставини; що «однорідні члени речення 
можуть бути непоширеними іпоширеними, тобто можуть мати при 
собі пояснювальні слова: а) «Усе заворушилося, прокинулось, заспівало, зашуміло, 
заговорило» (І. Тургенєв); б) «Кінь мій стрибав через кущі, розривав кущі грудьми» 
(М. Лєрмонтов) [Валгина 1973, с. 389; Кулик 1961, с. 133; Грамматика 1954, с. 607]. 
Звідси випливає, що існують поширені підмети, поширені присудки і т. д.; так 
повинні називатися, наприклад, і присудки, що мають при собі пояснювальні слова. 
У наведеному прикладі такими є стрибав через кущі, розривав кущі грудьми. 
Згідно з цим речення типу «Виводили розкріплених коней, розбирали збрую» 
(О. Гончар), «їй так гарно, так радісно на душі, легко на серці» (Панас Мирний) 
складаються тільки з «однорідних поширених присудків». Визнання «поширених 
однорідних членів речення», отже, підметів, присудків взагалі позбавляє будь-якої 
формальної окресленості останніх, адже цим самим вони фактично зводяться до 
змісту всієї групи підм є та, групи присудка, і всяке двоскладне речення, 
виходить, складається з «поширеного підмета» і «поширеного присудка». 
І тут теорія простого речення, хоч би й «ускладненого» виявляє свою 
неспроможність, внутрішню логічну суперечливість у питанні висвітлення речень 
з кількома присудками і, як видно, не може стати теоретичним грунтом для 
висвітлення природи цих речень. 
Друга спроба пояснення речень з кількома присудками зводиться до виділення 
їх як особливого різновиду речень, які не є ні простими, ні складними, а є 
413 
•
нниваншааамамммнм|ммннмм|мм| 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
чимось середнім між ними, проміжним чи перехідним. Як уже говорилося, таку 
кваліфікацію дав їм О. М. Пєшковський. Прихильників вона має і в сучасному 
мовознавстві. Вважаючи, що «однорідні дієслівні присудки - поняття щонайменше 
сумнівне» [Валгина 1973, с. 213], Н. С. Валгіна відзначає: «При кваліфікації цього 
складного синтаксичного явища необхідно врахувати його двоїсту природу: з 
одного боку, об'єднаність таких присудків спільним підметом, з другого, 
розчленованість їхньої предикативної частини. Такі речення є перехідні між простими і 
складними і, природно, в окремих, конкретних своїх виявах тяжіють то до одного, 
то до другого з цих полярних типів» [Валгина 1973, с. 214-215]. Зближення з простим 
реченням вбачається там, де однорідні присудки близькі між собою семантично, 
наприклад, у тих випадках коли вони мають якийсь спільний другорядний член: 
«Якось уночі грізно зітхнула і грохнула Нева» (К. Паустовський), або коли 
поєднуються сполучником між собою, коли стоять у препозиції щодо підмета. В 
інших випадках присудки вважаються більш вільними і незалежними. Що ж до таких 
речень, як «Він пом'яв у руці чорний картуз, потім сів» (К. Паустовський), «З 
гілля весело капала, а з дахів бігла вода» (Л. Толстой), «то тут цілком можна 
говорити, - стверджує автор, - про складне речення» [Валгина 1973, с. 214]. 
Неважко помітити, що близькість присудків у випадках «тяжіння» аналізованого 
типу речень до простих можна констатувати лише в сема нтичному плані 
(вони позначають семантично близькі предикативні ознаки), але це - ознака не 
синтаксична. Якщо розглядати їх у функціональному плані, тобто в плані власне 
синтаксичному, то в цих випадках вони теж не ближчі, ніж у тих реченнях, які 
категорично вважаються складними. Ні узагальнений зміст речення, ні тим більше 
- конкретне значення висловленої реченням думки неспроможні пояснити структурно-
семантичну природу речення. Семантична близькість одного присудка до іншого ні в 
якому разі не є ознакою того, що один з присудків від цього втрачає 
функціонально-конструктивні властивості: кожний з них залишається присудком. 
Якщо ми визнаємо, що предикативність є граматичною основою речення, що вона є в 
усякому реченні; якщо ми визнаємо, що присудок є засобом вираження 
предикативності речення, що немає таких присудків, які б не були пов'язані з 
формуванням предикативних одиниць; якщо ми визнаємо, що однорідні присудки 
є одиниці сурядні, тобто функціонально незалежні один від одного, - то нелогічно 
було б не визнати того, що кожний з однорідних, чи краще б сказати, сурядних 
присудків формує предикативну одиницю, тобто речення. З того очевидного факту, 
що кожна така предикативна одиниця (речення) є складником синтаксичної будови 
вищого порядку, яка формується з простих речень, випливає, що така будова вищого 
порядку є не що інше, як складне речення: «Речення, яке має в своєму складі дві або 
кілька предикативних одиниць, що утворюють смислову, структурну та інтонаційну 
єдність, називається складним» [Валгина 1973, с. 273]. Отже, речення з кількома 
присудками цілком підходить під визначення складного речення. 
Між одиницями монопредикативними (простими реченнями) і одиницями 
поліпредикативними (складними реченнями) не і с н у є якихось інших одиниць 
(речень), які не були б або монопредикативними, або поліпредикативними, отже, не 
існує речень якогось «проміжного» чи «перехідного» типу між простими і 
складними реченнями. 
Отже, синтаксична сутність речень з кількома присудками може бути розкрита 
лише на основі даної О. X. Востоковим синтаксичної кваліфікації їх, тобто на основі 
розуміння їх як речень складних, причому не як особливого якогось різновиду, 
що утворився історично окремо від речень складносурядних та складнопідрядних: 
414 
Тема IV. Синтаксис простого формально ускладненого речення 
речення з кількома присудками - звичайні складні речення, які не виходять за 
межі відомих, названих тут типів складних речень. 
Щоб правильно усвідомити їх специфіку, треба трохи відійти від звичайної 
синтаксичної термінології, що стосується цього питання, і подивитися трохи з іншого 
боку, осмислити показники цих речень іншими науками, зокрема логікою. 
Ми не будемо тут говорити про те величезне значення, яке має для розуміння 
природи речення вчення логіки про судження: це - загальновідоме. Ми спинимося 
лише на двох моментах цього вчення, які перегукуються з відповідними їм у 
синтаксичному вченні про речення, зокрема - складне. Відомо, що логіка теж розрізняє 
судження прості і складні. Останні визначаються так: «Складним називається 
судження, що розглядається як таке, що складається з ряду простих суджень, 
пов'язаних між собою логічними зв'язками (логічними сполучниками). Так, у судженні 
Москва - столиця Радянського Союзу, і вона ж столиця РСФСР двоє суджень 
поєднані логічним сполучником і» [Горский 1963, с. 121]. Визначення складного 
речення відрізняється від цього лише термінологічно: «Складним називається таке 
речення, яке складається з кількох простих речень, з смислового боку й 
інтонаційно об'єднаних за допомогою тих чи інших синтаксичних засобів в одне 
граматичне ціле» [Кулик 1961, с. 182-183]. 
Важливо звернути увагу на одне принципове положення, прийняте в 
логіці: «У нескороченій формі в звичайному мовленні виражаються такі 
кон'юнктивні судження («А л В») (У логіці "кон'юнктивними називаються 
складні судження, висловлення, утворені з простих за допомогою поєднання їх 
логічним сполучником "і" (Л)"[Горский 1963, с. 125], у яких судження А і 
судження В мають відмінні один від одного суб'єкти і предикати. Наприклад, 
таке судження: Сонце зайшло, і ми відправились у зворотний шлях. Але найчастіше 
в звичайному мовленні кон'юнктивні судження виражаються не в їх повному, а в 
скороченому вигляді. Якщо в судженні А і в судженні В, сполучуваних 
кон'юнктивно, є однакові суб'єкти, то в другому реченні суб'єкт звичайно 
опускається, якщо ж вони мають спільні предикати, то предикат опускається в 
першому судженні. Такі є судження: 1. Він прокинувся і швидко одягся (у другому 
судженні суб'єкт «він» опущений)» [Горский 1963, с. 127]. У граматиці зазначається: 
«Різниця між простим і складним реченнями полягає в їх структурі: просте речення 
містить у собі одну предикативну одиницю, а складне містить у собі дві і більше 
предикативних одиниць. Просте речення будується із слів і словосполучень, а 
складне - з простих речень, які в одних випадках залишаються незмінними, а в 
інших зазнають структурних змін, входячи в складне речення як його 
компоненти» [Валгина 1973, с. 424]. Додамо до цього, що граматики вже досить 
детально дослідили та описали і сам характер можливих змін, умови їх; вони 
повністю збігаються з тими, які відмічені логіками в судженнях: «У реченні, що 
складає частину складносурядного речення або безсполучникового складного 
речення, звичайно не повторюється член речення (або ряд членів речення), що є в 
другій частині того ж речення і є спільним членом відносно обох цих частин. 
Неповні речення розглядуваного типу в складі складносурядного або 
безсполучникового складного речення звичайно є другою його частиною» 
[Грамматика 1954, с. 111]. Наведемо приклади, що відповідають цьому теоретичному 
обгрунтуванню: Ветеран гірничої гвардії до тонкощів знає шахтову науку і передав 
свій багатий досвід новачкам; П'ятнадцять років Ліда працювала дояркою, тепер 
завідує фермою. Так само і «в неповному реченні, що становить частину 
складнопідрядного, звичайно не повторюється член речення, що є в другій частині 
415 
іІІПІИігіІІІГІІІ'ІІІПИІІЧІПіІПІІІГіІПІМііП'Чіїіі і 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
того ж складного речення і є спільним членом відносно двох чи кількох його 
частин» [Грамматика 1954, с. 117]; найтиповшим тут є речення, «в якому не 
повторюється підмет, спільний для головного і підрядного речень: «Даша забула, 
чого прийшла» (О. Толстой) [Грамматика 1954, с. 117]. 
Як бачимо, в складному реченні одне з простих речень - його складових 
(найчастіше наступне) буває неповним: у ньому не повторюється спільний для 
двох чи кількох речень член. Коли спільним є підмет, то, природно, залишається 
один висловлений присудок. Залежні від нього слова повторюються чи не 
повторюються теж за тими ж підставами - або з міркувань стилістичних, 
наприклад: Бригадир завжди щось шукає, завжди щось обмірковує, щось удосконалює, 
пропонує; це коли вони є спільними, коли ж вони різні - то, звичайно, залишаються в 
тому неповному реченні, з присудком якого вони пов'язані: «З ясенів спадає 
сухий лист на трухлу солому, спадає додолу на зів'ялі півники, сережками 
чіпляється в бур'янах» (С. Васильченко). Не названі повторно спільні члени 
речення зрозумілі з самого складу всього складного речення і можуть бути 
встановлені, повторно названі іменником (якщо це підмет) чи його еквівалентом -
займенником: «З саду дихнув вітерець і [він] обвіяв Остапа (М. Коцюбинський); 
«Машина буксує в піску, але [вона] виїжджає» (О. Гончар); «Сонце вже показалось 
і [воно] пекло камінь» (М. Коцюбинський); «Дівчата посхилялися над шитвом і в два 
голоси замугичили [вони] якоїсь пісеньки» (А. Головко). Подібні повторення -
звичайне в мові явище: «Хоч сніг і різав їм очі, зате він добре маскував їх» 
(П. Вершигора). 
З наведених прикладів видно причину того, що однорідні присудки мають 
однакову форму - узгоджену з відповідними формами підмега: вони стосуються такого 
ж самого підмета в кожній предикативній одиниці, хоча ці підмети і не названі 
У теоріі однорідних членів це тлумачиться як наслідок узгодження присудків з 
одним і тим же підметом. Але ця теорія неспроможна пояснити, чому ж ці присудки 
є незалежними один від одного, в чому, до речі, вбачається одна з показових ознак 
однорідності. Принагідно відзначимо, що і в цьому відношенні виявляється наукова 
неспроможність даної теорії. Зараз, по суті, єдиним критерієм однорідності присудків 
вважається наявність спільного члена речення або слова, до якого однаково 
відносяться однорідні члени, тому речення типу Гору хвали, а низ ори 
визнається складним, бо немає в присудків спільного члена речення, власне 
підмета [Тарланов 1963, с. 89]. Неграматичний критерій, за яким дехто хоче зберегти 
кваліфікацію їх як простих речень з однорідними підметами, - те, що ці «присудки 
виражають дію однієї і тієї ж особи», не має доказової сили, бо це може бути 
властивим і для звичайних двоскладних речень повної структури: Мати полає, 
мати й приголубить 
Чітку й правильну відповідь на питання, чому однорідні присудки не 
залежать один від одного дає вчення про складне і неповне речення: такі присудки 
і не можуть залежати, бо вони належать до складу не одного простого речення (два 
присудки в простому реченні не потрібні), а до різних простих, що є елементами 
структури складного речення. У цьому полягає й пояснення того, чому і в якому 
реченні буває кілька присудків: кілька присудків може мати тільки речення складне, 
поліпредикативне. Звідси, «однорідні присудки» взагалі не можуть мати спільного 
підмета, а лише однакові підмети, названі чи не названі в кожному окремому 
випадку. 
До речі, не зрозуміло, чому граматики вважають простим речення з 
однорідними членами, де «присудки» поєднуються сурядними сполучниками (Я зараз 
416 
Тема IV. Синтаксис простого формально ускладненого речення 
закінчу роботу і поїду до каси, а потім дістану квиток і піду на матч), але не 
вважають такими речення, де об'єднуючими виступають підрядні сполучники (Я 
піду на матч, якщо дістану квиток, коли встигну вчасно до каси, як закінчу 
роботу). В обох випадках маємо справу з складними реченнями, до складу яких 
входять предикативні одиниці неповного складу. 
Не потребує доведення, що логічне вчення про складне судження допомагає 
глибше і правильніше зрозуміти природу складного речення, у тому числі й 
речення з кількома присудками. Дозволимо собі ще раз звернутися до логічних 
визначень і міркувань, що стосуються складного судження, на цей раз до тих, які 
викладено в математичній логіці. Вони по суті не відрізняються від наведених нами 
вище. У математичній логіці користуються термінами речення і висловлення. Про них 
говориться так: «Під реченням ми будемо розуміти те, що звичайно розуміють під 
цим терміном у граматиці будь-якої природної мови, а саме мовний вираз чи сполучення 
слів, що має самостійний смисл. (Вживаючи далі термін «речення», ми завжди 
матимемо на увазі розповідне речення)» [Столяр 1965, с. 9]. Додамо друге 
визначення: «Речення, відносно якого є рація говорити, що його зміст істинний 
або хибний, будемо називати висловленням» [Столяр 1965, с. 14]. Розрізняються 
висловлення складні і прості (елементарні): «Під складним висловленням ми 
розуміємо висловлення, що допускає розчленування на інші висловлення. Якщо ж 
ніяка частина висловлення сама вже не є висловленням (або принаймні не 
розглядається як таке), то його називають елементарним» [Столяр 1965, с. 15]. 
Показовими є приклади: «Прикладами складних висловлень (що 
розчленовуються на інші висловлення) є: Ця точка лежить на прямій а і (ця точка 
лежить) на прямій в» [Столяр 1965, с. 28]. До цього дається пояснення: «У дужки взяті 
слова, які звичайно опускаються» [Столяр 1965, с. 28]. При аналізі одного з 
складних висловлень - кон'юктивного - Реве та стогне Дніпр широкий 
зазначено, що в ньому є два висловлення, пов'язані сполучником та і що 
«повністю це складне висловлення можна записати так: Реве Дніпр широкий і 
стогне Дніпр широкий» [Швець 1965, с. 12] і додано зауваження: «Чудовий 
шевченківський рядок при цьому втратив свою поетичну красу, але зміст його 
не змінився» [Швець 1965, с. 12]. 
У математичній логіці складні судження висвітлюються так само, як і взагалі в 
логіці, і дуже близько до граматичного висвітлення складного речення. Ми навели 
їх не стільки для підтвердження сказаного вище, а більше для того, щоб показати 
перевірений доказ його істинність основним і визначальним у розв'язанні питання 
про синтаксичну суть речень з кількома присудками було доведення того, що в 
цьому випадку маємо справу не з присудками у вузькому розумінні, а з 
конструктивними елементами предикативних одиниць, представлених у складених 
реченнях у неповному своєму складі - присудками з залежними від них словами 
чи без них. Таке доведення підтверджує кваліфікаційних речень, дану 
О. X. Востоковим, отже, істинність першого погляду на них, з чого логічно 
випливає помилковість другого. Надзвичайно важливими в цьому доведенні були дані 
логіки, яка показала, що конструктивні елементи, що приймаються ще граматиками за 
складники одного простого речення - його «однорідні» присудки, насправді є 
виразниками простих (елементарних) суджень, з яких побудоване складне. Якщо ж 
це судження, то виразник його - речення, яке є виразником судження, його 
реальністю; суджень без речень немає. 
Література 
•417 
нмашшншшншшшншш 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
1. Белошапкова 1947: Белошапкова В. А. Сложное предложение в современном 
русском язьіке. - М, 1947. - 160 с. 
2. Буслаев 1959: Буслаев Ф. И. Историческая грамматика русского язьїка. - М.: 
Учпедгиз, 1959.-623 с. 
3. Валина 1973: Валгина Н. С. Синтаксис современного русского язьїка. - М.: 
Вьісш. шк., 1973.-328 с. 
4. Востоков 1835: Востоков А. X. Русская грамматика, по начертанию его же 
сокращенной граматики полене изложенная: Изд. 2-е. - СПб, 1835. - 408 с. 
5. Горский 1963: Горский Д. П. Логика. - М.: Учпедгиз, 1963. - 292 с. 
6. Грамматика 1954: Грамматика русского язьїка. -Т. II. -Ч. 1. -М.: АН СССР, 
1954.-702 с. 
7. Греч 1834: Греч Н. И. Практическая русская грамматика. - Изд. 2-е. -
СПб., 1834.-406 с. 
8. Красногорский 1906: Красногорский П. Синтаксис русского язьїка с 
необходимьім материалом для упражнений в синтаксическом разборе и 
употреблении знаков препинания. - Изд. 7-е. - СПб., 1906. 
9. Кулик 1961: Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. - Ч. II. 
- К.: Рад. шк., 1961.-283 с. 
10. Овсянико-Куликовский 1912: Осянико-Куликовский Д. Н. Синтаксис 
русского язьїка. - СПб, 1912. - 357 с. 
11.Пешковский 1956: Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном 
освещении. - М.: Учпедгиз, 1956. — 511 с. 
12. Программа 1972: Проірамма курса "Современньїй русский язьік" для 
филологических факультетов университетов". -М: Изд-во МГУ, 1972. 
13. Столяр 1965: Столяр А. А. Злементарное введение в математическую логику. 
-М.: Просвещение, 1965. - 163 с. 
14.Тарланов 1963: Тарланов 3. К. Разграничение односоставньїх предложений 
с однородньїми главньїми членами и сложньїх предложений // Русский язьік в школе. 
-1963.-№2. 
15.Шахматов 1941: Шахмагов А. А. Синтаксис русского язьїка. - 2-е изд. -
Л.: Учпедгиз, 1941.-620 с. 
16. Швець 1965: Швець М. М. Азбука математичної логіки. - К.: Рад. школа, 
1965.-163 с. 
Опубл.: Мовознавство. - 1975. -№ 5.-С. 56- 66.
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.