СТУДІЇ З ФОНЕТИКИ

УДК 81’282

Комов О.В.,
викладач філологічних дисциплін,
КВНЗ “Донецький педагогічний коледж”

УЖИВАННЯ ЗВУКІВ [Г] ТА [Ґ] В УКРАЇНСЬКОМУ МОВЛЕННІ МЕШКАНЦІВ
М. ДОНЕЦЬКА

В історії людства постійно відбуваються певні зміни. Змінюються епохи,
суспільний устрій, держави, влада, політичні течії тощо. Мова – явище суспільне,
без людини мова існувати не може, тому разом з історією людства змінюється і
мова: з’являються нові слова, а застарілі виходять із постійного ужитку;
відбуваються зміни у будові слова; одні форми слів змінюються іншими; зазнає
постійних перемін графіка (вводяться одні літери, а інші виходять із ужитку). Таких
змін зазнав і український алфавіт.
Метою статті є аналіз причин, які призводять до неправильної вимови
приголосних [г] та [ґ] в українському мовленні мешканців м. Донецька. Ця проблема
ще не була предметом детального дослідження, хоча окремі аспекти були
розглянуті у статті “Роль українського літературного мовлення у формуванні
особистості педагога” [3, 98] і у методичному посібнику “Фонетико-фонологічні
особливості літературного мовлення учнів” [3]. В українській лінгвістиці цю
проблему розглядали такі відомі вчені, як С.П. Бевзенко, І.І. Огієнко, О.Д. Пономарів
В.М. Русанівський, Н.І. Тоцька та інші.
Актуальність теми полягає у тому, що реалізація фонем |г| та |ґ| в
українському мовленні м. Донецька набула останнім часом важливого значення.
Для того, щоб з’ясувати причини неправильної вимови звуків [г] та [ґ], треба
розглянути історію літери ґ в українській абетці. На позначення задньоязикового
проривного звука літера ґ вживалась з перервами. З XVIII до початку XX століття (до
1905 року) не вживалася на тій території України, яка була в складі Російської імперії,
у зв’язку з відсутністю її у гражданській азбуці, введеній у Росії 1708 року, та
переслідуванням українського друку. “Літера ґ передбачалась такими українськими
правописами, як желехівка, Б. Грінченка, за “Найголовнішими правилами
українського правопису” (1921) та правописом 1928” [11, 118]. В українському
правописі, який був виданий 1929 року, українські за походженням слова писались
згідно зі східноукраїнськими правописними нормами, а запозичені – з
західноукраїнськими. Ю.В. Шевельов зазначав: “Для двох частин України, розділених
політичним кордоном, вибір л чи ль, г чи ґ зумовлювався російським або польським
впливом, і в кожній частині друга система була невідома в щоденному вжитку.
Надати невластиву вимову та ще й не всім, а тільки деяким чужим словам, означало
вдатися до нечуваного досі мовного експерименту” [14, 161]. Конференція з
правопису 1929 року прийняла як компроміс для Галичини – “тяжкі й поплутані
правила написання г і ґ та л і ль, тоді як Академія наук постановила була писати
тільки г і л” [6, 241]. “У правописних правилах 1929-го року правила написання літер г
чи ґ та л чи ль займали цілі сторінки…” [14, 242]. Видання “Українського правопису”
1933 року було засновано на східноукраїнських правописних традиціях. З 1933 року
по 1990 рік букви ґ не було в українському правописі. “Проте 1933 з ідеологічних
міркувань вона була силоміць вилучена з української абетки” [11, 118]. ″Графіка
відтоді (з 1919 року) не переглядалася, якщо не брати до уваги, що з 1933 року й до
нинішнього видання “Українського правопису” з неї було вилучено літеру ґ″ [11, 4]. Усі
ці 57 років різні у фонологічному та фізіолого-акустичному аспектах задньоязиковий,
зімкнений [ґ] та фарингальний, щілинний [г] позначались на письмі однією буквою г.
“Вилучення цієї літери спричинило розхитування вимовної норми, що вже майже
була встановилася” [7, 8]. Н.І. Тоцька розглядає творення звука [ґ] порівняно з
російським [г]. Вона зазначає, що при вимові українського [ґ] та російського [г] “задня
частина спинки язика змикається з м’яким піднебінням і шум утворюється внаслідок
раптового розмикання мовних органів. Цей шум без супроводження голосу утворює
глухий приголосний [к]. Той же шум (але дещо ослаблений) у супроводі голосу
утворює дзвінкий [ґ]” [13, 82]. Вимова фарингального [г] відрізняється від
задньоязикового [ґ]. “Артикуляція [г] – основного варіанта фонеми |г| – відбувається
при зближенні кореня язика із задньою стінкою глотки (фаринкса). Корінь язика
відтягається назад, а маленький язичок займає положення, близьке до того, яке він
займе при творенні [х]” [13, 83].
Слів із проривним задньоязиковим [ґ] в українській мові набагато менше.
Це – кілька загальнопоширених слів та кільканадцять діалектних: аґрус, ґанок,
ґудзик, ґрати, ґніт, ґеґати, ґринджоли, дзиґа, ґабзувати (ганьбити), ґердан, леґінь,
ремиґати, балаґан. Є цей звук і в деяких українських прізвищах: Ґереґа, Ґжицький,
Ґудзь, Мамалиґа, Недриґайло. Варто пам’ятати, що при словозміні звук [ґ]
чергується із [дз]: дзиґа – дзидзі, Мамалиґа – Мамалидзі, Салиґа – Салидзі.
Слід зазначити, коли ми повинні вживати проривний ґ, а коли фрикативний г:
а) у слов’янських мовах проривний ґ і фрикативний г відтворюються
українським г, оскільки, як правило, вживаються в однокореневих лексемах;
б) у словах грецького походження вживаємо г;
в) у запозичених з інших мов фонема h передається через г;
г) у давно засвоєних словах відтворюється українським г. Серед власних
назв це найменування країн, міст, гір, річок та інших ономастичних об’єктів;
ґ) у неслов’янських антропонімах (іменах та прізвищах), а також у новіших
загальних назвах розрізняємо h та g, що передаються відповідно через г та ґ:
Hegel (нім.) – Геґель, haven (англ.) – гавань, rеgio (лат.) – реґіон.
Нами було проведено дослідження українського мовлення м. Донецька
шляхом анкетування та запису мовлення на магнітофонну плівку. Заповнено 500
анкет і записано мовлення 62 інформантів. Результати дослідження показали, що
інформанти, які володіють українською мовою, замінюють задньоязиковий [ґ] на
глотковий звук [г]. Наприклад, у таких словах: аґрус, ґрунт, реґіон. На по/
верхн’і
/
грунту /
заморозки// Назбие/
рала /
агрус і понеис/
ла на ба/
зар// або Йа |
вир’ішила
от|
риматие ос|
в’іту / шчоб на|
ўчити д’і
|
тей / йа|
к’і жие|
вут’ ў⌣рос’ійс’ко|
моўному
рег’і
|
оні / ос|
к’іл’кие До|
нец’к йе рос’ійс’ко|
моўний реиг’і
|
он // Йак|
ш˙о до |
мене
звер|
тайуц’:а із та|
ких рег’і
|
он’іў йак |
Кийіў / Л’в’іў / ко|
лие бу|
ла там / розмо|
ўл’ала
укра|
йін’с’койу // тощо. Спробуємо визначити причину такої орфоепічної помилки.
Як уже зазначалося раніше, однією з таких причин може бути тривала
відсутність букви г в українській графіці. Неврегульованість у вживанні звуків [г] і [ґ]
зумовлена певним чином тим, що в нашому алфавіті впродовж кількох десятиліть
не було літери на позначення задньоязикового проривного [ґ].
Місце букви ґ в українській графіці пов’язано з історичними змінами в
українському правописі. Українська графіка свій початок бере від
старослов’янського письма. “У нинішньому українському алфавіті є тільки дві
літери, що їх не було в Кирило-Мефодіївській абетці – це ґ, яка відома з кінця
XVI століття і набула поширення в XVII столітті, та ї…” [9, 3]. Буква на позначення
звука [ґ] століттями була в нашому алфавіті. Її остаточно узаконив Мелетій
Смотрицький у своїй “Граматиці”, яка була видана 1619 р. “Форму букви він узяв з
грецького алфавіту таку, якою тоді греки передавали свою сучасну γ. Ця нова буква
ґ входила досить повільно, традиційно усі слова писалися з кг або просто з г, і
тільки з 30-х років XIX ст. почали писати букву ґ активніше” [5, 103]. Але українська
мова, запозичуючи слова, намагалася пристосувати їх до своєї фонетичної
системи. Це стосується й звука [ґ], який вона у багатьох випадках передавала
українським [г] (борг, вага, ланцюг тощо.). Ця тенденція виразно позначилася
передусім на центральних говорах України, а в західній її частині під польським
впливом укорінилася вимова звука [ґ] у запозичених словах. Правописна
конференція, що відбулася в Харкові 1927 р., намагалася погодити дві традиції в
передачі звука [ґ] в іншомовних словах. Однак 1933 р., борючись з
“націоналістичними перекрученнями в мовознавстві”, за вказівкою Постишева,
літеру ґ ліквідовано і заборонено вживати, хоч в орфоепічних словниках завжди
визначали ту мінімальну кількість слів, де треба вимовляти звук [ґ]. У Галичині
літеру ґ вживали до 1939 р., а в діаспорі більшість і досі користується правописом
1928 р. Але багато українців у вживанні цих звуків та літер на їх позначення
керуються власними уподобаннями. Наприклад, більшість говорять: газета,
Англія, а дехто в цих словах артикулює звук [ґ], хоч Правописний словник
Голоскевича подає їх з літерою г. Щоправда, і росіяни, і поляки тут мають [ґ]. Отже,
безконтрольне вживання звука [ґ], як і букви на його позначення, що спостерігаємо
переважно у вимові та написанні іншомовних слів, свідчить про те, що мовець
визнає (і не завжди свідомо) посередництво російської чи польської мови у
засвоєнні таких слів. Частина вчених орієнтується на джерело. Отже, різнобій у
вживанні [г] і [ґ] поки що має місце.
Звуки [г] і [ґ] є в ряді запозичених слів. Тут виникає багато труднощів. Дехто
вважає, що досить нам повернутися до правопису 1928 р., Правописного словника
Г. Голоскевича – і проблема буде розв’язана. Але не все так просто. По-перше,
мова – живий організм, він еволюціонує, змінюється, але – і в цьому велика сила
життєздатности мови – вона залишається собою. По-друге, у роботі над
правописом 1928 р. брали участь науковці з Галичини, які значною мірою
перебували під інтерференцією (напливами) польської мови, де звука [г] немає.
І хоч у виданні правопису 1990 р. поновлено літеру ґ, однак чітких рекомендацій
щодо її вживання не подано. Найдокладніше і найповніше, враховуючи всі “за” і
“проти”, цю тему опрацював проф. О. Пономарів. Його рекомендаціями
користуються сучасні видавництва в Україні. Наприклад: Універсальний Словник-
Енциклопедія [12]. У таких словах, як ганок, город, грунт, агрус, могли тощо звуки
[г] та [ґ] читались однаково, як приголосний фарингальний, щілинний [г].
Інформантам було запропоновано прочитати слова з літерою ґ. Деякі не змогли
цього зробити, бо не знали, що це за буква. Свою думку щодо правопису
іншомовних слів, а також і вживання букви ґ висловив професор І.І. Огієнко:
“Ознакою української мови є тільки г (h), чому й чужі слова з ґ ми українізуємо,
цебто вимовляємо інтелігенція, гімназія, агітувати” [7, 9]. Володимир Самійленко у
відомій статті “Чужомовні слова в українській мові” писав: “Наш люд, коли приймає
ці слова, то систематично замінює в них звук ґ звуком г… Інші ж мови не наводять
на потребу приховування звука ґ, бо цей звук часто віддається в тих чужих мовах: у
мові французькій звуком [ж], в італійській – звуком [дж], а в іспанській звуком [х].
А всі ж ті мови мають і звук [ґ], як і латинська мова. Чи не йти й нам слідом за
народною фонетизацією таких слів і там, де вимовляють: римлянин ґ, француз ж,
італієць дж, а іспанець х – не вимовляти ні першого, ні другого, ні третього, ні
четвертого, а наше п’яте, себто г?” [7, 9]. Отже, однією з причин заміни звуків [ґ] на
[г] може бути вплив орфографії на вимову. Часто орфоепічні норми порушуються
під впливом орфографії. Люди вимовляють слова так, як вони написані, не
враховуючи розбіжності між вимовою і написанням окремих слів. Тому відбувається
порушення правил вимови.
Другою причиною такої заміни може бути те, що літери ґ та г схожі
конфігурально. І навіть не зважаючи на те, що ці дві букви розташовані в абетці
поруч (є навіть можливість порівняти їх написання), люди, читаючи слова з цими
буквами, часто роблять помилки у вимові. Інформантам було дано завдання
прочитати слова з буквою ґ. Із 62 інформантів, мовлення яких було зафіксовано на
магнітофонну плівку, лише 7 з них прочитали ці слова правильно, що складає 11%
від кількості опитаних; 5 інформантів взагалі не змогли прочитати ці слова,
46 інформантів прочитали ці слова неправильно, заміняючи задньоязиковий ґ
глотковим г, що складає 74% від кількості опитаних. Ось як вони читають: /
ганок, /
агрус, грунт, /
гроно тощо. Отже, не звертаючи уваги на те, що слова були
написані з буквою ґ, яка позначає задньоязиковий, зімкнений [ґ], люди вимовляли
фарингальний, щілинний звук [г].
Важливим фактором у формуванні правильного літературного мовлення є
також мовне оточення. Слід зазначити, що 90% мешканців м. Донецька звук [ґ]
навіть у російській мові вимовляють як [г]. Іншими словами, мешканці м. Донецька
“гикають”, наприклад: В ага/
род’е паса/
д’ила бу/
р’ак/ га/
рох и агур/
цы//. Навіть
учителі допускають орфоепічні порушення – неправильно вимовляють слова зі
звуком [ґ]. “Дослідження усного мовлення учителів різних шкіл м. Донецька
показало, що у школах з російською мовою навчання 70% педагогів вимовляють
задньоязиковий звук [ґ] як глотковий [г]… Серед учителів українських шкіл та шкіл з
українськими класами лише 20% вимовляють звук [ґ] неправильно” [3, 99].
Але у мовленні Донеччан інколи помічаємо зворотній процес, коли замість
звука [г] вживається [ґ]. Серед 62 інформантів 7 осіб замість г вимовляють ґ, що
складає 11% від кількості опитаних. Наприклад: Ро/
ман /
Вершниекие напи/
саў
Ґолов/
ко// або Йа ґово/
риў // шчо /
хочу /
житие у /
ґороді// або Йа ро|
ботайу
виехо|
вателем у ґім|
назійі ґар|
монійі // Таку заміну звука можна пояснити явищем
міжмовної інтерференції. У цьому випадку можна говорити про вплив російської
мови (відчувається сусідство з Ростовською областю). Також така зміна звуків
спостерігається у мовленні людей, які приїхали із Росії, або мешкали там тривалий
час, або люди, в яких хтось із батьків жив у Росії. У цьому випадку говорити про те,
що вживання задньоязикового ґ пов’язано з діалектною вимовою, некоректно.
Південно-східним діалектам властиве досить обмежене уживання приголосного [ґ].
С.П. Бевзенко зазначає: “Поліські діалекти, як і літературна українська мова та
більшість південно-східних діалектів, характеризується обмеженим уживанням
фонеми |ґ|” [1, 81].
Дехто вважає, що вимова [г] є ознакою неосвіченості. “Є люди, які гадають,
що вимова [г] є ознакою низької освіченості або сільського походження, і вживають
ґ там, де його немає в жодній мові світу (крім російської): ґімн (гр. hymnos), Ґамлет
(англ. Hamlet), балаґан (перс. balahana), навіть українське слово галузь дехто
вимовляє ґалузь… До сплутування призводить беззастережне копіювання
російських вимовних традицій” [7, 8]. Цікаві думки про цей звук висловив
І. Померанцев – один з провідних працівників радіо “Свобода” (колишній російський
дисидент). Прагнучи осягнути таїнство звука людської мови і розкрити мистецтво
радіозвука, він, наприклад, захоплено говорить про наш звук [г] і, як тонкий естет
слова, чує в ньому особливий шарм. І. Померанцев підкреслює, що це дуже давній
звук і “на терезах вічности переважує всі носові французької”. Такий звук був у
давніх мовах – арабській, давньоєврейській. Але український [г] часто стає об’єктом
насмішок, йому, як зауважує Померанцев, “отведена роль холуя в русских
анекдотах” [10, 48]. Адже тривалий час і чужих, і чимало своїх вчили зневажати все
те, на чому є знак українського.
Розглядаючи процес навчання дітей російських шкіл, або шкіл з російськими
класами, яких, до речі, є м. Донецьку, Н.І. Тоцька зазначає, що “Артикуляція
фарингального українського [г] дається досить важко, тому що учні російських шкіл,
які зовсім не знають української мови, замість цього звука вимовляють звичайно
задньоязиковий [г], що відповідає як дзвінкий відповідник до глухого [х]. Це
звучання зовсім не властиве українській мові” [13, 84]. Звичайно, людина, яка
приїхала з Росії і не знає української мови, замість фарингального [г] буде
вимовляти задньоязиковий [ґ], що відповідає російському [г]. Учням шкіл м.
Донецька, які в основному виховуються у російськомовних родинах, також важко
засвоїти правильну вимову звуків [г] та [ґ], тим більше, що навіть спілкуючись
російською мовою, донеччани “гикають” (вимовляють звук [г] замість [ґ]).
Говорячи про вживання фарингального приголосного [г], слід також
зазначити, що часто серед тих, хто говорить українською мовою у м. Донецьку,
виникають труднощі у дзвінкій вимові цього приголосного на кінці слова. Н.І. Тоцька
зазначає, що однією з труднощів при засвоєнні фонеми |г| є “дзвінка вимова [г] в
кінці слова, наприклад, у словах: берег, біг, поріг, луг, друг тощо” [13, 83]. У таких
випадках люди вимовляють звук [х], доречі, за правилами російської орфоепії,
наприклад: Буў у /
мене /
гарний друх// /
Мали ми і /
творох/ і смеи/
тану// Хоча процес
оглушення дзвінких приголосних в абсолютному кінці слова властивий південно-
західним діалектам. Серед опитаних інформантів звук [х] замість [г] на кінці слова
вимовляють 28 інформантів, що складає 45% від кількості опитаних, мовлення яких
було зафіксоване на магнітофонну плівку, якщо брати до уваги той факт, що не всі
люди використовували слова такого типу.
Виникають також труднощі у вимові напівпом’якшеного [г˙] замість твердого
перед голосним переднього ряду [е]. Наприклад: У /
мене бу/
ло два по/
ранен’:а на
но/
г’е// Приголосний [г] завжди твердий, хоча у деяких позиціях він може бути
напівм’яким чи пом’якшеним. Це буває у літературній мові та у деяких діалектах, в
тому числі й південно-східних. “У певних позиціях вони (звуки) можуть
реалізуватись як напівм’які чи пом’якшені звуки [ґ’], [к’], [х’], [г’] або [ґ˙], [к˙], [х˙], [г˙],
що звичайно буває у літературній мові і в багатьох діалектах, зокрема південно-
східних перед [і] (<о) та перед і прикметникового закінчення називного-знахідного
відмінка множини (пор.: к’ін’, к’іт, гор’іх’іў г’ірше, г’ірк’і тощо)” [1, 80].
Отже, вживання приголосних [г] та [ґ] у м. Донецьку залежить від декількох
факторів. Це пов’язано зі змінами, які відбулись в українській графіці, з діалектними
рисами (південно-східним діалектам властиве досить обмежене вживання
задньоязикового [ґ]), з явищем міжмовної інтерференції (вплив російської мови), і,
взагалі, залежить від мовної культури людини. Завдяки впливові російської мови,а
також можливому впливові південно-західних діалектів, спостерігається оглушення
приголосного г на кінці слова. Для вдосконалення вимови цих двох приголосних
необхідно відкривати у м. Донецьку дошкільні установи, в яких заняття проводились би
тільки українською мовою, впроваджувати у школах тільки українські класи, навчаючи
дітей правильно говорити по-українськи. Адже, перш ніж дитину навчити правильно
писати, необхідно її навчити правильно говорити. Доросла людина буде говорити
правильно тільки за умов, якщо у шкільному віці у неї будуть розвинуті навички усного
мовлення. “Вдало розвинутий у шкільному віці мовно-рушійний механізм усного
мовлення, – слушно зазначає І.К. Білодід, – дається взнаки і в дорослому віці” [2, 41].
У майбутньому ми плануємо продовжити дослідження з цієї теми. Також
розглянемо інші фонетичні особливості українського мовлення м. Донецька.

Література
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія / С. П. Бевзенко. – К. : Вища школа, 1980. – 248 с.
2. Білодід І. К. Людина і її мова / І. К. Білодід // Філософська думка. – 1971. – № 2. – С. 41.
3. Комов О. В. Роль українського літературного мовлення у формуванні особистості педагога /
О. В. Комов // Проблеми сучасної педагогічної освіти. – К. : Педагогічна преса, 2001. –
С. 98–102.
4. Комов О. В. Фонетико-фонологічні особливості літературного мовлення учнів /
О. В. Комов. – Донецьк, 2001. – 44 с.
5. Кононенко А. М. І. Огієнко про природу українських приголосних у запозиченнях з інших
європейських мов / А. М. Кононенко // Вісник СумДУ. – 2006. – № 3. – С. 103.
6. Огієнко І. І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови / І. І. Огієнко. – К. :
Либідь, 1995. – 296 с.
7. Пономарів О. Фонеми г та ґ : словник і коментар / О. Пономарів. – К. : Просвіта, 1997. – 40 с.
8. Українська мова / Тараненко І. Й., Токар В. П. та ін. – К. : Вища школа, 1976. – 335 с.
9. Український правопис. – Київ : Наукова думка, 1998. – 240 с.
10. Українське слово : всеукраїнський громадсько-політичний тижневик. – 2006. – № 9. – 46–54 с.
11. Українська мова : енциклопедія / за ред. В. М. Русанівського. – К. : Українська енциклопедія,
2000. – 752 с.
12. Універсальний словник-енциклопедія. – К. : Ірина, 1999. – 1551 с.
13. Тоцька Н. І. Фонетика української мови та її вивчення в початкових класах / Н. І. Тоцька. –
Київ : Радянська школа, 1976. – 176 с.
14. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття 1900–1941 /
Ю. Шевельов. – Мюнхен, 1987.

Анотація
У статті розглядаються проблеми вимови звуків [г] і [ґ] в українському мовленні мешканців
м. Донецька. Подається аналіз причин, пов’язаних з неправильною вимовою цих звуків.
Ключові слова: фарингальний приголосний, діалекти, графіка, орфографія, орфоепія.

Аннотация
В статье рассматриваются проблемы произношения звуков [г] и [ґ] в украинской речи
жителей г. Донецка. Подан анализ причин, связанных с неправильным произношением этих звуков.
Ключевые слова: фарингальный согласный, диалекты, графика, орфография, орфоэпия.

Summary
In this article are considered the problems of pronunciation of sounds [г] and [ґ] in the city of
Donetsk residents of speech. An analysis of causes associated with the wrong pronunciation of these
sounds.
Keywords: pharyngeal consonant, dialects, graphics, spelling, orthoepy.