Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство

Формування словотвірної структури іменників на позначення обрядів, звичаїв, традицій в новій українській мові кінця XVІІ–XX ст. Максимець, О.М.

УДК 811.161.2

Максимець О.М.,
кандидат філологічних наук,
Таврійський державний агротехнологічний університет

ФОРМУВАННЯ СЛОВОТВІРНОЇ СТРУКТУРИ ІМЕННИКІВ НА ПОЗНАЧЕННЯ
ОБРЯДІВ, ЗВИЧАЇВ, ТРАДИЦІЙ В НОВІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ КІНЦЯ XVІІ–XX СТ.

Неослаблений інтерес до вивчення віддієслівних іменників у слов’янському
мовознавсті спостерігається ще з початку XX ст. В українському мовознавстві
предметом розгляду стали походження, склад та продуктивність транспозиційних
формантів, що беруть участь у творенні згаданих похідних, їх мотивувальна база
тощо [1, 128; 15, 111–113; 2, 103–117; 3, 86–95; 13, 149–177 та ін.].
Деривати із загальним словотвірним значенням опредметненої дії утворюють
систему словотвірних типів із певними частковими словотвірними значеннями.
Серед них виокремлюються девербативи на позначення обрядів, звичаїв, традицій.
Мета нашої роботи полягає в тому, щоб дослідити динаміку зазначених
дериватів, визначити склад словотвірних типів із згаданим значенням, дати оцінку
продуктивності досліджуваних словотвірних типів на різних етапах розвитку нової
української мови.
Одним із складників системи іменників на позначення обрядів, звичаїв,
традицій є девербативи, утворені за допомогою суфікса -нн(я). За даними наукових
досліджень, nomina actionis на -ння (-ние /-нье) є давніми утвореннями, відомими
ще праслов’янській мові й успадкованими пізніше всіма слов’янськими мовами, у
тому числі й давньоукраїнською, а надалі – українською.
У праслов’янській мові, на думку А. Мейє, іменники на -ние/-нье/
утворювалися від пасивних дієприкметників минулого часу за допомогою
необмежено продуктивного суфікса -ьjе [11, 288], який, у свою чергу, сягає
індоєвропейського суфікса -jо. Останній “виступав у праслов’янській мові як -jе і
утворював ряд похідних: -іjе /-ьjе/, що творив збірні назви / кorenьje /, просторові /
…pomorьje /, абстрактні від прикметників / …vesvlьje < veselъ / та пасивних
дієприкметників / …ubujenьje < ubijenъ /, в яких виділилися самостійні продуктивні
форманти -nije, -tije, -nьje / …znanije / [5, 118].
Л. Гумецька вважає, що форманти -ние /-нье виникли у спільнослов’янську
добу на ґрунті суфікса -ие /-ье в результаті морфологічної перінтеграції й абсорбції,
тобто процесу перерозкладу в дериваційній будові іменників на -ие /-ье, утворених
від основ пасивних дієприкметників минулого часу на -нъ. Колишній
дієприкметниковий суфікс -н- внаслідок перінтеграції піддався абсорбції (поглинанню)
суфіксом -ие /-ье/ і таким чином утворилися нові морфеми -ние /-нье [6, 102–103].
Цю думку поділяє й А. Лагутіна, вивчаючи історію іменникового суфікса
абстрактності -нн(я). Але разом із тим дослідниця відзначає, що поступово
формант -ьjе, який взаємодіяв із основою пасивного дієприкметника, у процесі
девербативного іменного словотворення починає паралельно все активніше
пов’язуватися з інфінітивною основою, ускладнивши свою будову за рахунок
дієприкметникового суфіксального компонента -н- [8, 213].
А. Кримський, Л.Л. Гумецька, А.В. Майборода одностайні в тому, що
віддієслівні іменники на -нн(я) утворюються безпосередньо від вербативних основ
незалежно від здатності відповідних дієслів продукувати пасивні дієприкметники
минулого часу [7; 6; 9].
Віддієслівні іменники із суфіксом -нн(я) на позначення обрядів, звичаїв,
традицій фіксуються джерелами нової української мови вже з кінця XVІІ та протягом
XVІІІ ст., наприклад: За исповhданіє догмат христіянских страдавый во
узилищах от царей поганских (ІВел 99), Покаянія дhлом и словом учивый, христу
уготовляя путь многих крестивый (101), доволhWнъ знεст толко что
вhнчаній и того дεржится и живεт таки какъ з жεною (ДДГ 1766 56). Протягом
XІX ст. коло зазначених утворень дещо розширюється, наприклад: сватанье
(ЛексКотл 51), каяння (СМШ І 319), даванье (Б-Н 111) “даяніе”, подаванье (Зак 458),
храмування (Ж 1045), божканье (Голов 370), казання (СлЛУкр 37). Цей процес
триває і протягом XX століття, про що свідчать численні лексикографічні фіксації:
колядування (Гр ІІ 274), мирування (427), постування (ІІІ 372), поховання (ІІІ 388),
христосання (ІV 414), освячування (СУМ V 758), перехрещування (VІ 316),
поминання (VІІ 120), розрішання (VІІІ 795), щедрування (579), відознавання (Он І
122) “оглядини”.
На всіх етапах розвитку нової української мови іменники, що є назвами
обрядів, звичаїв, традицій функціонують переважно в уснорозмовному мовленні,
мові художніх творів, зрідка – в епістолярному, публіцистичному стилях, наприклад:
Все тягли стару пісню про зраду дівчатам, про матеріальну жадобу при
сватанні (Н-Л І 142); У XІX столітті, коли фольклор живлющим потоком
вливається у п’єси багатьох українських драматургів, ці сцени вже стають
складовими компонентами твору (сцена вечорниць у драмі Т. Шевченка “Назар
Стодоля”, сцена сватання у п’єсі Г. Квітки-Основ’яненка та ін.) (УМЛШ 19916 36)
тощо.
З другої половини XІX ст. фіксуються віддієслівні утворення на позначення
обрядів, традицій, релігійних понять, які продукуються за допомогою суфікса -інн(я).
За науковими даними, “суфікс -іння ввійшов в сучасну словотвірну систему
української мови двома шляхами: 1) внаслідок перерозкладу – з кінцевого h
основи – давній суфікс -ние, -нье; 2) внаслідок фонетичного варіювання суфікса
-енн(я) під наголосом (напр., значіння поряд із значення, кроїння – кроєння…)”
[14, 69]. Дослідники зауважують, однак, що не в усіх випадках компонент суфікса [і]
можна вважати закономірним історичним звуком. На думку А. Кримського, звук [і] у
віддієслівних іменниках ходіннє та ін. не походить із подовженого [е]. Учений
вважає, що в подібних випадках [і] повинен походити з h, проте оскільки “дієслів
носhти, ходhти … ми з пам’яток не знаємо і в живій мові їх немає” [7, 124], появу
h у цих і подібних похідних А. Кримский пояснює “силою взаємодії” дієслів на -ити
та -hти [там само].
В обстежених пам’ятках маємо кілька таких утворень, наприклад: оженіння
(Кв-Осн ІІ 324), молінє (Ж І 450), ворожіння (Гр І 255), женіння (479), подзвіння “дзвін
по вмершому” (ІІІ 240), старощіння “сватання” (ІV 199), посвячіння (358),
розгрішіння (ЛексФр 208).
Розглядані деривати вживаються головним чином у розмовному та
художньо-белестричному стилях, зрідка – в епістолярному, публіцистичному,
наприклад: В підситку, там, де я втикаю ножиці, вже й дірочки поробилися від
того ворожіння, і обичайка накололась (Тют І 73) та ін.
Ще одну групу утворень на позначення релігійних понять, звичаїв, обрядів
становлять іменники, що творяться від дієслів за допомогою суфікса -енн(я).
Продуктивність цього форманта у праслов’янській мові була досить високою,
тому він вивчений краще, ніж інші суфікси. Наслідки його участі в дериваційних
процесах у всіх слов’янських мовах збережені й дотепер. Виникнення суфікса сягає
індоєвропейського періоду [14, 136]. Іще на початку XX ст. висувалася гіпотеза, що
цей формант виступав у складі первинних субстантивованих прикметників
середнього роду на -ие.
Суфікс -ьjе у праслов’янській мові, творячи абстрактні назви середнього
роду, міг приєднуватися до іменників, і до прикметників, і до дієслів [10, 24].
Формант -ьjе має варіанти -tьjе, -е(n)jе. Склад їх свідчить про те, що
мотивувалися вони пасивними дієприкметниками минулого часу [7, 3; 8, 217].
Такі утворення фіксують писемні джерела нової української мови кінця
XVІІ ст., наприклад: Воздвиженієм крестным и днесь и в суд страшный воздвигни
мя от всhх бhд, да не паду страстный (ИвВел 94), за освящεніεмъ меня в чинъ
свящεничεскій (ДДГ 1772 94). У XІX – першій половині XX ст. кількість таких
утворень була досить обмежена, наприклад: благословение (К–О І 43), хрещення
(Писк 37), висьвяченє (Ж 85), осьвяченє (577), хороненє (1044), отпущення (ЛексФр
157), посвячення (184), воскресення (Гр І 257), розгрішення (ІV 40). Протягом другої
половини XX ст. чисельність іменників, що належать до цього лексико-
словотвірного типу, практично не змінюється. Так, “Словник української мови”
в 11-ти томах подає лише поодинокі деривати, не фіксовані лексикографічними
джерелами попередніх періодів: правлення (СУМ VІІ 505), язичення (XІ 630).
В обстежених джерелах фіксуються також іменники на позначення обрядів,
звичаїв, традицій, які творяться від дієслів за допомогою суфікса -н(и). Похідні з
суфіксом -н(и) становлять один із видів іменників pluralia tantum і позначають дію
переважно узвичаєну, традиційну, пов’язану з певними важливими моментами в
житті людей, а також дію абстрактного характеру [14, 74].
У пам’ятках XVІІІ ст. трапляються поодинокі такі утворення, наприклад: чтоб
чεго нε учинить уж εму на христинах (ДДГ 310 1750); Тогды в мε нε христыни,
як εст що в хустыни (Зин 249).
На початку XІX ст. кількість відповідних дериватів також залишається
обмеженою: розглядини (СМШ ІІ 203), родини (К-О ІІІ 117). Протягом століття
продуктивність розгляданого словотвірного типу поступово зростає, наприклад:
вхідчини (Лев 18), заручини (88), запросини (Голов 575), вродини (ЛексФр 44),
народини (135), освідчини (155), уносини (243).
Суттєво збільшується чисельність досліджуваних віддієслівних іменників з
формантом -н-и в кінці XІX – на початку XX ст. Так, “Словарь української мови” за
ред. Б. Грінченка містить 26 таких похідних, 16 з яких в обстежених джерелах
попереднього періоду не фіксувалися, наприклад: виводини (Гр І І49), виглядини
(152), відводини (207), заговини (ІІ 28), зазовини (41) “частування після весілля”,
закладини (207) “закладання фундаменту нової будівлі, що звичайно
супроводжується певною урочистістю й обрядами”, зводини (134), обстрижчини
(ІІІ 28) “обряд першого підстригання дитини, якій минув рік”, оглядини (ІІІ 36) “обряд
знайомства батьків молодого з житлом, господарством своїх майбутніх сватів”,
погребовини “поминки за померлим” (235), почепини (391) “надівання на наречену
жіночого головного убору”, приносини (429), розглядини (ІV 38), розговини (39),
сходини (237), уводини (ІV 38), похрестини (ІІІ 81).
У першій половині XX ст. з’являються подинокі новотвори зазначеного типу:
вихідчини (К І 205) “народний звичай відзначати залишення житла при переїзді,
виїзді і т.ін.”, уродини (VІ 223) “день народження кого-небудь”. У другій половині
XX ст. інновативів зазначеног типу не виявлено.
Девербативні іменники на -н(и) з відповідним лексичним значенням досить
активно функціонують у бойківських, полтавських, поліських,
нижньонаддніпрянських, східнослобожанських говірках, наприклад: закладини (Он І
272), згодини (І 303) “міські заручини”, заруковини (285) “заручини”, зводини (301)
“весілля”, оглядини (Ващ 66), розглядини (85), звєздини (Лис 82) “урочисте
відзначення народження дитини”, хрезьбини (225) “хрестини”, уходчини (Чаб ІV
181), уходини (Глух 214) “новосілля”, заводини (277) “частина весільного обряду”.
Протягом усіх періодів розвитку нової української мови згадані іменники
вживаються переважно в мові художніх творів, в уснорозмовному мовленні, зрідка в
епістолярному та публіцистичному стилях: Зрештою, сьогодні вся Полтава була в
радісному збудженні після вчорашніх відвідин (Гончар ІІ 105); Дякую Вас щиро за
запросини до Вашого збірника, які приймаю за честь і з радістю готовий стать
до послуги, чим можу (Стар листи VІ 627); – Тепер ідіть до попа на похрестини,
нехай він подивиться на своїх нових парафіян, – сказав перевожчик і повів їх до
попа (Н-Л І 491); – Тепер, хлопці, справивши вхідчини, ставайте до роботи, –
промовив отаман, готуючи човна (Н-Л І 494); Покійна мама любила хвалитися
тим, що батько в оказії заручин купив їй золоту браслетку (І В V 88);
В історіографії польській знаходить автор відомости про пострижини у Галля і
у Кадлубка (Записки І XV 1987 4) та ін.
В обстежених джерелах маємо кілька нульсуфіксальних іменників, що є
назвами релігійних обрядів. На думку вчених, нульові словотворчі засоби
давньосхіднослов’янської мови XІ–XІІІ ст. виникли на основі матеріально виражених
тематичних суфіксів індоєвропейської епохи [16, 286]. Саме тому слова, утворені
таким способом, спочатку мали у своєму складі кореневу, суфіксальну і флексійну
морфеми, напр.: ходъ – *cho – d – o – s [12, 38]. Такі назви належали до тематичних
утворень. Учені також вказують, що значний вплив на відповідні іменники мали їх
дериваційні зв’язки з вербативами. Спочатку іменники й дієслова “перебували в
паратактичних словотвірних відношеннях”, згодом, уже в праслов’янській мові, вони
стали сприйматися як похідні, і, врешті-решт, це стимулювало творення нових
віддієслівних іменників [4, 21].
У пам’ятках української мови виявлено кілька утворень згаданого типу,
наприклад: відпуст (Гр І 225), помин (ІІІ 295), постриг (372), похорон (388).
В українській мові трапляються поодинокі девербативи, що є
найменуваннями народних традицій, звичаїв із суфіксом -к(и), наприклад: поминки
(Зак 469), зажинки (Гр ІІ 38), обжинки (К ІІІ 19), посиденьки (ІV 222), хованки
(VІ 344), загребки (СУМ ІІІ 92) “закінчення збирання врожаю”. Функціонування
плюративних віддієслівних іменників обмежується сферою розмовного й
художнього стилів, що значною мірою вплинуло й на розвиток продуктивності
відповідної словотвірної моделі.
Отже, в утворенні віддієслівних іменників на позначення обрядів, звичаїв,
традицій беруть участь суфікси -нн(я), -інн(я), -енн(я), -ин(и), -к(и), -Ø/-Ø(и).
Протягом усіх періодів розвитку нової української мови окреслені іменники
активно творять суфікси -нн(я) (вінчання, колядування, поминання, сватання,
храмування, щедрування), -енн(я) (отпущення, хрещення) та -ин(и) (вхідчини,
закладини, зводини, обстрижини, похрестини, уродини).
У XІX ст. в основному сформувалася невелика група дериватів згаданого
семантичного типу, які творяться за допомогою суфікса -інн(я) (говіння, погребіння,
подзвіння).
Поодинокі утворення на позначення обрядів, звичаїв, традицій творяться за
допомогою нульового суфікса (відпуст, постриг, похорон; проводи).
Протягом XІX – на початку XX ст. трапляється кілька девербативів із
формантом -к(и) (загребки, зажинки, обжинки, поминки).

Список скорочень джерел
Б-Н – Білецький-Носенко П. Словник української мови / П. Білецький-Носенко / підготував
до видання В. В. Німчук. – К. : Наукова думка, 1966. – 424 с.
Глух – Глуховцева К., Лєснова В., Ніколаєнко І., Терновська Т., Упеченко В. Словник
українських східнослобожанських говірок / К. Глуховцева, В. Лєснова, І. Ніколаєнко,
Т. Терновська, В. Упеченко. – Луганськ, 2000.
Голов – Головацький Я. Ф. Словник української мови / Я. Ф. Головацький // Науковий
збірник музею української культури у Свиднику, 1982. – № 10. – С. 311–612.
Гончар – Гончар О. Твори : у 7 т. / О. Гончар. – К. : Дніпро, 1987.
Гр – Словарь української мови : в 4 т. : зібран. ред. журн. “Киев. старина” / упор. із дод.
власн. матеріалу Б. Грінченко. – К., 1907–1909.
ДДГ – Ділова документація Гетьманщини XVІІІ ст. – К. : Наукова думка, 1993. – 392 с.
І.В. – Вільде І. Твори : у 5 т. / І. Вільде. – К. : Дніпро, 1967.
ІВел – Іван Величковський. Твори. – К. : Наукова думка, 1972. – 189 с.
Ж – Малорусско-немецкий словарь : в 2 т. – Львів, 1886. –1117 с.
Зак. – Закревський М. Старосветский пандуриста / М. Закревський // Словарь
малороссійскихь идиомовь. – М., 1861. – Кн. 3. – С. 247–628.
Записки – Записки Наукового товариства імені Шевченка. Наукова часопись. – Виходить у
Львові що два місяці. – 1827. – 1910.
Зин – Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. – К. : Наукова думка, 1971. – 387 с.
К – Українсько-російський словник : у 6 т. / за заг. ред. І. Кириченка. – К. : Наукова думка,
1953–1963.
Кв-Осн – Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори : у 6 т. / Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. – К. :
Держлітвиддав, 1956.
К-О – Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка : у 3 т. – Харків, 1978–1979.
ЛексКотл – Бурячок А. А., Залашко А. Т., Ротач А. О., Северин Н. Д. Лексика п’єс та од
І. П. Котляревського / А. А. Бурячок, А. Т. Залашко, А. О. Ротач, Н. Д. Северин. – К. : Вид-во КДУ,
1974. – 54 с.
ЛФр. – Лексика поетичних творів Івана Франка : методичні вказівки з розвитку лексики /
укладачі : І. І. Ковалик, І. Й. Ощипко, Л. І. Полюга. – Львів : ЛДУ, 1990. – 264 с.
Н-Л – Нечуй-Левицький І. Твори : у 2 т. / І. Нечуй-Левицький. – К. : Наукова думка, 1985.
Он – Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок : у 2 ч. / М. Й. Онишкевич. – К. :
Наукова думка, 1984. – 495 с.
Писк – Словникъ : Живоі народнеі, пісьменноі і актовоі мови руськихъ югівщанъ Російськоі
і Австрійсько-Вендерськоі цесарії / составил Фортунатъ Пискуновъ. – Кіевъ, 1882. – 310 с.
ПЛ – Приватні листи XVІІІ ст. / підгот. до вид. В. А. Передрієнко. – К., 1987. – 173 с.
СлЛУкр – Бойко М. Ф. Словопокажчик драматичних творів Лесі Українки / М. Ф. Бойко. –
К. : Наукова думка, 1985. – 94 с.
СМШ – Словник мови Шевченка. – К. : Наукова думка, 1964.
Стар – Старицький М. Твори : у 6 т. / М. Старицький. – К. : Дніпро, 1990.
СУМ – Словник української мови : в 11 т. – К. : Наукова думка, 1970–1980.
Тют – Григір Тютюнник. Твори : у 2 т. – К. : Молодь, 1985.
УМЛШ – Українська мова і література в школі : науково-методичний журнал Міністерства
освіти УРСР. – 1970–1990.
Чаб – Чабаненко В. А. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини : у 4 т. /
В. А. Чабаненко. – Запоріжжя, 1992.

Література
1. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови : нариси із слоовозміни та
словотвору / С. П. Бевзенко. – Ужгород : Закарпат. вид-во, 1960. – 416 с.
2. Безпояско О. К., Городенська К. Г. Морфеміка української мови / О. К. Безпояско,
К. Г. Городенська. – К. : Наукова думка, 1987. – С. 103–117.
3. Білоусенко П. І. Нульсуфіксальне творення віддієслівних іменників у давньоруській мові /
П. І. Білоусенко // Вісник Київського ун-ту. – 1992. – № 8. – С. 86–95.
4. Білоусенко П. І. Історія суфіксальної системи українського іменника / П. І. Білоусенко /
Назви осіб чоловічого роду. – К. : Київ. держ. пед. ін-т ім. М.П. Драгоманова, 1993. – 214 с.
5. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов / за ред. О. С. Мельничука. –
К. : Наукова думка, 1966. – 596 c.
6. Гумецька Л. Л. Нариси словотворчої системи української актової мови XІV–XV ст. /
Л. Л. Гумецька. – К. : Вид-во АН УРСР, 1958. – 298 с.
7. Крымский А. О малорусскихъ отглагольныхъ существительныхъ на -еннє и -іннє /
А. Крымский // Юбилейный сб. в честь В. Ф. Миллера. – М., 1900. – С. 298–304.
8. Лагутіна А. В. Віддієслівні абстрактні іменники на -ння в історії української літературної
мови / А. В. Лагутіна // Дослідження з української та російської мов. – К. : АН УРСР, 1964. –
С. 200–222.
9. Майборода А. В. Із історії українського словотвору (Суфіксальне творення іменників на
матеріалі українських грамот XVІ ст.) : дис. … канд. філол. наук / А. В. Майборода. – Харків,
1956. – 270 с.
10. Мартынов В. В. Славяно-германское взаимодействие древнейшей поры : к проблеме
прародины славян / В. В. Мартынов. – Минск : АН БССР, 1963. – 144 с.
11. Мейє А. Общеславянский язык / А. Мейє. – М. : Изд-во иностр. лит., 1951. – 491 с.
12. Николаев Г. А. Русское историческое словообразование. Теоретические проблемы /
Г. А. Николаев. – Казань : Изд-во Казанского ун-та, 1987. – 152 с.
13. Олексенко В. М. Словотвірні категорії суфіксальних іменників : монографія /
В. М. Олексенко. – Херсон : Айлант, 2001. – 240 с.
14. Словотвір сучасної української літературної мови. – К. : Наукова думка, 1979. – 405 с.
15. Токар В. П. Словотвірні типи іменників на означення дії у сучасній українській мові /
В. П. Токар // Тезисы докладов и сообщений научной конференции преподавателей
гуманитарных факультетов Донецкого ун-та. – Х. : Из-во Хар. ун-та, 1967. – 142 с.
16. Шанский Н. М. Очерки по русскому словообразованию / Н. М. Шанский. – М. : Изд-во Моск.
ун-та, 1968. – 310 с.

Анотація
У сучасній українській мові серед іменників із загальним словотвірним значенням
“опредметнена дія” чітко виокремлюються слова на позначення обрядів, звичаїв, традицій. До цих
утворень в українській мові відносяться іменники з нульовим суфіксом, а також суфіксами -нн(я),
-інн(я), -енн(я), -ин(и), -к(и). Історія становлення та розвитку цих лексико-словотвірних типів і є
предметом нашого дослідження.
Ключові слова: словотвірна категорія опредметненої дії, словотвірний тип, суфікс,
формант, продуктивність, семантика, лексико-словотвірне значення, нова українська мова.

Аннотация
В современном украинском языке среди существительных со значением отвлеченного
процессуального признака определенную группу составляют слова со значением обрядов,
обычаев, традиций. К этим образованиям в украинском языке относятся бессуффиксные
существительные, существительные с суффиксами -нн(я), -інн(я), -енн(я), -ин(и), -к(и). История
образования та развития этих словообразовательных типов является целью нашего
исследования.
Ключевые слова: словообразовательная категория опредмеченного действия,
словообразовательный тип, суффикс, формант, лексико-словообразовательное значение, новый
украинский язык.

Summary
In a modern Ukrainian language among nouns with the meaning of abstract process sign there
is a group of nouns for designating of customs, traditions and ceremonies. Suffixess nouns and houns
with suffixes – “-нн(я)”, “-інн(я)”, “-енн(я)”, “-ин(и)”, “-к(и)” belong to such formations in Ukrainian
language. Development of these lexico- forming types is the aim of this scientific research.
Keywords: word-forminq cateqory, derivaty type, suffix, formant, iexico-derivative meaninq,
new Ukrainian Lanquaqe.

Категорія: Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.