Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство

Образ степу як домінанта художнього світу в повісті Віктора Близнеця “Паруси над степом” Ткаченко, І.А.

УДК 821.161.2.03 Близнець

Ткаченко І.А.,
аспірант кафедри української літератури
Кіровоградського державного педагогічного університету  імені Володимира Винниченка,
асистент кафедри видавничої справи та редагування КДПУ ім.В.Винниченка

ОБРАЗ СТЕПУ ЯК ДОМІНАНТА ХУДОЖНЬОГО СВІТУ В ПОВІСТІ
ВІКТОРА БЛИЗНЕЦЯ “ПАРУСИ НАД СТЕПОМ”

“Грандіозну епопею степу” відкривають твори Віктора Близнеця.
Знаковий для українського менталітету й історії зокрема топос степу
концентрує в собі підвищену сакральність і архетипність, які в контексті
творчості В.Близнеця, корінного степовика, набувають увиразненості і
знаходять художньо виражений доказ феноменальної значеннєвості степу,
котра полягає в потрактуванні степу як визначального геософського образу
України. Розглянути весь комплекс степового світу в творчому доробку
В.Близнеця в межах статті неможливо, тому зосередимось на виразно степовій
повісті письменника “Паруси над степом” (1965р.), в якій присутні знакові для
світогляду і творчості митця концепти степу.
Степова поетика і поезія в українській літературі від давніх часів до
сьогодення набувала традицій і усталених принципів художнього відображення
цього “зачарованого” (Л.Миколаєнко) ландшафту в слові. Поети-романтики
“відкрили епічність (степу – Т.І.) і водночас високий ліризм, образно-художню
пластичність і здатність поєднуватися зі складною проблематикою історичного
або ж філософічного плану й тим самим представили світу один з
найпрезентативніших образів нашого краю” [3, 132]. Співцями степу сміливо
можемо назвати Т.Шевченка, М.Гоголя (“степового царя” літератури (А.Чехов),
П.Мирного, М.Коцюбинського, Б.Грінченка В.Винниченка, М.Хвильового,
Ю.Яновського, Є.Маланюка, О.Довженка, О.Гончара, і цей ряд можна
продовжити. Поза увагою дослідників художнього слова залишається образ
степу у письменників, котрі з не менш поетичною силою і довершеністю
оспівували українські степи, але через ті чи інші причини в поле дії
літературознавчого інтересу топос степу не потрапляв, акценти робилися на
ідейно-концептуальній, сюжетній, образній чи поетикальній складовій
художнього твору.
До когорти таких маловивчених степових митців, серед яких Т.Масенко,
Яр Славутич, О.Сизоненко, належить і Віктор Близнець, у повістях якого
домінує топос степу (“Паруси над степом”, “Мовчун”, “Казка в нашому
житті”). Специфіка досліджуваного нами об’єкту полягає в тому, що адресатом
творів В.Близнеця є діти: степовий космос у повістях автор передає черезпризму дитячого світобачення і світовідчування, рідше – у лірично-пейзажних відступах – виразно відчувається осмислення степу дорослою людиною.
Крім того, потреба поглибленого аналізу цього етнознакового топовияву
у творчому доробку Близнеця зумовлена такими чинниками: по-перше, в
об’єктивному відтворенні впливу геооточення на ментальну картину світу
українців питомої ваги набуває художньо-естетичне бачення того чи іншого
топосу письменником, для якого це природне середовище є “місцерозвитком”
(термін П.Савицького), феномен якого полягає у впливові ієрархічної системи
різноманітних “місцерозвитків” на людину – дому, подвір’я, села, природного
оточення (ліс, степ, річка, тундра і т.д.). По-друге, незаперечним є талант
прозаїка: за визначенням В.Кави, “вже перша книжка Віктора Близнеця
засвідчила, що в дитячу літературу прийшов оригінальний, своєрідний
письменник, спостережливий, добрий, майстер пейзажу, діалогу, уважний до
мови” [5, 47]. “У прозі В.Близнеця більше поезії, ніж у багатьох поетичних
збірках” [5, 119], – зазначав В.Базилевський, і ця специфічна риса його
художнього світу якнайповніше відбилася на відображенні образу
кіровоградського степу як органічної частини українських степів. Близнецевий
степ, як художньо-естетичний образ, домінанта поетичного світу митця, навіть
в площині одного твору, системно розглянутий не був.
Підкреслимо, що тема степу цікавить не тільки літературознавців.
Етнопсихологічні та геософські концепції українських науковців
(Д.Чижевського, Ю.Вассияна, О.Кульчицького, Є.Маланюка, Ю.Липи,
О.Ольжича), в центрі уваги яких є категорія степу, знаходять підтвердження в
національному письменстві, зокрема і в творчому доробку В.Близнеця, адже
“найбільш адекватне вираження проблема осягнення історичного буття народу
як етнознаку (і вирішується) … в творчості поетів, художників, композиторів,
музикантів” [4, 180].
Отож, метою цієї статті є спроба комплексного осмислення образу степу
в його націософському та семантичному аспектах у творчості Віктора
Близнеця. Завдання вбачаємо в тому, щоб окреслити авторську концепцію
поезії і поетики степу (естетика, живописно-зображальна складова поетики
степу та націософський підтекст степових образів) в повісті “Паруси над
степом”, акцентуючи на особливостях рецепції степового ландшафту дітьми,
які є головними героями у творах письменника.
У автобіографії В.Близнеця знаходимо пояснення його зацікавленості, як
письменника, степом: “Саме тут, у маленькому степовому селі Володимирівці,
я й побачив світ, далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини, що нагадували
хмаристе небо і тонули в ньому. Небо й степ – оце й заполонило мою душу, все
моє життя – мабуть, до смертного часу. Степ, і небо, і спека, і курява на шляху,
і хлопчачі далекі мандри – цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці” [5, 8]. Цей
автобіографічний етюд є ключем до розуміння необхідності авторської чіткої
номінальної виражальності топосу степу (компаніївський степ, табунчанські
степи, Козацька могила): письменник, закоханий у свій степовий край,
уреальнює існуючий в конкретному часі і просторі візуальний топос степу,
конкретизований через локус степів Кіровоградщини, степів із його дитинства. До того ж для Близнеця степ набував універсального значення “мислеформи країни” (Л.Генералюк). Звернемося до автобіографії письменника: “Треба бути
каменем, травою, лушпинням, щоб мати такого батька, такий степ, такі
вершини літератури, як “Зачарована Десна” і “Вершники”, – і не спробувати
самому писати” [5, 10]. Отож, поетовою країною, за концепцією Гете, є степ:
щоб пізнати митця, треба піти в його країну.
Авторська концепція поезії і поетики степу будується на певних
усталених канонах зображення степового ландшафту в художньому творі, які
Близнець, талановитий пантеїст-художник, опанував завдяки вродженому
таланту малювати словом та безперечному впливу творчості О.Довженка та
Ю.Яновського. Виразно прочитується і візуалізується в його повістях
“Мовчун”, “Паруси над степом” естетично-емоційна складова степобуття, що
полягає в поетизації його безмежності і просторовій величі. В інтерпретації
Близнеця степ стає місцем авантюрних дитячих пригод і втеч від реальності:
“Давай у степ втечемо. Викопаємо землянку, настелемо соломи і будемо жити”
[1, 9], – підмовляє Грицько Льоньку. І далі по-мальовничому виразна картина
місця втечі, в якій письменник синтезував силу впливу степового кольору,
звуку і запаху, які відіграють особливу роль у становленні естетичного смаку у
людини, крім того формуючи асоціативно-виразний образ рідного краю в
свідомості маленьких героїв: “Пахне теплим духом земля, повітря бринить від
сюркоту коників, таємниче підпадьомкає перепел, а вони, втікачі, лежать під
зоряним небом, самі собі серед широкого світу, і мрії хлопчачі – безмежні і
вільні, як табунчанські степи…” [1, 9]. Автор підкреслює ті риси степу, котрі
захоплюють дитину: “Глянув довкола – дух перехопило. Ех, яка широчінь, яка
краса! До самого небосхилу – незміряний, несходжений степ” [1, 8], – думає
Льонька. Психологію дитячого світосприймання Віктор Близнець розгадав, чи
не найяскравіше відобразивши в своїх творах дитячий світ: “В дітей – свій світ,
своє поетичне царство, в якому пір’їнка може стати кораблем, кабиця теж, і вже
хлопчина уявляє себе відважним моряком і з піснею вирушає в далекі мандри”
[5, 130].
Слід підкреслити про важливість виховання природою у становленні
дитячої особистості. “Втратити історичну красу рідних країв – насправді
означає загубити коріння і ґрунт під ногами, своє минуле і майбутнє” [6, 17].
Аналіз творчого доробку письменника в педагогічному ракурсі дозволяє
стверджувати, що цей принцип сповідував і В.Близнець, тому пейзаж в повісті
“Паруси над степом” не обмежується класичною роллю природного тла подій;
лаконізм, подекуди лапідарний стиль степових описів компенсується в
Близнеця конденсацією змісту ідейно-концептуального характеру.
Мотив поезії степу у повісті є наскрізним. Близнець намагається уникати
схематизму у відображенні краси компаніївських степів, створює ефект
підкресленої казковості степу, що зумовлено акцентом на дитячому сприйнятті
довкілля. Читаємо сцену повернення після того, як Поліщуки відвезли тяжко
хвору Ліду на лікування в місто: “До Табунчанського поверталися під вечір.
Вітер стих, підморожувало, і сани легко бігли по затверділому снігу. Льонька,
який приповз у Компаніївку майже на колінах, лиш тепер додивився, яка ж токраса довкола. Здається, ніколи не бачив степу таким казковим. Лунким надвечір’ям степ був як море – голубий-голубий. Навіть легенькі тіні од
кучугур були голубі. Неначе вітер гнав хвилі, і враз вони зупинилися, застигли
хрумкими, як скло, бурунами” [1, 103]. Льонька наймолодший серед дітей. Він
щиро вболіває за життя сестри, після тяжкої переправи він, дивлячись на
зимовий степ, відволікається від нещасть, які принесла їм війна. Між рядками
вдумливий читач прочитає гірку ностальгію, вербально не виражену Льоньою,
за тими мирними часами, коли гуртом орали степ, сіяли хліб, по-дитячому
раділи життю на степових просторах.
Приваблює особлива домінантна “антропоморфність” степу у повісті
“Паруси над степом”. Степ оживає, одухотворюється в сприйнятті героїв, які
відчувають його красу і внутрішню поезію, піклуються про нього як про землю,
від чого світлоносність образів степовиків набуває виразності і концептуальної
значимості: “Холодний світанок підганяв їх. Десь далеко-далеко гримкотіло, й
тихо здригався оповитий фіалковими сутінками степ. То на Бобринецькому
шосе торохкотіли машини; день і ніч йшли важкі п’ятигонки, тягачі з
гарматами, броньовані “фердинанди”, “тигри”. Цей скреготливий, оглушливий
потік заліза й сталі ніщо, здавалось не могло зупинити. Шосе ревло й двигтіло,
харкаючи отруйливим димом, а степ немов оглух, і пожовкла трава навкруги
никла долу. Мовчав полонений степ” [1, 122]. Із зворушливою драматичністю
автор відтворив сцену розправи німецького карального загону в степу над
неповнолітніми краснопільськими партизанами: “Гострий, пекучий удар у
голову. Семен широко розкинув руки, наче хотів злетіти… І степ, хитнувшись,
упав йому на груди” [1, 123].
Письменник, уважний до деталей і внутрішнього світу своїх персонажів
зокрема, робить дивовижне спостереження, яке входить в силове поле
наскрізного мотиву українського степу у національній літературі як простору
зустрічі життя зі смертю (“Campus Martius”, “Поле мертвих”, поле бою): “Хто
скаже, коли й од чого пробився жмуток сивини в циганському чубі Володьки?
Може, того палючого дня у степу, коли він з друзями каменем пролежав у
рівчаку, з хвилини на хвилину чекаючи смерті?” [1, 123].
У письменника немає розгорнутих степових описів; це, швидше, лапідарні
пейзажні штрихи, які володіють високою змістовою виражальністю: “Ліда
називала свою хату – Ноїв ковчег. І справді, якщо забрести далеко в степ,
вилізти на вершечок Козацької могили і звідти глянути на оселю Поліщуків, то
вона скидається на вутле суденце, хвилями прибите до крутого гнилистого
берега. Почорніла солом’яна стріха нагадує старезну палубу, а білий димар –
корабельну трубу. Навколо – море хлібів, вітер котить гривасті хвилі до самого
обрію, і на тих хвилях погойдується допотопний ковчег” [1, 6]. У повісті
присутня особлива найвища фізично-просторова точка – древня Козацька
могила, з якої і відкривається образно-географічна карта табунчанського степу:
“За двогорбою спиною древньої Козацької могили починалося урвище – таке
стрімке й обривисте, що й дикі кози його обходили. Внизу, коло підніжжя
глинистої стіни, хлюпотіла річка, а далі широкою долиною розлилося
смарагдове море очеретів і верболозу” [1, 109]. Для неповнолітніх героїв“Парусів над степом” вона виступає співучасником дитячих козацьких баталій,  в роки війни діяла як активний підпільник, заховавши у своїх підземних
лабіринтах малих партизанів, була сторожовою вежею. У свідомості степовиків
степ без неї немислимий, тому ніколи не йшло мови про те, аби її розорати.
Козацька могила є тим сакрально-історичним локусом, який створює
національно ідентифікуючий код людини, котрий стає геоетнічним маркером
зокрема і для дітей степовиків. Закладений у вихованні, підсилений специфікою
природного оточення, він (геоетнічний код – уточнення моє, Т.І.) наскрізно
проявляється у світогляді та поведінці Льоньки, Ліди, Володьки Шумила,
Грицька, Михайла…
Степ як образ художнього простору в повістях В.Близнеця реалізується в
багатьох визначальних для цього топосу семантичних площинах. Однією із них
є націософський вимір бачення степу. Образ степу в контексті повісті “Паруси
над степом” трактується як метафора життя. Герої повісті, як дорослі, так і діти,
сприймають степ як втілення землі, яка дає хліб. Близнецеві вдалося вхопити і
виразно, правдиво відтворити архаїку народного світобачення землі: для
людини вона є священною матінкою-землею, годувальницею. Автор показує, як
в кризовій ситуації пожежі і війни оголюються ці праначала хліборобської
свідомості, носіями якої є і герої його творів: “Відшуміли рясні вересневі зливи,
легким павутинням спливло бабине літо. Люди із смутком дивилися на поля,
що заростали бур’янами. Вже давно відсіятися пора, але руки ні до чого не
бралися. І в душі хлібороба чорним осотом пробивалася тривога: прийде весна,
загляне в комори – пусто. Німці вивезли все, що було в току; жінки вишкрібали
із засіків останнє, щоб спекти дітям коржа” [1, 73]. “Це була щоденна боротьба
– глуха, вперта, подвижницька. Боротьба за свою совість, за честь перед святою
землею, перед пам’яттю тих, хто далеко на сході боронив мозолясту правду.
Битва починалася з атаки на власне серце. Треба було зламати себе,
побороти роками усталені звички; натруджені руки просилися до роботи, а ти
мусив наказати їм: занімійте! Хліборобська совість веліла берегти кожну
зернину, кожну артільну цурку, а ти мусив наказати їй: ламай, знищуй, пали,
щоб нічого не дісталося ворогу. Тисячолітнім досвідом трудівник навчався
остерігатись хвороб, а тепер, як блага, накликав на себе коросту й лишаї,
старече горбив спину, аби тільки не скоритись чужинцю” [1, 114]. Щоб зірвати
німецьким окупантам посівну кампанію табунчанці навмисне “лінуються”
сіяти. Письменник свідомо наділяє юних героїв недитячим мисленням,
інтуїтивно проектуючи своє світобачення “з дитинства” у внутрішній світ
твору, відтворюючи таким чином національний образ світу степовика:
“Думаєш, мені не гидко? – стиха проказав Володька, і в голосі його вчувався
притаєний біль. – Глянеш на степ – твоя ж земля пустує, до рук проситься:
“Зори, засій!”, а ти – дуриш її” [1, 93].
В розмові Грицька з Михайлом виявляються риси архетипного уявлення
про степ як родючу землю, “найщиріше втілення землі”(термін В.Василенка):
“Г р и ц ь к о. Справді, весною повіяло. Вже, мабуть, перші проліски
з’явилися. М и х а й л о. Саме пора боронувати ріллю. Ех, оце б пару коней, і пішов
би степом” [1, 109].
В цьому епізоді яскраво проглядає Близнецеве “ґрунтівство” у
найширшому його значенні, про що в спогадах про письменника писав
В.Базилевський: “Саме він у своїй творчій практиці тяжів до незглибимої
криниці роду […] безпомильно відчував неперехідну цінність традиції, здорової
народності” [5, 115].
Залишається тільки дивуватися майстерності В.Близнеця писати для
дітей, при цьому не втрачаючи глибини зображуваного. Його творчій манері не
властива так звана дитяча спрощеність, та проза Близнеця не є заскладною для
сприйняття підлітком-читачем. Цю прикметну рису Близнецевого почерку так
охарактеризував О.Гончар: “Це художня проза для дітей, але вона – й для
дорослих. Ніяких у ній знижок на неповнолітність читача, хоча автор мовби
дивиться на світ ясними й чистими очима дітей, своїх юних героїв” [5, 4]. Щоб
виставити остаточні акценти щодо проблеми дорослості дитячих творів
письменника нагадаємо слова М.Слабошпицького про те, що персонажі
В.Близнеця родом із дитинства [5, 187]. Слід пам’ятати, що вони є дітьми свого
часу: війна змушувала дорослішати. Для автора лихоліття війни є не простим
матеріалом для художнього відтворення, адже він був восьмирічним
хлопчаком, коли почалася окупація (ці події були покладені в основу першої
повісті “Паруси над степом”). Твори Близнеця, за влучним означенням
Г.Клочека, поруч із прозою Г.Тютюнника, належать до “особливої
інтелектуальної підлітково-юнацької літератури” [5, 156]. Як засвідчив сам
письменник, школа Яновського і Довженка запрограмувала його на не
дрібнотем’я, не копирсання в нудних, вузько побутових конфліктах, а на
масштабність мислення, історизм, соціальний підхід до явищ […] і далі –
високу художня культуру, інтелігентність, ерудицію” [Літературна Україна. –
1972. – 4 липня]. Власне, глибоке осмислення Віктором Близнецем
націософської семантики степу в черговий раз підтверджує його приналежність
до школи майстрів слова.
Націософська лінія степу в повісті “Паруси над степом” зафіксована і в
художніх деталях, на що слід звернути посилену увагу. Промовистою сценою є
опис традиційних для села вечірніх гуртових посиденьок: у дворі у Поліщуків
зібралися сусіди. Це традиційне дійство, яке ще подекуди зустрічається в
українських селах. Автор створює м’який пейзажний замальовок синього
надвечір’я, смеркається, жовтогарячий килим хлібів буріє, тьмянішає, сірим
волокном огортається обрій і виринає з глибини волохатого неба рожевощокий
місяць…[1, 10]. Степ номінативно не названий, але його присутність і
всюдисущність відчутна – навіть відпочиваючи, хлібороб відчуває землю. Ця
картина передана через призму сприйняття семилітнього Льоньки, який в
захопленні очікує: зараз почнеться… За столом односельці співають народні
пісні:
Ой на горі огонь горить,
А в долині козак лежить.
Накрив очі муравкою, А рученьки китайкою.
У голові ворон кряче,
А в ніженьках коник скаче…
Не плач, мати, не журися,
Бо вже твій син оженився.
Та й взяв собі паняночку –
В чистім полі земляночку.
Та й взяв собі дівчиноньку –
В чистім полі могилоньку [1, 12].
Мотив смерті в бою молодого хлопця в полі в загальному сюжеті створює
передчуття тривоги і наближення війни, яка забиратиме життя дітей матерів.
Фольклорні степові мотиви в повісті увиразнюють авторську презентацію
образу степу, розгортають його потенціальні смисли (націософські, історичні),
сублімуючись в образ рідного краю. Для табунчанців степ є малою
батьківщиною, а в геофілософському вимірі – просторовим синонімом України.
Плануючи втечу у степ, Льонці вчувається пісенька:
Гей, коню мій, коню,
Збий росу край поля,
І поскачем за вітрами
В зелене роздолля [1, 7].
Функціональна роль уснопоетичних зразків полягає в увиразненні
степової геоетнічної вкоріненості, нехай і підсвідомої: на її ґрунті формується
патріотизм і самопожертва в ім’я рідного краю. Фольклорні елементи повісті
природно вплітаються в сюжет повісті про степ і степовиків. “Вражає
органічність таланту Віктора Близнеця […], – відмічає Г.Клочек, – стає
очевидною його системна природа. Всі складові компоненти, які вдається
побачити в ньому, легко узгоджуються. Вони міцно пов’язані між собою,
взаємообумовлені” [5, 157]. Отож, фольклоризм степу в повісті “Паруси над
степом”, який виступає і націософським чинником, органічно входить в
авторську концепцію трактування топосу степу як національного архетипу
рідного краю, незамінного елементу українського образу світу.
“У своїх оцінках вона (критика) прихильна до творів, наділених ефектом
відкриття … і до творів, народжених любов’ю до людей написаних правдиво і
талановито. Саме такими якостям і позначена проза Віктора Близнеця”, –
наголошував Г.Клочек [5, 176.]. Ефектом відкриття наділений і топос степу в
повісті “Паруси над степом”: письменник оприявлює з витонченою
поетичністю красу степів через призму дитячого сприйняття, візуалізовує образ
степу в чуттєво-казкових формообразах, спростовуючи таким чином той
одвічний міф прокляття степом. Концепт “степ” в художній інтерпретації
В.Близнеця актуалізує стійкий націософський мотив топосу українського степу
та увиразнює національний тип степовиків.

Література
1. Близнець В.С. Вибрані твори в двох томах. Т.2. Паруси над степом.
Птиця помсти Сімург. Земля світлячків. Звук павутинки: Повісті.
Оповідання. – К.: Веселка, 1983. – 423с.
2. Близнець В.С. Хлопчик і тінь: Повісті для серед. та ст. шк. віку /
Упоряд. Р.М.Близнець; Передм. В.О.Базилевського. – К.: Молодь,
1989. – 304с.
3. Василенко В. Наша доля прослалася степами. Есе-роздум. // Пам’ять
століть. – 1998. – №6. – С.125–138.
4. Степико М.Т. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи:
(Філософсько-методологічний аналіз); НАН України. Ін-т філософії
Г.С.Сковороди. – К.: Знання, 1998. – 248с.
5. Як звук павутинки…: Збірник літературно-критичних статей,
нарисів про В.Близнеця. Автобіографія, неопубліковані твори /
Упорядн. Р.М.Близнець, За ред. В.В.Яременка. – К.: Веселка. – 299с.
6. Смольянинов И.Ф. Красота природы и воспитание красотой. – М.,
1985.

Аннотация
В статье представлен системний анализ концепта “степь” в произведениях писателя для детей Виктора Близнеца. Автор акцентирует
внимание на тех доминантных темах степи, которые стали определяющими для творчества писателя. Осуществлена попытка интерпретации нациософской семантики степи как этнопространственного топоса. Предметом исследования также является поэтика и поэзия степи, созданная в прозе В.Близнеца.

Summary
The proposed article represents the analysis of the concept “steppe” in the  writings by child writer Victor Bliznets. The author investigates the main steppe themes which are the most popular for the writer. The concept΄s ethnic and  nationsophic semantics is considered here. The subject-matter of the investigation is poetics and poetry of steppe created in the prose works of V. Bliznets.

Ключевые слова:
топос степи, концепт “степь”, нациософские визии степи, степь как воплощение земли, архетипная природа степи, степной менталитет.

Key words:
topos steppe, concept “steppe”, historiosophic visions, steppe as an earth, an archetypical nature of steppe, steppe mentality.

Категорія: Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.