Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: «ку-ку».
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Самого спогаду на дні, як зірка у криниці
Наступна: Сховатися од долі — не судилось