Діти Яфета: роман - Іван Корсак

3 (Невимушено, мов знайомі…)

загрузка...

3
Невимушено, мов знайомі були давним-давно,
хоча бачилися досі лише два-три рази, запросив
Липинський Дмитра Дорошенка на важливу зустріч.
— Приходьте на з’їзд українців польської культу-
ри… То тут відбудеться, у Києві, на вулиці Фундук-
леївській, у помешканні пані Стефанії Вольської.
Їх познайомив якось Федір Матушевський, що вже
мав ім’я літератора, проте куди більше, не від доброго
життя, друкувався під псевдонімами: друзі нарахува-
ли тих псевдо і криптонімів понад сорок та й облиши-
ли, за марної праці, рахувати далі.
— Липинський є завзятим непосидою, — розказу-
вав Матушевський Дмитрові Дорошенку. — За остан-
ній час він об’їхав низку міст і містечок нашого
Правобережжя, виголошував відчити, що не всім
подобалися, кликав до повороту в свою давню, себто
українську народність. А ще в Кракові видав на осно-
ві тих відчитів книгу «Шляхта на Україні: її участь

загрузка...

в житті українського народу на тлі його історії».
Оце було галасу, було ґвалту, шляхта бігала книжко-
вими крамницями, скуповувала поспіхом книгу
і нищила.
У помешкання в глибині затишного дворика пані
Вольської поважні люди приходили зранку, сторожко
озираючись, і то старалися прибувати поодинці, аби не
викликати зайвих підозр, тут же обідали і так само
поодинці розходилися увечері. А. Станевич, Л. Седле-
цький, який буде знаний під псевдо Сави Крилача,
Й. Волошиновський, чиє ім’я здобуде популярність як
редактора «Світової Зірниці», дядько Липинського
Адам Рокицький та інші вихідці з Лівобережної
України знайомилися з правобережцями Сергієм
Єфремовим, Федором Матушевським, Євгеном Чика-
ленком, яких швидше за звичкою звали так, бо з різ-
них вони країв походили; в одних уже вуса побіліли та
скроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші хіба
недавно навчилися бритву тримати.
Такі розлогі тривали дискусії: а чи то можливо так
жити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити,
нічию минувшину не образити? Тим паче, як вона
така непроста та минувшина, а чи то мислимо?
Навіть образи були і ледве потишений гонор, та в
резолюції все ж зійшлися — тут присутні із шляхти є
українцями польської культури, вони визнають себе
громадянами України, яких доля століттями пов’яза-
ла з її єдиним і безсумнівним господарем, українським
народом…
Зате в готелі, вже на банкеті опісля з’їзду, ніяк не
сварилися українська і польська пісня; на гурти мен-
шенькі поділившись, як заведено під час застілля,
перезнайомилися ближче, оповідали бувальщини.
Липинський, який сидів поряд з Дорошенком, розка-
зував, як непросто провадити просвітянські справи

в його рідних Затурцях, а Дорошенко й собі розказав,
як… не став він головою «Просвіти».
Дмитро Іванович таки щиросердно допомагав про-
світянам, і очільником своїм хотіли його обрати в
Катеринославі. Але як подали папір з пропозицією
губернатору, то скривився той, мов яблуко-дичку,
окрім того, незріле, ненароком куснув.
— Не можу затвердити, на Дорошенка із самого
Києва вельми прикра бомага прийшла, то чоловік
неблагонадійний.
А був він таким губернатором, що вельми за чужи-
ми жінками волочитися полюбляв, от і застукав його
один інженер зі своєю жінкою: по щирості надавав
йому копняків і викинув на вулицю геть голісінького.
Мусив уряд волоцюгу звільнити.
Потому розіграли багатоходову шахову комбіна-
цію. Сперш «підмазали» управителя канцелярією,
аби капосну бомагу під сукно якнайдалі заникав, а
дядько Дмитра Івановича попросив чернігівського
губернатора, з яким приятелював давно, щоби пра-
вильний папір написав, губернатор відповідно сказав
справнику, а вже той губернаторові катеринославсь-
кому янгольську характеристику надіслав. І став
Дорошенко врешті заступником очільника тутешньої
«Просвіти» — головувати, на всяк випадок, усе ж
друзі відраяли.
Щоправда, один україноненависник потім донос
про неблагонадійність нашкрябав, але за те сам
поплатився. Дмитрові Івановичу ще раз помогла пра-
вильна бомага, а вчителю, авторові злого доносу, на-
томість приязне керівництво години викладання та
шмат платні добряче підрізали…
Наступного разу Липинський з Дорошенком
зустрівся у старого Костя Михальчука, ще з шістдеся-
тих років віку дев’ятнадцятого сподвижника Анто-

новича, Рильського, Драгоманова, — В’ячеслав Кази-
мирович привіз у дарунок йому свою книгу «Z dziej ów
Ukrainy».
— Я дякую вам, дякую красно, — зморшки на
обличчі старого збігалися в тихій усмішці. — Уже
навіть встиг купити п’ять примірників сеї книги та
розіслати її добрим людям.
При мізерних його зарібках купляти книги по п’ять
з половиною рублів і дарувати — таки непросто…
Липинський з тихим благоговінням оглядав скромне
помешкання Михальчука, де збиралися найперші гро-
мадівці, де далекого 1876 року засідала «рада дванадця-
ти». Рада виробляла інструкції для Михайла Драгома-
нова, якого за кордон виряджали, аби бодай у Європі
заложити вільну трибуну для українського слова…
— Нині відпускаєши, — мовив Михальчук, похи-
ливши голову, мовив слова із Пісні Симеона, якому
пророкувалося, що не помре, доки Христа не побачить;
і ці слова з Пісні, які в церкві читають при хрещенні
немовлят чоловічої статі, коли вносять їх у вівтар і
навколо престолу з ними обходять, набували цієї миті
якогось особливого звучання: та ноша із плеч сивого,
літами причавленого могіканина українського руху
невидимими руками перекладалася на плечі молодих…
— Нині відпускаєши, — мовив старий Михальчук,
і Липинському чомусь шкрябонуло у горлі, мов судо-
рожно пробував він, та ніяк не міг проковтнути льо-
динку.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.