4
Якщо теслею рішився ти бути, то грати-співати
мусить у твоїх руках сокира: коли тешеш дошку чи
бруса і до відбитку шнура дійшов, має не тріска вже, а
справжнісінька стружка з-під леза жалкого, звива-

ючись, вилітати; тоненька така, аж просвічується,
мов папір цигарковий. А якщо на чепіги плуга руки
поклав, мусить скиба, зблиснувши чорним крилом
воронячим, лягати рівнесенько, мов долонями ще
приплескана, — тоді й боронувати славненько, і зерня
прокльовуватимуться прудко та весело…
І такий же труд, як у теслі чи ратая, у тебе,
В’ячеславе, має бути, тільки не руки пухнутимуть, а
голова, заблукає сон нічними стежками, часто-густо
не втрапить, не впізнає і мимо пройде повз твої вікна.
А не менше, ніж теслі чи ратаєві, поту стіче, допоки
витешеш і зведеш разом з такими ж донкіхотами отой
дім державний, який досі хіба в думках, та засієш
довкола спрагле поле зерном добрим, без прілого зо-
всім і без куколю.
«Борисові Грінченкові.
Село Затурці
Почта Торчин Волинської Губернії
Високоповажаний Добродію!
Щиро та сердечно дякую Вам за прислані книжки, вели-
кі се радощі для мене одержати від Вас таку памятку; а до
того у мене все на гадці було, як тільки видужаю, собі сі
книжки дістати, бо це все нові видання і я німи дуже ціка-
вився, аж ось така люба несподіванка! Особливо я зрадів
Вашій книжці «Перед широким світом», вона незвичайно
цікава для мене не тільки з боку теоретичного — се така
свіжа, здорова критика нашої літератури — але, окрім того,
з боку практичного: вона мені багато поможе в добірі кни-
жок, призначених для гурточка читачів, який помаленьку,
за пару останніх літ, склався тут в нас у селі. Ще раз велике
спасибі!»
Навесні 1908 року В’ячеслав Казимирович розка-
зує потішено Михайлові Грушевському:
— Хоч не хтів би я займати Вам дорогого часу,
проте не можу вдержатися від того, щоб не поділитись
з Вами, Пане Професоре, тим радісним вражінням,

яке зробила на мене та переміна в напрямі розвою
національної свідомості, яку я помітив в нашій
глухій (33 верстви від залізниці!) околиці. На нашу
маленьку почту приходить чотири примірники
«Ради», яка частенько доходить до передплатників «в
плачевном состоянії», з виразними слідами пильного
читання…»
З Василем Доманицьким чимало років і дружив, і
співпрацював, інколи незлостиво над ним піджартову-
вав, деякі спільні проекти у них провалювалися, але й
шмат добрих діл лишався за спиною.
— Ви собі ще граблі причепили б збоку, — бурчав
якось Липинський. — Історик і літератор, коопера-
тивний діяч і автор праць з середньовічного козацтва,
видавець, шевченкознавець і дослідник творчості
Марка Вовчка… От якби тільки в песимізм менше
впадали.
Але й на добре слово В’ячеслав Казимирович не ску-
пився товаришеві. «Велике, велике діло, — писав із
Затурців, а вже дописував із Закопаного Липинсь-
кий, — зробили Ви, Василю Миколаєвичу, поклавши
стільки праці на видання «Кобзаря», і праця Ваша не
пропадає, — це я вповні оцінив тільки тепер, коли
побачив, що «Кобзарь» робить на селі, та й не тільки
на селі, а й всюди у нас. Люде тут за «Кобзарем» про-
сто побиваються; я таку штуку надумав: на ці гроші,
що я призначив на памятник, буду виписувати по
кілька примірників «Кобзаря», а надто від кожного на
памятник буду стягати, таким чином і на памятник
дещо можна зібрати, і «Кобзарь» розходитиметься.
Перед кількома днями виписав я від д. Степаненка на
6 крб. «Кобзарів» і просив його, щоб він мені його
5 штук по 60 коп., а 2 по 1 рублю 50 коп. прислав. Тут
не стільки в грошах, скільки в передмові (біографії)
діло; подумайте собі, яке це важне при збіранні на

памятник. Не знаю тільки, чи вже випустили в про-
даж це видання; якщо ні, то змилуйтесь, Василю
Миколаєвичу, промовте їм до розуму, най не мари-
нують, бо це святе діло; я певний, що за пару (не кіль-
ко) місяців можна 3 вид. робить».
Інколи набігали гарячі теми, що самі просилися на
папір, і його, капосного, ніяк не випадало відкласти
десь убік, до ліпших часів, як буде настрій — той
настрій, чого доброго, ще загуляє та припізниться, чи
зовсім забудькою стане… У Липинського з обурення
аж права долоня чомусь стала чесатися, як оповіли
йому злі наміри про Берестечко. Річницю трагедії
чорносотенці воліли б відзначити як потугу «исконно-
го русского народа за исконное православие». Ніяких
сторінок української долі тут нема, хіба тільки злі
вороги Москви довго ґрунт готували: «къ уничтоже-
нію русскаго народа, стали пропагировать въ рус-
скомъ народе идею національнаго отщепенства. Идея
изменника Мазепы дала неожиданные для самыхъ
немцевъ плоды. Нашлись среди галицко-русскаго
населенія люди, которые за іудины сребренники
отреклись русской народности и положили основаніе
подъ «украинскій» народъ, развращая русскій народъ
края извращеніемъ исторіи. Съ помощью правитель-
ственныхъ пособій воспитались кадры молодежи въ
слепой ненависти ко всему русскому…»
«Хочу ще Вас одну річ спитати, — радився
В’ячеслав Казимирович знову з Борисом Грінчен-
ком. — Як, певне, знаєте, наші волинські чорносотен-
ці задумали ширити серед народу, Sui generis* націо-
нальну свідомість і почали з Берестецької битви, тобто
з живих ще у нас і досі традицій. Чи не вважали б Ви
потрібним, щоб і з боку українців ця важна в нашій

історії подія була представлена в окремій брошурці під
заголовком, наприклад, «Берестечко» і чи, на Вашу
думку, таку брошуру захотіла б і могла б видати
«Просвіта». Коли так, тоді я з великою охотою взявся
би таку брошуру написати (якщо ще ніхто не пише) і
можливо найшвидше Вам її чи з Кракова, чи зі Львова
(бо не знаю, де ще прийдеться мені бути) прислати».
Як у білий день, усі задумки чорносотенців прогля-
далися, все було зрозумілим. А що з тими робити,
яких в однодумці подумки вписував, що поряд ішли,
тільки інколи шаблюкою так незграбно махали, що
нехлюйськи своїх черконути могли? Аж обличчя його
раптово зморщилося, мов від підступної кольки, як
прочитав В’ячеслав Казимирович у Миколи Євшана
доволі прозорий натяк на його статтю: мовляв, неви-
правданий «телячий захват» Липинського над украї-
нофільством Богдана-Юзефа Залєського… То ж образа
не тільки його особисто, всіх українців-латинників,
Залєський насправді є тим же Гоголем, тільки вже не
з російського, а з іншого, спольщеного боку…
Йому так не хотілося братися за перо для листа
Михайлові Грушевському, як тяжко у воду заходити
річкову, якою ще крижини пливуть: ураз гусячою
шкіра стає, тіло сперш до колін синіє, а потім і весь
дубієш. І все ж він написав того листа, домагався та
домігся-таки спростування, хоч розумів — Грушев-
ському й без нього не з медом: «Про конфіскату Вашої
брошури читав, як рівно ж про останні чорносотенні
напади на Вас. Дуже це прикра і тяжка річ оце наше
вічне напруження і боротьба на два фронти. Але, зда-
ється, не омине нас «чаша сія», бо московський
державний розум зійшов вже, здається, цілком на
«польські дороги»…