Діти Яфета: роман - Іван Корсак

5 (Він почувався так…)

загрузка...

5
Він почувався так, мовби вийшов на ринг для
чесного бою в рукавичках боксерських, а його
натомість огріли голоблею — і суддя цього, кліпаючи
безневинно очима, ніяк помічати не хоче. В’ячеслав
Казимирович готовий щиро відстоювати свою правоту,
свою точку зору на добро для краю, де народитись
судилося, у нього стане терпеливості знаходити докази.
Але як йому діяти і що чинити, коли в обличчя, замість
зустрічних доказів, летять лише повні жмені якогось
мулу з найкаламутнішої калюжі?
З важким серцем писав він листа Євгенові
Чикаленку.
«Вельмишановний Добродію, Євгене Харламповичу!
Ви мабуть вже знаєте про цілу ту підлість (вибачте за
слово), на яку зважилась супроти українського руху вшех-
польсько-москвофільська спілка, публікуючи в «Kurjer’i
Warszawsk’ім» сфальшовані документи про пруські запо-
моги українському рухові. Для характеристики цих «доку-
ментів» посилаю Вам вирізку з соціал-демократичного
поль ського тутешнього органу «Naprzód’у», одинокої поль —
ської часописи, котра зайняла таке становище супроти цієї
безсовісної афери.
В цих документах є й моє призвіще, на підставі чого одна
варшавська газета «Goniec Wieczorny» кинула підозріння
виразно на мене. Цю звістку передрукував в № 166 (18/5 VІ)
«Kurjer Warszawsкі». Розуміється, я так цієї справи не
залишу і ці газети потягну до суду. Отже, в цій справі маю
до Вас велике прохання, щоб Ви були ласкаві написати
мені, чи думаєте робити що-небудь з приводу «Ради», котра
теж фіґурує в цих списках (в формі «Порада», але польські
газети коментують це як «Рада»), і якщо так, то в який спо-
сіб думаєте реаґувати, чи теж тягнути до суду, — чи обме-
житесь тільки полємікою тощо. Питаю Вас про це тому, що,
сидячи тут у Кракові, я опинився в досить тяжкому стано-
вищі; тутешні адвокати, до которих я звертаюся, в наших

відносинах не орієнтуються, а я сам теж не знаю польських
законів про пресу.
Отже, за відповідь, а якщо ласка Ваша, то й за пораду
буду Вам, Вельмишановний Добродію, дуже-дуже вдячний.
Сьогодня добродій А. Ф. висилає Вам дописи про цілу ту
справу, а я незабаром думаю дати статтю з цього приводу,
якщо тільки вона для Вас бажана.
Напишіть, будьте ласкаві, і про це.
Чекаючи нетерпляче Вашої відповіді, кланяюсь низень-
ко Вам і Вашій дружині.
З глибокою пошаною
Вячеслав Липинський.
Краков 20/7 VІ 910
ul. Kołłątaja».
Тих, хто, замість чорнильниці, перо вмочав у
застояну калюжу, Липинський справді потягнув до
суду, ще й газета «Рада» на процес свого журналіста
посилала. А перед Чикаленком Липинський немов
вибачався:
— На мій погляд, кошти, котрі потратила «Рада»
на приїзд спеціяльного кореспондента до Варшави, є
видатком зовсім непотрібним через те, що мій процес,
з причин від мене незалежних, ширшого суспільно-
національного значіння не прибрав. Тому вважаю себе
довжником «Ради» і при першій нагоді постараюсь
витрачені тридцять карбованців повернути…
Значно скулкіше, болючіше і образливіше було, як
хтось зі своїх негадано вдарить тебе з-за спини — так
В’ячеславові Казимировичу видавалося від неочікува-
них звинувачень колеги з їхнього мученого видання
«Przegl
ąd Krajowy» Богдана Ярошевського. Не стри-
мався-таки, поділився тим болем з Василем Домани-
цьким, з яким познайомився ще в Києві, а запри-
язнився в час лікування у Закопаному:
«Почну з нашого тижневика. Врешті, друкується
він, але яке буде перше число, святий його знає. Як я

загрузка...

вже писав Вам, з Ярошевським я пересварився, обуре-
ний його легковажним відношенням до цілої справи.
Він, як я вже Вам писав, одклавши тижневик «до
осені», спокійненько поїхав собі на село, а мені напи-
сав листа, що «не знає, чи буде міг восени брати участь
в тижневику, чи ні». Як знаєте, я чоловік не сварли-
вий, але це вже мене обурило до краю, і я написав
дуже острого листа, на якого відповіді не дістав».
Змушений був нагадати В’ячеслав Казимирович
колезі Богдану Ромуальдовичу й умови, на яких
закладалася їхня співпраця:
— Між нами стала умова, після якої ви взяли на
себе редагування альманаху у Києві за плату п’ятде-
сят рублів в місяць, тобто на таких самих умовах, як і
було в «Przegl
ąd’і». Я взяв від вас слово чести, що ви
від цього вже не відмовитесь, та заходився з цілою
енергією коло нового діла…
Натомість до Михайла Грушевського посипалися
від Ярошевського звинувачення одне за одним,
кожне гіркіше попереднього, а насамкінець дійшло й
до особистих образ у бік Липинського. Насправді ж
корінь непорозумінь був аж ніяк не в особистому
сприйнятті чи несприйнятті, двоє колег в одному
виданні мали такі несхожі погляди… Засади соціалі-
стичні Ярошевського були чужими для Липинського,
зло велике бачилося йому в пересварах люду різних
верств, «клясовій» пересварі, ні, гадав він, має бути
спільний інтерес у всіх хліборобів, незалежно, більша
чи менша їх частка земельної власності. Самостій-
ник ще з гімназійних стін, Липинський зовсім не зго-
ден був з писаним Ярошевським: «Як тільки такий
українець польського походження з’являється «само-
стійником» на польський кшталт, не виносить
«москалів», мріє про спілку Польщі і України, звер-
нуту проти Москви, австрофіл, германофоб, то для
мене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поля-

ків такі думки, може, спасенні, а для нас вони не
годяться.
Я сам з великим трудом, крок за кроком, позбував-
ся цего впливу польського патріотичного вихованя.
Застерігаюсь, що я зовсім не проти польсько-українсь-
кого порозуміння, навпаки, але це порозуміння
мусить спіратися б на користну для нас політичну
плятформу, себто на федералізмі. На жаль, не має
зараз ні одної польської партії, яка б проповідувала
цей програм федералізму на ґрунті російської держав-
ності і сістематично його проводила».
Інколи Ярошевський з Липинським розмовляли,
як сліпий із глухим, один бачить, інший чує, от тіль-
ки звести те, порізно у відчуттях отримане, ніяк не
вдавалося.
— Липинський, свіжоспечений українець, з поль-
ською психологією, збився з пантелику і почав так
виводити, начебто Україна — спільна власність всіх
націй, котрі мають цілком однакові права, — в’їдли-
во, силячись чим найдошкульніше насолити, твердив
Богдан Ярошевський. — Так він зрозумів той терито-
ріялізм. На довший час це було неможливо, бо не вело
до нашої мети (праця на користь українського люду).
Поза тим в «Przegl
ąd’і» був хаос і повна безпрограмо-
вість, — кожне число було трохи одмінне з програмо-
вого боку, а деякі числа таки цілком одмінні.
Свої Затурці чи Русалівські Чагари, одначе,
В’ячеславу Казимировичу ніколи не бачилися яки-
мось двірцем, отим вокзалом, де можна пересидіти,
передрімати на лавці тихцем до наступного потяга…
Інколи Ярошевський нагадував В’ячеславові Кази-
мировичу дражливого індика Микиту, що розгулював
у дитинстві їхньою затурцівською подворицею: розпу-
стивши хвоста віялом та волочачи землею крила, він
загрозливо підскакував і гортанно ґелґотав на весь

обшир, заледве хто чужий посміє наблизитися; і вже
горе тому, в кого колір червоний десь трапиться в
одязі — з лопотінням крил та криком несамовитим,
застрашливим враз на плечах опинитися може…
Сперш дрібні камінці образ покотилися від Яро-
шевського, та зрушували вони поступово більші,
кам’яний той потік наростав, з гуркотом, злу пилюгу
здіймаючи, вже лавина котилася, і не міг себе тепер
Богдан Ромуальдович стримати, віднайти в собі силу
ту лавину спинити:
— Сам п’яниця і розпусник, людина без усяких
етичних принципів, для якої має значення тільки зов-
нішня форма…
— Не вагався скористуватися спльотками, щоб
заплямити мене як людину…
— Марнотрат, котрий до останніх днів жив з бать-
ківської ласки, — і натякав на розтрату Липинським
редакційних коштів.
Мов черінь розчервонілий, зовсім злістю розпече-
ний Ярошевський, — крапля води спаде і враз заши-
пить, — усе ж не злукавив Грушевському:
— Правда, Липинського ніхто про якісь фінансові
надужиття не підозрював, і дійсно, таких надужить не
було. Я сам перевіряв всі рахунки і знайшов усе в
порядкові.
…А лавина взаємних образ та звинувачень усе коти-
лася, ширшала, гуркотіла, знімала пилюгу, і врешті
Липинський написав недавньому своєму колезі:
«Справу цю між нами рішити (а рішення буду і маю
право домагатись як сторона пошкодована) культур-
ними засобами, пропоную Вам суд, або так званий
«роз’ємчий», тобто зложений тільки з одного чолові-
ка, на котрого рішення обидва вповні покладемось, і в
такому разі я зі своєї сторони пропоную Сергія Алекс.
Єфремова; або ж суд третейський, і в такому разі вибе-

рем по двох суддів з кожної сторони, а вони вже вибе-
руть суперарбітра…
Зазначую вкінці, що якби суд між нами не відбувся
з причин, походячих не з моєї вини, то заховую за собою
право іншими дорогами шукати на Вас сатисфакції».
…Воловодилися вони так довгенько, писали кожен
по черзі листи Грушевському та Єфремову. Ярошев-
ський потім попросив Сергія Єфремова справу відтер-
мінувати, бо хворів, і то було правдою, смертельна біда
все кріпше його груди стискала, потім доходить
думки, що суд роз’ємчий чи суд честі не мають під-
став, а завершилося все довгим листом з докладною
відповіддю, такою ретельною, де по зерні дрібному, як
просо, кривди взаємні перебирали…
Для Липинського всі оті дріб’язкові докори були не
більше як пересвар бабці базарної, гірша справа з
федералізацією — то тупикова колія, по ній весь потяг
з розгону, гадав, під укіс загримить.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.