Діти Яфета: роман - Іван Корсак

6 (Гетьман Павло Скоропадський…)

загрузка...

6
Гетьман Павло Скоропадський запрошував това-
риство на обід. Зібралися Федір Лизогуб, В’ячеслав
Липинський, посол Болгарії в Україні Іван Шиш-
манов, усього душ тридцять, хіба Микола Василенко з
Дмитром Дорошенком вибачилися — обоє поспішали
на конференцію.
Доки на Липинського дивилися перші уенерівські
урядовці крізь свої соціалістичні окуляри, доки міря-
ли світобачення отим очкуром, що і його русалівські
гектари, доти він нікому не був потрібний — поклика-
ли до живого діла лише з настанням гетьманства.
Високий і стрункий Скоропадський, русявий, із
коротко підстриженим волоссям, за господаря почу-

вався невимушено, дотепно оповідав про вчорашній
концерт, згодом перекинулася мова на винні сорти…
У затишному садку резиденції гетьмана, в цій альтан-
ці поміж юної зелені саду, що пилюгою літньою ще не
встигла припасти, де навіть, на диво, чувся насміш-
куватий пересвист не помітних cеред гілля синиць,
тут ніяк на віру не йшло, у голову не вкладалося, що
довкола палає земля, а світ, вельми ж його європей-
ський шмат, уже кілька років на дибки зняли неро-
зумні та заздрісні люди.
По обіді у кабінеті гетьмана було куди вужче коло
осіб і тепер говорили про справи, що аж ніяк не стосу-
валися винних сортів та концертів. Гетьмана цікавила
думка Івана Шишманова про ймовірного українського
посла в болгарській столиці, його сприйняття як бол-
гарським царем та спадкоємцем престолу, так і голов-
ними політичними партіями.
Скоропадський не крився з думками, бо однаково
професор Шишманов, зять Михайла Драгоманова,
добре знався на обставинах життя не лише софій-
ських, а й київських — не таке вже й велике тут това-
риство посольське, до того ж родина у Києві, теща
Шишманова до останніх часів тут мешкала.
— Важко знайти людину на цю посаду, — присмак
зажури й гіркоти у тоні гетьмана погано в’язався з
його потужною статурою в формі кубанських укра-
їнських козаків. — Зрештою, так само непросто піді-
брати достойних і на решту дипломатичних посад за
кордоном. А сам я більше офіцер, аніж дипломат, тому
й припускаємося помилок. Ви ж чули, напевне, про
нашого повноважного міністра у Відні Яковліва. То
треба додуматися — у ресторані до нестями напився і
впав у відвідувачів на очах…
В’ячеслав Липинський мав заступати місце посла в
австрійській столиці.

загрузка...

— Та й в інших посольствах не без мороки, — про-
вадив так само відверто гетьман. — З Туреччиною в
нас зараз проблема.
У Стамбул намічено було посилати Кістяківського,
але йому не випадало, на жаль, тож розглядали канди-
датуру Суковкіна. В гетьмана чомусь до нього якась
пересторога виникла, він навіть не міг її сам собі
пояснити, просто інтуїтивне передчуття. То згодом
з’ясується, що інтуїція цього разу була безпомильною.
На зустрічі з місцеблюстителем патріаршого пре-
столу в Стамбулі посол Суковкін запевнятиме влади-
ку, що Україна хоч відійшла від Росії, але церква
лишилася у злуці з російською, під головуванням мос-
ковського патріарха. Діловодство в посольстві теж
накаже вести російською, бо, мовляв, українською в
його штаті не тямлять. А на посольській яхті в присут-
ності багатьох гостей не під наш національний гімн, а
під гучне «Боже, царя храни» підніме, замість укра-
їнського, чомусь андріївський прапор.
Уже ближче з Іваном Шишмановим зазнайомився
В’ячеслав Липинський в час наступних зустрічей.
— Не лякливий, війна давно ті страхи відігнала,
справніше від ворожки на яйцях… Однак не криюся —
їхати в Відень у такій ситуації моторошно. Та я не про
те, з іншого приводу хотів пораду почути, у вас досвід
свій розбудови країни. Є в нас держава, але не ухвале-
но українських нагород. Маємо намір орден українсь-
кий заснувати — хрест золотий, з блакитною емаллю,
бо здавна то національні кольори. Ось малюнок, над
ним, власне кажучи, вже попрацював Токаржевсь-
кий, він знавець геральдики неабиякий. Але важливо
також, як мовиться, думку почути збоку…
У професора Шишманова, недавнього міністра
освіти Болгарії, свої запитання до В’ячеслава
Липинського.

— Мене цікавить сьогоднішній дух люду вашого.
Ви ж, пам’ятається, жили на Уманщині, зовсім близь-
ко шевченківських місць, хіба з півсотні верст від
Моринців чи Кирилівки… А я писав наукові розвідки
про Тараса Григоровича, в тих нинішніх тридцяти
восьми перекладах Шевченка болгарською мовою десь
там і моя часточка є…
На прощання, напише згодом Шишманов, «Ли пин —
ський подарував мені свою книгу про українську опо-
лячену аристократію».
Гетьман Павло Скоропадський тоді, по обіді в садо-
вій альтанці, під тенькання і пересвист безтурботних
синиць у прочиненому вікні, аж ніяк не перебільшу-
вав голод на авторитетних та підготовлених диплома-
тів, як і достойних урядовців загалом.
Дмитро Дорошенко перед тим уже не раз наполя-
гав, аби міністром закордонних справ призначили
В’ячеслава Липинського.
— Його авторитет, — казав Дорошенко гетьмано-
ві, — стоїть так високо у всіх українських національ-
них партіях, що ім’я Липинського фігурує у будь-якій
комбінації зложення нового складу кабінету міні-
стрів.
Тиху посмішку з-під невеликих русих, майже біля-
вих вус Павла Скоропадського викликали ці мовлені
без лукавства слова. А посміхнувся гетьман з того, що
коли однопартійці просували один одного, соціаліст-
федераліст Дорошенко клопотався за «чужака» з
Української хліборобсько-демократичної партії.
Не давав спокою Дмитро Дорошенко і самому
Липинському:
— Ідіть міністром, а я зголошуюся у заступники.
— То не моє, — крутнув головою В’ячеслав Кази-
мирович.

— Тоді я йду міністром, а ви станьте товаришем
міністра.
І на це не дістав згоди.
Не так лякала Липинського ноша, яка могла тяга-
рем свинцевим лягти на плечі, як ноша, яка була вже
при ньому, і коли тихо, а нерідко безцеремонно й на —
вально про себе нагадувала (по форсуванні ріки, що
збурювалася і закипала від снарядних вибухів, опісля
запалення легень), та ноша — туберкульоз — назавше
буде при ньому, і не скинути вже її, не подіти нікуди й
ніколи.
А на півдорозі, хай ненароком навіть, кинути якусь
справу він просто не міг.
Згодився лишень, коли запропонували очолити
посольство в Австро-Угорщині.
Як розпакував валізи у віденському готелі
«Брістоль» та п’ять днів потратив, аби вникнути в
справи, то засів за листа. Листа сухого, аж деренчить,
офіційно-канцелярського, із зверненням незвичним
до людини, з якою балакав досі на приятельських
тонах.
«Відень 8 липня 1918 р.
До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ
Української Держави
Сповіщаю Вельможного Пана Міністра, що дня 5 липня
1918 року о годині 5 по полудню я представлявся Пану
Міністру Закордонних Справ Австро-Угорської Монархії
Буріану і вручив йому вірітельну грамоту, котра була їм
принята.
Посол Української Держави у Відні
Вячеслав Липинський».

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.