Діти Яфета: роман - Іван Корсак

8 (Крайні будівлі Відня…)

загрузка...

8
Крайні будівлі Відня, наче у виглядці, бачать себе
в розкішних водах розлогого Дунаю. Інколи видавало-
ся, що й те відображення пливе разом з голубими вода-
ми, тихо зблискуючи вікнами чи переливаючись від
жовтої та червоної черепиці; парки змінюють житлові
квартали, за якими знову ж вишумовує паркова
зелень, модерні нові будинки аж ніяк не сваряться з
давніми й величними палацами, змурованими з
любов’ю та втіхою умілими руками будівничих поза-
минулих століть, — ті палаци дивляться на новачків
без зверхності й погорди, проте з належною гідністю,
що завше знає собі ціну.
Весняними прудкими хмарами пропливали віки
повз собор Святого Штефана, старіли й відходили
люди та держави, а собор собі все гарнішав, багатшав
на вітражі та скульптури, що їх відразу визнавали сві-
товими шедеврами; видавалося, як не вельми вже
поспішати, постояти якусь хвилю і прислухатися, то
можна почути у замку Шонбрунн відлуння ноктюр-
нів, які Моцарт, різким порухом голови поправляючи
перуку, колись грав для Марії Терези…
Ще недавно неспішні віденці повагом шелестіли
зранку газетами, байдуже пропускаючи статті балаку-
чих політиків, а спинялися лишень на сторінках, де
видрукувані репертуари театрів.
То зовсім нещодавно було, однак тепер знекровле-
ний і втомлений Першою світовою Відень змінювався
на очах у В’ячеслава Липинського. Ні, замки й собори
так само з достоїнством, з почуттям незмінним власної
величі дивилися на метушню людського мурашника
на старовинних вулицях. От тільки в тої мурашні не
від паркової зелені залягають на лицях, на запалих
щоках похмурі тіні, то від голоду більшають, важ-

чають і сумнішають очі; погляд віденців не спиняєть-
ся вже на сторінках газет з театральними репертуара-
ми, пустіють театри, не до них…
З жалем дивився Липинський, як їхав у Відень, на
вибиті вікна у вагонах, крізь які замітало пилюгу та
сажу від паровоза, на безжально пошматовані ножами
сидіння — те неподобство чинили, доводилося чути від
пасажирів, не якісь башибузуки та розбишаки з без-
ділля, то шкіру зрізали з сидінь звичайні люди, аби
полатати напівзруйноване, напівобдерте власне взут-
тя. І вже в одному з перших донесень міністрові
Дорошенкові писатиме новий посол: «Настрій тут
зараз дуже невиразний. Великий хаос в політиці і
велике незадоволення мас на ґрунті голоду. За хліб
можна виторгувати дуже багато. Коли б ми мали змогу
дати Австрії зараз хліб, то се був би незвичайний атут
в наших руках».
Як по весні оживає вулик, так цілоденно гуло та
гомоніло у вулику посольському: снували люди, трап-
лялося, що одночасно радник Токаржевський-Кара —
ше вич бесідував з гостем німецькою, Полетика —
поль ською, а до Біленького та Ваньковича прийшли
свої ж, земляки, і балакали рідною. Добрі фахівці з
Украї ни, які за контрактами працювали в європей-
ських фірмах, тепер через воєнний безлад не можуть
вернутися до рідних домівок — вони знання свої тех-
нічні, набуті на підприємствах новітніх, напевне,
знайшли б де прилаштувати. Військовополонені укра-
їнці з-за колючого дроту хіба тільки поглядом могли
провести птахів, що летіли у високому небі в рідні
краї. Порушуючи всі міжнародні конвенції, їх ганяли
на військові роботи або в каменоломні, і там викашлю-
вали вони з дня у день по частинках свої легені.
Нота В’ячеслава Липинського вже десятого серпня
передбачає зібрати всіх українців в одному таборі,

загрузка...

краще всього у Фрайштадті, там нашого люду найбіль-
ше, і проводити обмін полоненими безпосередньо між
Австро-Угорщиною та Україною, без участі російської
місії, яка забирала, звісно, насамперед своїх недавніх
солдат. Розтягувати справу, наполягав Липинський,
неприпустимо, час на те має бути стислий, бо страж-
дання людське має межу…
Спершу скрипіла державна австрійська машина,
побрязкували та повискували її розладнані шестерні,
застрягаючи на узгодженнях-перепогодженнях, але
поступово діло пішло і швидшала репатріація. У
Фрайштадті долучилася в поміч Спілка визволення
України, меморіал ще коли писав для неї Липин-
ський, — не сім років, видавалося, збігло, а найменше
прошуміло, пропливло хіба кілька десятиліть…
І ще чимало біди зліталося в той посольський
вулик, який враз став затісним. То зовсім несправед-
ливо, гадає Липинський, і навпростець вимагає від
міністра:
— Позаяк майно колишньої Російської імперії, в
тім числі за кордоном, було добуте коштом всієї попе-
редньої держави, то його тепер слід розділити. По —
соль ство України у Відні ласкаво прохає Вельмиша —
нов ного пана міністра вжити заходів через Вельми ша —
нов ного пана Шелухіна, аби уряд Російської республі-
ки передав будинок у власність Української держави.
Дмитро Дорошенко на те навіть не здужав розсмія-
тися, тільки важко й протяжно зітхнув.
Зачинивши якнайщільніше двері, аби гамір дав
змогу хоч трішки зібратися з думками, ще шмат
робочого дня мав новий посол віддати дещо рутинно-
му, технічному ділові: посольство складало графіки
прибуття ешелонів з хлібом для голодного Відня, лад-
нало якось неврози тутешнього чиновництва, як ті
графіки не витримувалися, що таки часто-густо трап-

лялося. Окремої уваги потребувала розробка законо-
проектів про штати українських посольств, консуль-
ські тарифи, законів про мито для іноземних кораблів,
які заходять в українські порти…
Інколи, аби якось плавно з одного виду роботи
«перемкнутися» на інший, Липинський дозволяв собі
підійти до вікна і якийсь час спостерігати за маніфе-
стантами — роздратовані й голодні віденці, деколи
навіть з піднятими кулаками, все частіше виходили
на мітинги, ставали непоодинокими страйки. Він
говорив не раз з цим простолюдом, душею йому спів-
чував, от тільки не раз також дивувався. Якщо про
західний кордон сусідньої Української держави зага-
лом непогано освічений віденець ще мав уяву, то про
східні рубежі немалого сусіда в того ж віденця уява
пливла, як осіннього досвіту пливуть та клубочаться
сизі тумани понад тихим плесом Дунаю. А тим часом,
і не останньою чергою завдячуючи зусиллям його ко —
лег-дипломатів, до Української держави вже відійшли
Гомельський повіт Могилевської губернії, Пу тивль —
ський і Рильський повіти губернії Курської, до Чер —
нігівщини долучилися Білгородський, Су дан ський,
Гайворонський, Корочанський, а Валуйський повіт
Воронезької губернії став Харківщиною. Тим часом
Річицький, Пінський і Мозирський повіти об’єднали-
ся в окремий округ у складі України. Холмщина,
Підляшшя, дванадцять повітів Берес тей щини, де
переважало українське населення, тепер за свою сто-
лицю також мали Київ.
Мимовільна приязна усмішка взялася на завше
стриманому і трохи навіть сухуватому за виразом
обличчі В’ячеслава Липинського, коли зайшов до
нього в кабінет Ольгерд Бочковський. Він був якраз із
тих гостей, що для поширення та популяризації укра-
їнської справи чималенько робив — давно і успішно.

Стрункий, засмаглий, з дбайливо доглянутою профе-
сорською борідкою та тонкою лінією так само акурат-
но підголених вус, з чорним метеликом на білосніжній
сорочці гість чимось нагадував типового салонного
завсідника.
— Я з інтересом читав вашу монографію «Поне-
волені народи царської імперії», — не стримався
похвалитись Липинський. — Шкода лишень, що
книга вийшла позаторік, а в руки мені потрапила
лише три місяці тому. Але то справді європейський
погляд кинуто на проблему, та й аналіз за логікою
мені нагадує алгебраїчний…
— Що казати, Європа з молодих років була моєю
духовною батьківщиною, — попри те, що Бочков-
ський знав чи не всі європейські мови, та й ще додат-
ковий оберемок добрий: від грузинської, кельтської,
каталонської до есперанто, при вимові язика свого
Ольгерд прикладав зовсім так, як на рідній Катерино-
славщині. — З московської в’язниці я втікав у Європу,
немов додому.
— На жаль, в Європі на нас не всі ще дивляться при-
язним оком, — м’яко спробував заперечити Липин-
ський. — Вони колись шкодуватимуть, запізніло каю-
чись, у поли битимуть, але нам від того ніяк не легше…
— То правда, — не боронився гість. — Он Томаш
Масарик, з яким знаємося вже десяток літ, стосунки
росіян й українців досі бачить такими, як між чехами
і словаками. Минеться, тільки ще багато маємо напи-
сати, видрукувати і ще написати…
Липинський розумів, про що говорив гість. Бо дру-
ковані праці самого Бочковського чеською та інши-
ми мовами сприймалися зовсім по-іншому, ніж пуб-
лікації українські. Та й сам Ольгерд не відмовився
секретарювати в українській дипломатичній місії в
Празі.

Старий Відень, сивий Відень… Ти ж стільки літ,
думав Липинський по розмові з Бочковським, збирав,
відтягував та відціджував із західних українських
земель головасту найкращу юнь, тобі змушені були
служити українські інтелектуали, давати наукове
жниво, винаходи технічні, писати закони в парламен-
ті, навіть боронячи право землі своєї, мимоволі цим
відлагоджувати стару скрипучу машину імперії. І
багацько ще з того інтелектуального гурту досі зали-
шилося тут, ходить цією бруківкою гладенькою,
вичовганою та вишліфуваною підошвами, мешкає в
цих старовинних будинках, що зблимують вогниками
в темних водах вечірнього Дунаю. З них схамилися
хіба одиниці, а в більшості таки йойкне підступно
серце при одній лише згадці про свій неблизький
край: то чом би їх, як мовилося при зустрічі з
Ольгердом, не прилучити до української справи?

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.