Діти Яфета: роман - Іван Корсак

11 (Газети у Відень…)

загрузка...

11
Газети у Відень з Києва надходили з великим
запізненням. Але коли вже пошта привозила пресу, то
Липинський відкладав усі, хіба крім нагальних, спра-
ви і брався за сторінки — він почувався так, наче
довгі-предовгі місяці десь мандрував світами, блукав
краями чужими, доріг об’їздив невідь-скільки, а
тепер нарешті, видихнувши з облегшенням, пересту-
пив поріг свого дому.
Цього разу В’ячеслав Казимирович найперше роз-
горнув «Нову Раду» — видання, редаговане Андрієм
Ніковським та Сергієм Єфремовим, людьми, яких
поважав і до яких приязно ставився. Вони щомоці ста-
ралися робити добротною цю щоденну українську
газету, що мала продовжити добрі традиції старої
славної «Ради», в якій сам колись друкувався, очоли-
ти її навіть пропонував йому Євген Чикаленко, і яку
безцеремонно закрила царська адміністрація.
Липинський нетерпляче гортав сторінки, поспіхом
біг очима по заголовках, вчитувався спрагло у київсь-
кі новини, аж доки надовго спинився на матеріалі про
закордонні українські дипломатичні представництва.
У нього було таке відчуття, наче в спеку, в задуху най-
більшу раптом хтось просто в обличчя линув з піввід-
ра, десь з криниці найглибшої, води холоднючої, і то
линув без попередження.
Що собі автор замітки думає? З усіх посольств тіль-
ки одне болгарське є українським? Хіба Лоському у
Фінляндії, Штейнгелю у Німеччині, Лукасевичу у

Швейцарії, а мені осьдечки в Відні, хіба менше автора
болить українська справа, чи тут з медом ведеться, чи
напруга та відповідальність менша, чи державне
думання менше? Це ж чистісіньке хамство, логіка
чистопородного, викінченого і завершеного Хама,
який не пробував себе поставити на Яфетове місце…
Ні, коли тобі, В’ячеславе, вже не доведеться більше
сліпнути над графіками проходження вагонів з укра-
їнським зерном до Відня, ти написати маєш про це.
Про державне думання, про владу, територію і грома-
дянство — як три складники державного думання. Бо
то основа державного ділання, політичної творчості, а
не політичної руїни.
Хамові українському основи державного думання
споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону
плахту, так реве він, коли йому про них заговорити…
І в «Новій Раді» це не перша шпилька, вже й до
цього були натяки, що Липинський, мовляв, прова-
дить пропольську політику. Ти не приховував від уря-
дових кіл, ти настирно радив, що в справі ратифікації
Берестейської угоди краще поступитися де в чім щодо
Холмщини, але спертися на Карпати, бо всі сили ще
доведеться обернути на боротьбу зі Сходом, боротьбу,
яка буде вельми тяжкою. Хотів би лишень помилити-
ся… А хто не вірить тобі, не згоден з твоїми аргумента-
ми, то нехай поспитає Андрія Жука з його ж віденсько-
го посольства, що он у сусідньому кабінеті сидить, хай
розпитає будь-кого з тих, хто знає про входження у
війну російського війська — у Львів, у Київ чи інші
українські міста і села, про сум та біль людський, не
менший, ніж той, коли входила австро-угорська армія.
Російське військо в Першу світову заливало Львів
одночасно з Личаківської, Зеленої і Стрийської, ще
австрійці було пручалися, та недовго. Верховний
головнокомандувач, великий князь Микола Микола-

йович, виголосив маніфест, що нарешті «російський
народ об’єднався». Генерал-губернатор Бобринський
невідкладно видав указ «Про заборону діяльності різ-
ного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове
закриття існуючих в Галичині учбових закладів,
інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень».
Почався грабіж банків, музеїв, книгарень, розгром та
вивезення друкарень, було закрито «Просвіту», укра-
їнські газети, почалися арешти. З жахом про те згаду-
ватиме Михайло Грушевський:
— Місцями поголовно висилано українських свя-
щеників або всю інтелігенцію, цілі маси свідоміших
селян і міщан. Все те самим нелюдським способом
хапали, в чому застали, арештували, волочили по
в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці
жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким
способом забрано і знищено людей — се переходить
всяку імовірність.
В окупований край насмілився приїхати сам імпе-
ратор Микола ІІ. Ополудні в Самборі зустрічав його на
пероні з рапортом генерал Брусилов. Государ приві-
тався, обійшов шеренгу вишикуваного почту, а тоді
обійняв і тричі розцілував генерала.
Брусилов поцілував государеву руку.
Доки імператор відпочивав, генерал не втомлював-
ся приймати вітання від почту, що супроводжував
високу особу.
— Занятие нашими войсками Галиции всколыхну-
ло наше национальное чувство, напомнило нам о
нашей родной колыбели всего славянства —
Карпатах…
— Все только и говорят о возвращении России древ-
них родных областей с русским населением, которое
старались ополячить, но которое, как думали, остает-
ся в душе русским.

загрузка...

— В последние десятилетия продажные профессора
из малороссов, по указке австрийского генерального
штаба, стали выдумывать новые названия для насе-
ляющего Галицию русского простого народа. Всякие
Грушевские и иные выходцы из Киевского универси-
тета разрабатывали, по австрийской указке, теорию
украинской самостийности, выдумывали разные
«мовы».
…Як цілував, похиливши голову, генерал Брусилов
государеву руку, то з моменту того небагато лишалося
вже часу, коли він до тих охоче долучиться, хто вима-
гатиме зречення імператора від престолу. Але й тих
Брусилов також небавом зрадить, перейде до черво-
них, від чиїх куль заллє кам’яну долівку імператорcь-
ка кров і кров сім’ї та дітей малолітніх, очолить в чер-
воній армії Особоє Совєщаніє; в білоемігрантській же
пресі, вкотре зрадивши, обіллє «пролетарських» дру-
зів недавніх найчорнішим брудом: син його теж стане
червоним комполку — червоні його і застрелять…
…Липинський роздратовано відкинув злощасний
номер «Нової Ради», взявся було за офіційні папери з
міністерства закордонних справ, а їх надійшла-таки
грубезна пачка, однак ще довго думка, блукаючи
колом, верталася до капосної замітки. Тому велемуд-
рому авторові, зрештою, і до Львова не треба звертати-
ся, може з не меншим успіхом поспитати киян, чи
буде легкою та боротьба зі Сходом — на власні очі, на
долях своїх та рідні вже мали в дечому переконатися.
Хай той автор почитав би рукопис російського істори-
ка Мельгунова, рукопис, що ходив по руках і після
якого не так просто заснути…
«В большинстве чрезвычаек Киева большевикам
удалось убить заключенных накануне вечером (перед
своим уходом). Вот внешний вид одной из Киевских
человеческих «боен» в момент ознакомления с ней

комиссии. Весь цементный пол большого гаража (дело
идет о «бойне» губернской ЧК Киева по улице Са-
довой, № 5) был залит уже не бежавшей вследствие
жары, а стоявшей на несколько дюймов кровью, сме-
шанной в ужасающую массу с мозгом, черепными
костями, клочьями волос и другими человеческими
остатками. Все стены были забрызганы кровью, на
них рядом с тысячами дыр от пуль налипли частицы
мозга и куски головной кожи. Из середины гаража в
соседнее помещение, где был подземный сток, вел
желоб в четверть метра ширины и глубины и прибли-
зительно в 10 метров длины. Этот желоб был на всем
протяжении до верху наполнен кровью… Рядом с этим
местом ужасов в саду того же дома лежали наспех
поверхностно зарытые 127 трупов последней бойни…
Тут нам особенно бросилось в глаза, что у всех трупов
размозжены черепа, у многих даже совсем расплюще-
ны головы. Вероятно они были убиты посредством раз-
мозжения головы каким-нибудь блоком. Некоторые
были совсем без головы, но головы не отрубались, а…
отрывались… Опознать можно было только немногих
по особым приметам, как-то: золотым зубам, которые
большевики в данном случае не успели вырвать. Все
трупы были совсем голы.
В обычное время трупы скоро после бойни вывози-
лись на фурах и грузовиках за город и там зарывались.
Около упомянутой могилы мы натолкнулись в углу
сада на другую более старую могилу, в которой было
приблизительно 80 трупов. Здесь мы обнаружили на
телах разнообразнейшие повреждения и изуродова-
ния, какие трудно себе представить. Тут лежали
трупы с распоротыми животами, у других не было чле-
нов, некоторые были вообще совершенно изрублены.
У некоторых были выколоты глаза и в то же время их
головы, лица, шеи и туловища были покрыты колоты-

ми ранами. Далее мы нашли труп с вбитым в грудь
клином. У нескольких не было языков. В одном углу
могилы мы нашли некоторое количество только рук и
ног. В стороне от могилы у забора сада мы нашли
несколько трупов, на которых не было следов насиль-
ственной смерти. Когда через несколько дней их
вскрыли врачи, то оказалось, что их рты, дыхатель-
ные и глотательные пути были заполнены землей.
Несчастные были погребены заживо и, стараясь
дышать, глотали землю. В этой могиле лежали люди
разных возрастов и полов. Тут были старики, мужчи-
ны, женщины и дети. Одна женщина была связана
веревкой со своей дочкой, девочкой лет восьми.
У обеих были огнестрельные раны.
В уездной Чека Киева (на ул. Елисаветинской) было
то же самое, такой же покрытый кровью с костями и
мозгом пол и пр. В этом помещении особенно броса-
лась в глаза колода, на которую клалась голова жерт-
вы и разбивалась ломом, непосредственно рядом с
колодой была яма, вроде люка, наполненная до верху
человеческим мозгом, куда при размозжении черепа
мозг тут же падал…
…Пытаемого привязывали к стене или столбу;
потом к нему крепко привязывали одним концом
железную трубу в несколько дюймов ширины… Через
другое отверстие в нее сажалась крыса, отверстие тут
же закрывалось проволочной сеткой и к нему подно-
сился огонь. Приведенное жаром в отчаяние животное
начинало въедаться в тело несчастного, чтобы найти
выход. Такая пытка длилась часами, порой до следую-
щего дня, пока жертва умирала.
…Пытка «горячим сургучом», о которой рассказы-
вают очень многие в своих воспоминаниях о Киеве…
Лили сургуч на затылок и на шею, а затем срывали
вместе с кожей…

Расстреливали под звуки духовой музыки…
В Полтаве и Кременчуге всех священников сажали на
кол. В Екатеринославе предпочитали и распятие, и
побивание камнями. В Одессе истязали, привязывая
цепями к доскам, медленно вставляя в топку и жаря,
других разрывали пополам колесами лебедок, третьих
опускали по очереди в котел…»
…Ну й нехай, думав Липинський, він перетерпить
цю злу публікацію в «Новій Раді», як багато чого
навчився терпіти, мовчки, тихцем гасити в душі.
Люди, які не варяться у цьому казанку, не тямлять, з
якого боку може наскочити біда, хіба згодом порозум-
нішають. Він просто напише заяву в Київ, що таке
дискредитування посольств не лежить ані в держав-
нім, ані в національнім інтересі. І попрохає пресовий
відділ свого міністерства звернути на неподобство
увагу.
Та вже зовсім опустилися руки, як невдовзі з черго-
вою поштою з Києва надійшла газета «Відродження» з
публікацією про «зраду» державних урядовців.
Полум’ю обурення, яке досі ретельно притлумлював,
гасив і притоптував, тепер не міг дати ради; він схопив
ручку й папір, хотів невідкладно в міністерство своє
написати — марно проте, не слухалося перо, воно
вистрибувало і витанцьовувало у руці, мов у безнадій-
ного пияка, який тиждень не виходив із чмуду.
Лише через кілька годин Липинський був ладен
взятися за офіційного листа про безголів’я, якому має
бути ж якась межа.
«Ся «зрада» се вже остання крапля, яка переповни-
ла чашу мого терпіння, — букви в листі тепер шикува-
лися рівно, а перо стало чемним, мов то і не воно ще
зовсім недавно влаштовувало п’яні вибрики та витре-
беньки. — Немає у мене ані сил фізичних, ані охоти,
ані, що найважніше, не бачу державної потреби пра-

цювати в таких умовах. Моя присутність тут і через
мою хворість, і через оцей брак елементарного довіря
(що доказує оця стаття) тут зовсім зайва. І тому ще раз
прохаю Вас звільнити мене від моїх обовязків. Сього
рішення переложити не можу і воно єсть зовсім кате-
горичне…»
В’ячеслав Казимирович обговорював раніше собі
заміну, в спокійних тонах йшла мова про кандидату-
ри, їхні вади і безперечні достоїнства, але тоді малася
на увазі демісія лише у разі погіршення здоров’я.
Лист-відповідь від Дмитра Дорошенка цього разу не
забарився.
«Міністр
Закордонних Справ
Української держави
28 вересня, 1918 року.
Високоповажаний і дорогий товаришу
Вячеславе Казимировичу!
Ну як таки Ви можете надавати такої ваги писанням
якихсь блазнів із «Відродження», газети абсолютно неофі-
ційної, лише субсидійованої (в надії, що буде писати в
національнім дусі й захищати уряд в його національних
заходах)! Я тої статті не читав, як і взагалі тепер не читаю
«Відродження», яке було доволі інтересною газетою місяців
2-3 тому назад, а тепер зїхало на пси. Довідався за ті дурни-
ці, що Вас так образили, тільки з Вашого листу.
Розуміється, коли Ви надаєте таку вагу сій справі, так само,
як і п. Токаржевський, то я дам ділу законний хід і притяг-
ну газету до відповідальности.
Листа цього Вам передасть д. Цегельський. Він може бути
живим свідком того, як всі тут, починаючи від пана
Гетьмана, високо цінять Вашу працю і як усіх вражає звіст-
ка, ніби Ви намірились таки покинути Ваш пост. Але я не
бачу потреби покликатись на думки і погляди людей, я споді-
ваюсь, що Ви самі як щирий патріот і вірний син України не
покинете справу в такий важкий, критичний момент. Ми ж

умовлялись з Вами, що як підемо, то разом: мені не менше
важко тут, як Вам у Відні, я з великою радістю пішов би
тепер, щоб віддатись підготовці до професури в українськім
Університеті, але я почуваю, що піти тепер мені — було б
дезертирством, було б непростимим гріхом проти рідного
краю й проти історії. Те ж саме і щодо Вас. Ви ж повірите,
любий Товаришу, що не комплімента ради, але й з найглиб-
шого мого переконання я кажу Вам, що Ви — ідеальний
посол України в Австрії. Ніхто Вас замінити не може, се ілю-
зія. Я бачу, що Ваше посольство зложене прекрасно, як гар-
ний оркестр, — але забрати дірігента, се значить вийняти
душу; зразу все тратить свою цільність, свою гармонію.
Я не смію навязувати Вам своїх думок, не хочу Вас умов-
ляти. Я просто — не як міністр закордонних справ, а як
українець-громадянин благаю Вас: коли є для Вас хоч най-
менша змога, — не кидайте Вашого поста!
Пан посол Цегельський на словах іще буде говорити з
Вами про все, що я тут пишу».

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.