Діти Яфета: роман - Іван Корсак

12 (В’ячеслав Липинський знався…)

загрузка...

12
В’ячеслав Липинський знався подавно з Лонгином
Цегельським, як і з багатьма львів’янами, які мали у
Відні поважні справи. З інтелігентним, добре освіче-
ним Цегельським йому було завше приємно зустріча-
тися ще й тому, що мав цей чоловік якийсь особливий
дар з невимушеною наївністю дивлячись в очі, говори-
ти цілком протилежне та суперечне баченню співбесід-
ника, — почуте таке від іншого могло б дратувати, збу-
рювати і каламутити душу; але ж ні, цілковита відсут-
ність лукавства, — хоч ложкою пошкреби, а не вдасть-
ся його знайти, — відсутність того, що звуть «два
пишу, три маю в пам’яті», неминуче обеззброювала.
— Зізнаюся у гріху, — мовив Липинський по оповіді
Цегельського, тоді секретаря внутрішніх справ у захід-

загрузка...

ноукраїнському урядуванні. — Зізнаюся в справжні-
сіньких завидках до галичанського посполитства.
Вихована в послуху до свого національного проводу,
тільки така громада здатна витримати потугу тепе-
рішнього польського натиску. Той послух не дасть під-
нести чванливу голову українському Хамові, який в
степовій Україні почувається куди привільніше.
— То, здається, Гейне казав, що перш, ніж любити
народ, слід повести його у лазню, — всміхнувся одни-
ми очима Цегельський. — Хамове насіння нинішні
вітри у всеньких краях розвіяли. І до нас те добро
занесли. От недавно військовики на несвіжу голову з
добрадива арештували кілька жидів, в тім числі док-
тора Райха, чоловіка всіма поважаного, посла до пар-
ламенту колишнього і до сейму… Те нашого комісара у
Станіславові Лева Бачинського, може, з ним доводи-
лося зазнайомитися, так збурило, що заявив про
резиґнацію. Винних в безчинстві скарали, але у жидів
довіри до влади, звісно, не збільшили. Або інші вій-
ськовики, що докумекалися за ніч поздирати всі поль —
ські вивіски на крамницях — ніхто цього, певне, їм не
заряджував, ті вивіски постепенно без примусу стали
самі господарі на українські мінити…
Цегельський примовк на якусь мить, щось на думці
зважуючи, сумніваючись, казати далі йому чи ні,
врешті ваги невидимі ті приспинилися.
— А я ще й в особистій справі до вас, пане
В’ячеславе, може, матимете змогу на поміч. Звісно, я
також не складатиму рук.
І гість оповів про прикру пригоду, що сталася з рід-
ним батьком його, Михайлом Цегельським, літньою
вже людиною, головою повітової Української
Національної Ради, священиком, що в Кам’янці-Стру-
миловій сорок чотири роки прослужив.
А сталось таке: комендант повітової військової
команди, зукраїнщений чех, який любив оковитої

перехилити зайвину, у самісіньку латинську великод-
ню п’ятницю арештував уночі всіх латинських свяще-
ників у повіті. До повітового комісара ще зранку поча-
ли збиратися вірні католицького обряду, німці і чехи,
українці і поляки мазурського наріччя, люд, що здав-
на голосував у віденський парламент за українських
кандидатів, а зараз природно прийняв українську дер-
жавність.
Частина чимала селян-латинників прибула до
домівки Михайла Цегельського, як знаного і шанова-
ного у краї чоловіка, йшла пішки та їхала фірами з
віддалених сіл цілими делегаціями.
— Великдень заходить, — жалілися селяни. — Ні-
кому сповідати, нікому Великодні служби правити. Та
й чим же вони завинили?
Подивовані і цілком необізнані отець Цегельський
та комісар Петрушевич негайно направилися до укра-
їнського військового коменданта.
Що то має значити і хто доручив?
Комендант, навіть з крісла не вставши, мовив
неслухняним вже з ранку язиком:
— То вороги… А мені ніц ніхто не доручав. Ми самі,
бо цивільна влада надто з ними вже цяцькається.
На злегка розчервонілому обличчі коменданта
заявилася посмішка, неповна така, впівсили, зате на
повну силу проступали крізь неї всевладність і млосна
всесильність: бо й примха моя, чи просто хотіння,
говорила та посмішка, для всіх вас навколо мене є
незрушним законом.
Тим часом тисяч до трьох люду з усього повіту ж
зібралося на захист своїх душпастирів. А священиків
арештованих, серед них більшість давно була вже
сивочола, з ночі тримали на подвір’ї, просто неба на
холодному весняному дощі і пронизливому вітрі. Ще
такої погоди гнати їх мали пішки до залізниці, за
чотири старомірні милі.

Провокацію п’яного коменданта пригасили, зате
опісля, як зайняли поляки Камінку, такі ж нерозумні
голови з іншого боку арештували для помсти старень-
кого Цегельського, і сидить він тепер в підземеллі
давньої касарні у Львові.
Уперше Липинський на обличчі гостя вгледів якусь
розгубленість чи, ймовірніше, ніяковість; ця людина,
подумалося, не звикла просити за себе, хоча тільки
крем’яне серце не зрозуміє тут синівського обов’язку.
— У мене є цілковите порозуміння з папським нун-
цієм у Відні, — Липинський, тим паче, був вірним
римо-католицької церкви. — Я зроблю все можливе.
Нунцій невідкладно зв’яжеться з кардиналом Ратті у
Варшаві.
Мине небагато часу — і Михайло Цегельський,
який вирятував безневинно арештованих ксьондзів-
латинників, той самий довголітній декан, голова пові-
тової «Просвіти» та віце-маршалок повітової ради
впродовж двох десятиліть, вийде-таки врешті з ареш-
тантського підземелля.
А відкликати свою заяву про демісію Цегельський
В’ячеслава Казимировича таки вговорив…

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.