Діти Яфета: роман - Іван Корсак

14 (От якби хто…)

загрузка...

14
От якби хто вигадав таку лінійку чи кравецького
аршина, думав Липинський, яким можна відміряти
початок і кінець обов’язків українського посла в сто-
лиці Австро-Угорської імперії, так вправно й хвацько
відміряти, як відміряє полотно перекупник на гала-
сливому і строкатому луцькому базарі. Він посміхнув-
ся сам до себе, пишучи чергового листа своєму мініст-
рові, бо не існує такої лінійки й такого аршина, слава

Богові, може існувати лишень відчуття потреб своєї
держави.
«У Відні дня 10.VIII.1918
До Вельможного Пана Міністра
Закордонних Справ у Києві
В залученню маю честь переслати поданнє Бюра куль-
турної помочи для населення окупованих областей до Пана
Міністра Просвіти з прелімінарем видатків на утриманнє
українських шкіл на Волині в 1918/1919 шкільнім році, та
прошу о переданнє сього подання по приналежности з при-
хильним заопініваннєм.
Посол Української Держави у Відні
В. Липинський».
А в Кам’янці-Подільському в цей час, звівши риш-
тування на будинку недавнього технічного училища,
веселі маляри на блакитному полі виводили золотими
кирилівськими літерами «Кам’янець-Подільський
державний український університет». Міністр освіти
Української держави Іван Огієнко, зовсім забувши
міністерський чин, бігав хлопчаком поверхами та май-
бутніми аудиторіями: то балакав з майстрами, то вер-
тався в кабінет на перемовини з кандидатами в профе-
сори. Ще сімнадцятого серпня гетьман Скоропад-
ський узгодив законопроект про відкриття нового
навчального закладу. Перед тим рада лекторів Київ-
ського українського народного університету навдиво-
вижу одностайно, що рідко бувало, проголосувала за
призначення Огієнка в. о. ректора — тепер він мав
якось поділити сам себе між Києвом і цим містом: якби
спитати тоді, де він мешкає нині, то найточнішою від-
повіддю, певне, була б: «У вагоні».
Зовсім мало часу лишалося до того, коли весь
тутешній освічений люд потягнеться на відкриття
храму науки, і зазвучить Служба Божа у домовій уні-
верситетській церкві, і достойники з міської думи,

загрузка...

місцевої ради «Просвіти», земської управи, хто як
ладен, підтягуватимуть різноголосо «Многая літа…».
Зовсім мало часу, але професорський склад мав
бути достойним. Іван Огієнко запросив перспективних
учених з Києва, з інших міст і навіть держав, надси-
лав запрошення також в Австро-Угорщину. Та от
заковика, чиновник імперії, яка уже кашляє і хри-
пить, ось-ось на друзки розсиплеться, все ще штрикав
палиці у колеса, причому із завидною злагодженістю в
столичному Відні й провінційному Львові. Липинсь-
кий написав листа звичним прудким своїм почерком,
аж чорнило бризкало та фуркало по паперу перо, зов-
сім так, як фуркали ті чиновники. Листа до міністра
освіти у Києві Миколи Василенка.
«Відень, 1.Х. 1918
Високоповажаний Микола Прокофієвич!
Галицька Краєва Шкільна Рада робить трудности для
виїзду іменованих доцентами Камянець-Подільського уні-
верситету пп. (Степана) Балея, (Юліана) Гірняка, (Івана)
Крипякевича. Вони внесли подання до Ради, щоби дала їм
річні відпустки, а сьогодні дізнаюся, що Балей дістав від-
мовну відповідь та, певно, й инших те саме жде. Ще важні-
ша для них справа дістати паспорти на виїзд на Україну, бо
вони є військово обовязані і звільнені з війська лише для
виконання учительських обовязків в гімназії. Се залежить
вже від військових властей, тільки вони можуть дати дозвіл
на виїзд згаданих панів на Україну. Я вислав до австро-
угорського міністерства ноту, в якій прошу, щоби уможлив-
лено згаданим панам виїзд на Україну, але треба і в Київі
поробити в сім напрямі заходи у гр(афа) (Йогана) Форгача,
щоби він від себе віднісся до своїх властей з відповідним
представленням, щоби тих панів пущено на Україну.
Доведеться також, мабуть, віднестися приватно і до прези-
дента Галицької Шкільної Ради, щоби він не робив трудно-
стей в сім ділі, може, се поможе.
Подаю се Вам до відома, щоби Ви знали, як стоїть спра-
ва, та поінформували також ректора університету. Звертаю

мою увагу, що коли б наше міністерство освіти ще потребу-
вало доцентів, то слід би було запросити п. д-ра Володимира
Гериновича, про якого ближчі інформації може подати д-р
Стефан Рудницький, як про товариша по спеціальности.
При сій нагоді пригадую про потребу скоршого полагод-
ження справи запомоги на українські школи на австрій-
ській окупації на Волині та на перенесення культурних
уряджень з табору полонених у Фрайштадті до Володимира
Волинського, про що пару уже разів офіціально писалося
через міністерство закордонних справ…»
У Кам’янець-Подільському університеті з-за ка-
федр лунатимуть голоси М. Драй-Хмари і Л. Білец-
кого, В. Біднова і Д. Дорошенка, С. Русової і Х. Ле-
бідь-Юрчика, багатьох інших, які складатимуть честь
цієї землі. І навіть коли червоним котком розплющать
Поділля, в аудиторіях знімуть портрети славетних
українців, натомість повісивши кагановичів і затонсь-
ких, коли похмурі робітники, кашляючи від пилюги,
зішкрібатимуть голубе тло та золотисті букви з імення
цього університету, навіть тоді, видавалося, в тих сті-
нах витав невивітрюваний і нестравний дух україн-
ства. У вересні 1920-го тодішній гауляйтер народної
освіти Затонський змушений був розсилати в освітні
установи України розпачливу телеграму: «Необхо-
димо обратить внимание на Каменецкий державный
украинский университет. Каменецкие коммунисты
находятся в плену у петлюровской интеллигенции.
Реальных сил для поддержки университета в Каменце
нет. Контингент слушателей никчемный. Безработ-
ные девицы и поповичи. В самом университете про-
должают заседать выжившие из ума старцы и научные
светила вроде гетмановского, затем петлюровского
скарбника Лебедя-Юрчика, который читает там
финансовое право. Профессора недурно устраиваются
за счет университета и поглядывают на запад. Всех их

следует разогнать. В том виде, как он существует сей-
час, университет компрометирует соввласть».
Тієї осені 1918-го, якраз на початку, видалися кіль-
ка таких погожих днів, що нестерпно кортіло кинути
все і просто побродити віденськими парками — неспіш-
но собі брести, шурхотіти й човгати безтурботно ногами
в опалому листі, що чистісіньким золотом зблискувало
та переливалося, хіба що не здатне було металом ви —
дзвонювати, або, сівши на лавку, дивитися, як відрива-
ється раптом кленовий листок і, злегка гойднувшись,
наче вагаючись сперш, робить коло, потім друге,
повільно все більшим колом ширяє, щоб спокійно й
покірно лягти у тебе до ніг. Але на розкіш таку В’ячес-
лав Казимирович аж ніяк сподіванок не мав, бо щоден-
ні клопоти спадали рясніше листя на охайних доріжках
у віденських парках; на додачу ще й хворість нова нега-
дано приключилася. У приватному листі він тільки
мимохіть якось докинув: «Я Вам не писав, що у мене з
прищика на шиї, котрий зробився ще в Київі і на кот-
рий я не звернув уваги, витворився нарив. Коли мені
тут його розрізали, оказалась гангрена, і на другий день
мені зробили операцію, вирізавши всю згангреновану
часть до самого горла».
— Кільканадцять годин пізніше, — філософськи
розмірковував лікар по операції, перебираючи пова-
гом пальці, мов відраховував ті години, — і стругали б
вам дошки на останню хату.
На якийсь час Липинський візити та прийоми зму-
шений був перекласти на Токаржевського, але до
Пауля фон Гінце, державного секретаря закордонних
справ Німеччини, був змушений їхати сам — не впер-
ше вони мову вели про відносини з Польщею.
Як постав Липинський ще з бинтовими пов’язками,
в бандажі на порозі у держсекретаря, то той тільки
спантеличено й перелякано повіками кліпав, мов ото

заявився до нього привид із замку Шонбрунн і заточу-
ється зараз у дверях. Але нівроку, добре пройшла роз-
мова, чемно та привітно прийняв, обіцяв, що укра-
їнські інтереси в перемовинах про Польщу будуть
взяті під пильну увагу.
Несподівано для себе В’ячеслав Казимирович у хво-
рості своїй навіть користь знайшов, бо тепер, позбав-
лений на деякий час зустрічей, міг щільніше попра-
цювати і з шкільництвом, і з пресою. Давно перестали
світитися й зблискувати вогники з вікон на нічних
хвилях Дунаю, а він все ще шелестів газетами, ноту-
вав і ставив галочки чи знаки запитання на полях
видань — знаків запитання чомусь з’являлося дедалі
більше. Висновки інколи, по роздумах, випливали
цілком несподівані, коли зосереджено прослідкувати
шляхи-доріженьки інформації, а ще приводи публіка-
цій. «Звертаю Вашу увагу ось на яку справу, — напи-
ше в листі до Дмитра Дорошенка. — При австрійсько-
му командуванні у Київі єсть такий п. Herman,
Vertreter des Kriegspresseguartiers. Се польський
жид, який, між инчим, все присилає тут до Відня
справозданя, що на Україні ніяких Українців немає,
що ніхто по українськи не говорить і т. ин. На підставі
його рапортів АОК припинило видавання часописі
«Відродження України», яка посилалась в великім
числі на Україну і яку сей пан нищив, пишучи, що
розносчиків, які її продають, б’ють на вулицях.
Одночасно за його посередництвом «Последния
Новости» закупили тут велику кількість паперу. Він
звістний ще тим, що зорганізував антиукраїнський
шпіонаж у Київі. Треба б, думаю, зажадати, щоб сього
пана забрали з України».

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.