15
Інколи видавалося Липинському, що доля людська
чимось нагадує мандрівку одинокого плавця на бла-
генькому човнику, який долає велетенські і грізні
океанські хвилі: то підносить велика вода той човник
угору, певність якусь вселяє і вже з гребеня хвилі
горизонт вдається уздріти, а то знову кидає униз, у
бездну, аж від того піднуджує, і тепер плавцеві треба
махати якомога прудкіше веслом, аби не накрив його
вал води за спиною.
— Дозвольте Вам передати, Ваша Світлосте, рати-
фікаційні грамоти Берестейського договору, підписані
власноруч німецьким імператором Вільгельмом ІІ і
болгарським царем Фердинандом, — як вимовляв ці
слова В’ячеслав Липинський у серпні 1918 року в
Києві, звертаючись до Павла Скоропадського, то голос
його трохи хрипів, мов необачно напився напровесні
надто холодного березового соку. Українська справа
таки відбулася. Ратифікаційними грамотами з турець-
кою стороною він уже обміняється після повернення
до Відня з Києва.
Уже двадцятого липня, навіть два тижні не випов-
нилося по тому, як вручив він вірчу грамоту міністро-
ві Буріану, барон Микола Василько влаштує прийом у
Відні на честь українського посланника. Австро-угор-
ський міністр Іван Горбачевський, довічний посол ві-
денського парламенту Юліан Романчук, посли Кость
Левицький і Євген Петрушевич, митрополит Андрей
Шептицький слово «Україна» теж вимовляли інколи
голосом, мов і вони необачно сьорбнули того надміру
холодного соку березового.
За Холмщину граф Буріан тріпав нерви Липин-
ському так, як тріпають лляне волокно у терниці

удома в Затурцях, ще й гребінкою прочісувати не забу-
вав. Дійшло врешті до гострої розмови з міністром:
— Ми отримали від свого правительства повідом-
лення про те, що цісарське королівське правительство
Австро-Угорської імперії анулювало дане ним при
заключенні миру в Бересті зобов’язання, — Липин-
ський говорив різко і категорично, бо граф виморив
В’ячеслава Казимировича так, що й в очі йому не хоті-
лося зараз дивитися. — Правительство ваше мало най-
пізніше двадцятого липня сего року предложити зако-
нопроект про виділення від королівства Галичини
областей Східної Галичини і злучення їх з Буковиною
в один коронний край. Предложення мало одержати
силу закону. Факт цей був потверджений вашою ексе-
ленцією у розмові зі мною двадцять четвертого липня
сего року.
Багатодосвідчений царедворець, дипломат і фінан-
сист Буріан крутився, як на полюванні лис, який
потрапив в загінку, але все ще не вірив, що його пра-
порцями обклали навкруг.
— Ваша сторона не виконує зобов’язань, — і граф
узявся на пальцях, немов школяр, що інакшої лічби
не відав, перераховувати недопоставлене збіжжя,
м’ясо та інші продукти.
«Холера б тебе вхопила, — подумки лаявся
Липинський, поки граф метеляв хвостом, вигадуючи
все нові аргументи, аби викрутитися від виконання
Берестейської угоди. — Мало тобі врізав тоді прем’єр
по писку, якщо я тільки не сплутав тебе з іншим міні-
стром».
Віденські українські парламентарі якось йому опо-
відали, як на одному з засідань прем’єр раптом почав
незрозуміло чому смикатися, то біліти, то червоніти,
підскакувати на сидінні, мов то була під ним гаряча

пательня. А врешті зірвався з місця, та як вліпить під
вухо найближчому міністрові, здається, то був
Буріан,а тоді ще й з другої руки почастував…
— Що там скоїлося? — у перерві спантеличено
запитували в депутата Дідушицького, який поряд з
ними сидів.
— Та я шпилькою штрикав в одне місце прем’є-
ра, — зізнався парламентар, що був мастаком на екзо-
тичні вигадки. — А прем’єр подумав, що то міністр…
«Мало, таки мало тобі, графе, — злився Липин-
ський, — відважив по щирості тоді прем’єр».
Кілька місяців вовтузився, як кіт із салом, В’ячес-
лав Казимирович з лукавим графом, навіть радив
Дмитрові Дорошенку вдатися до крайніх кроків.
Якщо, мовляв, Австрія відмовляється від ратифікації
Берестейської угоди чи Холмщину прилучать до
Польщі насильно, то слід відкликати з Відня наше
посольство. Це болючіше вдарить по Австро-Угор-
щині, аніж Україні завдасть збитку, бо Австрії їсти
хочеться, вона потребує більше економічних відносин
з Києвом. А у Відні на той час можна лишити хіба
одного урядовця для полагодження тих чи тих поточ-
них справ.
Після того, як до Берліна з’їздили гетьман, Федір
Лизогуб і Дмитро Дорошенко, таки все розв’язалося
на дипломатичному рівні. Вже й Олександра Скоро-
писа-Йолтуховського призначили губернським старо-
стою Холмщини і Підляшшя.
А ще до Липинського прийшло визнання — як до
історика та літератора. Років шість чи навіть більше
збігло, як праці, що їх написав В’ячеслав Казими-
рович, раптом набули нового звучання. В газеті
«Діло» за п’ятнадцяте серпня 1918 року в «Листі
з України» він знайшов відгук про власну кни-

гу: «Популярною серед української інтелігенції в
Галичині була книжка теперішнього посла укр.
Держави у Відни п. Липинського «Z dziejów Ukrainy».
Не знати, чи автор був певний, що його книжка відо —
грає колись таку велику ролю в життю української
держави. Наклепи польської преси на українство, — а
спеціально на українську державу — заєдне вислізу-
вання, відсуджування українського народу від всякої
культури, твердження, що в українськім суспільстві
жиє лиш дух руїни й анархії — обурили багато тутеш-
ніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осто-
рінь українського життя. Ці люди почали вертати до
українства — українською мовою. І то гарною воло-
діють добре, бо навчились її прямо від народу.
Поміччю в повороті до народу стала книжка п. Ли-
пинського. Трудно її дістати, а за відступлення пла-
тять грубі гроші. І зустрінете нині ще недавного ніби-
то «поляка», як він з завзяттям студіює цю книжку, а
наслідок — він віднаходить себе — він стає українцем.
І приходиться мені — коли на те гляджу — сказати
щире «спасибі» авторові, бо ролю, яку сповняє сучас-
но його книжка, згодом щойно належно українське
громадянство оцінить».
…І раптом той човник з плавцем поміж безкраїх
хвиль океанських, поминувши черговий пінистий гре-
бінь, стрімко пішов униз — рухнула Австро-Угорська
імперія, так і не встигнувши обмінятися вже навіть
виготовленими грамотами про ратифікацію Берестей-
ської угоди, спалахнуло і гоготіло полум’я революції в
Німеччині, губернського старосту Скорописа-Йолту-
ховського арештовано у Бересті, щойно настала на
терені влада польська…