Діти Яфета: роман - Іван Корсак

17 (Горів його дім…)

загрузка...

17
Горів його дім у Русалівських Чагарах.
Він метався світлицею в напівпам’ятстві, гатив
кулаками у двері й пробував виламати їх плечем, та
все намарне; між тим крізь щілини вужами вповзав
сизуватий дим, спершу стелився підлогою, далі підні-
мався все вище і вище, вже й до пояса став сягати,
забиваючи подих та рвучи й без того хворі легені,
полум’я гоготіло ззовні, червоні його язики вививали-
ся за вікном, знущально й злостиво сміючись, зазира-
ли крізь шибки, а Липинський все лупцював у двері…
— Рами віконні ламайте, рятуйтеся! — голос Левка
Зануди ледве чутно лунав десь з-за стіни.
Як же воно так, змайнула подивована думка в
Липинського, Левка ж тоді вбили злі люди, вже й
могила досі травою поросла, а він усе ще гукає через
роки, йому порятунок радить?..

В’ячеслав Казимирович прокинувся і тяжко
закашлявся, мов той сизий ядучий дим справді
щойно лещатами безжальними чавив йому груди, той
сизий дим, що бридкими вужами вповзав у кімнату,
міг зі сну якимось дивом впозти у життя, в цей досві-
ток, що займався за вікном його віденського помеш-
кання.
Липинський не вельми то досі вірив у сни і прикме-
ти, але цього разу, прокинувшись, почувався чомусь
негаразд, щось гірке залишалося на душі, мов у домі,
коли після справжнісінької таки пожежі ще довго
лишається, як не провітрюй, гіркуватий запах горіло-
го. Навіть коли вже був у посольському кабінеті,
зоставався той дух погорілля, незрозуміла і непоясни-
ма тривога, і він мимохіть, геть по-хлопчачому, кіль-
ка разів навіть підшморгнув носом, ніби упевнитися
хотів, що то лиш обман, то ще сон не до кінця вивіт-
рився з думок.
Цього разу, попри скепсис до снів і прикмет, непо-
яснювана тривога раптом підтвердилася.
Найперше на порозі постав Андрій Жук зі свіжим
дипломатичним пакетом.
— Полковника Болбочана розстріляли, — замість
«добридень» проказав упівголоса.
Знову горіле, лише дужче, почулося у повітрі.
Боже милий, що діється, думав Липинський, при
нашім страшнім убожестві на людей, коли кожна сві-
дома і чесна одиниця на вагу золота важиться. А
Болбочан, В’ячеслав Казимирович твердо певен, був
одним серед найвизначніших українців, які пристали
до національної роботи допіру в часи революції, дещо
пізній, але пристали щиро й усією душею.
Липинському оповідали про похід Запорізької
дивізії Петра Болбочана в Крим, хоч від крутійства з
півостровом перед підписом договору у Бересті душа

загрузка...

кривилась і мерзла. Але не захоплюватися Болбо-
чаном він просто не міг.
Уночі, як тільки зорі зблискували й кришилися на
раптово потривоженій весняній воді, українське вій-
сько брало Сиваш. То нездійсненне було б, якби не
козацька зухвалість та витончена психологічна гра
командирів, — стрімко просувалася Запорізька диві-
зія півостровом, з наскоку захопивши Джанкой, і ось
вже вона на вулицях Сімферополя.
— Ніде по всій Україні, — оповідатиме згодом учас-
ник походу, — не стрічали нас з такою непідробною
радістю, як зустрічали нас і вітали тут, в Сімфе-
рополі…
Воно й зрозуміло: на вулицях, після втечі більшо-
виків, ще хиталися на вітрах тіла повішених, ще не всі
вікна в домівках засклили після погромів червоних.
Рідко біда самотиною ходить, тож оскільки
Німеччина собі накинула виголоднілим оком на ласі
для них кримські простори, то війська генерала фон
Коша оточують українців та враз беруть під контроль
найважливіші в місті вузли.
— Скласти зброю, здати майно. Ви інтерновані, — з
прусською прямотою висунув генерал ультиматум.
Мовляв, пояснила німецька депутація, за Берестей-
ською угодою то не ваше, нічиє майже лишилося, то
вже ми тут господарі. І папери перед Болбочаном, як
карти ворожка, переконливо розкладають:
— Ми давали запит у Київ, і нам з міністерства вій-
ськових справ УНР відповіли, що про вас вони зовсім
не знають та ніяких завдань воювати в Криму не дава-
ли нікому.
Отакої…
Тим часом Болбочан розробив два паралельних
плани звільнення Криму від червоних частин, а

німецькому командуванню висунув зустрічні вимоги:
Запорізька дивізія відступить лише після наказу
повноважних на те своїх урядовців, зброї не віддасть,
хоча рух транспортних і санітарних частин, як ком-
проміс, готова узгоджувати з німцями.
Слава Богові, прибув генерал УНР Зураб Натієв,
безпосередній начальник Болбочана, і, як старший
військовим званням за фон Коша, залагодив кон-
флікт.
Між тим німецьким штабістам вдалося якось нала-
годити зв’язок з Києвом, але звідти Петрові Болбочану
по черзі надходило:
— Україна не забуде ніколи жертовності Запорізь-
кої дивізії.
А ще через півгодини:
— Радимо прийняти вимоги німецького команду-
вання.
У цій безтолковщині немалого труда вартувало
Петрові Болбочану зберегти боєздатність дивізії.
А вона таки зберігалася, як лишався беззмінним
напис на дивізійному прапорі довкола тризуба:
«З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за
Україну!» І сам Петро Болбочан, і його запоріжці не
належали ніколи до тих, про кого гірко згадуватиме
О. Вишнівський: «Ці «отамани» вирушали окремими
потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи
не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не
хотіли, наказів не виконували й чинили лише те,
що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з
пляшками в потязі, а поза потягом — з людністю
містечок…
Головний отаман, який… завжди тяжко переживав
подібні ексцеси, видавав із цього приводу найгостріші
накази».

Ті накази здебільшого не виконувалися.
Липинський терпіти не міг безвідповідальності та
розхристаності не тільки в великому, а й в найдрібні-
шому на позірний погляд: нещодавно зовсім розлюту-
вало, аж позеленів з образи, коректорське нехлюй-
ство. В його публікації про українську гетьманську
традицію, якій надавав неабиякого значення, замість
«германське варварство» раптом читає… «гетьманське
варварство».
Андрій Жук, розкладаючи на столі перед Липин-
ським свіжу дипломатичну пошту, трохи вагаючись,
докинув:
— Може, воно якось по-іншому ще склалося б, якби
Болбочан не був таким йоршистим…
В’ячеслав Казимирович тільки головою покру-
тив — так, мов була вона якась окремішня і не зовсім
слухняна, тож тепер мусив її ліпше на плечах припа-
сувати. Він ще раніш ознайомився з відкритим листом
Петра Болбочана Головному отаманові, членам Ди-
ректорії, прем’єр-міністру, начальникові Генераль-
ного штабу, головам Українського Національного
Союзу і Українській партії соціалістів-самостійників.
«Ви думали тільки, — гнівно писав Болбочан,– над
всякими сортами соціалізації, Ви думали й думаєте
над тим, як найкраще й найдовше зруйнувати
Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над
тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським
товаришам-большевикам, аби не казатися в їх очах
противодемократичними. Ви не бачите того, що цим
плодите на Україні таких же товаришів-большевиків,
і не бачите того, що через большевизм ведете Україну
до «Єдиної Росії»…»
Липинський гадав, що вдача Петра Болбочана у
чомусь схожа на його: він теж у Харкові вчинив би так,

як без вагань робив той. Коли там зібрали «робітничий
з’їзд», який став закликати до повалення Директорії,
Болбочан враз розігнав це проросійське збіговисько.
Схоже сталося зі з’їздом Селянської спілки на Полтав-
щині, що не визнавала української влади і підбурювала
люд боротися з нею. Власне, армія УНР трималася на
Запорізькому корпусу Петра Болбочана та на Січових
стрільцях Євгена Коновальця. І коли за доносом таємно-
го чекіста Омеляна Волоха, чоловіка арештували і зго-
дом перевезли до Києва та розмістили в готелі «Конти-
ненталь», де в сусідньому номері мешкав тоді Симон
Петлюра, а поряд жили інші очільники Директорії, то
чомусь ні Головний отаман, ні будь-хто з них не знайш-
ли часу поцікавитися долею уславленого командира.
Ще за Петра Болбочана пробували заступатися його
побратими. П’ятнадцятого червня бійці-запоріжці
звернулися до уряду з постановою: «З болем у серці та
ненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досі
продовжують цю руйнацію, ми… зазначаємо, що
життя отамана Болбочана ми рахуємо під персональ-
ною відповідальністю членів уряду УНР. Отамана
Болбочана ніхто не має права відірвати від нас, бо він
є наш старий працівник, людина освічена, патріот,
вояк-лицар і заплямованість його честі не доказана».
Спільно із Січовими стрільцями запоріжці намірили-
ся навіть потяг з урядом захопити і утримувати його
доти, доки не звільнять їхнього командира. Звинува-
чення Болбочана у спробі вчинити переворот вони
щиросердно вважали вигадкою і злою нісенітницею.
— А це опис допитів та його останніх днів, — мовив
Андрій Жук і поклав на стіл Липинському окремий
аркуш паперу, мовив так, наче йому щось заважало
говорити, мов камінець який десь у роті тримав, ска-
зав і відразу вийшов.

В’ячеслав Казимирович повільно читав, як свої
катували полковника Болбочана в останню ніч, як
кров’ю стікав і врешті збожеволів.
— Симулює! — не вірили і катували далі.
Спершу двічі виводили його на розстріл, копали
яму і стріляли сліпими патронами. А наприкінці дня
двадцять дев’ятого червня було винесено вирок —
такий самий, як раніше виносили йому по черзі боль-
шевики і білогвардійці.
Вивели Болбочана востаннє на розстріл, і стрільці
підняли рушниці.
— Вогонь!
Натомість тиша стояла, навіть дихнути стрільці
боялися.
Удруге лунає команда:
— Вогонь!
І цього разу тишу ніщо не порушило, лише зловісно
каркнула десь збоку ворона.
Тоді начальник охорони, розчервонілий, мов буря-
ковим соком щойно вмивався, вихопив пістолет,
вистрелив напівпритомному в голову і за комір пово-
лік до готової ями.
Липинський, не дочитавши останні рядки, раптом
знову закашлявся, той ядучий нічний дим пік і
роз’їдав побиті ще окопною бідою легені, він судорож-
но й жадібно заковтував повітря, тримаючись руками
за груди…
Урешті, як попустило трішки, без вагань узяв перо
і чистий папір — Липинський писав заяву про власну
відставку.
— Факт розстрілу отамана Болбочана, — не втихо-
мириться душа і через роки, — се тільки вище, видні-
ше полум’я того процесу самоспалення, в якому зго-
ряє наша хата…

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.