26
Задощило знову, вплелася сіра негода, кисла осінь
у німецькому містечку Райхенау ще нуднішою видава-
лася Липинському, аніж у далеких Затурцях — в таку
пору хворість його молоділа. Він почав писати листа
Дмитрові Донцову напівлежачи, бо несила було навіть
звестися, а писати, не відкладаючи, мусив: і так затри-
мався з відповіддю на його попередній лист, просив
дарувати йому, тож вибачатися ще раз зовсім не випа-
дало.
Поклавши кілька перших рядків на папір, В’яче-
слав Казимирович на мить зупинився. Звиклий до чіт-
ких формулювань, він мав насамперед подумки окрес-
лити речення. Якийсь час просто дивився у вікно, де по
шибках ліниво спливали дощові краплини і де, вітром
занесений, до скла притулився жовтий кленовий
листок, мов просився у дім від сирої нудної мряки;
великий такий, лапатий, з чорними цятками поміж
прожилок, листок той дивом хіба на шибці тримався.
Липинському в листі не хотілося просто відбутися чем-
ністю чи напустити отої осінньої, як за вікном, мряки
літературної, продумати аргументи він мав конче, бо
не медом намащені будуть слова, а незгода гірка в них
звучатиме; мусив відверто сказати:
«Прикро мені, що нам з Вами, мовляв, не по полі-
тичній дорозі і ще прикріщі Ваші думки про одного з

наших співробітників. Скажу Вам щиро: якби з того
гуртка нашого, довоєнних українських самостійників
європейського складу, було менше «привати» — спра-
ва Українська сьогодня б не пропадала… Нездатність
до витворення власної організованої аристократії,
брак у кандидатів до неї аристократичного духа, який
єсть перш за все духом сили і любови — ось проклят-
тя України. У всякому разі, я як завжди бороню Вас,
так само буду боронить і Скорописа, бо вважаю, що
помимо всіх глибинних різниць між вами, по суті і
Ви, і він в європейському розумінню того слова —
Патріоти…»
Чого ж воно так, думав Липинський, чого ж в еміг-
рації нашій осіння сира незгода як вплуталася, то й
досі нема просвітку; всі вони, або майже всі, є дітьми
Яфета, порядні і нелукаві, чом доводиться Скорописа-
Йолтуховського боронити від Донцова Дмитра, а
Донцова од такого ж інтелігентного Скорописа? Всі ж
бо покинули статки, маєтки, чи заробітки, чи стан сус-
пільний поважний, покинули сім’ї, стиснувши серце,
нерідко під загрозами грізними, і не в пошуках яко-
гось примарного золотого руна чи інших скарбів поки-
нули, подалися з землі своєї або викинуті зі зневагою
були з неї щенятами; чом воно так? Може, тому що за
незнаними досі законами в кожного одночасно тече
кров і Яфета, і Хама, просто питання в відсотках, хто —
зна, може те дослідять колись велемудрі вчені…
Він напише-таки давно задуману працю про Яфета і
Хама, про обох цих кревних синів на його землі, на
якій вигодувалися і зростали. Він чесно напише, як
непросто долати та впокорювати розбурхану і розхрис —
тану хамську стихію, як у собі помогти Яфетові:
«Хамство це мусить пізнати без страху, до самого
коріння, кожний не трус, не позер, не фразер; кож-
ний, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над

Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любовю
синівською з пониження піднести, перемігши хамство
кругом себе і перш за все в собі».
Таке вже життя повелося в Липинського, що мусив
частенько спілкуватися з лікарями та час до часу ана-
лізи крові здавати. Якось попросився було глянути під
мікроскопом, яка ж у нього та кров — клітини рослин
не раз, і не два в мікроскопічному збільшенні бачив,
як вчився агрономії у Кракові, а от крові якось не
доводилося досі. Він без пояснень, звісно, спершу не
знав, як дрібнюсінькі ті тільця відрізняти, інше ж на
думку спало. Малесенькі часточки, ті тільця дрібню-
сінькі, які понесуть по судинах поживу і кисень, під
скельцем мікроскопа штовхалися хаотично і безтол-
ково. Отже, з них ніякого зиску тілу, мимовільно
подумалося, як не буде якоїсь сили, не буде чогось, що
стисне у струмінь їх та направить до цілі, Творцем і
природою предковічною писаної, — в кроля чи люди-
ни, птахи чи жаби — а робить те діло серце, двигунчик
невтомний.
Так і тут, в еміграції, всі вони лише дрібні кров’яні
тільця, що спиняться поступово, затихнуть і висох-
нуть, як оті, що під мікроскопічним скельцем, коли не
буде кому їх стиснути в струмінь.
Доки вагання тривали, було одне, а як зійшлися на
постаті Павла Скоропадського, на його гетьманській
персоніфікації, то всі сумніви і балачки мали лиши-
тись десь там за спиною.
У Румунію, в Бухарест, Андрієві Білопольському
несла пошта слова В’ячеслава Казимировича:
«Не зневірюйтеся першими невдачами і конче
постарайтеся закласти місцеву хліборобську органі-
зацію. На мою думку, мусить вона бути автономна, як
наш Союз Варшавський, важно тільки, щоби визнава-

ли і надалі авторитет Павла Петровича та готувались
до майбутнього зїзду в зимі хліборобських органі-
зацій».
Науковий львівський щоквартальник «Богосло-
вія» звернувся до В’ячеслава Казимировича з прохан-
ням участі в ювілейній книзі, присвяченій митропо-
литові Андрею Шептицькому. Липинський не мав
серця відмовити, але й участь взяти не було змоги:
пошана моя, відповідав, до митрополита не дозволяє
мені виконати свою працю наспіх і зле. А виконати її
добре не можна, бо тут, на чужині, бракує потрібних
для праці джерел, та й нездужає він якраз тяжко. Але
ґрунтовний лист цілковито відповідав науковій солід-
ній розвідці. Дві постаті В’ячеслав Казимирович
поряд поставив:
«Власне з таких найглибших і найміцніших істо-
ричних підкладів нації виросли: і найвидатніший
представник нашої Влади духовної — Церковної, і
найвидатніший представник нашої Влади світської —
Державної. Тому, незважаючи на всі ріжниці, які від-
било на них наше вікове розшарпання Української
Землі, обидва вони — і нащадок галицьких бояр та
митрополитів, Андрей Шептицький, і нащадок
козацьких гетьманів, Павло Скоропадський — дійш-
ли в своїй природній еволюції до творення реальної
Української Держави, йдучи до неї двома споконвіч-
ними шляхами: шляхом Церкви і шляхом Меча…»
У Торонто головному обозному Січової організації
Канади Володимирові Босому через океанські хвилі
долітали слова В’ячеслава Казимировича:
— Всі ми об’єднуємось біля персоніфікуючої нашу
державну ідею особи гетьмана Павла Скоропадського
і біля його Роду, і всі ми підлягаєм йому через безпо-
середні наші влади тих організацій, до яких нале-
жимо.