Діти Яфета: роман - Іван Корсак

27 (Від Чикаленка не сховалася…)

загрузка...

27
Від Чикаленка не сховалася втома на зятевому
обличчі: посіріле якесь воно, навіть з відтінком жов-
тизни, мов аркуш газетного паперу, що пролежав
кілька днів на підвіконні під прямим сонячним проме-
нем. Олександр Філаретович заїхав в Карлсбад прові-
дати тестя — власне, заїхав попутно, бо прямував на
Берлін, аби здобути там гроші для В’ячеслава
Липинського.
— Лікарі посилають В’ячеслава Казимировича у
Швейцарію, — оповідав мету подорожі Скоропис, —
кажуть, що він довго не видержить, коли не виїде
туди.
— Шкода мені дуже цього чоловіка, — розумів кло-
поти зятя Євген Харлампійович. — Як там не було б,
але то один з найцінніших наших робітників.
Про нехитре здоров’я В’ячеслава Казимировича ще
раніше розказувала дочка Вікторія, коли мова зайшла
про другий випуск «Хліборобської України»:
— То досить велика книжка, і є в ній багато солід-
них статей. Особливо, кажуть, гарна стаття Липин-
ського. На жаль, він дуже некріпкий: оце недавно про-
лежав знов майже місяць з температурою тридцять
дев’ять з лишнім; якийсь грип, мовлять, а я думаю, що
у нього також легені хворі, а од легенів вже ослабло
страшно і серце. Треба спокій, а він дуже працює,
боїться, що умре з голоду, бо грошей за душею ніяких
не має. А мусить слать ще жінці й дитині в Галичину —
і ті нічого не мають. Тут ще й на «Хлібороба» треба:
друк тепер коштує страшенно, ось тому так довго аль-
манах не виходить, що все бракує грошей, а позичить
ніде.
Чикаленко не раз у думці сердився і на зятя, і на
Липинського, і на всю їхню затію зі Скоропадським.

загрузка...

Євгена Харлампійовича переконують, що Скоропад-
ський є людиною надзвичайно сміливою, рисковитою і
тепер це вже зовсім не та невиразна постать, що була
1918 року — він набрався досвіду, став свідомим укра-
їнським націоналістом та самостійником, розвився
політично взагалі…
Ну як же ці милі й самовіддані люди не втямлять,
гадав Чикаленко, що монархії не на часі, хай і в формі
для наших земель традиційного гетьманату, монархії
та імперії всюди падають, як струхлявілі й зогнилі
дуби, люд обирає тепер якийсь демократичніший
путівник… А Липинський всієї моці до того ж докла-
дає, аби теоретичну, якусь ідеологічну підвалину під
задумку ту непевну підкласти. «Як можна в сей час, —
писав у щоденнику обурений Чикаленко, навіть не
обурений, а такий роздратований і злий, аж між
рукою та сторінкою щоденника, видавалося, іскри
сердиті проскакували, — коли людство стремиться до
визволення, виходити на світ Божий з ідеєю монархіз-
му, автократизму і т. д. Я розумію, що можна говори-
ти про часову диктатуру, бо тепер на Україні ні парла-
ментаризм, ні радянські форми не зможуть привести
до порядку розбурхане море, втихомирити отих звірів
ненажерії. Для них дійсно треба якогось «усмирите-
ля», але возводити се в систему, проголошувати прин-
цип «единовластия» в часи, коли валяться трони,
коли людство отим єдиновластієм доведене до розва-
лу, до повної руїни, шукає нових форм, які б врятува-
ли його, повернули до норми життя, заснованого на
справедливості, на знищенні визискування одними —
других. Не розумію! Не розумію особливо тому, що ці
ідеї виходять від людей, яких я вважав здатними до
державного творчества».
З іншого ж боку, наше населення так змучилося,
гортав думки Євген Харлампійович, так втомилося від

безладдя, анархії та большевицького раю, що радісно
стрічатиме і Скоропадського, який вже раз довів, що
він здатен створити державу, в якій запанують спокій,
лад і можливість жити й працювати; а коли й трапля-
лися надужиття (каральні експедиції тощо), то дуже
вони були гуманними порівняно з большевицькими,
бо тоді не розстрілювали, тільки шомполами били, та
й то наперекір Скоропадському…
Зрештою, вишукуючи сьогодні кошти для хворого,
людяно чинить зять ще й тому, думав Євген Харлам-
пійович, що колись самому Скорописові і дочці
Вікторії в лиху пору неабияк Липинський у поміч
став. Як вибралися вони з того жаху на своїй землі до
Відня, то негадано занедужав серйозно Олександр
Філаретович та надовго зліг. А вибралися вони хіба з
благенькими чемоданчиками і без ніяких запасів.
— Липинський нам дуже багато поміг, — оповідала
згодом Вікторія. — Ходив часто до хворого Олександра
Філаретовича, виробив там документи, виплатив
гроші…
Пам’яталося Чикаленкові зізнання самого Липин-
ського про перепони й пороги в такому многотрудному
в їхньому становищі видавничому ділі:
— Нашу невеличку літературу видаємо власними
коштами, то все тяжче долається, бо належимо до тих,
які на революції не заробляли, а все, що мали, стратили.
Така ось доля чистісінького поміщика, до того ж
потомственного, В’ячеслава Липинського, як, зреш-
тою, і його, Чикаленка, багатія-буржуя з далеких та
завше милих, незабутніх ніколи його Перешор… Та й
Скоропадський до схожих буржуїв належить: як став
гетьманом, то запропонували йому в Маріїнський па-
лац переїхати. Відмовився він одразу, не хочу, казав,
як Керенський, у час людської біди чорної в палацах
жити. Мешкав в одному будинку зі штабом та охоро-

ною, дочкам дали тісну кімнатку під дахом, а синові
малому Данилові взагалі місця забракло, то у ванній
кімнаті спав. Зараз же гетьманша професійно шиє,
господарюють усі, город тримають, свиней, курей і
навіть козу. А тим часом члени Директорії порозкра-
дали своїм партіям, як оповідали Євгенові Харлам-
пійовичу обізнані люди, по десятку мільйонів, а коли
розбігалися після катастрофи, то кожний з них повіз
із собою по мільйончику. Виправдовувалися тим, що
ці гроші їм дала партія за витрачену енергію і нерви
під час будування Української держави.
У щоденнику Чикаленка залишиться про це кілька
рядків, таких суголосних рядкам Липинського про
Хама і Яфета:
«Хамська вдача зосталась вірною собі, і ці добродії
живуть тепер розкішно скрізь по заграницях, дивуючи
всіх розкиданням грошей, і скандалізують Україну.
В Бухаресті, кажуть, кокотки заявили місії претензію,
що українські високопоставлені гості розплатилися з
ними гривнями, яких ніхто не приймає, і в такий спосіб
обманули їх…»

 

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.