Діти Яфета: роман - Іван Корсак

30 (Якби раптом на Водохреще…)

загрузка...

30
Якби раптом на Водохреще в затурцівському лісі
сніги дивом розступилися і зацвіли анемони, вкри-
ваючи білим, як той же сніг, рясним цвітом зазеленілі
галявини, чи Турія з добрадива потекла у зворотний
бік, то й то Липинський був би менше вражений, поди-
вований і спантеличений. «Як же так, — не йняв віри
В’ячеслав Казимирович, — як могло таке трапитися?
Павло Скоропадський, ні з ким не порадившись, не
спитавши нічиєї думки, поїхав у Будапешт і там під-
писав самочинно акта, в якому від імені будучної дер-

жави нашої вирікся на користь Угорщини всіх укра-
їнських прав до Руси Прикарпатської… За те зажадав
він від угорців п’ятдесят тисяч пенго місячно впро-
довж трьох років, згодився потім на менше, врешті не
отримав анічогісінько, окрім двох полювань, на які
його перед тим запросили. Так і вернувся ні з чим в
Берлін, оставивши на угорських руках підписаний
ним власноручно акт. Такого і в сні хворобливому не
уявити…»
Гнів упереміж із образою низонув В’ячеслава
Казимировича так, як досі навіть у грудях ще біль не
низав, видавалось йому, аж під нігтями від того заще-
міло: як же статися таке могло? Той біль пробував
передати Липинський Теофілеві Горникевичу, греко-
католицькому священику, в минулому капеланові
Української Галицької Армії:
«Пана Скоропадського я не обвинувачую в «нечи-
стоті ідеї», бо він своїх ідей не має, а обвинувачую його
в нечистоті політичних методів і в політичній безха-
рактерности та неморальности».
Липинському думалося, що він марне і забагато про-
щав до цього, силячись десь на денці душі віднайти
виправдання необачним чи хибним крокам Павла
Петровича, певне, куди жорсткіше мав він чинити і
жорсткіше у вічі казати правду гірку Скоропадському:
тоді не сталося б такого, він винуватий сам, але надалі
такого кисільного всепрощенства не допустить.
«Коли Гетьман в 1918 р. одночасно обіцює Росіянам
відбудувати Росію, а Українцям — збудувати Україну;
коли він, під час мого у Відні і Дорошенкового у Київі
протесту проти анулювання договору щодо поділу
Галичини, заявляє графові Форгачу, що він не тільки
проти цього анульовання нічого не має, але що буде
радий, як австрійський уряд забере з Великої України
всіх Галичан; коли він клянеться у вірности Німцям, а

загрузка...

одночасно посилає в Ясси заключати договір з
Антантою і в результаті, не потрафивши зібрати коло
себе хоч би такої жменьки людей, як це зробив
Петлюра, втікає з України сам один під опікою
турецького посла, — то все це можна пояснити рево-
люційними часами і незвичкою військової людини до
політики. І я це так в 1918–20-тих роках поясняв. Але
як ця сама людина повторяє ці самі методи вже на
еміграції, де був час все передумати і всьому научи-
тись, — коли мені в Бадегу дає слово чести, що нічого
без мого відома робити не буде, а повернувши до
Берліна слово це ломає і з мене робить божевільного;
коли офіційно веде політику германофільську, а в
Будапешті підписує потрібне перш за все Польщі зре-
чення прав України до Закарпатської Руси на користь
Угорщини; коли складає Заприсяження бути вірним
монархічній класократичній ідеї і берегти організа-
цію; коли повторює за мною, що будуччина України
лежить в обороні Сходу — то це знак, що така людина
непоправима».
Для В’ячеслава Казимировича то була не просто
зрада, а зрада подвійна, бо надійшов йому дивовиж-
ний лист. Його 5 травня 1930 року підписали О. Ско-
ропис-Йолтуховський, С. Шемет, А. Монтрезор,
Л. Сідлецький. І. Лоський, Є. Томашевський. Очам
своїм не вірив, як читав рядки: «Настала для всіх нас
найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що
надлюдська праця над створенням істоти і теорії
нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу
Ваших духовних сил. Вас — творця єдиної теорії
Української Державности — повалила, на велику
скорб нас усіх, тяжка недуга…»
Отакої, відклав ошелешений Липинський убік
листа, тепер до всього тебе ще й оголосили безумцем…
Ти втратив здоров’я й маєтність заради справи, дру-

жина з донькою не змогли жити на чужині в таких
умовах, ти все життя віддавав справі, а тебе на знак
вдячності оголошують несповна розуму…
І закипають у відповідь гнівом рядки, кожне слово,
кожнісіньке речення: «Ще ні одна українська органі-
зація на таку підлу політичну гру не зважувалась.
Почин цій новій галузі політичної культури дали
охлократичні монархічні ступайки із бувших соціялі-
стичних і націоналістичних руїнників. Коли угодно
Вам підготовляти до України мексиканську форму
Гетьманства, то робіть це. Але не смійте змішувати
Вашої плюгавої роботи з святою Ідеєю, яку Бог поміг
мені висловити в моїх «Листах».
Во імя святости і будуччини цієї Ідеї вимагаю від
Вас:
1. Щоб в слідуючім номері «Бюлетеню» був помі-
щений в цілості і з всіма підписами Ваш лист до мене з
5 травня 1930 р.
2. Щоб Ви не сміли цитувати мої твори, як мотто до
Ваших «Бюлетенів».
3. Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як
Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть.
З приводу оцих поставлених мною вимог в ніяку
переписку входити з Вами не буду. Всі Ваші листи
будуть повернуті нечитаними. А коли б Ви оцих моїх
вимог не виконали, то знайду спосіб припинити Ваші
політичні подлости. В. Липинський».
А ще тебе кличуть «не піддаватися нашептам як
злої хвороби, так і злих людей»… От цікаво: хто ж
нашептав тоді, в неблизькому вже 1908-му, об’їхати
круги дідичів правобічної України з відчитом-закли-
ком «Шляхта на Україні», тоді, коли все українство
було соціалістичне, а не соціалісти були серед ворогів
України, хто «нашептав» відродити тобі на еміграції
знеславлену ідею гетьманську, од якої втікали усі,

замість поклонитися?.. Коли вони витримали б на
українськім громадськім шляху те, що судилося ви —
тримати тобі, і не податися, не зійти зі своєї лінії, то
тоді, може, таких закидів не робили б…

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.