32
Біль у грудях над серцем, де була каверна, сперш
обпік жариною невеликою, Липинський прокинувся,
хоч ледве перед тим лише заплющив повіки — і вже
всю ніч не брав сон. З тієї дрібної жарини розгорялося
нестримно, як видалося, справжнісіньке полум’я і
біль охоплював усе більшу ділянку грудей; попри
затиснуті зуби, застогнав мимовільно.
Фройляйн Юля, як за дверима почувся той стогін,
відразу ж схопилася і поспіхом стала вдягатися. Вона
доглядає хворого, її обов’язок — чимось облегшити
біль, проте тут була цілком безпорадна — то, напевне,
Липинський сваритиме, але мусить негайно побігти й
покликати лікаря. Обережно, щоб не скрипнули, при-
чинила за собою двері й пірнула у лютневу ніч, де б’є
просто в обличчя у темені мокрий набридливий сніг.
Лікар зробив укол знеболювального, жар у грудях
трішки притих, але однаково ще довго тлів, як тліє
жарина під шаром попелу, хіба під ранок, коли засірі-
ли віконні шибки, Липинський на якийсь час при-
дрімнув.
Він собі завів твердий розпорядок і незрушно його
дотримувався, чи то сонячно, чи дощить або сніг мете,
чи болить, чи на мить яку відійшло, взимку прокидав-
ся о шостій годині ранку, а влітку ще перед п’ятою,
сам варив чай в електричному горнятку — то було
своєрідною чайною церемонією, тільки не за східним
зразком, а за власне вигаданим ритуалом; і ніхто не

має втручатися чи перебити бодай ненароком той
ритуал.
А насамперед день починався з молитви перед
розп’яттям і старовинною фамільною іконою, з якими
ніколи не розлучався, перевозив їх всюди, де замешка-
ти випадало. Пообіч висіли гравюра Богдана Хмель-
ницького та фотографічні репродукції старих родин-
них портретів; щоправда, висів раніше також портрет
Павла Скоропадського, та зараз на його місці, як легка
тінь, заледве виднівся прямокутник менш вигорілої
від світла стіни.
Випивши чаю, сідав до праці — багацько причин
вигадає життя не працювати; не конче сідати вже, з
самісінького ранку, шепочуть лукаво на вуха спокуси,
можна ж відкласти на потім, але є тільки один спосіб
не втратити день, не змарнувати бодай дрібненьку
крихту життя — трудитися; все повернути можна,
якщо поіржавіє метал, то з руди новий виплавлять,
град виб’є хліби, то наступного року зростуть, от тіль-
ки як зайде сонце, то нема чародіїв чи мудреців його
завернути.
Лише у свята і неділю працювати вважав гріхом. Ще
в Райхенау, коли дужчим був, не пропускав недільних
відправ, тільки в Бадегу, як погіршало, не завжди сил
вистачало. А як надходили Пасха або Різдво, то й сам
помагав охоче святочний стіл лаштувати.
Нагодований достоту самотністю, Липинський
радів, коли до нього приїжджали гості й залюбки коло
них клопотався. Тільки несподіваних відвідин не тер-
пів — ледве налаштувався, як радіоприймач на
потрібну хвилю, зібрався з думками, щоб вистелити їх
рядками рівними, як вистелюють господині волинські
лляне полотно для відбілення на траві, як тут — на´
тобі, думки перебили… А треба ж сідати до праці,
сонця голоблею ніяк не підіпреш, сідати, чи з на —

строєм добрим, чи той настрій десь загуляв і забув
попередити, о котрій годині повернеться.
Ще складніше змусити себе сідати за стіл письмо-
вий, коли не тільки у грудях жар не згасає, а й душа
обпечена, недовірою побратимів недавніх та обмовами
злими геть закіптюжена.
Інколи напливав відчай, такий пекучий, аж зеле-
ний, тоді нестримно манило все покинути, все забути,
пірнути у безвість і небуття — в такі хвилини він про-
сив милосердного Бога наблизити ту останню мить,
про яку не потрібно великої грамоти здогадатися:
половину легень подавно спалила хвороба, друга ж
половина теж напівспалена, себто лишилася одна
чверть…
Той відчай пронизливо зазвучить у розлогому листі
Дмитрові Дорошенку.
«Поки я був здоровіщий, я вів терпеливо своє діло.
Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і два
роки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося.
Сьогодня поволі починаю вертати до спокою. З факту,
що я між Українцями, з якими я всіма силами своєї
душі хотів злитися в одну державницьку громаду —
що серед цих Українців я як був, так і остався «чужим
тілом» — роблю висновок, що ці Українці єсть орга-
нічно нездатні до державного життя…»
Те писатиме В’ячеслав Казимирович лютневого
вечора 1930 року, коли местиме за вікном така кумед-
на метелиця, яку складно від дощу відрізнити, отакий
собі падатиме готовий кисіль. Тихо танула в нього
остання надія, як велика лапата сніжина на склі за
вікном, спершу приклеївшись, повільно повзтиме
склом, худнутиме на очах, аж доки повністю не розта-
не і не збіжить краплиною… Але коли самому
Дорошенкові стане непереливки, той самий адресат
змінить невпізнанно тон і через п’ять місяців покладе

на папір зовсім інші рядки; швидким свої почерком
вестиме рядок за рядком, напівлежачи на веранді —
після санаторію «Віннервальде» Липинський не від-
мовиться від випробуваного способу лікування, чи в
зимі, чи в літі має дві години побути на свіжому гірсь-
кому повітрі, хай навіть як зараз добряче припікає
серпневе сонце:
«Всею душею відчуваю Ваш стан, бо сам три роки
несказано мучився. Чим дальше відходжу від того
світа нечестивих, тим більше спадає з мене болото,
яким там всіх обліплюють, тим більше морально від-
роджуюсь, набіраюсь спокою і духовної сили. Аби
тільки Господь вернув до того хоч трохи сил фізичних,
то можна буде братись до праці наново, але вже з нау-
кою тяжкого досвіду. Отже не падайте духом і Ви,
Дорогий Дмитре Івановичу…»
Липинський опустив на мить затерплу руку, попра-
вив другою неслухняну подушку і тим самим прудким
та розгонистим почерком дописав:
«Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилки
бувають скрізь, особливо в так молодих і так перемі-
няючих дотеперішній спосіб українського думаня —
рухах, як наш. Але помилки ці не можуть погубити і
не погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломлять
тільки тих, хто і для цієї ідеї і для цього діла задрібни-
ми, закарликуватими показалися…»