Діти Яфета: роман - Іван Корсак

35 (У монастирську келію…)

загрузка...

35
У монастирську келію отця Григорія Онуфріва
злегка постукали.
— Вас подавно чекає незнайома жінка. У неї, певне,
якесь горе, — переступив поріг монах, що одночасно
був тут за пароха.
Отець Григорій відразу вийшов до відвідувачки —
горе те було написане на її обличчі. Обгорілі вії та
брови, темні синці на обпалених щоках, та найбільше
вражав хіба погляд — погляд, в якому дивовижно
поєдналися розгубленість і надія, сподівання і страж-
денне очікування, що їй відмовлять та байдуже від-
махнуться, залишать наодинці з бідою, бо й без неї у
кожного стачає тепер болю та муки, тепер, коли в часи

Другої світової війни розгулялося лихо людське не-
спинно і нестримно, неймовірними і безкінечними
обширами.
Отець Григорій поспитав, хто ж вона буде.
Зачувши українську мову в цьому сільському мона-
стирі, за півтора десятка кілометрів від провінційного
німецького міста Плятлінга, жінка від несподіванки,
видавалося, ще більше зашарілася, хоч і без того
нескладно було по неприродному рум’янцеві зрозумі-
ти, що гарячка не облишала її.
— Отче, благаю, допоможіть… Я тут чужа-чужани-
ця, опинилася випадково проїздом, ні одної душі зна-
йомої… Поможіть поховати по-християнському мого
батька.
Віддалений гуркіт гармат проникав навіть через
товсті монастирські стіни, вони час до часу, особливо
після недалеких снарядних вибухів, злегка здригали-
ся — та на те ніхто не звертав уваги. Отець Григорій,
виходець з галицького краю, по вимові незнайомої
жінки відразу впізнав, що вона із Центральної або
Східної України, отож православна, — і тривога заля-
гла на душу.
— Ви не греко-католичка? — перепитав для годить-
ся, бо відповідь уже наперед знав. Цей монастир нале-
жав католикам, тож можна очікувати тертя й міжкон-
фесійного непорозуміння.
— Батько покійний завше до греко-католиків при-
язно ставився, — відчула вагання отця незнайома
жінка. — Він мав навіть вельми прихильного листа від
апостольського адміністратора в Німеччині Петра
Вергуна…
— Хто ж ваш батько? — запитав по хвилі отець
Григорій.
— Гетьман України Павло Скоропадський, — по-
спішно відказала жінка, наче боялася, що її не вислу-

загрузка...

хають і вона знову опиниться одинокою серед незнайо-
мого люду, на чужій землі, до того ж земля та закипає
від безперервних вибухів і розгніване небо над нею
реве хижими літаками, після яких ще шпаркіше
кипить та мучена і перемучена багато разів земля. —
Батько відійшов два дні тому, ні домовини, ні місця на
кладовищі, а я сама теж щойно зі шпитального ліжка,
ледве світом ступаю. Поткнулася було до тутешніх
урядовців, але їм уже не до мене. Поможіть, Христом-
Богом благаю…
То буде майже неможливо, подумав отець Григорій,
бо досі тут православних на католицькому кладовищі
ще не ховали.
Затинаючись, схлипуючи та витираючи хустинкою
очі, донька Скоропадського Єлисавета стала оповідати
з тим же поспіхом подробиці своєї подорожі, остан ньої
й трагічної для її батька.
Квітневого ранку 1945 року вони виїхали з-під
Веймера в Оберсдорф до своєї сім’ї. На зупинці в
Плятлінгу раптом заупокійно завила сирена, спові-
щаючи про наліт союзницьких бомбардувальників;
люди з вагонів нажаханою овечою отарою сипонули на
вокзал — вказівників до бомбосховищ чомусь не було,
та й однаково навряд чи встигли б вони; лавина людсь-
ка винесла їх під зовнішню вокзальну стіну. Раз у раз
розвертаючись, американська авіація прасувала бом-
бами з німецькою методичністю німецьке ж таки
містечко, їдкий дим і пилюга з будинків, що рушили-
ся й осідали на очах, забивали дихання, пекельний гул
та нестерпно болісні зойки зранених краяли змучені
душі: чергова бомба влучає в вокзал, ось уже наступна
зносить верхні поверхи, ось падає зовнішня стіна, але
вони встигають все-таки відхопитися — то їх виряту-
вала з батьком, думала Єлисавета, іконка Пресвятої
Діви Марії, якою їх благословляли в дорогу.

Але по наступному вибухові настала для Єлисавети
ніч безпам’ятства, довга й тягуча, сповнена хіба хао-
тичних видінь і підсвідомих страхів.
До пам’яті Єлисавета, зазнавши перелому переніс-
ся, тріщин черепа та опіків, прийшла вже у лікарні і
відразу ж запитала про батька. Він живий, слава Богу,
тільки рана велика під лівим оком, трохи менші побі-
ля вуст, але голова з лівого боку геть обпечена. Як уже
здужала, то причалапала у батькову палату, нишком
зиркнула на графік температурний, де крива нижче
тридцяти дев’яти опускатися ніяк не хотіла.
Два тижні витримав зранений, ще якогось дня ні —
мець кий медперсонал прихитрився у немічного викрас —
ти нерозлучну впродовж років іконку, не забувши при-
хопити попутно улюблений медальйон на золотому лан-
цюжку, а під ранок двадцять четвертого батька не стало.
«Милий Боже, яке те життя гірке, — думав отець
Григорій, ідучи до пароха, — і які в цьому житті не-
збагненні шляхи випадають…»
— В Меттені у шпиталі помер український король,–
упіймавши погляд пароха, отець тепер уже не відпус-
кав його, що було моці, затявся тому поглядові не дати
сковзнути, розминутися, збігти й втекти. В німецькій
мові немає слова «гетьман», тож найточніший відпо-
відник ужив «кьонінг», тобто «король». — Треба
поховати за християнським звичаєм на кладовищі.
— Це неможливо! — парох повільно підводився зі
свого крісла, й обличчя його ставало кам’яним. —
Покійний був православним, тому хіба без священика
і поза межами кладовища.
«Ні, голубе, — відказував подумки отець Григо-
рій, — не дозволимо поховати українського короля під
парканом і без Слова Божого».
— У такому разі я звернуся до абата монастиря
Гофмана.

— Ваше право.
— Смію вам нагадати, — притис на слові отець Гри-
горій, — енцикліку Папи Бенедикта XV, видану ще в
часи Першої світової. Тією енциклікою в разі відсут-
ності священика православного обряд погребіння до —
зволялося вчинити католицькому. Що з того часу змі-
нилося? І нарешті, коли я не зможу як священик і
українець скласти останнє пошанування своєму коро-
лю, я полишаю цей монастир.
Щось у душі пароха зрушило, кам’яне посіріле його
обличчя знову стало звичайним людським, як нагадав
отець про осуд історії, й урешті опустив парох очі.
— Хороніть. Я теж у посильній помочі стану.
Тіло гетьмана Скоропадського винесли з каплички і
вже зібралися класти в поспіхом збиту труну, вистеле-
ну одними лише свіжими, що клеїлися ще смолою,
стружками. І знову затисло серце в отця Григорія від
тої убогості, від тої неймовірної невідповідності поста-
ті покійного та обставин останньої години його земно-
го шляху. Згадав тут отець, що в келії в нього лежали
ще два сувої домотканого полотна, прихоплені ним з
рідного краю на всяк випадок у далекі дороги. Приніс
те полотно, прикрили ним якось стружку.
Отець Григорій правив панахиду, ховали Гетьмана.
Отець Григорій правив панахиду, а на думці мимо-
волі спливали слова, які він має сказати зараз в корот-
кій надгробній промові, слова з «Хама і Яфета» В’я-
чеслава Липинського: «Перший раз в історії України
знайшовся представник старшої, батьківської верст-
ви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючись
йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе
страшний тягар Верховної Української Влади.
Перший раз в історії України в творцях її дальшого
життя проявилась свідомість Землі, а не Орди»…
Ховали Гетьмана України.

Не проходили в почеснім прощальнім строю війська,
хіба хмари тихо проходили у високому і чужому небі,
не було приспущених у жалобі прапорів, хіба дощик
легкий припустив, як опускали Скоропадського у
могилу.
Ховали Гетьмана, обікраденого хамством навіть в
останні передсмертні хвилини, Гетьмана, який найкра-
щі свої десятиліття віддав задля волі й добра рідної
землі, натомість забрав із собою у чужу та далеку землю
лише кілька метрів лляного полотна домотканого.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.