Діти Яфета: роман - Іван Корсак

36 (Метуть сніги…)

загрузка...

36
Метуть сніги…
Завірюха виє і скавулить, як пси скавулять тривож-
но у передчутті пожежі, сухий сніг у тій круговерті
віхоли аж металом видзвонює і боляче б’є в обличчя,
сухий сніг — звичайнісінька вода, а січе скулко і неми-
лосердно гарячим пустельним піском; вже за десяток
кроків попереду нічого не розрізнити, тільки білий
туман, тільки мліч непроглядна і невідома. Олександр
Скоропис-Йолтуховський ішов десь посередині колони
в’язнів, принаймні так він гадав, що то середина, бо
марне було видивитися за мліччю густою, що гуде і по-
розбійницьки час до часу висвистує, важко побачити
навіть силуети в’язнів у перших рядах. Його арештува-
ла радянська контррозвідка 1945 року в Берліні, нагло
й раптово схопилa, як шуліка мале і недорікувате ще
курча. Довго везли у щільно набитому подібним людом
товарному вагоні, доки не завищали гальма і потяг спи-
нився на невідомій станції.
— Роздягатися! Всі у лазню! — пролунала різка
команда, підкріплена попереджувальним пострілом
вгору.

У чому матір народила, вистрибував люд, висипав і
вивалювався поспіхом з товарняка на сніг, сотні і
сотні голих тіл, що спершу хапливо переступали з
ноги на ногу, мов то стояли на гарячому приску, а далі
в купки збиватися стали отарою овечою, щоб якось від
морозу прихиститися один біля одного, віднайти
бодай крихту рятівного тепла. І тут вдарили бранд-
спойти, тугі цівки крижаної води без куль розстрілю-
вали нажахане скопище тіл, що парувало худобиною
на шпаркому морозі, крики, зойки та лемент перекри-
ли голоси конвоїрів.
Як дозволили одягнутися врешті, то погнали коло-
ною в недалекий напіврозвалений барак, над воротами
якого Скоропис-Йолтуховський встиг прочитати:
«Кто не был, тот будет, кто был, не забудет». Першої
ж ночі він не міг, радше боявся заснути в нетопленій
кам’яниці з чималими щілинами в стінах, на яких від
червонястого вогника дивом у когось збереженої
цигарки іскрився на стінах іній, так само червонясто-
криваво іскрився. А хто мав нещастя після денної
лазні заснути, то вже засинав навіки, тіла на морозі
швидко дубіли, і ними живі закривали у стінах діри,
ставлячи на ноги заколілих мерців.
Так і сірий досвіток їх побачив: живі на підлозі
сиділи або напівлежали, а мерці уздовж стін над ними
мовчазними вартовими виструнчилися.
Чого ж ти тут, Олександре Філаретовичу, думав про
себе Скоропис-Йолтуховський, на незнаній території,
на чужій землі, у чужій державі? І згадалися йому
слова Липинського з його праці «Хам і Яфет»:
«Територія, Земля, Батьківщина, Держава родяться в
хвилину, коли всі мешканці даної території стають як
один в її оборону під проводом посідаючої до цього
законне право Влади, проти мешканців чужої Землі,
чужої Батьківщини, чужої Території»… Твоя правда,

В’ячеславе Казимировичу, не вдалося нам стати як
один в оборону, тож логічним вислідом будуть і подаль-
ші слова: «Сидить Хам український, побитий сам
собою, своїм двойником — Хамом польським і Хамом
всеросійським на Україні — та гірко плаче. Всі мають:
Чехи, Литвини, большевики, Пілсудський, Муссоліні
мають, а я не маю. Хіба я не такий самий, як вони?»
Чого ж ти тут, Скорописе, міркував він про себе, на
чужій землі, на чужій території… Ти ж не зможеш собі
дорікнути, що парсуну свою шкодував, бо наївся
досхочу ще царських тюрем, принадами каторги
сибірської натішився вволю — слава Богу, випадок
утекти за кордон допоміг.
Та й від західного цивілізованого сусіда добра теж
нівроку сьорбнув… Чотирнадцятого лютого 1919 року
тебе, українського комісара Холмщини і Підляшшя,
арештовують у Бересті польські військові й кидають
на три доби в якусь покинуту й неопaлювану жидівсь-
ку пустку. Тим часом в українського люду з хлівів рек-
візують коні, корови і свині, так само старанно
чистять сирітський притулок, кооператив та приватні
помешкання, розграбовують геть крамницю для уря-
довців — запам’яталося, що навіть чучелом нільсько-
го крокодила не погребували… Те чучело двосажневе
належало якомусь поміщику, він передав на сховок
німецькій владі, а та, відступаючи, своєю чергою під
розписку передала українському комісаріатові…
Невгамовна дружина Вікторія добивається для тебе
полегшення, достукується до польського генерала
Лістовського. Той тільки плечима знизав, мовляв, нічо-
го не відає про арешт, то пересолює, певне, цивільна
влада. А як виявили генеральську брехню, відказав
Лістовський з серця:
— А як він посмів у листі до мене підписатися «кра-
йовий комісар Холмщини і Підляшшя?» І чого, як мав
змогу, завчасно не втік перед польським військом?

загрузка...

У запаскуджених худобою холодних вагонах пере-
везли тебе в Модлінську фортецю, не даючи в дорозі ні
хліба, ні бодай краплини води.
Дружина твоя клопотала перед англійськими, аме-
риканськими і французькими місіями, їхні перевір-
ки, звісно, без українських свідків, достеменно ніяко-
го грабежу майна українського люду не встановили —
бо в тих того майна… не було.
Комендант Модлінської фортеці, як привезли
нових арештантів, взагалі їх приймати відмовився,
тож помістили прибульців у бараці «підозрілих на
холеру», де за дірявою стіною лежали хворі на тиф —
твої люди заразилися там плямистим тифом.
Щоправда, французи прийшли до думки «звільни-
ти губернатора Скорописа і 27 його урядовців під
нагляд поліції», та їхню думку тут мали десь і везуть
вас усіх в тих же товарних запаскуджених вагонах у
табір в Щипйорно.
Дружина Вікторія пробивається до прем’єра Ігнація
Падеревського, від того йдуть негайні команди в ген-
штаб, в жандармерію, жінку запевнюють, що ніхто не
давав злої вказівки кидати Скорописа в табір, і помил-
ку негайно виправлять.
Звісно, виправляти її чомусь не поспішали.
Врешті, дружина добилася до самого Пілсудського,
і той негайно наклав резолюцію про звільнення та до-
звіл жити в Варшаві.
У жандармерії на те Вікторії, посміхнувшись, лише
докинули:
— А що тут розуміє Пілсудський? Він чоловік доб-
рий і ладен усіх повипускати…
У холодних бараках табору привільно собі гуляли
тиф, холера та віспа, дрова не давали, варта для остра-
ху пострілювала, не вельми переймаючись, куди вці-
лить та куля; в кого були чоботи, то відібрали, нато-

мість розщедрилися на деревляники, та й то не всім, а
ще без розбору частували нагайками та прикладами,
підганяючи до роботи.
Лише двадцять восьмого червня прийшла телегра-
ма про звільнення. Звільняють тільки тебе, а колеги
ще лишаються у бараках, тож на обурене звернення
твоє комендант постає законником, більшим від вар-
шавських:
— Бачте, телеграма: «Звільнити губернатора
Скорописа-Йолтуховського»… Але ви у мене тут не
губернатор, а лише полонений, і ваша заява про інших
полонених урядово мною не може бути прийнята…
Чого ж ти тут, думав про себе Олександр Філарето-
вич, ти ж ніколи не шкодував себе задля справи, як і
тисячі подібних тобі; чого свою землю, державу свою
має поляк, італієць і чех, має більшовик той самий, до
жаского діла якого немислимо дотягнутися навіть
пеклу дантівському, тільки ти не маєш прихистку
бодай невеликого свого? Зрештою, на те болісне «чо —
го ж» свого часу відповідь дав Липинський…
Якесь дивне відчуття вини було в нього перед
В’ячеславом Казимировичем, незрозуміле і непоясни-
ме, насправді ж він сам куди більше зазнав від
Липинського невиправданої кривди і навіть незаслу-
жених образ. Але ж ти, Олександре Філаретовичу, не
дозволив собі при його житті на макове зерня непова-
ги якоїсь виявити і ти, вже по смерті, чи не першим
заступився за його духовний спадок, який негадано
стали навіть невідомі чужі люди розтягувати та при-
власнювати. Чималенько з написаного В’ячеславом
Казимировичем ти пам’ятаєш досі, але й свої рядки,
які написав приголомшений такою передчасною втра-
тою, також не забудуться: «Ще над одвертою могилою
нікчемні амбітники без власних творчих духовних
вартостей стали використовувати шпальти не лиш
«репрезентативної» преси, але й зорієнтованої в

наших відносинах чужої, щоби рекламувати себе ідей-
ними спадкоємцями покійника, його друзями й прия-
телями.
Фарисеї!..
Знаю, що власне вони, оті бездушні фарисеї, бити-
муть себе в груди й на брудних роздорожжах українсь-
кої руїнницької преси з піною у рота вигукуватимуть:
«Дивіться, як отой нікчемний Скоропис принижує
память Великого Покійника, як він профанує її, змен-
шує Його заслуги, ображає Його і Нас!..» (все, розумі-
ється, з великої літери).
Даремні старання Ваші, панове!
Для тих, у кого очі є, щоб бачити, а вуха, щоб
чути, — Правда вже є зараз ясною, як сонце.
Коли би покійний був звичайною людиною, ми,
помолившись за його душу, на поминальних сходинах
обмежилися б тим, що згадали, як то стародавній зви-
чай наказує, все те, що доброго зробив покійник за
свого життя.
Але В. Липинський, ідеолог нашого руху, не вмер,
він живе в «Листах до Братів-Хліборобів» і не потрібує
вихвалювання та панегіриків, бо він вніс стільки
позитивного, творчого в наше політичне думання й
методи діяльности, що вже й зараз одверті вороги
нашої державної концепції признають його великі
заслуги. Тим певніще відведе йому історія серед твор-
чих політиків Української Землі одно з перших
місць…»
Як багато часу спливло, відколи лягли на папір твої
рядки, вважай, півтора десятиліття збігло, і як багато
верст з Целендорфа, берлінського тодішнього передмі-
стя, де, стиснувши серце, їх писав, як багато верст до
цієї сибірської кам’яниці з вкритими інеєм стінами —
той іній від дихання ще живих осідав непомітно і сріб-
лився навіть на холодних обличчях мерців-вартових.

Щогодини кликали когось із камери конвоїри, й сер-
дега вертався з допиту в червоне заюшеним чи ледве
хитаючись переступав поріг, декого просто лантухом
картопляним укидали. Того дня раніше забрали Василя
Петрашкевича, земляка Олександра Філаре-товича, з
яким разом ще в вагоні їхали, а через дві душі і його
покликали. Допит недовгим був: спершу гумовий
м’ячик якийсь у рот запхали, один слідчий ударив у
пах ногою, а другий, як хилився Скоропис після удару
правою, то зліва його виправляв.
— Ми покажемо тобі помсту!
Він вернувся у камеру, так і не втямивши, за що і
про що його кликали, цього разу ще якось відбувся,
хіба зуби зліва хитатися почали.
А через кілька днів прибув новий ешелон ув’язне-
них, і новачків заганяли в камеру до Скорописа-
Йолтуховського. Камера швидко виповнилася, коли
ж не вдалося жодного більше втиснути, то вкидали їх
просто поверх голів. Тої ночі після схожої лазні бранд-
спойтів помирали стоячи, ворухнутися навіть ніхто не
міг, це була особлива всенощна, без півчих і голосу
дзвонів, де молитву шептали лише губами живі, а з
ними заразом останню молитву вистояли покійні…
Наступного ранку, хто ще лишився, всіх вишикува-
ли у стрій і, попри завірюху, погнали колоною — ніхто
не знав адреси, дехто хіба подейкував, що чекає їх
Темниківський табір.
Мели і крутили сніги, змією чорною в білу мліч
рухалася колона, обабіч якої топтали замети автомат-
ники з вівчарками, що враз загарчать і рватимуть
повідки, ледве хто необачно заточиться і вбік який
крок ступить.
Петрашкевич ішов зі Скорописом у колоні поряд,
ішли вони мовчки, бо марне будь-яке слово, яке тут же
загасить завивання дражливих вітрів. Вони йшли,
наче в прострації, мов перенеслися в якийсь інший

світ, де нема конвоїрів і їхніх собак, що гарчать, аж
слина піною скапує, де кривда на світ ще не зродила-
ся, а зло просто не існувало, в тому світі ані бараків зі
стінами в інеї, ні коротких попереджувальних черг
автоматів, ні колючого вітру, що наждачним папером
твоє лице тре болісно й злостиво; не було нічого, тіль-
ки біла мліч і біле, дивне якесь забуття.
Вони йшли, стараючись потрапляти слід у слід
попереднього в’язня, як зненацька Петрашкевич чи то
об щось перечепився, невидиме у снігу, чи просто
невдало ступив, як раптово, вже падаючи, два кроки
вбік зробив — і тут же рикнула недалека вівчарка й
поверх голів полоснула черга, але Скоропис якось
підтримати чоловіка встиг.
— Далі не можу, — швидше видихнув, аніж мовив
той.
Скоропис мовчки закинув Василеву руку собі на
плече, і вони тепер сніг топтали разом, на двох маючи
три ноги, з колони, слава Богові, не вибилися, минув
їх той ризик страшний, от тільки ступати слід у слід
передніх стало куди складніше.
— Вивихнув ногу чи, може, й зламав, — виправдо-
вувався Василь, спираючись на плече старшого на доб-
рих два десятки років Олександра Філаретовича.
Вони не здатні були йти таким самим кроком, як
інші в’язні, відставати вже почали, та передні, час до
часу озираючись злодійкувато, і собі, зрозумівши спра-
ву, уповільнювали ходу, від чого колона розтягувала-
ся. Ще для порядку конвоїр спробував прилякнути
симулянтів посвистом нагайки, звивистим та закруче-
ним матюком, та те було марним, зрештою, він і сам не
вельми старався, йому теж топтати замети не з медом.
— Облиште мене, — через якийсь час попросився
несподіваним дитячим тоном Василь, якому в душі
допікало більше, ніж біль у нозі.

Скоропис навіть не відповів, нічого на балачку тра-
тити силу, її кожна крапелька ще знадобиться, от
тільки від поту, який невідь-звідки взявся у висохло-
му тілі, від того поту навіть сорочка мокріла та від
морозу, що пронизував одяг нехитрий, швидко тут же
ставала бляхою.
— Киньте мене, навіщо я вам, самі рятуйтеся, —
просився знову Василь.
— Ідіть уже, бо вони ж на вас і патрона полінують-
ся витратити, — врешті образився Олександр Філа-
ретович, відкинув ті кілька слів навіть не йому, роз-
кислому, а просто поперед себе у білі сніги.
Раптом Петрашкевич якось дивно схлипнув та
закашлявся, наче хлібною кришкою похлинувся і оце
ніяк не може ні ковтнути її, ні в інший спосіб прогна-
ти, Скоропис відчув, як затряслися Василеві плечі —
Олександр Філаретович здивовано повернув голову.
— Простіть мені… — Василеве лице було мокрим,
очевидно, від снігу, що танув на його обличчі. —
Простіть, то я видав вас про оту… помсту.
Скоропис подивовано кліпав очима, ніяк не міг утя-
мити, що таке каже йому чоловік і до чого в цій довгій
колоні, мов жалобна процесія за знатним покійником,
уся ота мова.
— Як викликав із бараку слідчий, — провадив
Василь, — то мордували й допитувалися про вас: з ким
балакаєте і про що. Ні з ким, кажу, хіба з Господом,
молитву про себе читає. «А яку?» Ну, «Отче наш»,
кажу, псалми там різні, не пам’ятаю всіх, щось про
Бога помсти, здається, інші якісь. Простіть…
— Ідіть уже, — тільки й мовив Скоропис. — Хай
Бог вас прощає.
Він справді тримався після арешту хіба на молитві:
і в товарняку для худоби, і в бараці з вишикуваними
вздовж стіни вартовими-мерцями, крім звичних, при-

гадував знані ще в дитинстві псалми, дивом вони на
пам’ять верталися через низку десятиліть — і серед
них псалом дев’яносто третій.
«Бог помсти, Господь, Бог помсти з’явився,
Піднесися, о Судде землі, бундючним заплату від-
дай!
Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні вті-
шатися будуть?
Доки будуть верзти, говорити бундючно, доки
будуть пишатися злочинці?..»
Чи він має право, думалося Олександрові Філа —
ретовичу, судити в душі цього чоловіка, що мимовільно
навів на нього злобу слідчих, не зі своєї вини став
Хамом? А чи не більшу рацію мав тут твій побратим,
який спочив півтора вже десятиліття у віденському
передмісті Віннервальде, той самий дивовижно неком-
промісний, жорсткий і деколи навіть жорстокий
В’ячеслав Казимирович, коли у завершальних рядках
праці своєї казав: «І помолімося за брата нашого, за рід-
ного, за Хама, щоб Бог Милосердний освітив його
Милостю Своєю, щоб послав йому в серця покору і
любов, щоб перемінив його в Яфета з Хама»?
— Ідіть уже, — повторив Скоропис-Йолтуховсь-
кий. — Десь же є край снігів.
Мело та крутило, в білу мліч йшла чорна колона,
завивала протяжно собачими голосами зловтішна і
люта віхола…

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.