Діти Яфета: роман - Іван Корсак

37 (Збивалися бусли на …)

загрузка...

37
Збивалися бусли на пожнивних полях у табунці,
кружляли під чутну лиш їм мелодію у вигадливому
танці, а тоді, знявшись у голубінь небесну та прощаль-
не коло зробивши над жовтими нивами з полукіпками,

в тепліші краї відлітали. І знову верталися за кличем
душі своєї лелечої, як скресала заледве крига на Турії,
майстрували кубла нові чи старі підрихтовували на
високих деревах або просто на облюбованих домівках
затурцівських, а коли те діло звершували, то задирали
угору дзьоби й клекотали про новосілля радісно та пере-
можно… І так було шість десятків разів.
На початку дев’яностих років століття двадцятого,
над шляхом з Луцька до Володимира, у селі Затурцях,
на місці, де донедавна був смітник і шляховики
щебінь зсипали, з’явився простий дубовий хрест, руш-
ником вишитим перев’язаний, і квіти біля хреста
зацвіли. На скромній керамічній табличці перехожі
могли прочитати ім’я «В’ячеслав Липинський».
Він таки повернувся додому. Вдруге через шість
десятиліть — і, гадається, тепер назавжди.
У тій дорозі мученій судилося бачити йому і діток
Яфета, і Хамового сім’я не бракувало. Як 1931 року вер-
тався з Відня до Луцька, залізницею прибув у труні
металевій, то зустрічала і проводжала його «Просвіта».
Люди Яфетові на труну клали квіти, вистеляли ними
дорогу, процесія багатотисячна в національних одно-
строях і під національними прапорами, хоч діялося те
під займанщиною польською, пішки й на конях про-
воджала його у самі Затурці. І тут знайшов свій спочи-
нок Липинський в родинній гробниці на цвинтарі.
Нарешті скінчився такий затяжний поєдинок з
Хамом, двобій з середульшим цим Ноєвим сином,
поєдинок з його повторенням і, зрештою, двобій у
самому собі.
Але то видавалося так… Насправді живучим сотво-
рений Хам через шістнадцять років темної ночі прихо-
дить на польські могилки і руйнує родинну гробницю.
Прах Липинського він на траву викидає і краде мета-
леву труну — з тої труни виплавить ложки й миски,

загрузка...

потирає потішено руки, от уже шикарним буде
гешефт…
Ті, хто десятки верст ішли пішки з Луцька за тру-
ною і квітами дорогу тоді вистеляли, поправляють
гробницю, зроблять нову труну; тепер уже й красти
нічого.
Але середульший Ноєвий син вигадливий, він може
в будь-якій подобі заявитися раптом — ще через два
десятиліття всідається він у зручне крісло радянсько-
го керівника, «влади-визволителя», і спогорда на всіх
споглядає: тепер він до скону буде правити світом…
Польські могилки йдуть під бульдозерний ніж,
пам’ятники і надгробки з поховань лягли у фундамент
радгоспного свинарника, із землею зрівняли могилу
Липинського.
Знову миготять десятиліття, трішки іншими
стають люди.
Аж очима кліпати став середульший той Ноїв син,
коли першого травня 1990 року діти з місцевої школи
прийшли на колишні могилки і поклали квіти на
місці могили Липинського: мало того, прийшли під
прапором українським національним, що вперше тут
по війні залопотів на вітрові. То нечувано, враз десь
взялася міліція, інспекція у справах неповнолітніх…
Кому з нащадків сина того середульшого вдалось
видряпатися вище по драбинці ієрархічній, тому ще
лячніше ставало, буряковіли нащадки, бо не лякався
люд уже погляду грізного, не зважав навіть на владні
кпини:
— Насипали в Затурцях курган і кажуть, буцім там
Липинський похований…
— І навіщо випинати ім’я його, що він був членом
уряду УНР?
— До чого тут метушня непотрібна? І хто вам давав
вказівку на це?

Як з мішка дірявого, горохом сипалися докори та
звинувачення.
Мітинг на кладовищі, зокрема й у пресі підневіль-
ній, буде названо «зборищем», виступи люду небайду-
жого — «галасом».
Пошкрябали по кишенях, повивертали їх рухівці
тодішні, скинулися, хто що мав, найняли транспорт,
вивезли сміття і впорядкували самі, без начальства,
польські могилки.
То ще через роки на могилі В’ячеслава Казими-
ровича постане пам’ятник, і приходитимуть люди,
багато людей, з усієї України прибуватимуть, ще й з
усього світу…
Родина Липинського надсилатиме матеріали до
майбутнього музею, а після всенародного референду-
му 1991 року пришле нову посилку для експозиції й
напише:
«Хвилюємося разом з Вами за переміни політичні;
добре, що маєте вже Незалежність, і бажаємо, аби це
становище зміцнювалося. Напевно, ще можливі різні
ситуації, під час яких буде важко. Наш народ теж
переживав тяжкі часи, але ще й досі не все стабілізува-
лося. Раді, що змогли зробити приємність тією посил-
кою. Колись нам помагали, тепер ми. А прийде час,
що й Ваш народ буде помагати іншим, які потребують.
Так плине історія…»
І скаже на могилі у день роковин Євген Сверстюк:
— На сторожі історичної пам’яті, на фатальних роз-
доріжжях України стоїть і стоїть той Дон Кіхот
Славко, В’ячеслав Липинський…
…У переданні народному спомин лишився про похо-
рони В’ячеслава Казимировича — ховали його як вір-
ного своєї церкви, за католицьким обрядом. Коли ж
проходила жалобна процесія мимо церкви православ-
ної, весь люд висипав з храму та приєднався до неї. Ще

православні запитали дозволу в брата Станіслава
Липинського, чи можна в дзвони бити, чи не буде то
порушенням традицій та правил римо-католицьких.
— Звісно, можна… Те йому не зашкодить, але, на
жаль, уже й не поможе…
А коли задзвонили церковні дзвони, несподівано
сталось таке, чого не було зроду-віку на пам’яті люду в
жалобній процесії: як знімався в небесну голубінь той
сумовитий передзвін, то коні, що везли катафалк з
покійником, на коліна попадали раптом…
І хрестився подивований люд, нащадок Яфетовий,
вражений незнаним досі знаменням, бо й твар безсло-
весна, старі люди гадали, попрощатися в спосіб такий
хотіла з людиною, чиє серце завше щеміло від болю
землі, в яку зараз ішла; здавалося, хилитаючи гіллям,
прощалися дерева у батьківському парку, які дітла-
хом ще невмілим й невправним садити колись пома-
гав; навіть птахи у високому небі голосом негучним
прощалися з душею стражденною, інколи надто різ-
кою, навіть колючою, але яка істинно до останнього
подиху своїх дірявих і висхлих легень жертовно жит —
тя земне віддавала задля краю, де «в зелені тонуть
рідні мої Затурці, де однакову шепчуть молитву єдині
діти Спасителя»…

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.