Діти Яфета: роман - Іван Корсак

«Я ХОЧУ, ЩОБ БУЛА УКРАЇНА…»

загрузка...

В’ячеслав Липинський у нашій історії
й у романі Івана Корсака
«Моє українство — це українство моєї
верстви, яким я хочу врятувати цю верству
од загибелі і зробити її потрібною
для нашої землі, для нашого народу».
В. Липинський у листі до О. Назарука
«Я єсть кость од кости і кров від крови
польської шляхти, що на Україні живе
і єсть українська в тисячу разів більше,
ніж ці, що себе за репрезентантів народу
у нас на Наддніпрянщині вважають».
В. Липинський

Доводиться почати з преамбули.
Як відомо, книги мають свою передісторію.
Поінколи вона має епічно розгорнуті в часі й у просто-
рі сюжети. Незрідка в ній фігурує чимало людей, хоча
найголовнішою дійовою особою і творцем, ясна річ,
полишається автор, який силою своєї уяви й таланту вос-
кресив, бува, навіть із непам’яті тих, хто топтав ряст
задовго до нашої появи на цьому світі, хто мав високі
благородні поривання і кого вела в житті висока місія,
продиктована чи не самими небесами.
Коли я думаю про В’ячеслава Липинського, то
уявляється: так, його мали викреслити з нашої історії,
заборонити навіть право на безневинну згадку його імені,
щоб аніякого відлуння те ім’я не викликало аніде в укра-
їнському світі.
Понад півтора десятиліття тому стояв я на сільському
цвинтарі в Затурцях перед символічною могилою

В’ячеслава Липинського. Літній чоловік із тутешніх роз-
повідав: тут був польський цвинтар (усі могили зрівняли
з землею радянські бульдозери), на якому знайшли свій
останній притулок Липинські, а побіля них — і він,
В’ячеслав Казимирович, який вирізнився з-поміж усієї
родини, рішуче й безкомпромісно ставши на позиції люд-
ності цієї землі, де він народився. Недоречно й некорект-
но вимірювати, кого більше було в ньому — поляка чи
українця — зате дуже доречно і правомірно стверджува-
ти: Україна мала в його особі великого патріота. Одного з
найвидатніших своїх синів на все пекельне XX століття.
Говорячи про Липинського, важко уникнути цього
пафосу. Бо й та епоха, в якій він прагнув повернути сам
наш історичний розвиток, була охоплена інфернальними
вогнями. Бо в ній були великі злети національного духу
й високі подвиги, про які виразно можна сказати тільки
високими словами. Були підлі зради, про які можна
говорити лише чорнослівними інвективами. Була полі-
тична короткозорість індивідів, що претендували на роль
національних пророків і вождів, була дитяча наївність
доморощених квазіполітиків, яким належалося б хіба
що грати в доміно. Була темна затуркана маса, що навіть
жодного уявлення не мала про те, як і ким себе ідентифі-
кувати. І був буреломний ентузіазм українських пасіона-
ріїв, які невідомо де й узялися в похмурі часи безнаціо-
нальної темряви та давлючої безнадії національної спра-
ви на нашій сторозтерзаній землі.
Того ж дня я стояв перед руїнами маєтку Липинських.
Розповідали: ще в недавні часи тут був — уявімо собі! —
племгосп. Тут ревіли бугаї, лунали матюки, свистіли
батоги, каркало гайвороння, надовкіл розпросторювали-
ся плантації буйних бур’янів і пил забуття спадав на цю
благословенну місцину.
Хто міг тоді повірити, що тут, у цьому домі зі стін
дивилися полотна видатних майстрів живопису. Що тут
була унікальна бібліотека, в яку книги примандровували
і з Парижа, і з Рима, і з Варшави, і з Петербурга. І зацне
товариство збиралося сюди не тільки для забав, на яких
лунали полонези, мазурки й краков’яки, а й велися при-

страсні дискусії про те, як жити далі на цій землі, як
вибудовувати стосунки з аборигенним населенням, бо ж
минуле цих стосунків – умістило стільки крові й вогню.
До честі Липинських, вони прагнули вибудовувати
свої стосунки з українськими селянами на порозумінні,
постійно шукали в них компромісів і злагіднення. Тому
змальовувати їх у нашій історії належиться не тими
однозначно темними барвами, на які заслужили завогне-
ні ненавистю до українців деякі шляхтичі-дідичі, що
мали українців тільки за дурне бидло.
І цей рід дав Україні винятково шляхетного, безмеж-
но відданого не просто адвоката України, а одного з най-
більших українських патріотів. Прекрасний і, здається,
незбагненний парадокс: народ, із яким українці мають
таке драматичне кількасотлітнє протистояння, підно-
сить нам такий дар.
І думалося тоді: хто про все це розкаже?! Хто запропо-
нує нам задуматися над цією загадкою? Хто змалює
надії, поривання, розчарування і всю невимовну життє-
ву драму В’ячеслава Липинського?
І ось — можемо порадіти! — є така книжка. Маємо всі
підстави для читацької втіхи: в нас нарешті написано
роман про В’ячеслава Липинського. Ще раз успішно по —
долано наші лінощі в освоєнні постатей та подій із спіль-
ної національної історії.
Важко навіть охопити духовним зором усе, що звер-
шила у сфері думки ця дивовижна людина за сорок
дев’ять років, відведених їй долею для перебування на
землі. Політика, історіософія, соціологія, публіцисти-
ка — у кожній з них зроблено на окрему біографію, на
ціле велике, сповнене невсипущою працею життя. І ли —
ше нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки від-
криваємо для себе материк В’ячеслава Липинського.
На жаль, ще не настав той час, коли, говорячи про
Липинського, вже не треба буде розповідати його біогра-
фію; тому зупинюся коротко на тому, як складалося і
між якими берегами текло життя цього інтелектуала з
воістину вулканічним темпераментом. Чоловіка, який
вписав себе золотими літерами в історію України першої

третини XX століття. Походить він із відомого польсько-
го дворянського роду (з’явився на світ 5 квітня 1882 року
в селі Затурцях на Волині). Відомо, що Липинські у
XVIII столітті переселилися туди з Мазовії. Очевидно,
йому судилася традиційна доля шляхтича-дідича поль —
ських осадників на волинських кресах. Липинським
одразу пощастило тут успішно загосподарити. Родина
була заможною, культурною та освіченою. Як уже згаду-
валося, характерно, що в стосунках Липинських із укра-
їнськими селянами не виникали ті напружено драматич-
ні сюжети, якими рясніють сторінки історії польсько-
українських стосунків на Волині.
До речі, в той час у польському середовищі відбували-
ся цікаві процеси, відгомін яких пролунає в публіцисти-
ці В’ячеслава Липинського. Немало української старши-
ни в різні часи стало польською шляхтою, відгородивши-
ся від свого народу перефарбованими титулами й перей-
шовши в іншу конфесію. Дехто повертався до нього у
вирішальні моменти української історії, як, скажімо,
полковник Михайло Кричевський, що став одним із най-
ближчих сподвижників Богдана Хмельницького у його
повстанні проти польського панування на українській
землі, чи аріянець Юрій Немирич, однодумець і порад-
ник Івана Виговського, ідейний натхненник Гадяцької
унії й концепції Великого Князівства Руського (їм обом
Липинський присвятив глибокі історичні розвідки);
повернулися до нього і київські «громадівці» Володимир
Антонович, Кость Михальчук, Тадей Рильський, Павлин
Свєнціцький, яких шовіністи російської й польської
мастей презирливо називали «хлопоманами»; вони вер-
тали до свого первокореня, прагнучи повести за собою і
багатьох інших. Ще навчаючись у київській гімназії,
Липинський увійшов у середовище національно свідомої
української молоді і відтоді назавжди відчув себе україн-
цем польського походження. Ще в гімназії, не пориваю-
чи жодних зв’язків із польським середовищем, він почав
агітацію серед молоді сполонізованої української шлях-
ти для повернення її до українського кореня. 1909 року
відбувся нелегальний з’їзд «українців польської культу-

ри», на якому Липинський виступив з головною доповід-
дю, що мала назву «Наше становище на Русі-Україні».
Цей період біографії Липинського з глибоким аналізом
мотиваційних моментів поглиблення його україноцен-
тризму вичерпно проаналізував Іван Лисяк-Руд —
ницький.
Заклики Липинського до поляків України не мали
великого успіху. За ним пішли тільки одиниці. Він був
безмежно сприкрений тим, що не зміг навернути в свою
українську віру рідних братів і дружину, яка виховала
їхню доньку полькою без виразної української лояльно-
сті. В сім’ї запанувало холодне відчуження. Липин-
ський, по суті, лишився глибоко самотнім поміж своїх
єдинокровців. Так розкололася і родина польських гра-
фів Шептицьких, у якій один із синів пішов в українство
і став ієрархом Української греко-католицької церкви
митрополитом Андреєм, а другий – генералом Війська
Польського. Але у владики Андрея збереглися ніжні сто-
сунки з любою і люблячою матір’ю. Липинський же став
остаточно чужим серед своїх і – дуже часто – чужим
поміж тих, кого назвав своїми. Цей мотив виразно зву-
чить у романі Івана Корсака.
До речі, через кількадесят літ далекоглядний Андрей
Шептицький, підсумовуючи політичну й історіософську
діяльність Липинського (маючи передовсім на увазі
«Листи до братів-хліборобів»), писав: «Ваше діло
отстоїться, хоч справа, для якої Ви працювали ціле
життя, може, далека від тріумфу — але Ви научили
наших земляків правильно думати в політиці, очевидно
не всіх, але многих з них, а поволі здорова політична
гадка буде розширятися — як той Квас Євангелія, що
заквашує три міри Муки. Тому не беріть до серця хам-
ства українців деяких, а хоч би многих – Ваша гадка
лишиться ясною нашій історії».
Він здобув блискучу освіту — студіював історію та
агрономію в університетах Женеви й Кракова. Перші
праці свої написав польською мовою, оскільки звертався
передовсім до тих спольщених українців, чиї предки
разом із Хмельницьким і Виговським боролися за само-

стійну Україну. «Ми повинні, — звертався до них Ли —
пинський, — означити своє становище до українського
народу, що пробуджується, бо пам’ятаймо, що «роз-
куються незабаром заковані люде», що коли не сьогодні,
то завтра вони питатимуть нас про наші діла. І спитають
нас тоді: ви, що посіли такий великий шмат землі, ви, що
жили цілі віки нашою працею і потом, що ви зробили для
нас і для сієї нашої матері-землі? Що ж ми їм на се відпо-
вімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історії
своїх культурних інституцій, своїх «Просвіт», своїх
видавництв, своїх наукових товариств і коли добачуть,
що нема там шляхетських назвищ; коли побачать, що ті,
котрі колись не хотіли дати землю селянинові, говорячи,
що йому тільки «культура» потрібна, самі потім, задер-
жавши землю в своїм посіданню, не дали зломаного шага
для піднесення сієї культури!..»
Ці звернення таки мали помірний успіх — вже згадува-
ний з’їзд громадян України польської культури (так вони
себе називали) прийняв ухвалу: підтримувати українсь-
кий національний рух й допомагати просвіті народу.
Липинський розраховував на більше, однак мав усі підста-
ви для оптимізму: початок є, і початок обнадійливий.
Під час поїздок за кордон Липинський чимало спіл-
кується з українською політичною еміграцією й схиляє її
до необхідності створити організацію, метою якої стане
боротьба за самостійну Україну. Так народився «Союз
визволення України», чиїм ідеологом, конструктором та
духовним батьком був В’ячеслав Липинський. Це дуже
важливий момент, про який ми або забуваємо, або й уза-
галі не знаємо: «Липинський був переконаним самостій-
ником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові
національно свідомого українства, особливо на Наддніп —
рянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних
стосунків, помітне за тих років, може довести до війни,
він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути
використана для української самостійницької акції»
(І. Лисяк-Рудницький).
Перша світова війна одягла його у військовий мундир
(така повинність резервового офіцера кінноти). Був на

загрузка...

прусському фронті, де під час розгрому російської армії
Гінденбургом у мазурських озерах тяжко застудився й
захворів на сухоти, які точили його впродовж усього
життя. Опинившися в резервній кавалерійській частині
у Полтаві, 1917 року формує з неї українську бойову оди-
ницю, але Військовий Генеральний Секретаріат у Києві
«тої частини не затвердив і дозволу на формування ціло-
го кінного полку з неї не дав: боявся того, що Липин-
ський «з панів», і того, що він «самостійник» (М. Заба-
ревський. «В’ячеслав Липинський і його думки про
українську націю і державу». Аугсбург, 1946, с. 12).
Не було в нього порозуміння з урядовцями Централь-
ної Ради, оскільки для соціал-демократів він теж лишав-
ся «паном» і «поляком». Міг одержати шанс брати
участь у політичному житті, записавшися до національ-
них меншин (бувають же такі парадокси в історії!), але
робити це вважав нижчим за свою гідність.
Навесні 1918 року, коли на чолі Української держави
став гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липин-
ський призначений послом України до Відня, де він, за
спогадами сучасників, виявив високий дипломатичний
хист. Але недовго судилося йому перебувати на цьому
посту. З тяжким серцем спостерігаючи партійні кон-
флікти й отаманську міжусобицю в Директорії, зрозу-
мів: іде велика руйнівна робота, успіху справі України
вона не принесе. Його терпіння скінчилося, коли він,
приголомшений, почув про розстріл отамана Болбочана.
Він подає влітку 1919-го у відставку.
Через рік разом із однодумцями засновує «Україн-
ський Союз Хліборобів-Державників». Його програмова
теза: «Лад і порядок в правовій, суверенній, незалежній
національній Українській Державі, збудованій на основі
міжкласового порозуміння хліборобів і робітників на
українській етнічній території». У збірнику «Союзу»
«Хліборобська Україна» публікує свої головні праці й
серед них — славнозвісні «Листи до братів-хліборобів», у
яких пише про гіркі уроки української історії й можливі
шляхи сконсолідування нації для створення власної дер-
жави. На його переконання, речниками визвольного

руху мають бути не лише, як це традиційно ведеться,
інтелігенти, а передовсім організатори хліборобства,
індустрії, військовики.
Автор книги не раз кидає на адресу своїх земляків
різкі, а то й нищівні слова, дошкульно говорить про полі-
тичну нездалість, про недержавність нашого громадян-
ства. Його гнів викликаний любов’ю до України і жалем
до українців, які ніяк не хочуть учитися на уроках істо-
рії. Липинський сам зізнавався: «…викликані великим
болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної
національної недуги, оці мої «Листи» не єсть матеріалом
ані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокою-
ючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони
призначені для тих, сильних своїм хотінням України,
своєю вірою, волею та інтелігентністю, активних
українських людей, які в момент сучасної страшної
національної руїни мусять пізнати хворобу своєї нації.
Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворо-
бу побороти і з збільшеним досвідом та умінням далі вели-
ке українське діло робити».
Різко висловлювався він і про тодішній варіант укра-
їнської демократії з представників УНР, де домінували
соціалісти, і про руїнницькі інстинкти охлократії (вираз-
но бачив її панування в російській історії). Дав Липин-
ський і чітке визначення інтернаціонального революцій-
ного соціалізму й диктатури пролетаріату, позначених
неприхованим прагненням забезпечити безмежне пану-
вання касти, яка жодною мірою не належить до проду-
куючого пролетаріату, зате прагне розпоряджатися
соціалізованою продукцією. Це, по суті, лише диктатура
інтелігентських вождів політичних партій. І що темніша
нація, що лінивіша вона, то більше вірить у чудодійність
партійних «соціальних програм», як у здатність ворож-
битів закликати на поле великий врожай. Цим пояснює
він тодішній великий успіх есерівщини серед російських
мас.
Аналізуючи наші біди й непорозуміння, Липинський
часто здійснює розлогі екскурси в політичну історію
Англії, Франції, Росії, Польщі та інших країн, знаходя-

чи спільне й відмінне в їхніх державних організмах,
пояснюючи причини і наслідки історичних перипетій,
що випадали на їхню долю. Це блискучі сторінки філосо-
фії історії, що збагачують нас розумінням закономірно-
стей поступу чи регресу суспільства.
У 1921 році у віденській українській газеті «Воля»
з’явилася стаття Євгена Чикаленка «Де вихід?», в якій
автор вважав, що єдиним порятунком для позбавлених
державної дисципліни й несконсолідованих українців
може бути запрошення якогось чужоземного принца,
«варяга» (натяк на «варязьку» легенду державності
Русі) з його військовою гвардією і цілим державним апа-
ратом (Чикаленко теж був прибічником монархії). У від-
повідь на цю статтю Липинський написав цілий трактат
під назвою «Покликання «Варягів» чи організація хлібо-
робів?», де наголосив, що новітня «варязька» теорія —
це вияв розпуки й зневіри, це філософія слабких. Якщо
українці самі не схочуть і не зможуть побудувати свою
державу, то ніякі варяги їм не допоможуть. Порятунок
наш — тільки в наших руках. Ніхто з чужинців ніколи
нікому не будував державу. Хіба що — безправний і
слухняний васалітет.
Липинський упродовж усього життя виношував
задум написання фундаментальної «Історії України»,
але не встиг цього зробити. За його словами, під час
пожежі в його домі на Уманщині, коли було вбито його
приятеля і хранителя дому Левка Зануду, згорів кон-
спект цієї праці й матеріали для неї. Він устиг написати
дослідження ключових, справді переломних етапів на —
шої історії, що й дало підстави називати його «істориком
переломних діб» та, за висловом Тетяни Лютої, «дослід-
ником метаморфоз українських аристократичних
верств».
Є історики-апологети, одописці, є відверті спекулян-
ти, котрі інтерпретують факти минулого під таким ку —
том зору, що вони мають легітимізувати буцімто логічні-
стю подій теперішнє. Липинський, звичайно, — зовсім
інший тип історика. Почавши як учень Грушевського,
він остаточно сформувався головно під впливом фран-

цузьких авторів Жоржа Сореля, Гюстава Лебона, Шарля
Морраса. Він був далекий од наміру сліпо ступати в їхні
сліди. Ознайомлення не тільки з їхніми доктринами, а й
очитаність соціологічного й політичного характеру чи не
всіх західноєвропейських мислителів та добре знання
подробиць, умов існування, надій і сподівань українсь-
кої людності, сформували в ньому справді оригінального
мислителя, що освітлює аналітичним поглядом кожен
факт зусібіч. Скажімо, пишучи про події, що одержали
назву так званої Переяславської ради, він наголошує, що
в ході визвольної війни українського народу було створе-
но власну державу, яка не вистояла передовсім через те,
що нова аристократія, яка складалася зі шляхетських та
козацьких елементів, не витворила в собі державоцент-
ричності й не мала поваги до державної влади, яку уособ-
лював гетьман зі своїм урядом. «Приняття протекції «вос-
точного царя» і розрив із західною Річпосполитою йшли у
парі з узахідненням і европеїзацією козаччини. Пере-
яславська умова прийшла тоді, коли Україна вже пере —
йняла і у своїх власних формах закріпила, як поняття, так
і уклад західного, хліборобського, осілого життя, виробле-
ні в попередніх віках під впливом західної європейської
цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була сою-
зом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона,
захищаючи Україну перед натиском польським, одночас-
но відривала її від Заходу і ставила в залежність від
Сходу…» — пише він в «Україні на переломі».
Дехто на еміграції висловлював наївну віру в еволю-
цію більшовизму, що може згодом створити в Україні
національну державу (інший бік «варязької» теорії). На
це Липинський відповів так: «Державна комуністична
влада в Україні не єсть територіяльно українська, її
центри, її мозок знаходяться поза межами України. На
Україні влада спочиває в руках кочовничих, з Україною
органічно не зв’язаних елементів, які сьогодні правлять
Україною, а завтра Бухарою чи якимсь приамурським
краєм. Тому ця влада не має ніяких даних — поза одною
мовою, потрібною їй в цілях пропаганди — приймати
органічні, місцеві, національні ознаки». Він уже тоді

розпізнав тих «господарів» нашої землі, в яких «адрес —
не дом и не улица», в яких «адрес — Советский Союз»,—
приблудних наїзників, безжальних до колоніального
коня.
Його життєві сили знищувалися сухотами, він згасав,
але працював і працював, бо мусив устигнути багато. Ще
створив у 1930 році нову політичну організацію
«Братство українських класократів-монархістів», а
через рік у санаторії Віннервальд поблизу Відня
Липинський помер. Поховали його в родинному маєтку в
Затурцях.
Він чимало писав про релігію. З цих творів видно, що
Липинський однаково негативно ставився і до цезаропа-
пізму — намагань підпорядкувати церкву політичній
владі, і до клерикалізму — прагнення духовенства ввій-
ти у вищі структури політичної ієрархії суспільства. Він
закликав до злагоди й співпраці церкви й держави, які
не повинні підміняти одна одну, закликав до конфесійно-
го миру — запоруки нормального релігійного життя (як
актуально це для вас сьогодні!). Підсумком роздумів на
всі ті теми й стала його дуже важлива й для сьогодні
книга «Релігія і церква в історії України». Її пафос спря-
мований на те, що всі конфесії мають толерувати одна
одну й не антагонізувати людей у суспільстві.
Історика Липинського цікавило передовсім XVII сто-
ліття в Україні, зокрема, козацька революція і все з нею
пов’язане. Він добре знав і польський, і російський варі-
анти прочитання тогочасної української історії. Перший
трактував події Хмельниччини як бунт охлосу, як полі-
тичну деструкцію. Другий — як порив українських пра-
вославних до російських єдиновірців, до «братнього»
альянсу України з Московією, в якому Україні відводи-
лася роль безправної колонії. Був ще й третій варіант
інтерпретації тогочасних подій, що належав українській
народницькій історіографії; це — «стихійне змагання
селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного
устрою».
Липинський бачив у Хмельниччині величний будів-
ничий пафос державотворення. Козацьке ядро притягло

до себе людність усіх без винятку станів тогочасної
України, що поєднали зусилля під прапором визвольної
війни. «З особливою увагою досліджував Липинський
перетворення гетьманського уряду з суто військової
установи на територіяльну владу монархічного характе-
ру, з виразним нахилом до спадковості,— пише вже зга-
дуваний І. Лисяк-Рудницький. — Проте гетьманська
влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була
деспотичною: її обмежували права й вольності лицарсь-
кого козацького стану, який колективно брав участь в
управлінні державою і члени якого користувалися особи-
стою свободою; також міста мали своє самоврядування, а
церква та духовний стан займали в державі забезпечену
незалежну позицію. Таким чином, суспільно-політич-
ний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як
від польської анархічної шляхетської демократії, так і
від московського східнього деспотизму, де все населення
від верхів до низів уважалося за рабів царя». (До речі, ота
піраміда рабства в Росії пізніше так вразила французько-
го рояліста маркіза Астольфа де Кюстіна, що він у своїй
книзі «Росія в 1839 році» написав: «Російський народ —
нація німих… Усе тут є, не вистачає лише свободи, тобто
життя»). Реалізацію марксистського закрою соціалізму
в Росії Липинський назвав «трагічною життєвою карика-
турою». А всі ці більшовицькі терміни «соціалізм» і
«комунізм», що ними вони морочили голови народам
імперії, за Липинським, — демагогічні словеса, які мають
дуже віддалений стосунок до реальності, яка в стократ
складніша за всі ці примітивні формули для простаків.
Липинський пише про повнокровність, повносилість
життя в народних низах, про благотворний процес освя-
чення визвольних змагань авторитетом церкви, про
повернення до свого повсталого народу, здавалося б, без-
надійно, назавжди спольщеної української шляхти, яка,
побачивши величну перспективу державотворення, ста-
вала і теоретиками, й практиками тієї важливої і важкої
справи. Липинський постійно наголошує, що Хмель-
ницький перемагав саме завдяки підтримці людності:
«…удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він

для здійснення своїх власних цілей і визволення укра-
їнської нації й будови української держави — зумів зор-
ганізувати коло себе не агентів, а Богунів, Нечаїв,
Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких,
Стеткевичів, Тукальських, зумів витворити з найкра-
щих людей України аристократичний клас, який жерт-
вою крови й життя себе з існуванням держави українсь-
кої зв’язав».
Важливо, що Хмельницький одразу ж зорієнтувався:
не напівкочові добичники й гультіпаки, що підтримува-
ли кожен бунт (а потім здебільшого видавали ворогу
своїх ватажків),— його спільники й помічники, бо це
елемент ненадійний (те з жорстокою переконливістю
потвердили різні етапи нашої історії), елемент, часто
позбавлений державницького мислення, бо люмпени —
прошарок завжди найменш національний, вони, як пра-
вило, доволі неохоче впускають у своє серце великі й бла-
городні ідеї на взірець боротьби не за власне благо, а за
створення рідної держави. «Велич і геніальність
Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихийним
економічним процесом, з живою хліборобською «городо-
вою» Україною, а не із засудженим, на смерть низовим
общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям
свою політику й будову держави української зв’язати,—
пише Липинський. — Збудована Хмельницьким
Хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недо-
тепними наслідниками і здавлена ланцюгами московсь-
кої держави, буде ще сотню літ пізніше крок за кроком,
степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницьку
нехліборобську Січ Запорожську витісняти, аж поки не
зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською
ордою. І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане
згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен,
що його нерозумні нащадки велику політичну ідею євро-
пеїзації козаччини, а з нею і цілої України — ідею, яку
він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів
(підкреслення В. Липинського. — М. С), передадуть
потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки мос-
ковські. Не він винен, що пізніщі «руїнники» українські

його велику ідею на європеїзацію й на будівництво
Петровської російської держави віддадуть, а свою власну
національну справу, всупереч бажанням Великого
Богдана, зв’яжуть з прекрасним, романтичним, але
засудженим на смерть низовим Запоріжжям, зв’яжуть із
гайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним,
анархічним, антикультурним і безпутнім бунтарст-
вом…»
Виразний соціологічний аналіз фактів минулого, кон-
цептуальне їх осмислення, глибоко емоційний і справді
артистичний стиль викладу думок — усе це В’ячеслав
Липинський, який, бувши в історії, по суті, аматором,
народив цілу плеяду істориків, що їх називають його
духовними учнями (Дмитро Дорошенко, Мирон
Кордуба, Іван Крип’якевич, Василь Кучабський, Степан
Томашівський, Олександр Оглоблин, Микола Василен-
ко, Лев Окіншевич). За визначенням І. Лисяка-Рудни-
цького, Липинський був антиподом Михайла
Грушевського. Попри те, що Грушевський — і старший
віком, і розпочав свою наукову діяльність раніше, і пере-
жив Липинського, останні томи «Історії України-Руси»
позначені слідами впливів Липинського і полемікою з
ним. Михайло Грушевський вважав Липинського над-
звичайно авторитетним опонентом; Липинський і притя-
гав його, і відштовхував. Ця полеміка була науково плід-
на, бо вона збагачувала думку Грушевського новими
вимірами.
На переконання І. Лисяка-Рудницького, «за останні
сто років Україна дала двох великих політичних мисли-
телів — Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють
два різні полюси української думки — лівий і правий,
соціал-демократичннй і консервативний». Але нам ще
належиться по-справжньому відкрити для себе й зрозу-
міти Липинського.
Зусиллями Ярослава Пеленського, невтомного
популяризатора, біографа й дослідника Липинського, в
Україні з’явилася друком основна його праця, власне,
політичний заповіт мислителя — «Листи до братів-хлібо-
робів». У передмові до неї Я. Пеленський наголошує, що

твір цей «не можна вважати виключно теоретичним тво-
ром в академічному сенсі. Його зміст, включно з полеміч-
ною передмовою, має актуальне значення й сьогодні,
зокрема — у зв’язку із сучасним будівництвом українсь-
кої держави. Усі найважливіші питання, порушені в
творі, як, наприклад, побудова української національної
держави, аналіз політичних систем і політичної культу-
ри, функціонування еліт, їх кругообігу та переходу
колишніх еліт у нові державні структури, концепція гро-
мадянства не на етнічно-культурному, а на територіаль-
но-політичному принципі, співвідношення між держа-
вою, суспільством і громадянином та між корінним наро-
дом і національними меншостями, у сфері економіч-
ній — справа приватної власності, зокрема, земельної як
підстави цивілізаційного та культурного розвитку дер-
жави і суспільства, організація аграрної системи тощо,
яскраво віддзеркалюють сучасні проблеми українського
державного будівництва».
Ця книга писалася в умовах кипіння політичних при-
страстей, вихорі подій, під гул канонади (перші дві
частини «Листів до братів-хліборобів» створено в
1919–1920 роках); на словах про українську революцію
лежить вогненний відблиск цієї революції. Вже робота
над третьою частиною дала змогу авторові дистанціюва-
тися від подій, заспокоїтися після тяжких розчарувань і
конфліктів із тими, кого вважав послідовними однодум-
цями. Згодом спокійніше (хоч слово це не дуже пасує,
коли говорити про вулканічний темперамент автора)
писалася четверта частина «Листів…». Тут — квінтесен-
ція ідей В’ячеслава Липинського, найпослідовніше і
найґрунтовніше вираження його політичної філософії.
Липинський пристрасно обстоює принципово важли-
ву тезу про плюралістичність майбутньої української
держави. Здавалося б, а як же інакше? Адже це саме
собою зрозуміло. Принаймні, так думаємо ми сьогодні,
вже на другому десятилітті існування української дер-
жави, яка, щоправда, ще не може похвалитися виробле-
ним плюралістичним устроєм. Однак це мало справді
принципово важливе, радикально важливе значення.

Народницька історіографія любила потрактовувати
народ, саме українське суспільство як однорідність, як
більш-менш одноманітну соціальну масу і принципово не
помічала того, що виходило поза межі цієї однорідності й
одноманітності. Все те, за словами І. Лисяка-Рудниць-
кого, народники гнівно засуджували як «паразитичне,
морально зіпсоване й неукраїнське своєю суттю. На —
родницькі історики, від Костомарова до Грушевського,
вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ста-
вилися до державотворчих зусиль українських еліт.
У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСР
ідеологію народництва великою мірою витіснила ідеоло-
гія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багать-
ма оглядами був реакцією на народництво та його анти-
тезою. Але політична філософія інтегрального націона-
лізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсі
продовжувала народницьку традицію. Вона лише замі-
нила поняття нездиференційованого «народу» поняттям
монолітної «нації». І народництво, й інтегральний націо-
налізм дотримувалися концепції однорідного суспіль-
ства, не допускаючи різноманітності соціальних верств і
політичних напрямів.
На думку Липинського, самостійна українська держа-
ва матиме політично зрілу націю, яку утворюватимуть
усі, хто населяє Україну, незалежно від етнічного поход-
ження; він вірив у силу «територіального», «географічно-
го» патріотизму, коли всі почуватимуться дітьми України
й усі добровільно візьмуть на себе відповідальність за неї.
Липинський багато роздумував над проблемою легі-
тимності влади у майбутній українській державі, виразно
бачив, що саме відсутність монархічного елементу в
Гетьманщині дуже послаблювала державу, почасти внося-
чи хаос і випадковість у діяльність верхніх ешелонів
влади. На його гадку, невдача Богдана Хмельницького у
спробі зробити гетьманство спадковим негативно вплину-
ла й на долю козацької держави. Таким шляхом Липин-
ський ішов до ідеї монархічного ладу у формі спадкового
гетьманату, вбачаючи в цьому єдино ефективний політич-
ний варіант майбутнього України. Це не мала бути абсо-

лютистсько-монархічна держава на взір царської Росії, де
безперешкодно владарював деспотизм; Липинський бачив
перед собою взірець Англії — конституційної монархії.
У тій же «Релігії і церкви в історії України» він — і це
так характерно для нього — переводить розмову на тему
держави, яка є для нього єдино природною формою існу-
вання народу, гарантом збереження нації від жорстоких
сил політичної ентропії: «Я хочу, щоб була Україна, щоб
був український державний лад на моїй рідній землі, і
знаю, що як не буде України, як не буде нашої
Української держави, то я і нащадки мої не зможемо на
своїй землі по-людськи жити. Але я не вірю, щоб
Україну можна було створити голосами плебісциту. Не
вірю, щоб держава наша постала шляхом демократич-
ним — «шляхом свобідного виявлення волі більшо-
сті», — а не так, як поставали всі держави: шляхом
завоювання чи відвоювання, при якому Українська дер-
жава, як всяка держава, може бути створена для «наро-
да», для більшості організованим, розумним і витрива-
лим хотінням та зусиллям меншості». За Липинським,
найвищими носіями державотворчих якостей є «войов-
ники» (мілітарні сили) й «продуценти» (економічні).
Інтелігенції ж він відводив другорядно допоміжну
роль — сил, що формують ідеї в суспільстві.
Дотримуючись Арістотелевого принципу, він поділяв
держави на три типи: класократія, демократія, охлокра-
тія. Класократія — це відносна рівновага між владою та
свободою. Демократія — порушення рівноваги між вла-
дою і свободою. Охлократія — цілковите домінування
непродуцентів із придушенням свободи. За його слова-
ми, більшовики витворили хрестоматійний зразок охло-
кратичної держави. І ніяких змін там не буде доти, «доки
одна частина пануючих більшовиків не збунтується
проти другої і не почне вимагати свободи «конституції».
Одне слово, народ уярмлено під високими гаслами свобо-
ди, різності й братерства цього народу; а зроблено це для
блага більшовицьких «панів».
Він енергійно підтримував Павла Скоропадського,
бачив у ньому законного правителя України, вважаючи,

що в народі ще жива пам’ять про устрій української
козацької держави й про місце в ній гетьмана. До того ж,
Скоропадський був спадкоємцем того роду, який у XVIII
столітті дав Україні гетьмана. У цій подробиці Ли пин —
ський убачав перший крок до легітимності влади. Потім
настало тяжке розчарування, переоцінка цінностей. І не
тільки тому, що виник конфлікт із Павлом Скоро пад —
ським, хоча все почалося, очевидно, саме з нього. Як
свідчать біографи, в останніх своїх листах Липинський
схилявся до того, що політичний лад майбутньої укра-
їнської держави мають визначати установчі збори,—
хоча загалом ідея спадкового гетьманату лишалася йому
дорогою.
Як уже згадувалося, Липинський належав до ідеаль-
ного типу людей, що їх пойменовують лицарями без стра-
ху й докору. Сучасники згадують не тільки його незалеж-
ний та безстрашний інтелект, подвижницьке служіння
ідеї, колосальну вимогливість до себе й до інших. А з
роками в нього надзвичайно посилився моральний рито-
ризм — Липинський вимагав від своїх соратників безза-
стережної етичної чистоти. Але люди — хоч яким вони
ідеям служили б — завжди лишаються людьми, в яких
чесноти сусідять з античеснотами. І сам гетьман, як полі-
тичний продукт російського виховання, взорувався не
так на поради Липинського, який прагнув створити з
нього справді цивілізованого європейського монарха, а
не бліду копію з кунсткамери російського царського
двору, гетьман взорувався на російські моделі. Щедро
надарований амбіціями та шанолюбством Скоро пад —
ський дратувався такою опікою Липинського. А це до
всього гетьманове оточення, де (як це завжди буває при
політичних вождях) юрмилися всякі авантурники й
пройдисвіти, які активно інспірували конфлікти з враз-
ливим Липинським. Дехто з них навіть договорився до
того, що в Липинського, мовляв, не просто до ненормаль-
них розмірів розбуяло честолюбство, а й навіть прогресує
божевілля. Одне слово, вічний сюжет, одвічне протисто-
яння великого і ницої посередності, яка неодмінно вби-
ває те, що вивищується над нею…

Михайло Горинь звернув увагу на такі — повчальні
для нас перед лицем історії — моменти з епістолярії
Липинського та його сучасників. У листі Липинського до
Бориса Матюшенка говориться: «Для мене ти був і єсть
Борис Матюшенко, демократ, ідеаліст, чесна людина, а
найважніше — мій приятель. Україна демократична —
це фікція. Але тебе я боронив і буду боронити».
Матюшенко відповів Липинському: «Краще не торкати-
ся пояснення того будь-що-будь парадоксального явища,
яким є наша дружба (міцна — я вірю), дружба монархі-
ста з демократом, соціалістом. Мабуть, краще не розби-
рати різниці наших світоглядів, вони були і залишаться,
а брати те, що є позитивне, а цим є, на мою думку, взаєм-
не признання людської чесности і великої любови до
нашої батьківщини».
Зайве й казати про те, як актуально звучить це сьогод-
ні, коли з’явилося стільки проблем і суперечностей у
міжпартійних взаєминах національно-демократичних
сил в Україні, коли вони з таким садистським натхнен-
ням пожирають одне одного, ставши надійними спільни-
ками ворогів України.
А ось — іще глибоко повчальний момент із листа
Василя Стефаника до Липинського: «Ех, якби Ваші
предки, шляхта, не покинули черні і держалися, як
Великий Гетьман, української землі та надавали їй поря-
док, то тоді мені б не приходилося мати Вас за найбільш
трагічну особу наших істориків. Всі ліві і ліві, а Ви за
триста років появилися праві, один. Не вірю в Вашу кон-
цепцію, але благословляю Вас, що відтворюєте праву
руку української нації. Все дотепер ми були без правої
руки, а, дякуючи Вам, ми тепер бойова цілість. Маю
надію на ту радість, яку будемо оба мати, як наша нація
сконсолідується, і моя ліва рука знайдеться у Вашій пра-
вій руці. Вас люблячий Василь Стефаник».
Побажаймо ж собі, аби наші взаємини були на рівні
стосунків цих людей, аби нам стачало глузду в кожному
конкретному випадку бачити не те, що нас роз’єднує, а
те, що об’єднує, спільнить.

Власне і для цього теж написано цей роман, якому на
моє тверде переконання, просто немає ціни.
Корсакова нарація всім своїм пафосом спрямована в
сьогоднішній день. Це саме той випадок, коли історія
повинна виконати роль навчительки сучасності, подати
для неї невідпорні аргументи.
Корсак виступає в своєму романі й у ролі археолога,
який «розкопує» минуле, й реставратора, який з розріз-
нених уламків відновлює цілісну картину, і портрети-
ста, який з промовистих подробиць відтворює людський
і політичний характер свого героя. Одне слово, Корсак
уміло послуговується всім тим, що дає авторові уні —
версальний за художніми можливостями історичний
роман.
Його Липинський — винятково приваблива особи-
стість, індивід високої моралі, дивовижної доброзичливо-
сті. Всі ці риси дуже й дуже рідко зустрічаються в політи-
ків, оскільки політики опиняються в ролі гравців на
шахівниці історії, де замість шахових фігур у них під
руками люди чи й цілі народи. Політичним гросмейсте-
рам немає ніякого клопоту до тривог, надій чи нещасть
окремо взятого індивіда. Їх ніколи не цікавить ніщо
«зокрема» (хіба що їх особисто спостигла якась болячка
або в них згорів маєток), їх цікавить лише «взагалі». Вони
мають справу з масами, тероризують своєю демагогією
маси і що більший політик, то майстерніше володіє він
мистецтвом брехні. Йому не становить жодних труднощів
переконати нас у тому, що чорне — це біле, й навпаки.
І тільки поодинокі з-поміж сотні політиків сторонять-
ся, мов чуми, такого паскудства, керуючися етичними
імперативами.
Таким був у нашій історії В’ячеслав Липинський.
Такий він є і в романі Івана Корсака, який, до речі, не
приховує свого захоплення цим видатним чоловіком і
змальовує його з почуттям глибокої симпатії. Це, ясна
річ, не лакування, не ідеалізація (Корсак із такою літера-
турною практикою, здається, не знайомий), це глибоке
зосередження на внутрішньому світі героя, сфокусуван-
ня уваги читача на його моральних константах.

Переважна більшість політичних діячів — звичайні
авантурники, індивіди, вражені невиліковною мегало-
манією, всякі маргінали, соціальні аутсайдери, що від-
чайдушно силкуються доскочити вершин благополуччя,
і влада їм потрібна завперш і єдино як мета.
Людям же високої ідеї — таким, як В’ячеслав
Липинський, — влада потрібна передовсім як засіб, як
інструментарій впливу на маси, як дорогоцінна можли-
вість легітимізації намірів політика, який оприлюднив
їх і здобув публічну підтримку, як шанс вибудувати
виразну стратегію державного будівництва, підпорядку-
вавши їй ретельно прораховані хитромудрі тактичні
моменти.
Так, Липинський у Корсака — високочолий ідеаліст.
Таким ідеалістом він змалював і Модеста Левицького з
його відданістю українській справі, з його благородною
толерантністю, архіскромністю і м’яким ригоризмом
(«Тиха правда Модеста Левицького»).
Липинський проти Левицького — згусток пристрасті,
вибуховий темперамент полеміста. Але таке саме глибо-
ке і ніжне серце. Така ж беззастережна відданість справі,
яка визначила логіку й сенс його життя.
Звичайно, такий роман неодмінно має бути «романом
ідей». Адже для автора чи не найважливіше донести
читачеві передовсім інтелектуальний світ героя, увираз-
нити процес визрівання в нього саме таких переконань і
мотивацію саме таких діянь. Усе це в творі Корсака є, як
і є широкий політико-соціальний контекст доби, вогнен-
ний клекіт історії. І воднораз його Липинський — не без-
тілесна абстракція, не ходячий рупор своїх та автор —
ських ідей. Він, як уже мовилося, особистість з характер-
но індивідуальним виразом обличчя, з пластично пропи-
саною художньою плоттю. Та й оточення його — аж до
другорядних чи епізодичних персонажів, як,скажімо,
селянин і добрий приятель його, Левко Зануда, якому
присвячено «Листи до братів-хліборобів», — позначене
психологічною деталізацією і кожен там має цікаву жит-
тєву історію. У кожного є не тільки його теперішнє, впи-
сане в історичний контекст, а й минуле, котре багато що

пояснює і в самій людині, і в тому, що, як і чому сталося
в цьому середовищі. Корсак однаково жадібний і на дріб-
ничкові подробиці побуту, і на психологічні деталі з
індивіальним забарвленням, і на філософські та політич-
ні доктрини, які надають особливого змісту біографіям
його героїв, художньо конкретизують героїв. Сказати б,
закорінюють їх у ґрунт їхнього часу. Ось цим передовсім
і відрізняється проза від публіцистики чи науково-
популярної літератури. І саме така характерна творча
стратегія простежується в історичних романах Івана
Корсака «Таємниця святого Арсенія», «Капелан армії
УНР», «Тиха правда Модеста Левицького», а також у
творі, присвяченому В’ячеславові Липинському. Творі,
де біографія окремої людини стає приводом для
вияскравлення біографії епохи.
Корсак своїм твором переконує: без В’ячеслава Ли —
пинського не зрозуміти не тільки той драматичний час.
Без Липинського нам не зрозуміти й нашу добу.
І самих себе. А ще — те, що нам століттями стоїть на
заваді, а тому ми ніяк не можемо стати благополучною
європейською державою.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.