Вечір. Падає напруго
сонце. Обрій ошкірений
наколовся на шпичаки
дальніх сосон.
Спокій. Понад узгір’ям гроз
легіт — щойно зведе крильми
і застигне. Пам’яттю вражений,
пригадаю:
Темінь. Вишні під місяцем
дрібно тремтять. Свічка розкошлана,
а троянди пуклі серця
б’ють на сполох.
Ось ви, полиски щасть моїх!
Ось ти, щемна поро прозрінь!
Будь же, мите, на віддалі
і не ближся!
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Наснилося, що я на тім дворі
Наступна: І як ти озовешся — з такої німоти?