Стус Василь. Вибране. Час творчості.

Розсотане павіття лісу

загрузка...

Розсотане павіття лісу
над дротом колючим зависло,
розсотаний спогад обтятий,
розсотаний Місяць і Марс,
вглядаюсь, пильную, чекаю —
та часу зімкнулися числа,
і перша минула одміна,
нова зачинається враз.
Така рівновага на сході —
аж очі викруглює подив.
Терпіння чекає команди
і раптом лунає, мов стріл,
округлений спалах страждання —
мовчи: зачинаються роди
над царством зачумлених дужань,
понад королівством могил.
Світання, мов рана розкрита,
розтулені губи скривило,
прокинулись в’язні — спросоння
гадають, зітхають, жують.
Не горнеться серце до серця,
не тулиться тіло до тіла,
бо напростувалася в вічність
давно остобісіла путь.
І дні, наче ланці чавунні —
і жодної більше одміни
бряжчить, ніби досвіток, віку
тяжкий гудзуватий ланцюг,
миттєво збігають століття,
століттями плинуть хвилини
і кутий вмерзає до ґрунту
пристебнутий неба округ.
Гадючаться круглі дороги,
напоєні кров’ю і потом,
іскріють сніги, і самотність
уже солов’ями лящить.
Пусті сподівання — на завтра,
на згодом, на скоро, на потім —
до Божої стукаю брами,
та марне — він ще не велить!
Розсотане павіття лісу
зависло на дротом колючим,
розсотаний дух мій недужий
над дротом колючим завис,
і вже не збагнути довіку,
де степ, де дорога, де кручі
і в себе тобі не вернути:
ти в горе корінням уріс.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.