Стус Василь. Вибране. Час творчості.

Сто чорних псів прогавкало. Сто псів

загрузка...

Сто чорних псів прогавкало. Сто псів.
А дощ — і дощ. Геть небо заступила
блідава мла. І виє в сотню пащ:

Пу-гу-гу-гу. Гуль-гуль. Пу-гу-гу-гу.
Ти ще — ось-ось. Допіру-но ступив
за всемежу. Старечою ходою
із костуром — іще бриниш мені
всеобрїймЦ світ мені — скричалий.
Як я летів! Як нісся! Як сто крил
моїх відрослих — заважали лету.
Ку-ку-гуль-гуль-куку-пугу-пугу.
Гуль-гуль-ку-ку-пугу — перелітало
в зигзиче, шаре, голубе — гуль-гуль
і бралось смертним смерком. Пугу-гулі!
І опадали мертві солов’ї
обабіч літака — як змерзлі сльози.
Сто чорних псів прогавкало. Сто псів.
З небес. З-за хмар. З-за всіх дощів притужних,
з-за заливи. З-за чорноводдя тьми,
з-за звідти — з ляском гуркотіло долу
пугу-гу-гу. Гуль-гуль. Пугу-гу-гу.
А обрій утікав. Я надбігав
щосил моїх. Та обрій горлозгукий
пустився впрост. І струменів, як спад
крутих плачів, з морозу скрем’янілих.
Хай помине ця чаша! Але так,
як хочеш Ти. Не я. Перечекає
чи помине. Стули уста. Мороз
смертельних вінць ляга на них, мов іній.
Мій хорий орлику, мій хо-
(як ходорами, заходили
всі коридори!). Тилик-тилик —
лунає музика сліпа.
Вона причаєна. Глуха.
Гучить бо в себе. І прямує
туди, де все глухонімує

загрузка...

де вічна хата без верха —
чи то літує, то зимує.
Там — чорний вогнища черінь.
Зола, од суголосу сива
і тонкорука, тонкоспіва
Праматері блукає тінь.
Все-не-розкласти їй л щ щ .
родинного — все-не-розкласти.
Пообсідали геть напасті.
О пробі! І сльозу зроню.
Бо — стерп. Увесь — лиш двійко крил
(гуль-гуль! гуль-гуль!) — щонадлітаю —
що відлечу. Не досягаю,
ще й досі вибиваюсь з сил.
Мій хорий орлику! Відкрий
зажурені заждані вічка.
Поймає — двох! — поснула річка.
Приспалих, зносить чорторий.
Два дальніх берега. Два — між.
А посередині — струмує
ріка життя. Упрост прямує
червона барка. В барці — криж.
Наглянь! Я ж здалека лечу!
Невже про те, щоб проминути?
Зболіле серце в кригу вкуте.
Стою. І свічкою свічу.
О, Боже, зглянься! Я ж лечу
з самого запотойбік-світу!
О відверни д неситу.
Стою. З усіх очей кричу.
То сон був. Тільки сон. І в нім
він зазирав за далеч дальню,
щоб запримітити нагальну
ще з відстані, аби при тім
приготуватися й зустріти —
як на нищівному віку

заповідають козаку
старі убогі заповіти.
Наглянь! Я ж здалека, з-за нурт,
з усіх розлук, з усіх безодней!
Невже спинитись ти не годний?
Метелик білий — пурх та пурх.
Два дальніх ока. І один
твій погляд — геть усе збагнулий.
Це ти? Це ти — тонкий і чулий.
Це ти? Це я, твій блудний син.
Гойднулися уста, мов весла.
І — загойдалося в човні.
А ми — невже ж уєдині?
Наблизились. А хвиля — знесла.
Мій хорий орлику! Біда
так довго-довго тріпотіла
крильми притомними. Вода
«в сто тужних райдуг з крил летіла
і доля очі попустила,
і горлом кров пішла руда.
— Води, води! Скропи уста —
шеберхнули спалілі губи.
Мій хорий орлику, мій любий!
С вічу гойдала темнота.
Свіча. Сосна. І роєм птиць
примарна свінула Софія.
А мама — де? А де — Марія?
Вітчизна — де? І горілиць
упав. Зажданий мій, зажди!
Ще буде — мати і Вітчизна.
О трута, трутонька, трутизна
пече уста. Подай води.
Приспале брижилось вітрило.
Котилась темінь. І вітріло
чи об’являлося на світ.
Так довго свічку колихало
вологим зимним опахалом,

і тіні здовкруги зітхали,
і пурхали зозулі з віт.
Я, сину, вмерти маю. Вже.
Іржава заскрипіла брама —
погреб скрипів стома возами —
і заіржали коні. Же-
жеребі коні воронії
покірні шиї клонять вниз,
де пахнув небуттям рогіз
і потойбічною водою.
А чуєш? Козака несуть.
І круп коня понад горою
напризахідню вершив путь.
Червоної кита&сй не
надбав? —Тусмішка цнотлива
ніяк зійти не може з дива.
Чи то полуда чи полива
мій^ои п а-тьмить. Ще й як жене!
І скліли очі — на очах.
Закочувались д’горі. Тату!!!
Немає часу. Тра рушати.
Дух — обірвався — на вітрах.
І чорний отвір. Молотки
затисли,Јйвї*е. як в обценьки.
Тулюсь живцем усім, усеньким
живцем — до сірої щоки.
Земля посовгнулась. Пливе
розщілиною всебезодні.
Вода сточорних вод. Сьогодні
над нами небо гробове.
Пугу-гу-гу! Гуль-гуль. Пугу.
Так ясно вічність промовляє.
І смерть моя зумисне дляє,
а скорб моя — на всім бігу.
І зойком зраненим сестри,
і матірньою походою

він знак подав — за Все-бідою.
Мчи ж навперейми — до пори.
Гей на Вкраїні сонце п’є
добірну — випиває.
нталавий день блукає,
і навісний — у бубни б’є.
Останній виступ був по квітах.
Заквітчана — остання путь.
Ти чуєш? — Козака несуть.
А світ — не витих.
З усіх усюд, усіх кутків
великих кулилось сто псів.
Мене в усі ловили очі.
Хто збавив нам віка, зурочив?
І гавкало сто чорних псів.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.