Свята бо є, свята єси, скорбото,
той тихий присмерк гріє білота
долонь твоїх, кохана, шанобливих,
а сновигання зграбної ходи
опоніч звеселяє. Як урочо,
як високо німує німота,
коли тяжкі мідяні канделябри
підсвічують ялинки ліпоту.
Спить горілиций син. Край нього навзнак
ти падаєш, коли утома дня
тебе, нічну, зненацька знемагає
і мовчки бог вдивляється в бенкет
прогінного і пахучкого тіла,
напризволяще кинутого в сон.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Той ранок, мов софіїне крило
Наступна: Білу-білу льолю подимає жар