І оступила душу ніч безмежна.
Борня із нею марна, а втекти
у сон — несила. Тож рятує спогад,
четвертувати прагнучи мій дух.
З усіх кутків він переходить в наступ
і пімсти прагне і кричить: тепер
ти не відбудешся, лиш серце здерте
на стожалінь палючих шпичаках.
Аж ти заходиш — і бліда, і гнівна
і деспотичні сіючи підбори,
затягуєш круг мене смертний зашморг
любові, начування і жалю.
І ось — воно! Неначе стовп пекельний
А ти стоїш. І закут мій грубезний
у сто дверей зарипав. І вітри
мою полошать душу. Страх як тяжко
удруге розминутися мені,
аби вже не стрічатися. А надто
смертельно так зустрітися і вже
повік не розминутися. Даруй.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Так спогади значаться часом
Наступна: Затягнулося ряскою й мулом