Співає плоть і тужить плоть. Сніги і тьмяні сопки, віддані покорі. Блукає голос у житейськім морі, ніяк не ввійде в рідні береги.
Так ампутований волає нерв —
не вибитись на визнану дорогу! Гігантська тать пильнує нас з-за рогу тяжкими яблуками баядер.
Йду повз —і плющу очі: одійди
оця колимська, ця гріховна звабо.
Як ремствує повстала плоть. Як слабо шепоче голос глузду: жди біди!