Стус Василь. Вибране. Час творчості.

ДО ПРЕЗИДІЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ

Копія: СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ Ф. Д. ОВЧАРЕНКОВІ Копія: РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ»

Нещодавно в «Літературній Україні» було надруковано стат­ тю О.Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти». Стаття викликає цілий ряд істотних заперечень і спонукує до глибших роздумів.

І. Як відомо, чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 року. Упродовж наступного часу були засуд­ жені з політичних мотивів десятки людей —художників, науков­ ців, інженерів, педагогів, студентів; обшукано сотні квартир пред­ ставників творчої інтелігенції, звільнено з посади багато вчених, кваліфікованих редакторів; виключено з вузів чимало студентів; зарізано не одну талановиту книгу — М.Осадчого, М.Далька, М.Холодного, В.Кордуна, М.Воробйова, Л.Костенко; травмовано тисячі душ. Про багато з цих погромів ішлося в листі В.М.Чорно- вола до уряду (проскрипційний список після того збільшився не
на одну сторінку). Репресії не припиняються й подосі. Зовсім не­ давно було звільнено з роботи одного з кращих українських істо­ риків М.Ю.Брайчевського, здібного літературознавця М.Х.Ко- цюбинську, талановитого палеонтолога Г.Бачинського, фізика І.Заславську, спеціаліста з кібернетики Боднарчука; виключено зі Спілки художників АГорську, Л.Семикіну, Г.Севрук та ін„ заць­ ковано і віддано в солдати одного з найбільш обдарованих сучас­ них українських поетів В.Голобородька.

О.Полторацький, спростовуючи «ворожі наклепи», згадує тільки про С.Караванського і В.Чорновола.

Запитую, чого Полторацький і К° не писали памфлетів, коли провадились масові арешти, коли багато людей зверталося з за­ питами до уряду? Чи дали полторацькі цим людям яку-небудь переконливу відповідь? Чого Полторацький озброївся своїм та­ лановитим пером тільки тоді, коли про Варфоломіївські ночі минулих літ заговорили на Заході?

Певно ж полторацьким зовсім байдуже, як ставляться до подій у країні їхні співвітчизники, і дуже незручно, коли про це довідуються їхні вороги. Припускаю, що компанії полтораць- ких не такі страшні їхні зарубіжні недруги, як свої ж співвіт­ чизники. Хіба не дивно, що перші публічні згадки про минулі суди з’явилися у «Вістях з України» (газеті, що видається для закордону), а у тутешній пресі про них до цього часу не було ані згадки, коли не брати до уваги гидкий фейлетон домашньо­ го римороба на І.Дзюбу.

II. Як відомо, майже півтораста киян у своєму листі обста­ вали за конституційними правами й демократичними свобода­ ми радянських народів. Цей головний зміст листа Полтораць- кий свідомо обходить, оскільки він майже не надається до «нищівної критики». Автор статті спиняється тільки на окре­ мих фактах, але й при цьому дійшлий літературний флібустьєр дуже безталанно бреше.

Вся стаття тримається на екскурсах у далеке минуле Кара- ванського (при цьому ІІолторацький не бентежиться, що цього прізвища в листі немає зовсім). Що й казати, минуле Караван- ського, коли вірити написаному Полторацьким, великих симпа­ тій не викликає. Але чи можна вірити Полторацькому? Непох­ вальне минуле засудженого автор статті згадує підозріливо докладно. Чи ж не для того, щоб нічого не сказати про сучасне? Може, Караванського запроторили до Владимирської в’язниці не за минулі, а за якісь недавні вчинки, про які Полторацький воліє не згадувати? І, може, вони теж не надаються до нищівної критики? Міг же автор статті бодай словом обмовитись про «ан- тирадянські» звернення Караванського до комуністичних пар­ тій світу з приводу репресій на Україні в 1965 р. Неважко зрозу­ міти, чому Полторацький вирішив не розшифровувати «злочин­ ницької» діяльності Караванського в 1964-65 рр.

III. Талановито бреше Полторацький і тоді, коли «викриває» В.М.Чорновола.

1) «Колишній інспектор» по рекламі В.Чорновіл перед лихо­ літтям працював редактором Львівської телестудії, був секрета­ рем комітету комсомолу Київської ГЕС —всесоюзної молодіж­ ної показової комсомольської будови. Той же «інспектор» Чор- новіл завідував відділом молодіжної газети «Молода гвардія», надрукував кілька десятків рецензій і літературознавчих статей, склав кандидатський мінімум, блискуче витримав вступні іспи­

подій у країні їхні співвітчизники, і дуже незручно, коли про це довідуються їхні вороги. Припускаю, що компанії полтораць- ких не такі страшні їхні зарубіжні недруги, як свої ж співвіт­ чизники. Хіба не дивно, що перші публічні згадки про минулі суди з’явилися у «Вістях з України» (газеті, що видається для закордону), а у тутешній пресі про них до цього часу не було ані згадки, коли не брати до уваги гидкий фейлетон домашньо­ го римороба на І.Дзюбу.

II. Як відомо, майже півтораста киян у своєму листі обста­ вали за конституційними правами й демократичними свобода­ ми радянських народів. Цей головний зміст листа Полтораць- кий свідомо обходить, оскільки він майже не надається до «нищівної критики». Автор статті спиняється тільки на окре­ мих фактах, але й при цьому дійшлий літературний флібустьєр дуже безталанно бреше.

Вся стаття тримається на екскурсах у далеке минуле Кара- ванського (при цьому ІІолторацький не бентежиться, що цього прізвища в листі немає зовсім). Що й казати, минуле Караван- ського, коли вірити написаному Полторацьким, великих симпа­ тій не викликає. Але чи можна вірити Полторацькому? Непох­ вальне минуле засудженого автор статті згадує підозріливо докладно. Чи ж не для того, щоб нічого не сказати про сучасне? Може, Караванського запроторили до Владимирської в’язниці не за минулі, а за якісь недавні вчинки, про які Полторацький воліє не згадувати? І, може, вони теж не надаються до нищівної критики? Міг же автор статті бодай словом обмовитись про «ан- тирадянські» звернення Караванського до комуністичних пар­ тій світу з приводу репресій на Україні в 1965 р. Неважко зрозу­ міти, чому Полторацький вирішив не розшифровувати «злочин­ ницької» діяльності Караванського в 1964-65 рр.

III. Талановито бреше Полторацький і тоді, коли «викриває» В.М.Чорновола.

1) «Колишній інспектор» по рекламі В.Чорновіл перед лихо­ літтям працював редактором Львівської телестудії, був секрета­ рем комітету комсомолу Київської ГЕС —всесоюзної молодіж­ ної показової комсомольської будови. Той же «інспектор» Чор- новіл завідував відділом молодіжної газети «Молода гвардія», надрукував кілька десятків рецензій і літературознавчих статей, склав кандидатський мінімум, блискуче витримав вступні іспи­

596

Публіцистика

ти до аспірантури Київського педінституту. А відразу ж після по­ чатку погромів йому довелося стати інспектором…

Звичайно, всі ці факти з біографії Чорновола для Полтораць- кого досить невигідні, і тому він їх замовчує (тобто бреше) або ж перекручує (тобто безсоромно бреше).

2) Полторацький пише, що В.Чорновіл «був спійманий на га­ рячому, коли писав, розмножував і розповсюджував на Україні та пересилав нелегально за кордон наклепницькі листи». Тут же що не слово, то брехня. Факти ширення Чорноволом матеріалів судів 1965-66 років не були доведені навіть судом. Тим більше немає жодних підстав винуватити Вячеслава в тому, що впоряд­ ковані матеріали він нелегально пересилав за кордон. Давайте розважимо. Хіба винен, скажімо, О.І.Солженіцин у тому, що йо­ го «Раковий корпус» опинився за рубежем замість з’явитися на батьківщині? Хіба не винна в цьому наша жорстока цензура, що призвела до такого поліття на літературу «самвидаву»?

3) Зовсім непереконлива оцінка листів як наклепницьких.

Як відомо, ще в першому листі В.М.Чорновола йшлося про численні факти репресій над молодою українською творчою ін­ телігенцією, про арешти, звинувачення, слідства і самий перебіг судових процесів. Лист містив у собі тільки матеріали судочин­ ства і свідчення окремих очевидців. Аналізуючи всі ці докумен­ ти, В.Чорновіл цілком логічно доходив висновку, що всі судові процеси 1965-66 рр. були незаконними і протиконституційни­ ми. Припускаю, що в листі могли бути окремі неточності, оскіль­ ки звірити свої матеріали за стенограмами закритих судових процесів В.Чорновіл не міг. От би Полторацькому і розповісти істину, спокійно аргументуючи кожну таку неточність! Але він цього не робить, а натомість упадає в мало переконливу пасію: все це наклеп!

Що ж стосується другого листа, «Лиха з розуму», то тут міс­ тились тільки короткі біографічні довідки про кожного з засуд­ жених, давався перелік їхнього творчого доробку, цитувались апеляції в’язнів до уряду, листи з мордовських політичних та­ борів. Що ж у цьому всьому було наклепницького? Звичайно, коли, скажімо, талановитому художникові П.Заливасі суворо заборонено «писать и рисовать», а про це довідуються поза Мордовією, то полторацьких бере лють. От вони й зганяють її на тих, хто розповідає про ці бенкендорфівські методи «пере­ виховання».

Сьогодні вже багатьом людям стає зрозуміло, що всі минулі арешти, обшуки, слідства, закриті процеси, драконівські вироки непомильних, як боги, законників, —все це було кричущим зну­ щанням з соціалістичної законності, правосуддя, демократичних свобод і, зрештою, ідеалів Маркса, Енгельса, Леніна.

4) Підлість Полторацького сягає апогею, коли він приписує В.М.Чорноволові страхітливу фразу про комсомол. Будучи то­ варишем Вячеслава, я не маю ні найменшого сумніву, хто є справжнім автором цієї фрази. Зрештою, не треба бути докто­ ром Шаховським чи Бабишкіним, щоб відчути в ній типовий стиль полторацькомовних. Не зайвим буде нагадати один істо­ ричний факт. Ось як «писалось» Г.Епікові в 1935 році під вла­ дою шефа тодішнього КГБ (ДПУ) Балицького: «Підготовляю­

чи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості і чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, у порівнянні з якими дії розбійника з великого шляху є зразком чесності і гуманності. Я розумів, що наймилос- тивіший вирок пролетарського суду —зробити зі мною так, як роблять з оскаженілою собакою, знищити, як сапного коня, вийняти з тіла суспільства. Комуністична партія великодушно повірила моєму каяттю. Партія подарувала мені життя, давши мені цим найбільшу з усіх можливих нагород на землі —право на життя, на радість праці».

А те, що Полторацький вдається до такої нечуваної брехні, тільки додає впевненості, що він безсилий знайти будь-які аргу­ менти на виправдання погромів.

IV. Автор надрукованої в «Літературній Україні» статті не розуміє, як, викриваючи «злочинців», він викриває самого себе. Спинюсь тільки на одному моменті. Із садистською насолодою Полторацький відзначає, що згадані ним «людці» —зовсім без­ таланні, бо про цих письменників у нас ніхто й не чув. Безсилий гнів полторацьких спричиняється до грубих помилок, навіть прорахунків. По-перше, що читається досить недвозначно: цим

ми таки не дали ходу, знищили на цвіту. По-друге, який це має стосунок до суті звинувачень? Хіба «талановитий член спілки» і «безталанний інструктор товариства» не підлягають одній і тій же моралі, хіба вони мають не однакові права й обов’язки? Пол- торацькому й не в тямки, що його логіка його ж таки й побиває: бачте, «ніякий не письменник» В.Чорновіл ошукав (!) П.Ю.Шелеста, В.Касіяна і Нікітченка і за це був покараний

в’язницею, а «талановитий літератор» Полторацький обдурює десятки тисяч читачів «Літературної України» і за це, певне ж, одержує ще й подяки!

Нарешті, історія показує, що полторацьким завше було бай­ дуже до чужих талантів. Хіба ж вони в свій час не відмовляли в хисті О.Вишні, М.Зерову, Л.Курбасові, Ю.Яновському, М.Риль- ському та багатьом іншим? Ще одна паралель. В 1934 p., поспі­ шаючи закріпити за собою право першого, Полторацький інфор­ мував громадськість, що ще чотири роки перед тим «основного мені пощастило досягти —визначити вперше в українській ра­ дянській критиці антипролетарськість, бездарність і куркуль­ ську ідеологію «творчості» цього суб’єкта» (О.Вишні — B.C.). Патент йому справді було затверджено: «цього суб’єкта» було кинуто на 10 років у концтабори надуральської тундри. Тож як не радіти людині, що так прислужилася українському красному письменству: «Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося й що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похова­ на творчість О.Вишні».

Виступаючи на Другому обласному з’їзді Рад Київщини в 1935 році, І.Ле сказав: «Контрреволюціонерам — Косинкам, Фальківським та іншим їх прихильникам важко, неможливо

здобути ім’я українських письменників. Будьмо щирі і одвер- ті. Яке значення Косинок, Фальківських, Досвітніх, Пилипен- ків, Підмогильних і ін. у нашому літературному процесі? Чи були вони відомі широким масам, чи взагалі були письменни­ ками? Не були вони письменниками. Це були халтурники». Дозволю собі ще одну цитату. Горезвісний І.Стебун (той, чиї­ ми стараннями було звільнено з Донецького університету В.Голобородька), виступаючи на зборах письменників Києва 17 жовтня 1947 p., заявив: «На пленумі була піднесена гостра критика творів М.Рильського, Ю.Яновського та І.Сенченка не тому, що ці письменники займають визначне місце в україн­ ській літературі, їхні антихудожні, ідейно ворожі твори не ма­ ють будь-якого значення в українській літературі». Щоправда, тоді українські письменники були, за словами того ж Стебуна, оточені постійною увагою особисто тов. Л.М.Кагановича. Чи­ єю ж постійною увагою оточений Полторацький, коли він, зле справляючись як із своїми письменницькими, так і з поліцей­ ськими обов’язками, ось уже сорок літ міцно сидить у своєму яничарському сідлі?

V. Дуже гірко відчувати, що Полторацький завше має рацію: і коли вбиває, і коли займається реанімацією вчорашніх жертв. А таких, як він, чимало. Ті, що займаються літературним вандаліз­ мом, майже ніколи не помиляються. Досить згадати всіх цих са- нових, стебунів, шамот, моргаєнків, хінкулових, пронів, щупаків, гансів, агуфів…

Двадцять літ тому Шамота, розглядаючи «Весняні води» М.Т.Рильського, заявив: «Лікар Іван Іванович закінчує своє життя героїчно. Що йому дало силу на подвиг? Все той же такий абстрактний гуманізм, «любов до ближнього», а не світла ідея комунізму, не пристрасть радянського патріота. «Філософія», перед якою схиляється М.Рильський, не така вже невинна, як може здатися на перший погляд. Вона вже не раз служила воро­ гам трудящого народу».

Як бачите, «гуманісти» Рильські служили ворогам народу. А шамоти, полторацькі, санови, стебуни, моргаєнки (гуманісти без лапок!) —всі вони чесно і самовіддано служать народові. Воісти­ ну, як у одній з мудрих поетичних візій Василя Голобородька:

Все переплутане
голуби зліталися на побоїще
і скльовували очі вмерлим воякам круків відгодовували на площах малювали як вони цілуються дзьобами і співали про них пісень
хіба перелякаємося тільки здивуємося і кишнемо голубів із мерців
бо жаліємо круків.

Чи не соромно українським письменникам, ЦК КПУ за те, що вони віддають на поталу полторацьким нашу літературу? І доки, нарешті, сили Справедливості і Добра будуть відчувати на своїх сполосованих спинах одвічну правоту слуг Вельзевула?

В кінці 40-х років С.Скляренко публічно говорив про Стебу- на: «Де тільки не нашкодив цей материй недруг нашого народу? Він —і в Спілці письменників, він, цей неук,—і в Інституті літе­ ратури Академії наук, і у видавництві «Радянський письмен­ ник», у Дитвидаві, у видавництві «Молодь», у радіокомітеті, кі­ ностудіях, учбових закладах —всюди, усі місця посів —штатні й нештатні». Коли ж ці слова будуть повторені знову?

VI. Чи не соромно редакції «Літературної України» за те, що вона надала Полторацькому свої сторінки для лжі? Чи, може, ця редакція служить народові разом із полторацькими?

За проклятих старих часів таких, як Полторацький, виклика­ ли на дуель. Сьогодні Полторацькому це не загрожує, оскільки ми живемо за прекрасних часів. Крім того, свідомі наклепники завше уникали чесного двобою: боягузтво —друге наймення під­ лості.

[1968] Василь СТУС Домашня адреса:
Київ-115, вул. Львівська, буд. 62, кв. 1

Категорія: Стус Василь. Вибране. Час творчості.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.