Стус Василь. Вибране. Час творчості.

ДО П. Ю. ШЕЛЕСТА

Шановний Петре Юхимовичу!

На першого листа ви мені не відповіли. Ви користаєтесь пра­ вом сильного, яке ніби знімає з ужитку людську неввічливість. Будучи представниками народовладдя, ви поневажаєте думкою народу. Для вас не обов’язково відповідати ні рядовим людям, ні особам з депутатськими мандатами, чи винахідникам із світови­ ми іменами. Влада народу зважає тільки на народ, а не на окре­ мих людей. З свого боку я відмовляюсь від права слабкого і не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слаб­ кість тільки тому, що за моєю спиною не стоїть організована си­ ла, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зреш­ тою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, не вва­ жаєте, що то буде царство слухняних роботів.

Я не робот. Я знаю, що право мислити і вільно висловлювати свої думки —це біологічна здатність, яка не може контролюва­ тись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне пра­ во, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатично схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.

Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно його забрали у мене, покликаючись на одностай­ ність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, роз­ трощений в лютому і в жовтні 1917 р., ще гірко насміється з переможців. Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарна- них людських воль. Тому, як слуга народу, ви частково і мій слу­ га. Втім, я скажу інакше: ви мій боржник. Право обирати собі самому спосіб життя, майбутнє і т. д. я ще до народження «пере­ дав» вам, сподіваючись, що ви не зловживатимете цим, що затиснуте до одної-єдиної черепної коробки мислення народу принесе добрі наслідки. Ви розумієте, що, повертаючи собі своє

ж право мислити, я не роблю державного злочину. Пам’ятаймо, що, живучи в одному суспільстві, ми зобов’язані один одному: я живлюсь вашою геніальністю, ви ж користаєтесь моєю волею, моєю свободою, моїми правами і, зрештою, моєю підлеглістю.

Отож, я не робот. І коли, може, я висловлюватиму вам деякі думки, за які нині судять людей, ви мусите тільки пишатися з то­ го, що виховали таку зміну, яку не спиняє нічого від додержання власної думки. Так само ви мусите пишатися з того, що вихова­ ли такий «ідеалізм», коли людина мало не пнеться, аби побачи­ ти небо, планомірно і пропорціонально поділене на квадрати. Причини такого ідеалізму я ще спробую з’ясувати.

Соціалізм за своєю природою виник з високого людського прагнення досягти власної свободи. Відтак, соціалізм як образ майбутнього, як ідеал суспільно забезпеченої людської волі му­ сив бути особливо дорогий народам таких країн як Росія —з її віковим деспотичним режимом. Згадаймо, що А.П.Чехов якось зізнався, що протягом всього життя звільнювався від психології раба, яка мало не закодована в спадковості російського піддано­ го. Відома річ, що соціалізм мусив знищити, «розмити» цю сто­ літню спадковість.

Диктатура пролетаріату, конче потрібна в часи повалення царату і зміцнення радянської влади, трималась на цій раб­ ській психології, хай це і було усвідомлено як минуща необ­ хідність. Як минуща необхідність у нас було збережено чима­ ло з тих державно-організаційних структур, які був виробив царат, а нам —за браком часу —не було як створити чи виро­ бити нові. Ми їх взяли напрокат, щоб згодом викинути. Але метал, з якого твориться держава, загусає дуже швидко, і все минуще знаходить тисячі ходів і виходів, аби перетворитись на вічне, стале, постійне.

У нас продовжили систему диктатури. Продовжили на не- визначений час. Тим самим зберегли ту вимушену умовами люд­ ську неволю, з якою соціалізм мусить боротись, яку він мусить «зняти». Соціалізм за умови диктатури пролетаріату неможли­ вий. Тому що поєднати найбільшу в світі індивідуальну свободу («найдемократичніші свободи в світі») з умовами диктатури, як

режиму військового,— значить поєднати крайнощі. В умовах Росії, країни, звиклої до класичного лицемірства, мож­ на було, звичайно, зробити і це: забрати у народу всякі політич­ ні свободи і твердити, переконувати, примушувати вірити в те, що наш народ користується найбільшою в світі свободою. Але це можливе тільки в Росії. Зрештою, значна частина населення вже давно відчуває на собі всі «переваги» сталого деспотизму.

Я переконаний, що продовжувати систему диктату —значить посилювати те, з чим соціалізм мусить вести непримиренну вій­ ну. Умови сталінської політики продукували слуг, а не синів, рабів, а не господарів своєї країни. Це продовжується і зараз. Людській свободі наступили на горло, возводячи це в вічну не­ обхідність. Цим самим комунізм не наближається, а віддаляєть­ ся, шлях до нього набирає катастрофічних форм. Теперішній «соціалізм» продукує лицемірство, брехню, підлість, безприн­ ципність, нечесність і інші супутники рабства. Лицемірство воз- водиться в квадрат.

Ще дитиною, пухнучи з голоду в післявоєнні роки, я зо­ бов’язаний був кричати: «Спасибо товаришу Сталину за наше счастливое детство». Це була перша суспільна травма. Ім’я ж наступних травм —мільйон. Уявіть собі вразливу душу радян­ ського школяра, який протягом 10 років навчання мусить кіль­ каразово здирати із себе шкіру. Сьогодні він приймає на віру те, від чого завтра відмовиться, точніше —що завтра проклене. Так сталося з поколінням мого віку. Великий вождь і вчитель вия­ вився катом націй, державним злочинцем і, по суті, ворогом со­ ціалізму. Скажете, що завдяки йому було піднесено наш промис­ лово-економічний потенціал (у нас люблять наводити цифри і проценти). Відповім: Гітлер примусив німців зробити за семи­ річку не менше. Отож, це ще не заслуга перед соціалізмом. Ін­ ститутські педагоги, планомірно «повалюючи» культ Сталіна, повторювали в зворотному порядку те, що робили спроституйо- вані паризькі газетярі в перші часи «ста днів» Наполеона. Ці ментори-педагоги були такими ж, як ті газетярі, проститутками. Мені гірко це казати: педагог завжди є педагогом, і про найгір­ шого незручно казати лиху правду.

Але гіркого аж надто багато. Ми пережили ганьбу «угорських подій». Ми пережили ганьбу, пов’язану із збагаченням марксиз­ му Хрущовим. Пережили ганьбу його повалення. Лицемірство не припинилося. Воно продовжується далі.

Так не може бути! Це або травмує віру, або призводить до ті­ єї полегшеної віри, яка вже не є ніякою вірою, їй ім’я —безприн­ ципність і невіра. Нігілізм —це те, до чого призвели ви, міняючи «Євангеліє», як рукавички. Нігілізм молоді —це ваше законне дітище. Ви прагнули спроституювати цю молодь —вона вам від­ повіла повною байдужістю й нігілізмом.

Всі ці травми віри, яких так багато завдано, значно важчі за окремі господарські недоліки. Травми віри ведуть до маразму, до підлості, вони розкладають найчесніших людей, розкладають із середини, виховуючи хитрість, точний розрахунок і неперевер- шену безпринципність. «Чесним бути не можна! Кому потрібна твоя дурна чесність?» —кричать умови. Ти мусиш любити доти, доки наказано, вірити так глибоко, щоб завтра міг безболісно зректися віри, ненавидіти так пристрасно, щоб завтра збайдужі­ ти, коли не полюбити і т. ін.

Візьміть «просту» радянську людину. У неї пошкоджені віко­ ві реакції на світ. Вона навчилась сміятися, коли їй дуже гірко (так виконується наказ —радійте! співайте!), вона «добровіль­ но» робить те, до чого приневолена (скажімо, вступає до тих «добровільних» товариств, якими хочуть камуфляжувати від­ сутність права створювати масові організації), хвалить те, що не варте жодної уваги (скажімо, відомі «настанови» Хрущова мит­ цям, зроблені в 1962-1963 рр.), засуджує те, чим нишком захоп­ люється. Людина одурманена. Вона нібито втратила здатність розуміти такі прості слова, як любов, ненависть, добра воля, сво­ бода, демократія, справедливість, гуманізм, і т. ін. Вона вже не знає, що означають ці слова. Пригадую, як один офіцер, запамо­ рочений регулярними і обов’язковими політзаняттями, цілком серйозно доводив: «В этом как раз и сказывается преимущество советской избирательной системы, что здесь голосуют только за одного человека». Він не був лицеміром. Від цього його обері­ гала абсолютна глупота. Він це казав по-людськи щиро.

Людина сьогодні загнана в глибоке підпілля, а в ньому чує се­ бе державним злочинцем. Про людське око вона має свій двій­ ник, варіант «на всіх», респектабельний, як автомат, якого щод­ ня запрограмовують новими думками і новими постановками старого питання. Ця людина, взята у варіанті «на всіх», нагадує проститутку, якій набридли все нові і нові клієнти, але, прийма­ ючи їх, вона має з того хосен. Так помалу деморалізується люди­ на. Вона ніби втратила себе, вона ніби забула глибокий смисл

слова «людина», сьогодні вона навряд чи відповість, що вона му­ сить робити, щоб бути «людиною». Нормальна відповідь: роби­ ти те, що наказує партія. Ніби партія працює на чистій дошці людської душі. Логічно (і справедливо) тільки так: робити так, як диктують вироблені віками норми справедливості (вироблені простим, трудящим народом), з чим, звичайно, мусить погоджу­ ватись і партія. Коли ж ми кажемо, що справедливе тільки те, що каже партія (фактично —сьогоднішній керівник партії), ми тим самим абстрагуємось від історії: мовляв, її не було, а ми —перші адами. Ні! Історія була. І тому моральне —не те, що декому зда­ ється, що служить будівництву комунізму, а те, що є недосягне- ним прагненням вікової моралі трудящих, а відтак уже й те, що служить справі комунізму. Історії ж у нас бояться, її прагнуть зі­ терти з пам’яті, бо історія значно складніша за несхибні, затерті догми. Те, що було 5, 10, 20, ЗО років тому, це все треба знову «цензурувати», підганяючи під мінливе сьогодні. Історія розгля­ дається як будинок розпусти. Кожен раз підкрашуваний під смак. Догма «підправляє» факти. Об’єктивізм —став хибою, пі­ дігнаний під мінливі догми варіант історії став правдою. Хто ж на такій основі може звести високу будівлю?

В силу всього цього людина втрачає свої, вироблені історі­ єю, соціальні характеристики, соціальну «систему коорди­ нат», вона ніби розгубила себе і вже не знає, де в неї рудимен­ ти, де в неї нові життєдіяльні органи. Відчуття плинності часу перевернуте, як завжди за кожної «нової» ери. Зазначу в дуж­ ках, що, «підправляючи» своє минуле, ми з матеріалістів перетворюємось на свою протилежність. Але такий ідеалізм нестрашний: морально все, що служить справі будівництва ко­ мунізму. Та коли варіант майбутнього індивідуально варіює кожен новий наступник Сталіна, тоді скажіть: що ж служить цій справі. І що, нарешті, моральне?

Часом думаєш: коли ж, нарешті, наша партія кине клич: будь­ те людяними! І уявляєш, як раптово одурманені люди почина­ ють вичитувати з газет: а що для цього треба? Що воно зна­ чить —олюднюватись. Що треба по-перше, що —по-друге і т. д. Людина, втрачаючи відчуття своєї історичної глибини, слабне, обезволюється. Здається, що ця людина починає втрачати навіть пам’ять на інстинкти, пам’ять на безумовні рефлекси. Людина ніби втратила розуміння і відчуття себе самої і тепер трудно за­ думується: як це —бути людиною і що для цього треба зробити

в наступній п’ятирічці, які для цього треба включити невикорис­ тані резерви.

Ми ще не знаємо, які страшні наслідки це принесе в майбут­ ньому, котре ми отруюємо сьогодні. Численні «заповіді» з «Мо­ рального кодексу» будівника соціалізму якраз і свідчать про те, що штучні спроби «запрограмувати» інстинкти стають потре­ бою соціальною. Але чесною людина ніколи не була тільки з примусу. Чесність виростає тільки на грунті свободи. Морально високою може бути тільки людина вільна, коли в неї залишаєть­ ся бодай часточка індивідуальної волі.

Але включається механізм лицемірства —і всі приписи «Мо­ рального кодексу» летять шкереберть. Скажімо, співаючи пісень про щасливе і заможне життя, колгоспники втікають на вироб­ ництво, вихваляючи радянські політичні свободи, людина нама­ гається говорити пошепки, визнаючи суверенність Української соціалістичної держави, звинувачують таким питанням: «А поче- му вьі говорите только по-украински?». То ж чого варті всі ці «за­ повіді», коли в житті на них треба щонайменше зважати, аби тобі не закинули якогось такого гріха, за який і голову зняти —мало?

Будучи причетним до літератури, я переконаний, що, боря- чись проти безідейності в мистецтві, ми насаджуємо безідей­ ність (скажімо, солженіцини —завжди безідейні, ідейні —ті дос­ відчені «інженери душ», які підпільно організували «будинок розпусти», газетярі і тов. дмитерки?); борячись проти формаліз­ му, ми насаджуємо небачений формалізм; ратуючи за тісний зв’язок літератури з життям, ми прагнемо держати читача подалі од правди; багато провадячи про небачений розквіт соці­ алістичних націй, ми обриваємо досить таки бідні квітки; обсто­ юючи реалізм у мистецтві, ми його ненавидимо більше за фор­ малізм. Ще будучи аспірантом, я читав лекцію про сучасну літе­ ратуру на заводі «Точприлад». Робітники запитували: «А когда в нашей литературе будет реальность?». Звичайно, це були несві­ домі робітники, і одна з конфіденційних розмов з працівником КГБ могла б їх переконати до смерті. Вони уникають таких роз­ мов і просто читають зарубіжну літературу.

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл (зернова проблема в нас вічна, як «отченаш»), а за прогресуючу дистрофію душ —нам байдуже.

Складається враження, що господар нашої країни —великий міщанин, якого продукують з усіх верств —від робітника до ака­

деміка. Верх деградації ж —наша т. зв. інтелігенція, яку, правда, рятують од повної ганьби посмертні німби замучених, зацькова­ них, закатованих типу Маяковських, Довженків, Пастернаків, Чаренців, Заболоцьких, Вертових, Курбасів, Мейєрхольдів. Візьміть історію нашого письменства. Майже вся класика соціа­ лістичного реалізму складається з жертв. Візьмімо українську літературу. Еллан (Блакитний), Вишня, Головко, Сосюра, Ку­ лик, Тичина, Яновський, Слісаренко, Куліш, Курбас, Косинка, Рильський, Йогансен, Петрицький, Плужник, Яновський, Ба­ жан, Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Поліщук, Семенко і т. д. —хто з них не був «запеклим націоналістом», хто з них безбідно прожив своє життя? Для годиться маємо постій­ ний штат щасливих оманливих сонць, заповнений нині дмитер- ками різних градацій, їм дають премії —державні і республікан­ ські, їх почитують, але не читають.

Назовіть хоч одного значнішого українського літератора, якому б наші завжди безгрішні пастирі не відпускали гріхів, — одним разом з головою, другим —з досмертною епітимією в мо­ дерній келії, третім —з великими моральними муками.

Назовіть хоча б одного більшого російського письменника! Згадайте Маяковського, Пастернака, Шолохова, Платонова, Зо- щенка, Еренбурга, Паустовського, Кольцова, Олешу, Бабеля, Мартинова, Мандельштама, Заболоцького, Ахматову — хто з них насолоджувався найбільшою в світі свободою?

Хто, скажімо, окрім завжди згідного тов. Міщанина повірив недавньому процесові над Синявським і Даніелем? «Чесна» критика (Єрьомін, А. Васильєв, Кедріна) наводить майже одні і ті ж цитати з їхніх «фашистських» творів, роблячи це так пога­ но, що аж пальці знати. Як відомо, «весь радянський народ» од­ ностайно засудив «перевертышей». Але чому не одержав права захисту Якобсон? Чому не виступив ніхто з видатніших пись­ менників? Чому людину можна судити за художній твір? Чому, одностайно погоджуючись із філологічними висновками право­ суддя, «весь радянський народ» змушений сприймати це все на віру (а може, прочитавши самі твори «фашистів», людина зроби­ ла б свій власний висновок: вона б «одностайніше» підтримала вирок суду або ж втратила таку одностайність)? Чому можна су­ дити твори, піддаючи їх довічному тюремному ув’язненню в спецфондах і т. ін.? їх судили за наклепи на радянську дійсність. Хоч слово «наклеп» в умовах радянської дійсності втрачає свої

точні характеристики: Н.Коржавін, передхоплюючи на десяти­ ліття рішення 20 з’їзду партії, писав «наклеп» на Сталіна; те, що казав В.ІЛенін про Сталіна, в 30-х роках було наклепом, за Хру­ щова стало правдою, чим стало тепер —ще не вирішено (немає вказівки). «Геніальні марксистсько-ленінські положення» Хру­ щова, схвалені всім радянським народом, стали сьогодні анти- марксистськими. Слово «наклеп» вивітрилось, воно стало таким же «слизьким», як класичний термін «ворог народу». Ніхто не повірить цитатам, витягненим, як карти, коли грають у «відьму». Чи не нагадує це все відомі з середньовіччя судилища над «чак­ лунками»? Всі одностайно вірять у страх, у підтверджену віками рабську мораль —«твоя хата скраю…», «мовчи та диш», «мовчи, глуха, —менше гріха», «їж пиріг з грибами…» —це найточніша підвалина нашої етики.

Суди, які вже пройшли на Україні (в Івано-Франківську, Тер­ нополі, Луцьку, Одесі, Києві), наочно показали всю етику суддів. Скажіть, чи засудження Караванського так само одностайно під­ тримав весь радянський народ? Чи був над ним суд взагалі, чи його просто схоплено як «помилково реабілітованого»? Чи не є його найбільшим злочином персональне звернення до комуніс­ тичних партій світу з приводу розпочатого переслідування мо­ лодої української інтелігенції? Під час суду над М.Озерним ве­ лись такі розмови: чого ти вживаєш слово «ватра» замість «голу­ бий вогник», витягалась на світ божий «кримінальна» фраза: «ворог твоєї нації є твій ворог», закидалось, що він уживає «від- жилих» і «незрозумілих» слів. Суд над Озерним —це цинічна зневага правосуддя. Коли ж йому ставились якісь серйозніші звинувачення, то чому про них не говорилося на процесі? Йому, як відомо, дали 6 років за «особливо тяжкі злочини». За які ж? За які такі «тяжкі злочини» київський суд «упік» Геврича на 5 років, судячи його за закритими дверима? Хто повірить у ці су­ ди, коли людей держать за гратами вже сім місяців —без суду? Хто знає, як їх судитимуть? Хто гарантований від того, що його не спіймають на вулиці і не засудять за читання якоїсь книжки? Найголовніше —напівофіційний поголос, який в будь-яку хви­ лину можна подати як «буржуазну пропаганду». «Ці націоналіс­ ти збирали зброю», «вони обирали Директорію перед пам’ятни­ ком Шевченка у Києві і збирали на те гроші», «вони хотіли ві­ докремитись», «вони писали такі статті як «Ленін —ворог укра­ їнського народу», «вони закидали болотом пам’ятник Пушкіно-

ві» —всі ці інсинуації, напевно, розносяться герметизованими партійними каналами, вони роблять свою справу, вони заміню­ ють ясність факту, роблять саму потребу в перевірці фактів зай­ вою, шкідливою і, може, такою ж «антирадянською» забаганкою «буржуазних націоналістів». Хто відповідатиме за цю хитрува­ то-підлу, підступну «інформацію»? Мені розповідав один пра­ цівник райкому з містечка Київської області, що їм, мовляв, «вполне официально» зачитували, як ці націоналісти плювали в пам’ятник Пушкіна. «Он весь-весь был обплеван». Це страхіття. Де ж той націоналістичний верблюд, який робить такі справи? Скажіть, де він? Хто ширить такі провокаційні чутки, які стіль­ ки сліпої ненависті і злоби породжують, що від неї захлинувся б і сам наклепник? В Інституті літератури тов. Беляев зачитував окремі «дальнобійні» цитати з виступу секретаря Київського об­ кому партії. Цитати дуже «страшні». Але що, коли крім цитат ні­ чого більше не виявиться, коли потреба перевірки факту наяв­ ності таких статей як «Ленін —ворог українського народу» від­ паде, оскільки «і так все ясно». Хто відповідатиме в такому разі? Хто? Чому шеф високої інституції на Володимирській, 33 тов. Шульженко не відповів на питання —за що засудили студента- медика Геврича, щільно закривши двері?

Чому роз’яснення деяких наболілих питань можна почути тільки в КГБ (даруйте, але слово це ніяк не перекладається ук­ раїнською мовою). Чому радник КГБ в Донецьку може автори­ тетно сказати, що з національного питання треба читати твори Сталіна, а більше про це не довідаєшся ніде? Чому в тому ж До­ нецьку у видавництві «Донбасс» провадять збори працівників редакції разом з членами Спілки письменників і представника­ ми КГБ, де редактора тов. Міщенка В.І. звільняють з роботи тільки на основі письмових зізнань якогось С.Цеглюка? Проку­ рорські записки і «мемуари» цього Цеглюка стають сурогатами фактів! Чому, захопившись арештами і масовими трусами, вилу­ чають літературу, дозволену дикунською царською і цісарською цензурою?

Цікаво, що під час трусу на квартирі тов. Міщенка нічого «не- дозволеного» не знайшли. Якими ж фактами «керувалась» «гро­ мадськість», виганяючи його з роботи? Хіба їх може замінити ін­ формація дійшлого поліцейського?

Саме тут я вбачаю ті небезпечні тенденції, які найбільше заг­ рожують радянській владі і справі будівництва комунізму.

Никаючи у пошуках роботи, я роздивився на сильних світу цього. Звільнений з аспірантури «за систематическое наруше­ ние норм поведений научных сотрудников и аспирантов» (док­ тор М.Шамота майстер писати такі приблизні «мотиви»), я пройшов крізь анфілади кімнат, крізь порожнечі очей «предер- жателей власти», крізь їхні лицемірні, підлі душі.

Одні не брали на роботу вантажником («а что, если он станет воровать?»), інші звільняли з посади кочегара тоді, коли я щой­ но повернувся з лікарні. Був кінець листопада. Не мати ні при­ тулку, ні роботи перед зимою —все це не дуже втішало. Стан здоров’я вимагав режиму і дієтичного харчування. Уявляєте, як смішно звучали усі приписи добросердих медиків?

На роботі я працював старанно, але іншим робітникам нада­ вали гуртожиток, а мені —зась. Я спішив «на самый ответствен- ний участок фронта», на будову. Мотиви звільнення були одні: ти маєш вищу освіту. От вам звичайний собі приклад лицемірно­ го фарсу: на роботу за фахом не беруть тому, що ти був звільне­ ний, на роботу ж не за фахом не беруть тому, що заважає диплом: як це так —має вищу освіту і працює кочегаром.

Я звернувся до ЦК комсомолу, мовляв, давайте спробуємо ще таке: я б з задоволенням працював би на метробуді прохідником, а вищу освіту, може б, використав, написавши щось згодом про метробудівців. Не вийшло і так. Спочатку сушилися моїм ста­ ном здоров’я, а потім порадили їхати в Донецьк. Людині, що пи­ ше українською мовою, їхати в Донецьк усе одно, що, скажімо, в Австралію. Твою українську мову там сприймають за восьме ди­ во світу. Звичайно, я їм гречно подякував за весь їх «палкий со­ ціалістичний гуманізм».

Отож незручно бутися з такою людиною. Як-не-як, держава тебе вчила 17 років і треба «відробити». То вже краще ніде не працюй, ніж кочегаром, підручним муляра, вантажником чи прохідником. «Удівітельно, но факт»: не знайшлося жодної лю­ дини, яка запитала б, як ти живеш, чи коли вже витягнеш свої довгі ноги, щоб не заважав трудитися над виконанням святих приписів «Морального кодексу». Я не бачив їх очей, не бачив душ —оцих високих «предержателей власти». І гірко думав, що при виконанні «Морального кодексу» перед нами стоять воісти­ ну грандіозні завдання.

Деяким з тих комуністів, які мене звільнювали з роботи, я пробував нагадати про совість, людську чи партійну. Вони диви­

лись на мене, як на марсіанця, і питали, скільки мені років. Ін­ ші —відсилали мене в якусь інстанцію, де їхня совість зберігаєть­ ся як у коморі схову: назад ніяк не забереш —жетон загублено! Озлоблений, я часом дивився на цей світ, як світ без честі, без со­ вісті, без будь-якої моралі. Але згодом серце відходило: я перечи­ тував відповідні місця з «Програми Комуністичної партії».

Найбільші закиди на мою адресу приблизно такі: «Как ты смеешь быть не таким, как мы?» Найкращі поради —їж пиріг з грибами. Безробітний, я виходжував місто, шукаючи, де ці мі­ фічні пироги з грибами даються безплатно.

А секретар парторганізації АН УРСР тов. Усенко про ці пи­ роги знав. І я звернувся до нього. Та він зводив мову на високі матерії. Він тільки повчав мене: «Ви не знаєте Леніна. Ось почи­ тайте його ще раз і тоді зрозумієте, як це так, що на 48 році рево­ люції, як Ви кажете, селяни живуть без паспортів». В своєрідно­ му закріпаченні селянства він вбачав… заповіти Леніна! Ось хто молодець! Правда, цей духовний пастир науковців не посоро­ мився згодом ширити брехливі чутки, ніби я вимагав (!) звіль­ нення з посад людей, що не знають української мови. Втім, він був демократом, і, вживаючи таємничої множини, казав: «Ми не арештовуємо людей, які ратують за українську мову». Як йому кортіло зробити з мене провінційного допотопного «націоналіс­ та», якому дай української мови (майже так, як пиво «на раз­ лив»), українських шаровар з націоналістичною матнею —а там і півні не кукурікайте!

Благородний сивенький Дон-Кіхоте! Ви хотіли уподібнити мене рокованому на смерть, який би вимагав зробити йому шес­ тимісячний перманент! Дарма, ви помилилися, лицарю сумнів­ ного образу! Помилилися і тоді, коли запитували: «А що це вас так болить те село? Ви ж, здається, самі з міста?» Так, болить, і тому я не належу до ревнителів старої мудрої істини: моя хата скраю. Тільки не подумайте, сивенький Дон-Кіхоте, що я пре­ тендую на те, що бодай однаково з вами знаю приписи «Мораль­ ного кодексу». Борони Боже! Ви їх знаєте куди краще, а мені їх ще читати й читати…

Я співчуваю його сивині, співчуваю комуністам АН УРСР, коли біля керма їх організації стоїть такий рульовий, який «ра- тує» тільки за власну шкуру. Я знаю, що й найбільший злочи­ нець зберігає людські риси, я бачив, як молоденький шпигун-до- нощик, один з тих, які не пускали людей на суд над Гевричем,

плакав, бо його гірко одурили, «підсунувши» йому таку роботу, якої він жахається всіма фібрами душі. Він теж людина, правда, слабкодуха. Але тов. Усенко і ідейний захисник партійної лінії — це поняття протилежні.

Я більше вже вдячний своїм інститутським менторам —тов. Шамоті, Зубкову, Беляеву, які не перекинулись зі мною ні сло­ вечком. А так —нищечком видали мені «жовтий квиток» і похо­ вались у шпари. Так бодай чесніше. Втім, ні до кого з них я не во­ лів іти шукати справедливості, а до тов. Усенка таки пішов сам, ще не знаючи його зовсім.

Інший діяч АН УРСР тов. Смирнов, який встановлює куль­ турний зв’язок з зарубіжними країнами, рік тому переконував мене, що Чехословаччина не така вже й соціалістична країна і слати туди рукописи своїх віршів не можна: треба спочатку по­ казати цензурі, поставити відповідне «разрешено», а потім уже… Потім уже, певна річ, не надсилатимеш. Бо цензуру не цікавить мистецтво. Зрештою, вона і не знає, що це таке. Для неї важливе одне: чи повторює художній твір передові газетні статті, а коли ж не повторює, то чому. Я пам’ятаю, як старанно «заглиблював­ ся» тов. Смирнов у мій вірш «У полоні», де йдеться про поетич­ ний полон, в який попадає людина, оточена доброю і мудрою природою. Ні! Філологам у погонах хочеться всюди віднайти алегорію: а чи не має шибеник-автор за полон своє життя у най- демократичнішій у світі країні? Чи не здається йому наш сус­ пільний рай за Дантове пекло?

Тут легко вловлюється сама святая святих цих менторів: ніх­ то не сміє видавати «державних таємниць». А «таємниці» такі: спроба поновити в нашій країні сталінський режим (пам’ятаю, як щиро обурювалися начальники: не смійте згадувати 37-й рік!), численні арешти серед української творчої інтелігенції (за розголошення такого секрету було звільнено з роботи і Дзюбу І., і Чорновола В., виключено з партії М.Коцюбинську, Ю.Бадзя, приплюсовано мені до «складу злочину»), наявність у нашій країні дуже суворої цензури (ця таємниця оберігається всіляко, і за її розголошення скидають з роботи будь-кого). Оце та най- суттєва суть, яку мав на увазі тов. Смирнов, але не сказав мені про неї, а приховав за словесною зливою — про якість паперу, про «соціалістичність» Чехословаччини, мало не про почерк!

Ось де вся суть! Як же ж! У нас немає таких творів, яких би не пускали до друку (крім ідейно та художньо незрілих), у наших лі­

тераторів немає потреби шукати інших способів друку, скажімо, за кордоном, чи ширити свої твори в рукописних списках.

Що ж стосується випадку в кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 р., то найбільший гріх І.Дзюби —той, що він згадав про арешти. Згадувати не можна! Люди, які провадили арешти, були впевнені, що всі попадають ниць і так лежатимуть. А Дзюба не злякався і тому дуже «підвів» ініціаторів арештів: вони ж бо по­ милилися в своїх залізних розрахунках на тваринне почуття са­

мозбереження.
Я обурився з того, що якийсь інформатор без усякого сорому

гукав: «Це брехня! Ніяких арештів не було! Це провокація!», обурився з того, що якийсь «діяч» викрикував: «Здесь не место обсуждать подобные вопросы», і почав з того всього робити пер­ ші висновки. Справді, кінотеатр — не місце для таких розмов, але де ж місце? Я просто не зміг висидіти такого знущання над правдою факту, над правдою людської етики. І винен у тому, що мені забракло сили висидіти цю ганьбу, винен у тому, що не зля­ кався тоді, коли треба лякатися, у тому, що обурювався з того, з чого не можна не обурюватися. Тоді тов. Усенко кричав мені: «Так! Світличний —ворог!» Він ще тоді знав, що Світличний — ворог. Звідки? Чи бачив він його хоч у вічі? Чого ж тоді цього «ворога» ось уже 7 місяців тримають у в’язниці? Зараз і сліпому ясно, що все далеко не так, як здавалося тоді Усенкові. А Усенко —стара людина і бачив у своєму житті або, принаймні, чув про універсальні апарати —камери ЗОр., які були чудово ос­ воїли технологію масового виробництва «злочинців» і «воро­ гів». Кому ви доведете тепер, тов. Усенко, що заарештовані сьо­ годні —вороги? Кому ви доведете, що Геврич (один із всіх) був ворогом, коли суд над ним був закритий. Це вже ніяк не повер­ неш, нікого не переконаєш, нікому не доведеш. Закритий суд — значить, брехливий суд.

Та повернемось до питання «розголошення таємниць». Зно­ ву поведемо мову про цензуру.

Як відомо, все краще з золотого фонду соціалістичного реа­ лізму —все виходило з величезними родовими муками. Вели­ кий радянський прозаїк М.Шолохов немало набілився з своїм Г.Мелеховим. Так було і з Фадєєвим, і з Довженком, і з Твардов- ським, і з Маяковським, і з Платоновим. Майже все сприймало­ ся дуже недоброзичливо, а канонізувалося вже заднім числом, частенько аж після смерті письменника. Згадайте усопші сонми

великих. Ви не бачите, що значною своєю половиною це вер­ шники без голови? їх викопано з могили і посаджено на коня.

Звичайно, ми кричимо і тут, що ведемо перед у всьому світі. Візьміть у руки олівець і підрахуйте: скільки митців знищив Сталін і скільки — Гітлер. Відшукайте пропорцію. І тоді вже скажете, хто із них комуніст, а хто —фашист, хто з них бандит, а хто —вождь. Ви матеріалісти і вірте статистиці, а не облуді то­ го, що здається.

В мистецтві ми відстали на десятиліття, ми відкинені назад. Ми регресуємо далі. А геніальні наші митці, такі як Пастернак, Цветаева, Мандельштам відомі більше за кордоном, ніж у себе на Батьківщині. Геніальних Архипенка, Крушельницьку, Мишу- гу, Кошиця знає весь світ. Тільки не рідний народ.

Все це —наслідок величезної духовної диктатури, яка полюб­ ляє тільки звичне, зрозуміле, недвозначне, пересічне, їй треба все, витримане «в дусі», тобто повторення, коментар. Всякий «дух» є тільки тоді «дух», коли б’ється серце. А процес серцебит­ тя повернути не можна. «Підганяти силоміць» —значить відмо­ витись від того, що цей «дух» живий.

Наш час —час диктату естетики хрущових, Сталіних, ждано- вих, непорядних людей, які нічого не тямили в мистецтві і нічо­ го не тямлять. Для чого воно потрібне —вони не знають, але во­ но потрібне, як застарілий етикет.

Впродовж останнього десятиліття стали з’являтися твори здебільшого «безідейні», які ніяк не входили в прокрустове ло­ же партійної цензури. Почалась критика. Почались відомі «зус­ трічі». Звичайно, мотиви заперечення твору були наскрізь фаль­ шивими (у А.Вознесенського не було ком, в журналі «Жов­ тень» —погана обкладинка!). Недарма в час «боротьби з форма­ лізмом» найбільше «перепало» тим авторам, які робили свіжі­ ший аналіз нашого суспільства, які формалістами були щонай­ менше. Це і було справжньою причиною боротьби проти «фор­ малізму». На мою думку, такого формалізму, який процвітає в нашому мистецтві, історія ще не знала. Це мистецтво найбільш здеградоване, найбільш реакційне, найбільш «буржуазне». Воно брехливе в значній своїй суті.

В зв’язку з появою ряду свіжих творів у часи «відлиги» поча­ ли помалу перекопуватися межі цензури: то було незручно пе­ ред Заходом, то декому кортіло погратися в демократизм, то не було умов для прямого задушення. Цензурна гребля лишалась

досить високою, та вже скреслі тороси криги лізли на греблю, вода лилась через край. Пішла ціла пошесть спискової літерату­ ри, змушених друкувань Солженіцина, Твардовського, Ерен- бурга, Гжицького і т. ін. Отут і почалися «кримінальні процеси» над політичними «злочинцями», єдина вина яких полягає у то­ му, що вони живуть і працюють в умовах найбільшої у світі цен­ зури. Це ясно кожному. Людей судять за гріхи суддів. А ці гріхи держаться «під секретом». «Знищуючи» всякі сліди цензурного тиску (наявність списків, друкування за кордоном, поневажання читачем класиків-ремісників і т. ін.), регулярно «обробляють» людей, чиї твори ходять по руках, викрадають рукописи, судять людей за одне те, що вони читали «заборонені» книги. Але ска­ жіть, що таке заборонені книги? Чи є у нас відкритий для озна­ йомлення список такої літератури? Ми добре знаємо, що вно­ сить у свій Index librorum prohibitorum (список заборонених книг) римський папа, але не знаємо, над чим метикує наш цен­ зурний папеж. Чи можна читати таких авторів як Хвильовий, Драй-Хмара, Зеров, Филипович, Антонич, Винниченко, Гру- шевський, Єфремов, Підмогильний, Скрипник, Івченко, Плуж­ ник? Чи можна читати ті твори Горького, Рильського, Буніна, Тичини, Бажана, Яновського, Вишні, Сосюри, які видавалися в 10-20 роки, а зараз не видаються? Чи можна читати «Таємну дипломатію» К.Маркса, чи це немарксистський твір?

Хто, окрім радника КГБ, може відповісти на ці питання? Хоч радник КГБ є далеко не ідеальним суддею в галузі мистецтва. Хто з’ясує, як треба поводитись з літературою, яка знаходиться в спецфондах, фондах обмеженого користування і т. д.? Принай­ мні, особисто я дізнався про те, що передача спецфондівських матеріалів до інших рук карається як злочин, тільки з розпові­ дей про процес над М.Озерним. Чи можна читати ті твори рево­ люційного демократа І.Франка, які не ввійшли до 20-томника? Скажіть же, скажіть про це публічно —і ви матимете куди мен­ ше «злочинців»!

Чи є злочином читати дореволюційну періодику, дозволену до друку російським «ценсором» чи австрійським філологом- поліцейським?

Ви розумієте, що судити людину за читання книги —це зло­ чинство, одне з найбільших у світі. Ви знаєте, що знищувати книги — це робота фашистів-людожерів. Чого ж подібні речі практикуються у нас? Чого вилучають комплекти дореволюцій­

них російських і австрійських видань (як це сталося при трусах у І.Світличного, В.Чорновола і ін.).

У мене особисто кілька місяців тому пропав зі столу зошит моїх віршів (це сталося в приміщенні Інституту літератури). Ко­ му доведеш, що цей зошит нікому, крім служителів КГБ, —не потрібний, що це зроблено під час нічного або недільного «сни­ мания остатков» у столах працівників наукових інституцій. А такі перевірки, кажуть, провадяться регулярно. Чому при обшу­ ках забирали рукописи молодих авторів —Б.Мамайсура, Л.Че- реватенка і т. ін. Ще добре, аби була хоч маленька надія на те, що з часом при республіканському КГБ відкриється рукописний відділ молодої української поезії. А то ж пропаде —ні за цапову душу!

Хто займається такими справами? Кому будеш жалітися на такі неподобства?

Кількадесят проведених на Україні арештів збудили апетит у людей, позбавлених совісті і честі. Може, це для них є якийсь бізнес? Багатьох людей звільнили з роботи, інших —з партії, в багатьох зробили таємні або офіційні, «законні» труси. За ба­ гатьма організовано стеження. Багатьох поетів, критиків не дру­ кують. Мета одна: залякати кожну людину, хай вона труситься наодинці, хай вона вбачає в кожному ближньому державного злочинця. Мета одна: зробити на душі кожного татуїровку стра­ хом. Мета —збудити в кожній людині тваринні інстинкти, про­ водячи той масовий гіпноз і психічне травмування, які були ге­ ніально проведені Сталіним та його опричниками.

Наслідки цих «кампаній» —виникнення недовір’я між брат­ німи народами («те украинцы, которые всегда говорят на своей «мове» —это потенциальные или даже настоящие враги русско­ го народа!»). Міщанинові це старанно втовкмачують у голову. А він усьому вірить! Почувши від тов N українську мову, таку нез­ вичну в «городе Києве», тов. Міщанин запитує: Ви, напевне, на­ ціоналіст?

Тов. N дивується: Власне, чому? І що таке націоналіст?
Тов. Міщанин: Це той, хто хоче самостійної України.
Тов. N: Але ж Україна —самостійна. Ви хіба не знаєте?
Далі вже починаються «неувязки». Тепер червоніє вже тов.

Міщанин, який сам злякався теми, яку зачепив.
Зв’язки тут вироблені, як безумовний рефлекс. «Український

буржуазний націоналіст» —це гаубиця, важча за «ворога наро-

ду». Раз тебе так назвали —цим уже все сказано. Тут і провади­ ти далі вже не треба. Коли ти розмовляєш українською мовою, значить, ти ненавидиш російський народ і російську культуру, значить, тебе треба «упекти». І людину «упікають». За довгі роки «доупікалися» до того, що в Українській PCP міське населення в переважній більшості ігнорує українську книгу. Протягом години в будь-якій книгарні Києва можна кілька разів почути: «А на русском —нет?», «Ах, это по-украински» і т. ін. Складається ситуація, за якої споживачами української книжки стають самі письменники, селяни, мізерна часточка міського на­ селення і… склади макулатури. Буваючи в Спілці письменників, я не раз чую цю вузьку залу, де збирається київська літературна громадськість, якоюсь лодією, Ноєвим ковчегом, який несеться бурхливими ріллями океану і не знайде ані тобі острівка, ані ми­ су. Чи не близимось ми до того часу, коли українські письменни­ ки стануть єдиними споживачами української літератури? Ви, мабуть, знову почнете вергати громи, мовляв, як я все перекру­ чую. Я б вам порадив тоді одержати невеличку чесну статистику бодай з однієї міської бібліотеки того чи іншого обласного цен­ тру —Харкова, Києва, Донецька, Одеси і т. ін. І ви побачите, що це так і є. Та й не може бути інакше. Бо, по-перше, українська ху­ дожня література в цілому не витримує конкуренції з росій­ ською художньою літературою (і причин тут дві: одна — що нова українська література молодша віком, а друга —що вона зазнавала і зазнає значно більшого цензурного тиску. Те, що ви­ ходить у Москві, те майже неможливе тут, як це і годиться для периферії, віддаленої од «щонайвищої» інстанції).

По-друге, російська мова превалює в більшості наших міст і, звичайно, російську книжку читатимуть більше, ніж українську. Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культур­ ного характеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її мо­ рально. Все її рідне минуле стає непотрібним тягарем, більше то­ го —гріхом і мало не тавром. Для чого були потрібні національ­ но-визвольні війни минулого, для чого були потрібні тисячі й

тисячі жертв боротьби за визволення, коли на 50 році своєї дер­ жавності виникає потреба говорити про непотрібність цієї мови, про злиття мов і т. д. Ви розумієте всю штучність, всю брехли­ вість такої «природної» ситуації: населення самостійної Україн­ ської радянської соціалістичної держави саме відмовляється від

своєї мови. Хіба не парадоксально, що в Українській соціаліс­ тичній державі судять людей за буржуазний український націо­ налізм, а на суді «злочинцю» закидають, окрім іншого, те, що він вживає «застарілі слова» (так було на процесі над Озерним)? Хі­ ба не смішно, що парторг Академії наук Української соціалістич­ ної держави кидає такі фрази: «Людей, які ратують за чистоту української мови, ми не заарештовуємо»? Ви чуєте, як це логіч­ но? В самостійній Українській соціалістичній державі людей та­ ки не судять за те, що вони вживають мови цієї держави.

Я пам’ятаю, як у Донецьку моїм товаришам кидали мало не межи очі міліцейські бланки для прописки паспорта: бланки бу­ ли заповнені українською мовою. Працівники цієї державної ін­ ституції, напевно, не знали, що живуть в Українській радянській державі, чия суверенність гарантована Конституцією Союзу PCP. Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у До­ нецьку і змушені самі «збирати» собі тираж, ідучи з однієї кни­ гарні до іншої, бо їх твори, бачте, не прибуткові. Я знаю й такі факти, коли один з редакторів телабачення в Донецьку «розпі­ кав» молодшого працівника за те, що той ужив слова «зичити» (почему не «бажаємо»?). І він його попередив: «Еще пару таких «зичите» —и вы будете вне телестудии». Бідний М.Марр! Вво­ дячи поняття «класових мов», він не знав, що окремі слова мо­ жуть бути ще й проявами буржуазного націоналізму!

Працюючи деякий час літературним редактором українсько­ го дубля «Социалистического Донбасса» і відшукуючи гірничій російській термінології неіснуючі відповідники з української мови (гірничу українську термінологію навряд чи освоїли і в Ін­ ституті мовознавства АН УРСР, в єдиному місці, де окремі з цих термінів можна почути з живих уст), я чув себе щонайменше злочинцем. Особливо коли підходив до кіосків і бачив, як люди кленуть цей український дубль. Пам’ятаю, як мене «опікали» працівники, які ніколи не розмовляли українською мовою, а пробували мене повчати. Пам’ятаю такий випадок. Помер хтось із співробітників обкому. Помер несподівано, як кажуть, наглою смертю. Я спробував так і написати: нагло помер, помер наглою смертю. Мені заперечили. Я наполягав. Тоді мені сказали: завтра буде догана редакторові І.Доманову і нам обом. «Разве так неу­ важительно можно говорить об умершем?»

Пам’ятаю, як О.ПЛяшко, тодішній секретар обкому, лаяв ме­ не, що, переклавши його виступ українською мовою, я вживав

такі звороти, як «принагідно зауважимо». «Этого никто не пой­ мет» —так він вирішив, і бідному редакторові «Радянської До­ неччини» тов. Сіробабі, який краще за мене знав такі тонкощі, довелося «переписувати» мій переклад. Мене дивує, звідки в людей береться така самовпевненість, така безапеляційність при розв’язанні питань, на яких не знаються.

Все це призводить до того, що деякі українці з притаманним їм комплексом національної неповноцінності прямо хизуються незнанням рідної мови! Все це сліди проклятого імперіального минулого, яке морально скалічило українську націю, яке оголо­ сило національну свідомість і гордість —злочином. А тепер це все пішло самопливом. Це стало нормою. Бо ж не будемо ми на­ вертати людей у стару віру! Зденаціоналізований елемент нага­ дує елемент здекласований. У них не лишається за душею нічо­ го святого. А це призводить до ще більшої моральної деградації. Це теж один із способів масового продукування тов. Міщанина, який має геніальну здатність все переінакшувати. З власного «вірую» він може зробити чекову книжку, совість він уміє пере­ вести на гроші, в почутті патріотизму він може віднайти «неви­ користані резерви» власного прибутку.

Міщанин —цей ідеальний «людський матеріал» для будів­ ництва такого, як у нас, «комунізму» —згодиться будь з чим, ко­ ли це тільки принесе йому зиск. Але та країна, де міщанин возве­ дений у ранг зразкового громадянина, є будь-якою, тільки не со­ ціалістичною.

І, роздумуючи над усім цим, я все більше переконуюсь у то­ му, що такий соціалізм не є соціалізмом. Такі політичні свобо­
ди —не є свободами. Такий «рай» —не є раєм. Така «правда» —
не є правдою.

Таке закабалення людської душі, людської совісті, таке ви- люднення людини —майже несила винести. Тоді відкривається найбільша свобода —свобода раба, якому байдуже, де мовчати, байдуже, де хвалити начальника, де брехати —про себе, про ото­ чення, про життя.

Таке вивласнення душ нищить будь-яку вартість людського існування. Постріли, якими закінчувалось життя Маяковських,

Скрипників, Орджонікідзе, Фадєєвих, Хвильових, зашморги, в які лізли Єсєніни і Цвєтаєви —це знаки рівняння між благами життя і страхами пекла. Це та стежка, якою утікають, лишаю­ чись нескореними. Здобуваючи ту свободу особи, якої не дає ваш соціалізм. Ось вам причина тієї зухвалої сміливості, зразки якої вам чим далі, тим частіше подаватимуть.

Від найчорніших думок я врятувався тоді, коли пізнав необ­ межену волю раба, якому байдуже —чи відчувати на собі увесь тягар вашого деспотизму, чи не існувати. Ви знецінили моє жит­ тя повністю. Я не можу займатись улюбленою роботою —зна­ чить, я абсолютно незалежний. Я не можу нічого друкувати —ні статей, ні віршів, ні перекладів. Я зречений до тваринного живо­ тіння. Ви ж забули про діалектику. Забравши в мене всі права, всього мене, ви тим самим і втратили мене. Інстинкт самозбере­ ження увірвався, як налигач. Вам ні за що мене держати. Ви ро­ зумієте масштаби моєї волі? Я можу іще сказати вам, що, вилюд­ нюючи людину, будуючи цей, поліцейського типу, соціалізм, ви грішите перед довжелезним мартирологом людей, які від часу Мора і Т.Кампанелли прагнули до соціалізму —держави сонця. Такий соціалізм проклинатимуть нащадки. Такий соціалізм уже сьогодні потворить цих нащадків —і це вже злочин.

Соціалізм, як найпрогресивніше вчення, восторжествує поп­ ри всі перепони, виставлені сьогодні його облудними ревнителя­ ми. Той соціалізм, де людина думає, мислить і вільно висловлює свої думки. Той соціалізм, який тримається на успадкованій од віків етиці вільних розкріпачених людей з ясними лицями, не спотвореними конвульсіями страху.

І «прокоментовані» вами заповіти Маркса, Енгельса, Леніна, попередніх соціалістів повернуться до нас не насильством (смот­ ри страницу такую-то и не смей думать иначе!), а своїми мудрими іуманними порадами (подивись, скажімо, у Леніна, він чимало зробив, аби з’ясувати цю проблему; може, це тобі стане в пригоді).

Ви розумієте добре і самі, якою вагомою стала сьогодні проб­ лема розкріпачення людських душ! Ви знаєте краще за мене, що тільки звільнивши народ від кріпосницьких колодок вашої веле­ тенської диктатури, можна поставити на широку колію наше на­ родне господарство. Ви бачите, що проблема етики людини «со­ ціалізму» є проблемою No 1.

Рабство і соціалізм —поняття полярні, їх поєднати нікому не вдасться. Задумайтесь над тим, чому з таким успіхом сприймаєть-

ся у нас антифашистське мистецтво. Ви зрозумієте такий оше- лешливий парадокс: у масовому гіпнозі гітлеризму, в гітлерівській неволі людського духу вловлюються «зримые черты» нашого учора, нашого сьогодні. «Це каже вся буржуазна пропаганда!» — знову обуритесь ви. Так, на жаль, це каже тільки буржуазна пропа­ ганда. Але це ще не значить, що вона одержала на це патент. Знач­ но краще і значно раніше знають про це наші громадяни.

Я знаю, що ніяким ієзуїтам, ніяким катам не вдасться зломи­ ти до кінця людську душу. Вона, як Фенікс, самовідроджується. Я бачу, як починають пряміти людські хребти, як росте справ­ жній пролетарський інтернаціоналізм, де ніхто не називає наці­ оналізмом твій біль за свій народ і його духовне єство, де литов­ ці, грузини, українці, євреї, росіяни і всі інші народи Радянсько­ го Союзу починають усвідомлювати потребу демократизму, ясно бачити всю шкоду сучасного абсолютизму, який розносить шовінізм, лицемірство, підступництво, кількаповерховий бю­ рократизм і чимало інших «супутників», які вивела тоталітарна диктатура на свою орбіту.

Соціалізм —це найчесніший людський лад. І він мусить ви­ ростати на чистій, на природній людській основі чесності, спра­ ведливості і взаємоповаги людей, а не підтримуватись зграєю платних шпигунів, поліцейських, донощиків, кар’єристів, чиє ім’я —людська безликість.

І за такий соціалізм варто боротися до скону.

[1968]

Категорія: Стус Василь. Вибране. Час творчості.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.