Скажу, що своєї вини я не визнав і в останньому слові. Отже щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: «кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у столь ному засіли місті як партія більшовиків». Звичайно, не було й жод них обіцянок чесно служити Вітчизні. Я мусів був визнати, що рядки, схожі до згаданих вище, мають певний наліт нерадянських настроїв, адже я стояв на тому, що я не націоналіст, і не годився з тим, щоб мою творчість називати антирадянською агітацією і про пагандою. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе роз пинають за любов до неї, за бажання в поті чола працювати для свого народу, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни. Вона ж бо стала країною твоєї нево лі, вона обернула тебе на раба, силоміць вирвавши з рідної землі.
За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля, Ук раїна, заходячи тільки в зболені сни. Вона світить, як далека зір ка у вечірньому мордовському небі. А невільницький твій шлях стелиться далі й далі од неї —за сиві уральські хребти, в закрай- світні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не пірветься од натуги.
Під час обшуку 12.1.1972 року у мене було вилучено: збірку В.Кордуна «Тихий майстер дитячих іграшок», «Постать голосу» Чубая, «Крик з могили», вірш Симоненка «Де зараз ви, кати мо го народу», деякі листи до мене від В.Голобородька та Віри Вовк, книгу Ясперса «Rechenschaft und Aublick», збірку Л.Костенко «Зоряний інтеграл», збірки «Веселий цвинтар», «Зимові дере ва», два листи Ст.Тельнюка —про «Феномен доби», «Інтернаці оналізм чи русифікація?» І.Дзюби (два примірники), книгу Кар ла Юнга «Архетип в символике сновидений», книгу Віри Вовк «Каппа Хреста», «Братская ГЭС» Свтушенка, «Базар» Емми Андієвської, «Крутой маршрут» Аксьонова, збірку Казіміра Ед- шміда (український переклад), конспекти статей Грушевського, виданих до революції, понад 20 зошитів моїх вузівських кон спектів, коло десятка моїх чернеткових зошитів із віршами та їх-
німи варіантами. Усе це залишилося в КГБ, і лише маленьку час точку з цього долучено до справи. Решту, видно, спалили, як обіцяв слідчий Мезеря: спалять на ваших очах.
Наведу далі уривки з рецензії А.Каспрука на збірку «Зимові дерева», яку він написав для слідства: «Це поетика декадансу, по етика ідейного занепаду». У віршах Стуса «радянське життя пос тає як добровільний допр‘, де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п’яниця, альфонс, дочка асе нізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дій сності фантазер». «Не треба доводити, що книжка Стуса шкідли ва всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нор мальна неупереджена людина прочитати її може лише з обрид- женням, із зневагою до «поета», що так порочить свою землю і свій народ». Про збірку «Веселий цвинтар» Каспрук пише: «Ра дянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голо ви, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою без глуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса — це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політич ного —це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності». Такі ж його відгуки про статтю «Феномен доби» та «Зникоме розцвітання». Одне слово, на руках цього доктора філології —моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері,
Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накинено го силоміць. У дусі критиків-головорізів писав кандидат наук А.Ковтуненко, рецензуючи для КГБ збірку «Крик з могили»: «В деяких віршах Холодний видає себе уболівальником за на род, але «його» народ — це щось абстрактне і невловиме. А справжній трудовий народ, радянських людей він ненави дить і пише про них з презирством і зневагою». «Холодний плекає надії на буржуазно-націоналістичне відродження Укра їни, виношує бредові ідеї збройного повстання проти існуючо го ладу, помсти трудящим за їхню відданість соціалістичній Вітчизні». Цікаве свідчення донецького поета Євгена Летюка, що з переляку заявив таке: «Мене завжди приємно вражала ма нера Стуса говорити скрізь підкреслено українською мовою, навіть тоді, коли в цьому не було потреби». Але хай їм простить Бог —усім цим летюкам, скасенкам, клоччям, селезненкам…
‘Допр —дім примусової праці.
Перейду до коментування вироку Згадані на його початку 14 віршів є сирові чернетки, поспіхом записані під настрій. Біль шість із них навіть недокінчена, деякі просто неможливо розібра ти. Про існування їх я не знав і сам, крім хіба «Три С — неначе жарт», написаного давно і на давню тему. Кагебісти навіть не змог
ли його прочитати. «Тридцять сьомий —неначе жарт, як кавалок у горлі» —тобто йдеться в ньому про час репресій 30-их років.
Наступні 10 «документів» —Нернетки статей, серед них чер нетки двох листів до П.Ю.Шелеста (здається, 1965 і 1968 рр.). Ок ремі з тих 10 статей —звичайна Історінка, де списано 5—10 рядків, а більше нема нічого. Правда, окремі уступи з них були зарізкі, як і окремі з попередніх 14 віршів. Скажімо: «кубло бандитів-кагебіс- тів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті, як партія біль шовиків». Це виходило з ряду, а тому я так і говорив про схожі тексти і хвилеві, непродумані настрої.
У збірці «Веселий цвинтар» найбільше клопоту я мав із віршем «Колеса глухо стукотять», присвяченим пам’яті замученого М.К.Зерова. Я його відстоював до кінця, заперечуючи його антира- дянський характер. Ось цей вірш: «Колеса глухо стукотять, мов хвиля об пором. Стрічай, товаришу Хароне, з лихом і з добром. Ко леса б’ють, колеса б’ють, кудись торують путь. Уже додому не вер нуть, додому не вернуть. Москва, гора Ведмежа, Кем і Попів ос трів —шлях за ґратами, за вартами, розбухлий на сльозах. І знову: Вятка, Котлас, Усть-Вим, далі —до Чіб’ю. Рад-соц-конц-таборів Со юз, котрий Господь забув. Диявол теж забув, тепер тут править ін ший бог, —марксист, расист, і людожер, один за трьох. Москва — Чіб’ю, Москва —Чіб’ю. Печорський концентрак споруджує нову до бу на крові і кістках». Хто такий «марксист, расист і людожер?». Я відповів: Берія та його банда. Світличний на суді сказав, що мова про Сталіна. Суддя, видно, старий сталініст, мало не лопнув од люті.
У збірці «Веселий цвинтар» 43 вірші, не всі з них мені дорогі, але кращі з них я вмістив до збірки «Зимові дерева», що лежала у видавництві «Радянський письменник» майже 5 років. Дуже схвальні рецензії на неї написали І.Драч (1968 р.) та Євген Адельгейм (1970 р.). Цікаво було б показати їх Каспрукові. Збір ку у видавництві арештували. Ще в КГБ, вже після суду, я вима гав, щоб її повернули дружині. Не допомогло навіть те, що я тиж день голодував, вимагаючи повернення рукопису моїм рідним. Кагебістам то не випадало, їм треба було знищити всі вірші, бо ме ні заборонено бути поетом, заборонено мати хист до віршування.
Стаття «Феномен доби» мала 107 стор. машинопису. Певне, пропала без сліду, для мене вона дорога була. У ній я полюбив Тичину, спізнавши його трагічну долю —бути всенароднім, тоб то державним поетом, коли —цитую статтю —«довершилася йо го всенародня слава, але слава не генія, а пігмея. Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трес том». Писати, що Тичина «живіший од живих і мертвіший мер твих» було нелегко. Але його горе стало нашим горем, а над сво їм горем ми можемо мислити, хай і жорстоко, бо ж «поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший «гріх» перед добою». Стаття «Зникоме розцві тання» —має 13 сторінок, композиційно невдала, але дорога ме ні як і вся творчість Свідзінського. До вироку долучили її через одну фразу. Я писав, що тоді, в 30-их роках справжній інтелігент був абсолютно небажаною особою, отож не дивно, що інтеліген ти були винищені майже до пня.
Під час слідства написав чимало своїх і переклав понад 100 віршів Гете. Відмовившись від адвоката, вимагав юридичної лі тератури, щоб підготуватися до своєї оборони. Мені не дали ні чого, навіть кодексу. На суді заявив протест проти закритого су ду, вимагав літературних експертів, відмовився від силоміць на кинутого мені адвоката. Але його залишили таки —допомагати судді Дишелю, що дозволяв собі нецензурні лайки на адресу свідка І.Калиниченка, який давав невигідні для катів свідчення: грубо лякав він і Селезненка, в якому заговорила порядність, ог лушена страхом. Згадаю і за те, як начальник слідчого ізолятора Сапожников матюкався, як швець, і бив мене кулаками за те, що я крикнув на коридорі тюрми, коли мене волокли в божевільню Києва 5 травня. Я гукнув: «Василя Стуса мають везти в боже вільню, в Павлівську лікарню». Причина ж була та, що я не да вав ніяких свідчень, а слідчих-кагебістів назвав «псами сталін ськими». Абсолютно берїївська атмосфера тримання в тюрмі, хі ба що не б’ють. Що ж до суду —то це брутальний самосуд, на якому не хочеться і рота розтуляти до катів. «Прошу дати науко ве визначення терміну антирадянський», — вимагав я в суді. Суддя ж усміхнувся і мовчав. Бо що він міг сказати?