Стус Василь. Вибране. Час творчості.

КОМЕНТАР ВАСИЛЯ СТУСА НА ВИРОК СУДУ

Скажу, що своєї вини я не визнав і в останньому слові. Отже щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: «кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у столь­ ному засіли місті як партія більшовиків». Звичайно, не було й жод­ них обіцянок чесно служити Вітчизні. Я мусів був визнати, що рядки, схожі до згаданих вище, мають певний наліт нерадянських настроїв, адже я стояв на тому, що я не націоналіст, і не годився з тим, щоб мою творчість називати антирадянською агітацією і про­ пагандою. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе роз­ пинають за любов до неї, за бажання в поті чола працювати для свого народу, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни. Вона ж бо стала країною твоєї нево­ лі, вона обернула тебе на раба, силоміць вирвавши з рідної землі.

За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля, Ук­ раїна, заходячи тільки в зболені сни. Вона світить, як далека зір­ ка у вечірньому мордовському небі. А невільницький твій шлях стелиться далі й далі од неї —за сиві уральські хребти, в закрай- світні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не пірветься од натуги.

Під час обшуку 12.1.1972 року у мене було вилучено: збірку В.Кордуна «Тихий майстер дитячих іграшок», «Постать голосу» Чубая, «Крик з могили», вірш Симоненка «Де зараз ви, кати мо­ го народу», деякі листи до мене від В.Голобородька та Віри Вовк, книгу Ясперса «Rechenschaft und Aublick», збірку Л.Костенко «Зоряний інтеграл», збірки «Веселий цвинтар», «Зимові дере­ ва», два листи Ст.Тельнюка —про «Феномен доби», «Інтернаці­ оналізм чи русифікація?» І.Дзюби (два примірники), книгу Кар­ ла Юнга «Архетип в символике сновидений», книгу Віри Вовк «Каппа Хреста», «Братская ГЭС» Свтушенка, «Базар» Емми Андієвської, «Крутой маршрут» Аксьонова, збірку Казіміра Ед- шміда (український переклад), конспекти статей Грушевського, виданих до революції, понад 20 зошитів моїх вузівських кон­ спектів, коло десятка моїх чернеткових зошитів із віршами та їх-

німи варіантами. Усе це залишилося в КГБ, і лише маленьку час­ точку з цього долучено до справи. Решту, видно, спалили, як обіцяв слідчий Мезеря: спалять на ваших очах.

Наведу далі уривки з рецензії А.Каспрука на збірку «Зимові дерева», яку він написав для слідства: «Це поетика декадансу, по­ етика ідейного занепаду». У віршах Стуса «радянське життя пос­ тає як добровільний допр‘, де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п’яниця, альфонс, дочка асе­ нізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дій­ сності фантазер». «Не треба доводити, що книжка Стуса шкідли­ ва всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нор­ мальна неупереджена людина прочитати її може лише з обрид- женням, із зневагою до «поета», що так порочить свою землю і свій народ». Про збірку «Веселий цвинтар» Каспрук пише: «Ра­ дянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голо­ ви, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою без­ глуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса — це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політич­ ного —це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності». Такі ж його відгуки про статтю «Феномен доби» та «Зникоме розцвітання». Одне слово, на руках цього доктора філології —моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері,

Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накинено­ го силоміць. У дусі критиків-головорізів писав кандидат наук А.Ковтуненко, рецензуючи для КГБ збірку «Крик з могили»: «В деяких віршах Холодний видає себе уболівальником за на­ род, але «його» народ — це щось абстрактне і невловиме. А справжній трудовий народ, радянських людей він ненави­ дить і пише про них з презирством і зневагою». «Холодний плекає надії на буржуазно-націоналістичне відродження Укра­ їни, виношує бредові ідеї збройного повстання проти існуючо­ го ладу, помсти трудящим за їхню відданість соціалістичній Вітчизні». Цікаве свідчення донецького поета Євгена Летюка, що з переляку заявив таке: «Мене завжди приємно вражала ма­ нера Стуса говорити скрізь підкреслено українською мовою, навіть тоді, коли в цьому не було потреби». Але хай їм простить Бог —усім цим летюкам, скасенкам, клоччям, селезненкам…

‘Допр —дім примусової праці.

Перейду до коментування вироку Згадані на його початку 14 віршів є сирові чернетки, поспіхом записані під настрій. Біль­ шість із них навіть недокінчена, деякі просто неможливо розібра­ ти. Про існування їх я не знав і сам, крім хіба «Три С — неначе жарт», написаного давно і на давню тему. Кагебісти навіть не змог­

ли його прочитати. «Тридцять сьомий —неначе жарт, як кавалок у горлі» —тобто йдеться в ньому про час репресій 30-их років.

Наступні 10 «документів» —Нернетки статей, серед них чер­ нетки двох листів до П.Ю.Шелеста (здається, 1965 і 1968 рр.). Ок­ ремі з тих 10 статей —звичайна Історінка, де списано 5—10 рядків, а більше нема нічого. Правда, окремі уступи з них були зарізкі, як і окремі з попередніх 14 віршів. Скажімо: «кубло бандитів-кагебіс- тів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті, як партія біль­ шовиків». Це виходило з ряду, а тому я так і говорив про схожі тексти і хвилеві, непродумані настрої.

У збірці «Веселий цвинтар» найбільше клопоту я мав із віршем «Колеса глухо стукотять», присвяченим пам’яті замученого М.К.Зерова. Я його відстоював до кінця, заперечуючи його антира- дянський характер. Ось цей вірш: «Колеса глухо стукотять, мов хвиля об пором. Стрічай, товаришу Хароне, з лихом і з добром. Ко­ леса б’ють, колеса б’ють, кудись торують путь. Уже додому не вер­ нуть, додому не вернуть. Москва, гора Ведмежа, Кем і Попів ос­ трів —шлях за ґратами, за вартами, розбухлий на сльозах. І знову: Вятка, Котлас, Усть-Вим, далі —до Чіб’ю. Рад-соц-конц-таборів Со­ юз, котрий Господь забув. Диявол теж забув, тепер тут править ін­ ший бог, —марксист, расист, і людожер, один за трьох. Москва — Чіб’ю, Москва —Чіб’ю. Печорський концентрак споруджує нову до­ бу на крові і кістках». Хто такий «марксист, расист і людожер?». Я відповів: Берія та його банда. Світличний на суді сказав, що мова про Сталіна. Суддя, видно, старий сталініст, мало не лопнув од люті.

У збірці «Веселий цвинтар» 43 вірші, не всі з них мені дорогі, але кращі з них я вмістив до збірки «Зимові дерева», що лежала у видавництві «Радянський письменник» майже 5 років. Дуже схвальні рецензії на неї написали І.Драч (1968 р.) та Євген Адельгейм (1970 р.). Цікаво було б показати їх Каспрукові. Збір­ ку у видавництві арештували. Ще в КГБ, вже після суду, я вима­ гав, щоб її повернули дружині. Не допомогло навіть те, що я тиж­ день голодував, вимагаючи повернення рукопису моїм рідним. Кагебістам то не випадало, їм треба було знищити всі вірші, бо ме­ ні заборонено бути поетом, заборонено мати хист до віршування.

Стаття «Феномен доби» мала 107 стор. машинопису. Певне, пропала без сліду, для мене вона дорога була. У ній я полюбив Тичину, спізнавши його трагічну долю —бути всенароднім, тоб­ то державним поетом, коли —цитую статтю —«довершилася йо­ го всенародня слава, але слава не генія, а пігмея. Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трес­ том». Писати, що Тичина «живіший од живих і мертвіший мер­ твих» було нелегко. Але його горе стало нашим горем, а над сво­ їм горем ми можемо мислити, хай і жорстоко, бо ж «поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший «гріх» перед добою». Стаття «Зникоме розцві­ тання» —має 13 сторінок, композиційно невдала, але дорога ме­ ні як і вся творчість Свідзінського. До вироку долучили її через одну фразу. Я писав, що тоді, в 30-их роках справжній інтелігент був абсолютно небажаною особою, отож не дивно, що інтеліген­ ти були винищені майже до пня.

Під час слідства написав чимало своїх і переклав понад 100 віршів Гете. Відмовившись від адвоката, вимагав юридичної лі­ тератури, щоб підготуватися до своєї оборони. Мені не дали ні­ чого, навіть кодексу. На суді заявив протест проти закритого су­ ду, вимагав літературних експертів, відмовився від силоміць на­ кинутого мені адвоката. Але його залишили таки —допомагати судді Дишелю, що дозволяв собі нецензурні лайки на адресу свідка І.Калиниченка, який давав невигідні для катів свідчення: грубо лякав він і Селезненка, в якому заговорила порядність, ог­ лушена страхом. Згадаю і за те, як начальник слідчого ізолятора Сапожников матюкався, як швець, і бив мене кулаками за те, що я крикнув на коридорі тюрми, коли мене волокли в божевільню Києва 5 травня. Я гукнув: «Василя Стуса мають везти в боже­ вільню, в Павлівську лікарню». Причина ж була та, що я не да­ вав ніяких свідчень, а слідчих-кагебістів назвав «псами сталін­ ськими». Абсолютно берїївська атмосфера тримання в тюрмі, хі­ ба що не б’ють. Що ж до суду —то це брутальний самосуд, на якому не хочеться і рота розтуляти до катів. «Прошу дати науко­ ве визначення терміну антирадянський», — вимагав я в суді. Суддя ж усміхнувся і мовчав. Бо що він міг сказати?

Категорія: Стус Василь. Вибране. Час творчості.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.