Стус Василь. Вибране. Час творчості.

ЗА ЛІТОПИСОМ ВАСИЛЯ СТУСА

«Текст не потребує опертя на зовнішню дійсність саме тому, що містить власне пояснення» Іґорь Смірнов Що далі невмолимий час віддаляє нас від земного життя Василя Стуса, то більший суспільний інтерес викликає постать поета, правозахисника, чоловіка, мужчини, друга й в’язня. Майже невідомий на батьківщині за життя, після смерті Василь Стус привертає дедалі більший інтерес нащадків, для яких, за великим рахунком, він і творив. Першопоштовхом цього інтересу стала суспільно-політична діяльність Василя Стуса. Звісно, як було не зацікавитися долею людини, чиє перепоховання наприкінці доби «розвиненого соціалізму» не лише спровокувало вихід на вулиці Києва майже 100 000 людей, а й тісно переплелося ще з одним символом — першим масовим використанням національної символіки. Десятки тисяч ще вчора лояльних радянських громадян не побоялися не лише прийти й провести в останню путь тіла невідомих тоді Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса, а й узяти до рук жовто-блакитні та чорно-червоні прапори, що на той час загрожувало втратою роботи, виключенням з інститутів, викликами до КГБ. У день перепоховання, 19 листопада 1989-го, значна частина українців уперше в житті здолала страх перед всесильністю державної тиранії. Обставини склалися так, що саме того осіннього дня, коли мороз сягав 23-24 ступенів, Василь Стус почав повільну (а може — й надміру швидку) трансформацію з людини, громадянина й поета в символ нескоренности й незламносте українського духу. Першими це помітили політики. Проте всі спроби різноманітних політичних сил ототожнити Стусове ім’я зі своїми знаменами закінчилися нічим. «Ще зневажаю політиків. Ще ціную здатність чесно померти» — ніби між іншим написав у передмові до «Зимових дерев» Василь Стус. Саме ці, здавалося б не надто важливі для модерної й екзистенційної збірки, короткі речення визначили напрям змін у сприйнятті постаті поета суспільством: з кожним місяцем він щобільше ставав символом і поетом, і щоменше — політиком. Та й який із поета політик? Поет виступає провісником і творцем майбуття, мало зважаючи на біжучі обставини сьогодення. Політик, навпаки, покликаний якось структурувати саме сьогодення, а про майбутнє заводить мову лише тоді, коли не може дати раду дню сучасному. І хоча життєві обставини тісно пов’язали Василя Стуса з правозахисниками та рухом українського опору, проте відбувалося це передусім на людському, особистісному, а не суспільно-політичному рівні. І в 1979-му вчорашній засланець на прохання Оксани Мешко погодився очолити другий склад Української Гельсинської групи передусім із етичних, а вже потім — суспільно-політичних міркувань. Добре пам’ятаю ті кілька візитів восени 1979-го. Майже пошепки кілька шановних чоловіків переконували батька відмовитися від «провокаційної» ідеї очолити Гельсинську групу: — Василю, ти ж розумієш, що це неминучий арешт. Ти ж — поет. Ти повинен працювати, а не сидіти в тюрмі. Ти — геній! — А ти очолиш Групу? — це вже Василь Стус одному з відвідувачів. — Ні, це ж — безглуздо! — Тоді навіщо прийшов? І присоромлений чолов’яга, до якого напередодні розмови тато ставився з певною пошаною, змушений не лише йти, а й забирати пляшку доброго коньяку, яку прихопив задля хоробросте (зустрічатися з Василем Стусом у 1979-1980 рр. справді було небезпечно для кар’єри) і підтримання розмови… Звісно, В.Стус усвідомлював, що очолити другий склад УГГ — значить дати привід каральним органам для швидкого й неминучого арешту. Але це було усвідомлення Стуса-людини. Стус-поет був переконаний, що саме позірна безглуздість опору без надії творить міт, який стане символом і дасть надію багатьом іншим: ви можете нас знищити, але вам ніколи не перемогти народ, представники якого всупереч об’єктивним обставинам кидають виклик долі, індивідуальними надзусиллями гартуючи спільну вітальну силу народу.

У 1970-1980-х, коли в межах імперської радянської масової культури українці дедалі частіше асоціювалися з тюхтійством, варениками, салом та галушками, саме цей символічний чин Стуса та його побратимів протистояв тотальному топтанню української національної гордості. Василь Стус реагував на це особливо гостро. Усвідомлена необхідність самопожертви робила його незламним і безкомпромісним особливо тоді, коли виникала потреба захищати людське достоїнство друзів. Така поведінка сприймалася людьми як виклик, протиставлення себе системі. І то не лише спецслужбами чи представниками радянських ідеологічних установ. Ще більшу лють Стусова поведінка викликала в «землячків», які на поневажанні національних ідеалів і зреченні національних традицій робили кар’єру. Поза сумнівом, останні ненавиділи Василя Стуса більше за безпосередніх ворогів. Утім, усе закономірно, адже кожне слово, кожна репліка поета нагадували їм про «більшу чи меншу національну зраду», до якої кожному доводилося було бодай раз удатися, аби доскочити ситих і комфортних місць. Логіка такої поведінки була проста: спершу виб’юсь у люди, а вже потім… Стус вважав, що кожне завтра формується й твориться кожним сьогодні — вчинком, зусиллям і надзусиллям, успіхом чи невдачею. На його шляху тому й відчувався подих історії, що в кожній ситуації він діяв так, ніби від його особистого вчинку чи вибору залежить честь чи безчестя цілого народу. З християнської точки зору це, певне, гріх гордині. З точки зору людини, яка пам’ятала приниження тата й мами в донецькому бараці — це, радше, чеснота вірности. Вірности батькам, їхній мові та вірі, їхньому баченню світу та уявленню про добро і зло. Колись один філософ сказав: між правдою та матір’ю я вибираю матір. Здається, це міг би повторити й Василь Стус. Поет народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Він став четвертою дитиною в родині Семена та їлини Стусів. Коли хлопчик з’явився на світ, батька в селі вже не було: рятуючись від імовірного арешту, він зі старшою донькою Палажкою перебрався до Сталіно (сучасний Донецьк), де почав працювати на одному з хімзаводів міста. За рік туди ж переїхали мама з братом Іваном. А Василь та на рік старша сестра Марія залишилися з бабусею. Дитинство — перший і, може, найбільш фундаментальний міт, який примушував поета триматися навіть тоді, коли вираз­но бракувало фізичних сил. «Пам’ятаю, — пише В.Стус у листі до сина від 25 квітня 1979 p., — я к у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхали на Донбас), я проказував за нею «Отче наш, іже ecu на небеси». Два слова каже вона — я повторюю. Пам’ятаю, як талапався у ставку (мені було рік-два). Пам’ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока… я мокрий, певне, ревів — і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами — мну їх у долоньках… Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака — знахарка «виливала переляк», водячи білим яйцем довкола голівки моєї і проказуючи: собака-собака-собака, кінь-кінь-кінь, вівця-вівця-вівця. Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався — навіть у школі». Наївний, цілковито прозорий текст, чимось надзвичайно близький до картин Катерини Білокур, без прикрас і непотрібних розумувань відкриває кожному уважному читачеві найважніші, фундаментальні основи Стусового поетичного світу. Самотність, втрата малої батьківщини, знахарка, мітологічне сприйняття дійсности… Останнє, може, найбільш важливе, бо допомагає відновити цілісну картину світу, розчахнуту на тисячі атомів прискіпливою пунктуальністю науки ще до твого народження. І повернення до мітологізму, себто повернення до цілісности від точного знання деталі, уявляється Василем Стусом як набільший чин в ім’я збереження національного макрокосму. Втім, у XX ст. повертатися доводиться на попелище — Сидимо біля погаслого вогнища, перетрушуємо в долонях попіл, розтираємо витухлі геть вуглини: а що як зажевріє раптом жар? / Сидимо біля погаслого вогнища — століття, друге, третє, жар не стухає, не гасне. Так що друг, коли невіра його нестерпна, називає купину вічним вогнем і просить сірника, щоб запалити цигарку. Але попри все, повернення до прапервнів — не безнадійне, бо знання деталей сприяє кращому усвідомленню законів історичного колообігу. А що не кожне знання витримує випробування мітологізмом, то від чогось мусиш безжально відмовлятися. Мітологізація дитинства, викладена в згаданому вище листі, — той найочевидніший верхній пласт розуміння-усвідомлення, яким Стус додатково наголошує: тут я справжній. І те, що все це викладено в листі до сина після восьмилітньої розлуки, лише підтверджує важливість сказаного. Три перші роки життя, проведені в подільському селі Рахнівка, тисячами ниточок пов’язують Василя Стуса з напівзруйнованим селянським космосом, який постійно нагадує про себе в філософській ліриці поета. Минуле не відпускає. Чому батьки змушені тікати з землі предків до індустріального Донбасу? Як зупинити остаточну руйнацію традиційного українського поспільства, що тягне в небуття не лише мову, а й неповторний і невідновний світ цілого народу? Чи може історичний поступ виправдати відхід у небуття багатющої культури? Проте ці питання виникають пізніше, а в три роки дитина просто сприймає звуки народної пісні, співану мамою-бабунею над колискою, Шевченка, Біблію… Неусвідомлені звуки стають невід’ємною складовою, необхідним тлом малої батьківщини, а тому таку радість викликає пізніша зустріч, яка допомагає збагнути силу віри та слова: «якось я натрапив на Франка, його поему «Мойсей», — пише В.Стус у тому ж листі до сина. — Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм — прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові — раби-євреї. Життя розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років — він підняв свій народ, щоб вийти з неволі. І збагнув своє гидке минуле, коли його вчили гнути своїх братів, а він вчився, віривши, що все так і є, як вчать. Не на теє ти вчивсь у єгипетській школі, щоб, навчившись, кайдани кувать нашій честі та волі. І Мойсей виводить свій народ із неволі — через пустелю, через голод, муку, безводдя й безхліб’я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з м ’ясом, а тут, на волі, — пропадай із голоду! Мойсей знав, що це покидьки, мотлох його народу. Бо свиня, яку годують на сало і м ’ясо, теж має що їсти. А людина — не свиня. Воля — найвище у світі, чого потребує людина. І Мойсей жорстоко карав слинтяїв, що тужили за рабськими глечиками. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже — рукою досягнути можна, але сили не стало у Мойсея — і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом чи то волею народу». Зустріч із Франковим «Мойсеєм» визначила долю старшокласника Василя Стуса: він зрікається мрій про геологорозвідку й вирішує стати літератором, радше вгадуючи, аніж усвідомлюючи, що саме в Слові заховано ключ до відновлення гідносте його батьків (перед очима — сцени з дитячої пам’яті: переселенці-заробітчани піднімають на кпини маму з татом, які не зрікаються ні мови, ні релігійносте), його односельців, зрештою навіть його самого, який у гонитві за успіхом на шкільних лінійках читав патріотичні віршики, сприймаючи ідеологічну облуду за чисту монету. Франко допоміг Стусові ще в школі усвідомити, що одне й те ж слово в устах різних людей має різну вагу. І щоб не відчувати прикрості за мимовільне знецінення сказаного, мусиш виважити: чи маєш на це право. У тому ж листі від 25 квітня 1979 р. поет зізнається, що ще зі школи відповідально готував себе для роботи зі Словом: «Коли я був у Твоєму віці, — пише він 12-річному синові-підліткові, — то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність — дбати про душу. Чиста, світла душа — то запорука людського здоров’я. І завжди приємно було згадати все, що ти зробив доброго. Бо тільки добре вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто сусідами». Безперечно, сьогодні вже неможливо сказати, коли саме Василь Стус почав провадити подібні «сеанси» самоочищення, але не викликає сумніву їх принципова присутність у житті підлітка. Самовдосконалюватися можна лише сповідаючись. А що релігійна сповідальна традиція в середині XX ст. була перервана, Василь відновлює її самосповіддю .

На час закінчення сімдесят п’ятої Сталінської школи в духовному плані Василь Стус був доволі зрілою особистістю з відповідальним ставленням до життя, з якого хвороба і сліпий випадок вирвали сестру Палажку (її Василь майже не пам’ятав) та брата Івана, який підірвався на міні. Йому було гірко пригадувати свою не таку давню наївну дитячу жертовність, що мала жорстокий лик: опухлій з голоду мамі від віддавав свій перший зарібок, склянку молока й шматок хліба. Поетові так і не вдалося забути маминих рук і очей, тих нелюдських зусиль, яких довелось їй докласти, аби не взяти в сина той хліб і те молоко… Сухі кореневища вікові, що біля берега, у воду звисли, — твої то руки, матінко моя. Вони були прозорими колись, біленькими, як молоде волоття, а потім волохатіли і в лісі збирали глицю, жолуді, у полі збирали колоски по пізніх стернях, збирали сльози по очах дітей (сама бо ти уміла якось мовчати і непомітно виплакатись)… Для дев’ятилітнього підлітка та ситуація стала певним символом, який примусив замислитися про дивне пов’язання всього у світі. На тій біді «я став добре вчитися, — пише він. — Вже 4 клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна». Літні канікули напередодні восьмого класу Василь проводить у Рахнівці. Цілком міський підліток повертається в село, яке видавалось казковою землею перших років життя. Але жорстка суспільна реальність безжально нищить солодкі спогади: «Пам’ятаю, як 1951 р ., — читаємо в тому ж листі, — я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся — по стерні. За мною гнався об’їждчик — я втікав, але він — верхи на коні (безтарка з парокінню) — наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали». Не випадково зупиняюсь на символічній біографії, розкритій у листі до сина. Символізм вчинку завжди матиме велике значення для Стуса, адже лише наближення до витоків утраченої традиції, як здається поетові, дозволяє промовляти символічні Слова, що підважують сите міщанське задоволення. У старших класах приходить перше кохання й починають писатися вірші. Але в батьківській хаті жодних шкільних автографів не збереглося. Важко сказати, чи власноруч нищив Василь Стус свої ранні вірші, чи мама використовувала списані сином аркушики на розпал печі. Зрештою, це не так важливо. Суттєво, що поет не доклав ані найменших зусиль, аби зберегти які-будь сліди поетичного учнівства: все невизріле має відійти! У 1954-му Василь Стус робить спробу вступити на факультет журналістики Київського університету. Проте там його навіть не допускають до вступних іспитів. Малий, кажуть, треба рік зачекати, бо 16-річних не приймають. Аби не втрачати рік, Василь здає документи на історичнофілологічний факультет Сталінського педінституту, який з відзнакою закінчує в 1959-му. Це був перший рік, коли навчання в інституті провадилося за університетськими програмами, а що не встигли сформувати програму для нового філологічно-історичного факультету, то студентам довелося долати повний курс як для істориків, так і для філологів. Як згадують Василеві одногрупники, більшості ці навантаження давалися непросто, Василь же лише радів їм. Оптимізму додавала й суспільна «відлига», що розпочалася в країні після смерті І.Сталіна. Атмосфера загального страху поступово минала, поступаючись місцем несміливим надіям на вільніше життя. Особливо важливими ці процеси були для студентів, які вже не мусили зважувати кожне слово, дозволяючи інколи сперечатися на семінарах навіть навколо деяких ідеологічних проблем. І хоча багатьом викладачам це не надто подобалося, Стусові, як одному з кращих студентів, дозволяли трохи більше за інших. З інститутських конспектів можна зробити висновок, що особливо багато часу Василь приділяє студіям з української історії та філософії. Переважно класичній. Особливо його цікавить етична проблематика, студіям якої він приділяє особливо багато уваги. На відміну від багатьох, крізь призму етики Василь Стус дивиться й на суспільні процеси, що розпочалися в Радянському Союзі після XX з’їзду КПРС. Пізньої осени 1956-го стомлених і голодних студентів відразу після пар зібрали в актовій залі інституту, де парторг зачитав окремі місця з доповіді Н.Хрущова, пов’язаної з культом Сталіна. Після доповіді розпочалося обговорення. Переважно виступали викладачі. Враження з того дня Василь Стус зафіксував у вірші «Критикам Сталіна»: Так, Сталін був тиран. Але шкодую — чом він не знищив вас, своїх співців? Отих, котрі тягнули алілуя вождеві у кривавому вінці. Чом ви тоді у гріб не відійшли, Ви, що колись його лизали стопи, ви б трохи вбереглися од хули, бо чесність є і в вірності холопів. Чи вам не сором проклинать вождя? Чи вам не сором зраджувати двічі? Не соромно дивитись людям в вічі, і знов хвалить, і знов потиху ждать? Щодень я чую ваш спізнілий крик, і сам кричу, шаліючи од злості: «Вернися, Сталін, завітай хоч в гості, і вирви з горла чорний їх язик». Так на новому етапі формування особистості Василь Стус осмислює проблему відповідальности за сказане Слово. Як ставитися людині до правильних і давноочікуваних слів, що промовляються людьми, які ще вчора говорили зовсім інше? Вічна етична проблема відповідальности вкотре нагадує про себе. Говорити на вічні теми, про любов до вітчизни в тому числі, має право не кожен. А чиїсь слова взагалі лише дискредитують сказане… Подібні думки не давали спокою. А як сприймають мене? Чи має право поет виголошувати патетичні слова про любов до батьківщини, не зробивши для неї геть нічого? Як свідчать одногрупники, на старших курсах Василь з незрозумілих причин майже не читає власних віршів на літературній студії Тимофія Духовного, що існувала в Сталінському педінституті. Натомість він прекрасно аналізує тексти, пробуючи себе в якості критика. Проте все на світі колись та закінчується. В 1959-му Василь Стус дебютує в «Літературній газеті» невеличкою добіркою віршів, передмову до якої написав Андрій Малишко.

Добірка вийшла наприкінці листопада, коли поет уже служив у війську. А знаковою, крім усього іншого, вона стала ще й тому, що в ній був надрукований вірш «Порив»: Не одлюби свою тривогу ранню, — той край, де обрію хвиляста каламуть, де в надвечір’ї вітровії тчуть єдвабну сизь, не віддані ваганню. Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі, ще сизуваті в прохолодній млі. Нам є де йти — на хвилі, на землі — шляхи — мов обрії — далекі і прозорі. Шумуйте, весни, дні, ярійте, вечори, поранки, шліть нам усмішки лукаві! Вперед, керманичу! Хай юність догорить — ми віддані життю і нам воздається в славі. Власне, саме цим віршем розпочинається поетичний Літопис Василя Стуса, в якому всі найзначніші враження, смисли й змисли, переплавившись у горнилі Стусової образности, ніби відроджували літописну й мітологічну традицію буття, підтвердженням і гарантом якого мало стати життя Василя Стуса. Для поета не було загадкою, що в середині XX ст. високі слова не здаватимуться дешевим наївом лише тоді, коли підтверджуватиметься життям, що творитиметься на рівні проголошуваних декларацій. Так вже усталилося, що максимальні вимоги люди ставлять переважно іншим, Василь Стус ставив їх лише собі, що скрізь виокремлювало його з-поміж загалу. Здається, саме максимальна самовимогливість пізніше відкрила йому дорогу до кола шістдесятників, куди він хронологічно запізнювався років на десять. Такий відповідальний спосіб існування людини у світі Стус називав Долею, вона була його девізом і найбільшою цінністю, саме тому вірність долі поет вважав однією з найбільших людських чеснот. Василь Стус пробився до Києва в 1963-му. Витримавши іспити до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, він нарешті отримує можливість зайнятися тим, про що давно мріяв — академічною літературознавчою наукою. Півторарічний досвід викладання української мови в Горлівській школі, де частина дітей отримувала звільнення від вивчення мови народу, на землі якого живе, лише на підставі батьківської заяви, переконав поета, що немає жодної користі в такому викладанні. Записана в історично безперспективні, українська мова та література на Донеччині з кожним роком витіснялась із суспільного життя на маргінеси, що, звісно ж, тонко відчували учні. За таких умов робота українського філолога була подібна до Сізіфової. Такий же негативний досвід принесла й робота перекладачем та літредактором в українській версії газети «Социалистический Донбасс» («Радянська Донеччина»). Російські кальки замість питомо українських слів, канцеляризми, мізерні наклади й нецікаві статті примушували рахувати дні до переїзду в Київ, бо в Донецьку все українське успішно донищувалося. Василя Стуса не лякав навіть той факт, що його керівником став академік Шамота, про якого ходила не найкраща слава. Утім, на серйозному рівні зайнятися теорією літератури було давньою мрією поета, а тому вже в перший рік Василь Стус підготував і опублікував кілька критичних статей, та написав перший розділ майбутньої дисертації «Джерела емоційності художнього твору». Паралельно поет знайомиться з шістдесятниками. Особливо він зближується з Іваном Світличним, який залишив Інститут, вирішивши присвятити себе роботі з творчою молоддю. Можна без перебільшення говорити, що у квартирі Світличних на вулиці Уманській збиралося товариство, що аж ніяк не поступалося академічному. Іван Дзюба, Віктор Іванисенко, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Василь Симоненко і багато інших літераторів були бажаними гостями подружжя Світличних, і часом засиджувалися там далеко за північ. На початку 1964-го двері того дому відкрилися й для Василя Стуса. Проте радість спілкування обірвалася так само швидко, як і розпочалася. Повернувшись у вересні 1965-го з Донецька до Києва, Василь Стус відразу пішов на прем’єру кінострічки «Тіні забутих предків» С.Параджанова, що відбувалася в кінотеатрі «Україна». Там він і довідався, що Івана Світличного заарештовано. Іван Дзюба, попередньо домовившись із С.Параджановим, вийшов на сцену і повідомив глядачам про факти масових арештів. Коли дирекція кінотеатру включила сирени, Стус не зміг змовчати: — Хто проти тиранії — встаньте! — кинув він у перелякані сутінки глядацької зали, майже не сумніваючись, що завтра післязавтра за це його буде вигнано з аспірантури. І то — щонайменше. Цілком можливо, що арешти почнуться відразу по закінченні показу. Встало зо двадцять чоловік. Більшість залишился сидіти, хто мовчки, а хто відверто засуджуючи вчинки Дзюби та Стуса як провокацію. Але хтось же мусить долати липкий страх мовчазної більшости, що в ім’я власного благополуччя воліє не бачити наруги над вчорашнім товаришем чи й просто знайомим. Це небезпечно, фіксує товариш Міщанин, відвертаючи голову в інший бік. Василь Стус так ніколи не вмів. Але яка ж була радість, коли через півроку, в 1966-му, Івана Світличного випустили! А тоді, через кілька днів після інциденту й пізнішого відрахування з аспірантури, в осиротілій без господаря квартирі Світличних народився один із найгостріших публіцистичних віршів Василя Стуса: Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить. Іваночку! Ти чуєш, доброокий? їй-бо не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив. Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав. Чи людська добрість — тільки доти добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить? Коли тебе, коханий, покарають — куди втечу від сорому й ганьби? Тоді прости, прощай, проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць.

У цьому вірші — цілковите пояснення «політичної» діяльносте Василя Стуса: не може чесна людина мовчати, коли її товариша несправедливо кинуто за ґрати! Бо якщо люди перестануть реагувати на несправедливість, світ стане надто задушливим. Та й як жити, коли кидають за грати твоїх однодумців — українських письменників, учених і художників? І так лиш …горстка нас. Малесенька щопта. Лише для молитов і сподівання. Застерігає доля нас зарання, що калинова кров — така густа, така крута, як кров у наших жилах. У білій стужі білих голосінь це Гроно болю, що паде в глибінь, на нас своїм безсмертям окошилось. Таким, за Стусом, є перехід від земного до символічного, до вітрів історії, до життя на вершинах Слова й Долі. Щоправда, цю формулу поет сформулював на п’ять років пізніше, у 1970-му, коли стояв над труною Алли Горської, всупереч новим застереженням товаришів з КГБ і товаришів міщан, які «рекомендували» не ходити на похорон, мовляв, нащо власноруч губити кар’єру?.. І багато хто таки зважився провести в останню путь чарівну жінку й талановиту художницю. У 1971-му Василь Стус написав і в кількості 12 примірників власноруч надрукував експериментальну збірку «Веселий цвинтар» — чи то гротеск, чи то трагікомічне самопоїдання-самознищення. Аби знайти себе, людині надто важко доводиться викопуватися з-під нашарування імперських мітів. Це справді важко. Інколи навіть надміру, але іншого шляху немає. Бо ти не ти, і не живий. А тільки згадка минулих літ. Через мости віків блага маленька кладка. Усвідомлення себе одним із поодиноких охоронців національного духу в XX ст. характерне не лише для Василя Стуса. Ті ж мотиви знаходимо в творчості Е.Маланюка, В.Симоненка, П.Тичини, В.Свідзінського, З.Красівського. Кожен із цих поетів по-своєму приходив розумів символічну роль останнього поета Вітчизни. І коли комусь бракувало сил, наступник підхоплював символічний чин, роздмухуючи часом притухлі жарини. Стусові випало жити в час тотального панування комуністичної ідеології й, водночас, у переддень національної державности. Аби не підупасти на вірі, він навіть написав велику критично-публіцистичну працю про квітування й розпуку свого попередника — геніального Павла Тичини, якому забракло віри там, де залишається «без надії сподіватись». Його доля і його творча осінь стала своєрідним застереженням: талант — надто примхлива квітка, а тому її доводиться плекати всупереч яким-будь спокусам. Поет — людина, яка визначає й провіщає майбутнє. Це великий і важкий хрест, і хтозна, як відбивається на долі всього народу слабість поета. Василь Стус уважав, що поет позбавлений права на слабкодухість. Він — сіль земли, бо коли поети втрачають здатність рости ввиш, тоді всі приречені розчинятися в силовому полі життєздатніших культур і націй. Саме тому кожен Стусів текст — своєрідне самоповертання в національну й індивідуальну історії, наповнення сірого й буденного дня світлом духу людини, яка щомиті відчувала особисту відповідальність за долю людини, народу, зрештою — усього світу. Бо «світ — це таночок усіх людей, що взялися заруки і чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею — як степові жайворони, співом славлячи сонце і дощ, і сніг, і бурю, і річку і дерева і птаство і метеликів і тигрів і бедриків (сонечка!) і вовків. Бо все — живе і хоче жити. Тож хай живе — усе, що росте, цвіте, пасеться, розриває зубами, кігтями. А ми, брати — люди, — посеред квітів, птаства, і звірини, і дерев. Усе, що ми зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої добрості хмари стануть біліші, а небо — голубіше, а сонце — ясніше». І може найбільшим секретом Стусової творчості є намагання переконати людей у добрості світу, незламності людського духу та волі. А найбільшою Стусовою квіткою є квітка Любові, що, як цвіт папороті, дається лише тим, хто відкрив у собі здатність до «квітування», тобто вміння жити для інших. За поетичним Літописом Василя Стуса таємниця національного самозбереження полягає у виході за національні рамці й обмеження. Принаймні саме про йдеться у віршах Василя Стуса. Та й хіба лише у нього…

Книжка «Час творчості / ОкМешгек» — одна з найповніших книжок вибраного Василя Стуса. До неї увійшли головні збірки — «Зимові дерева» (Лондон, 1970), «Веселий цвинтар» (самвидав, 1971), «Час творчості / О к^епэгек» (емоційно забарвлені палімпсести, написані під час першого ув’язнення між 19 січня і ЗО вересня 1972 року), «Палімпсести» (1972—1980), а також вірші періоду «Палімпсестів» та кілька поетичних творів, написаних після арешту 1980 р., що хронологічно могли увійти до збірки «Птах душі», яку й досі не пощастило повернути з архівів КГБ. Усупереч усталеним традиціям, в абсолютній більшості випадків подаються не останні, а первісні варіанти віршів. Чому порушено усталені правила текстології? З кількох причин. Передусім слід наголосити, що сповідальність і літописність духу, що так яскраво проявляють себе у творчості Василя Стуса, краще бачаться не на рівні конкретного твору, а на рівні «віршового зрощення», коли поетичний текст ніби перетікає з одного вірша в інший. Стусові вірші, чіпляючись один за інший, творять ланцюг емоційних переживань і духовного виростання людини, яка стала на прю зі світом, відстоюючи власну честь і гідність. Поетичні твори Василя Стуса — своєрідний щоденник буття, в якому поєднання віршів у більший текст інколи навіть більш важливе для розуміння, аніж окремий вірш. У той же час лише над «Зимовими деревами» й «Веселим цвинтарем» поет мав змогу працювати на рівні збірки. «Час творчості» був писаний у камері попереднього ув’язнення Київського КГБ 1972 р., коли важливо було фіксувати стани, а про можливість «дозрівання» збірки годі було навіть мріяти. В той же час момент вибору — час творчості — ще й мить максимального загострення відчуттів. Можливо, саме тому збірка значно емоційніша за дещо пізніші «Палімпсести», де домінує спокійне й дещо відсторонене споглядання. Власне кажучи, канонічного тексту «Палімпсестів» взагалі не існує. «Палімпсести» розмиваються й дробляться як на варіанти окремих віршів, так і на кілька варіантів збірок, підтверджуючи назву книжки, з постійним затуханням-проявленням тексту. Основними варіантами збірки можна вважати великий, хоча й незакінчений корпус, що складається з трьох частин (остання — незакінчена) та Магаданської версії. З огляду на це було прийнято рішення максимально зберегти структуру збірки «Час творчості», а «Палімпсести» представити лише віршами, написаними після 1972 р. Це цікаво й із точки зору, так би мовити, першоемоцій, тобто максимального наближенням до часу тих життєвих ситуацій, які поет переплавив ув образний текст. Окрім віршів, до книги включено літературознавчу статтю «Зникоме розцвітання», присвячену творчості Володимира Свідзінського, а також значний розділ публіцистики. Тривалий час багато дослідників і читачів протиставляло творчість і суспільну діяльність Василя Стуса. Це зрозуміло й умотивовано. Надто яскраві обидві іпостасі. Проте Стус-поет невіддільний від Стуса-людини. Людина кожним учинком забезпечувала поетові право на високе слово, а поет допомагав людині зберегти віру Може, саме тому Василь Стус — один із небагатьох поетів, чиє патетичне слово не викликає скептичної посмішки. Аби нагадати про велику публіцистичну спадщину, до книги включено кілька листів та виступів поета, які безпосередньо вплинули на його долю чи долю інших людей. Не можна обійти увагою й останню публіцистичну працю — «З таборового зошита». Насамперед тому, що це останнє, хоча, може, й занадто категоричне слово, за яке поет заплатив роком камери-одиночки. Написаний у 1982-му році, текст тих нотаток зберігає актуальність і сьогодні. Із побажанням кожному читачеві знайти «свої» рядки, вірші та актуальні думки

— Дмитро Стус

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.