Статті

Галина Сиваченко “СОНЯЧНА МАШИНА» В.ВИННИЧЕНКА І РОМАН-АНТИУТОПІЯ XX СТОРІЧЧЯ

Антиутопію розглядають сьогодні як літературу виключно полемічну, яка прагне взагалі покінчити з утопічним мисленням. Думка М.Бердяєва, котрий на­звав утопію “прокляттям нашого часу”, набула нині вигляду аксіоми Що ж до антиутопії чи, як прийнято на Заході, “дистопії”, то перевірка історією відразу ж виявляє докорінну властивість, що залишається в ній постійно: незалежно від матеріалу, вона обов’язково піддає сумніву міф, створений утопістами без огля-‘ ду на реальність. Якщо для класичної утопії елемент соціальної міфології обо­в’язковий, то антиутопія і міф пов’язуються між собою стосунками принципово’» несумісності. Міф, з якого виростає образ темного раю, в антиутопії випробову ється з метою перевірки навіть не стільки його здійсненності, скільки морально­сті його засад.^• Багатьом письменникам, що присвятили себе антиутопії, випала нелегка до­ля. Сучасники або не слухали Зам’ятіна, Винниченка, Хакслі, Чапека, Оруеллл, або просто не хотіли їх розуміти, адже, як відомо, немає пророків у своїй віт­чизні. Доля, скажімо, Винниченка та Зам’ятіна цілковито підтвердила неписа-:ний, проте, здається, незаперечний закон, що панує над творцями антиутопій: спершу їх закидають камінням, а згодом (найчастіше — посмертно) починають шанувати як провидців. Стосовно Винниченка та Зам’ятіна це мало чи не бук­вальний смисл. УНаписаний у Німеччині й видрукований з великими труднощами в Україні роман “Сонячна машина”, хоча й замислювався як “візитова картка” україн­ської літератури, проте, збуривши неймовірну дискусію, був підданий нищівній критиці з боку вульгарно-соціологічного легіону. Що ж до “Ми” Зам’ятіна, то після того, як без відома автора твір вийшов друком за кордоном 1924 року, письменника почали цькувати продумано, організовано і, зрештою, змусили покинути батьківщину. **
Розпалена уява тодішніх борців за “ідейну цнотливість” сприйняла “Сонячну машину” і “Ми” як наклеп на революцію, і, треба сказати, вони по-своєму не були далекими від істини. Влаштоване 1928 року обговорення “Сонячної мати- ни” і восени 1929 року проробка Зам’ятіна мислилися — тепер це очевидно — як початок жорстоких репресій ка літераторів. їх слід було схилити до догма­тичної методології, яка насаджувалася ревнителями нормативів. |

Інерція винесених тоді згарячу оцінок виявилася довготривалою. На батьків­щині Зам’ятіна роман прочитали через 64 роки, доля Винниченкового твору бу­ла нібито трохи легшою, оскільки, з’явившись в Україні, він мав просто-таки шалений успіх. За словами М.Зерова, про “Сонячну машину” пишуть, говорять,

упряджаютъ диспути, а головне — її читають, як ні одну українську книжку, як не читали навіть загально рекомендованих та обов’язкових Коцюбинського та Нечуя-Левіщ,ького в передіспитові украінізаційні дні1.У подальшому постать Винниченка була проскрибована, а “Сонячна машина” г/явилася вдруге лише 1989 р.На Заход*., на жаль, доля книжок була різною. Якщо Зам’ятіна на батьківщи­ні обпльовувдли, то в Європі відверто захоплювалися ним. Коли згодом з’явився ооман О.Хакелі “Дивний новий світ” (1932), стало зрозуміло, що зам’ятінські мо­тиви звучать у ньому досить відчутно, та й англійський прозаїк сам цього не приховувавЗ Вшшігїєккмм справа була трохи іншою. З одного боку, його популярність як драматурга у Німеччині, Польщі,Чехословаччині, Франції була значною. Що ж до ‘ Сонячної машини”, то не можна не погодитись з Г.Костюком відносно того, що довге, i-у- йже чотирирічне, блукання “Сонячної машини” світом у пошуках притулку-в.вдавші — це «цікава”, сповнена драматичних епізодів історія”2.
Якщо Зг м’ятіна цілком справедливо вважають основоположником літерату­ри, що таврувала технократів з раціоналістичною одержимістю, що змальовує пекло, котрз запанує після втілення в життя вульгарно сприйнятих соціалістич­них ідеалів; то, як нам видається, у цей же ряд об’єктивно лягає й ім’я Винни­ченка. Безперечно, цілком правим був Н.Фрай, говорячи, що без Зам’ятіна не було б ні Хякглі, ні Оруелла. Але ж об’єктивність вимагає сказати, що «Сонячна машина” з’явилася сама по собі і, хоч ні на кого й не вплинула, бо фактично не була відома на Заході, проте дає підстави вважати Винниченка поряд із Зам’я- тіним творцем “с