Статті

Д. С. Наливайко УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ БАРОККО В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

загрузка...
В українській та інших східнослов’янських літературах у XVII— першій половині XVIII ст. дедалі більшого роз­маху й інтенсивності набувають процеси перехідного ха­рактеру. З ними тісно пов’язане розширення та приско­рення європейсько-східнослов’янських літературних зв’яз­ків, які активно сприяли поступові східнослов’янських літератур, перебудові їхньої ідейно-художньої структури, виробленню новочасної системи жанрів і стилів, збагачен­ню образної палітри. Все не створювало, необхідні переду­мови для стано^дення х розвитку в східнослов’янських літературах.. першого художнього напряму.*, спільного .для всіх європейських літератур,—-напряму барокко. І при всій неповноті проявів «бароккового ‘коШїлексуя; при всіх його національних відмінностях, барокко в східно­слов’янських країнах з особливою переконливістю засвід­чувало зростання спільності культурного й літературного поступу, появу в ньому якісно нового етапу.

Можна сказати, що в сучасній радянській науці уже подолано однобічний, не вільний від вульгарного соціоло­гізму підхід до барокко, який зводив цей художній напрям до вираження ідеології контрреформації і феодальної реакції. Насправді ж як породження бурхливої перехідної доби, що, з одного боку, характеризується наступом контрреформації і частковою рефеодалізацією, а з друго­го — посиленим розвитком буржуазних відносин, револю­ційними й народно-визвольними рухами, барокко було складним і суперечливим явищем. За словами Д. С. Лиха- чова, воно «в окремих своїх різновидах виражало ідеоло­гію контрреформації (єзуїтське барокко, напр.), а в ін­ших — прогресивні явища епохи» 1

Однак наявність в барокко течій і шкіл, протилежних за ідеологічним спрямуванням, і численних проміжних

1   Лихачев Д. С. Барокко и его русский вариант XVII века // Рус. лит.— 1969.— № 2.— С. 21.


46

 

явищ аж ніяк не виключає наявності спільних естетико- художніх засад і стильових рис, котрі дозволяють розгля­дати барокко як один з «великих стилів» літератури й мистецтва. А «великий стиль» не закріплюється за тією чи іншою ідеологічною системою свого часу, бо «стиль — де форма форм, спільна форма для багатьох окремих форм. Він порівняно вільніший від змісту, ніж конкретна форма. Тому спільний стиль може охоплювати твори а різним змістом»2.

Хибним було й поширене раніше однозначне проти­ставлення барокко як кризового явища — Відродженню. В сучасній радянській науці все більше усталюється дум­ка, за якою барокко породжувалося не тільки післярене- сансною кризою, а й прагненням «творчо осмислити наслідки цієї кризи, зробити позитивні висновки, збагатити в світлі її уроків гуманістичні уявлення про людину й дійсність»3. Як зазначає О. А. Анікст, «в сучасному розу­мінні барокко являє собою не розпад ренесансної єдності, а відродження її в нових умовах контрреформаційного періоду. Барокко властиве прагнення до гармонії і єд­ності» 4.

Словом,(сучасна наука вбачає в барокко налите зд-дм- тезу Відродженню, а й продовження певних його процесів і тенденцій на новому етапі європейського суспільного й культурного розвитку, в ускладнених історичццх умовах^ З особливою виразністю ці аспекти барокко проявилися в православних слов’янських країнах, які не знали розви­неного Відродження: тут барокко взяло на себе ряд важливих ренесансних функцій, в тому числі й такі, як секуляризація і гуманізація духовної культури і, зокре­ма, літератури. За словами польського літературознавця Ю. Кршижановського, «барокко завершило справу, не до­ведену Відродженням до кінця, воно гуманізувало культу­ру всієї Європи і всупереч перешкодам, які породжувалися політичними й релігійними антагонізмами, витворило спіль­ну інтелектуальну й художню культуру, значення якої належним чином починає розуміти й оцінювати тільки наука наших днів»5. Все це повного мірою стосується


2  Там же.— С. 33.


3 Виппер Ю. Б. О «семнадцатом веке» как особой эпохе западно­европейских литератур // XVII век в мировом литературном раз^нтин.— М., 1969.—С. 57.


4  Ренессанс. Барокко. Классицизм. Проблема стилей » западно­европейском искусстве XV—XVII веков.— М., 196ft.— С. 232—233.


5  Krzyzanowski J. Historia literatury polskiej. AUegorviin — (н<мч>- mantyzm.— Warszawa, 1962.—C. 266.

 

українського барокко, котрому належала важлива роль у розвитку бароккової культури й літератури всього схід­но- й південнослов’янського культурного регіону.

^Лноді барокко визначають як синтез Відродження й середньовіччя, в плані суто художньому — ренесансу й го­тики. З цим можна погодитися при одній неодмінній умові — визнання ренесансної основи цього синтезу, про­відної ролі ренесансних моментів у ньому> Безперечно, в епоху барокко відбулися радикальні зміни у ставленні до середньовіччя: воно вже не заперечується категорично, як це робили ренесансні гуманісти, а сприймається як близь­ка спадщина, що знову набула цінності. Цікаво порівняти в цьому плані дві великі італійські поеми XVI ст.— рене­сансного «Несамовитого Роланда» Л. Аріосто (1532) і ба- рокково-маньєристичний «Звільнений Єрусалим» Т. Тассо (1575). В поемі Аріосто знаходимо невтримне, з почуттям повної переваги, іронізування над середньовіччям — його культурою, всією системою його цінностей та ідеалів; в поемі Тассо, навпаки — їх серйозне, патетико-трагічне пе­реживання. Слід сказати, що сама історична епоха, пород­женням якої було барокко, з її частковою рефеодаліза- цією, наступом контрреформації, кризою гуманізму, сприя­ла певному поверненню до, середньовічної традиції, до того ж далеко не. повнТстю перерваної Відродженням. Відбувається активізація впливу релігії на культуру, по­жвавлюються в літературі призабуті духовні жанри, в живопису й пластичному мистецтві спостерігається певне повернення до готичного стилю. Одне слово, виникає ком­плекс явищ в літературі й мистецтві, загалом в духовному житті епохи, який деякі сучасні вчені називають барокко- вим медієвалізмом.         1

Але ж барокко зовсім не відмовилось і від завоювань Відродження, і від актуалізованої гуманістами «язичниць­кої» культури античності^Навпаки, в більшості своїй ми­слителі, письменники та миТці барокко виходили передусім з досягнень Відродження, в багатьох відношеннях розви­ваючи і збагачуючи Їх^>-Навіть у трактуванні релігійних сюжетів поети й живописці барокко не забували про класичні традиції. Так з’являлись в їхніх творах дивовиж­ні поєднання християнських і античних елементів: хрест порівнювався з тризубцем Нептуна, мадонна виступала під ім’ям Діани, символічними вираженнями теологічних понять ставали амури й купідони. Щоправда, автори ба- роккових поетик і трактатів з питань мистецтва завбачли­во пояснювали, що античних богів і героїв слід розуміти лише як художні алегорії чи риторичні фігури, але суті


48

 

справи це не міняло. Дещо забігаючи вперед, скажемо, що подібне «синтезування» зустрічається і в тогочасній укра­їнській літературі, хоч православна церква ставилася до нього з більшою нетерпимістю.

Очевидно, немає вже потреби давати тут цілісну ха­рактеристику барокко як напряму літератури, як естетико- художньої системи. Такі характеристики, досить широкі й докладні, можна знайти в багатьох працях про барокко, що з’явилися в радянській науці протягом двох останніх десятиріч 6. Хотілося б лише зазначити, що жодна з цих характеристик, цих моделей не є вичерпною, всеохоплюю- чою із-за незвичайної внутрішньої складності й естетичної «багатоликості» цього художнього феномена. В самій есте­тичній природі барокко закладено мінливість, поліморф- ні’сть, оскільки воно було породженням і художнім вира­женням різко контрастної, суперечливої доби: реформація і контрреформація, абсолютизм і феодальна станова дер­жава, ренесансний гуманізм і середньовічна схоластика, античний класицизм і готика,-^ такі були ті різнорідні полюси, в силових полях яких ‘складалося і розквітало барокко. Своїй книзі про французьку бароккову літера­туру Ж- Русеє дав підзаголовок «Цірцея і пава», оскільки ці образи, поширені в літературі й мистецтві барокко, вдало передають його визначальні риси — ті ж мінливість, поліморфність, тяжіння до пишного й барвистого декору7. Як на стильові домінанти барокко, дослідники, незмінно вказують на динаміку образів і композицій, на тяжіння •до різких контрастів, як формальних, так і смислових, на метафоричність, доведену до своєрідної                                       на

кончетизм і емблематичність, а також на підвищену кому- нікативність* на прагнення вразити глядача_дй^читача, заволодіти його почуттями й свідомістю.

Безперечно, барокко за своїм характером і типоло­гією— інтернаціональний стиль. Та разом з тим воно має заслужену репутацію стилю, ще володіє здатністю гнучко пристосовуватися до національних умов та традицій, вклю­чати їх елементи до своєї художньої системи і набирати рис національної своєрідності.ЧЗвідси незвичайна строкатість його регіональних і національних варіантів, позначених яскраво вираженою своєрідністю не лише на змістовому, а й на художньо-стильовому рівні. Барокко католицького пів­дня Західної Європи різко* відрізняється від барокко проте-

® Див.: Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, етили.— К., 1981,—С. 106—139.

Т Rousset 1. La littérature de l’âge baroque en France. Circée et la paon.— Paris, 1954.


4  — 7-86


49

 

нантської півночі, від них ще далі відходить барокко їлов’янського світу, всередині кожного з цих регіонів існу- оть значні відмінності національних варіантів бароккової іітератури й мистецтва. Зрозуміло, що особливою само- 5утністю відзначається барокко на православно-слов’ян- :ькому сході, культурний розвиток якого багато в чому відбувався іншими шляхами і в інших_ формах, ніж у Західній Європі.

В європейському масштабі розвиткові барокко власти — ва асинхронність, в різних регіонах і країнах воно в різ­ний час складалося, розквітало і занепадало. Про слов’ян-‘ ський світ в цілому можна сказати, що барокко в ньому сформувалося пізніше, ніж в країнах Західної Європи, головним чином в першій половині XVII ст., зате й існу­вання його було тут тривалішим, ледве не впродовж усьо­го XVIII ст. Проте асинхронність розвитку барокко даєть­ся взнаки і в межах слов’янського світу. Так, в польській літературі інтенсивне формування барокко відбувалося вже в останні десятиліття XVI ст., паралельно із згасан­ням Відродження. Сучасні польські дослідники, зокрема

Ч.  Гернас, визначають 80-ті роки XVI ст.— 10-ті роки XVII ст. як період «раннього барокко» в польській літературі, вказуючи на ряд його значних і різнорідних явищ: на «метафізичну поезію» (М. Семп-Шажинський,

С.  Грабовецький та ін.), на поширення совізжальної пое­зії, міщансько-плебейської за своїм характером, на ора­торсько-проповідницьку прозу П. Скарги та його послідов­ників, на виникнення шкільного, єзуїтського й народного театрів і т. д.8 В чеській літературі формування барокко розпочалося ще в «передбілогорський період», на рубежі

XVII     ст., але в основному його розвиток припадає на наступну епоху в історії країни, чим насамперед поясню­ється специфічний характер чеського барокко, на яке на­клали відбиток контрреформація і феодально-католицька реакція. На рубежі XVII ст. барокко починає форму­ватися також в хорватській літературі, зокрема в Дубров- ніку, найважливішому культурному центрі Далмації; щодо північної Хорватії, то там барокко набуває розвитку з середини XVII ст. Загалом же в межах слов’янського світу література й культура барокко раніше виникають і до­сягають значного рівня в католицьких країнах, котрі здав­на належали до «латинської Європи» як культурно-істо* ричної спільності, що виникла в середньовіччі і доживала свій вік в епоху барокко.


І  Див.: Hernas C. Barok.— Warszawa, 1973.— S. 1.

Ü

 

Слід відзначити, що деякі сучасні дослідники форму­вання барокко в таких слов’янських літературах, як поль­ська й хорватська (далмацька), виводять з глибин Відрод­ження. Наприклад, О. В. Ліпатов пише, що «в Польщі передвістя барокко з’являються ще до дебюту найвидатні- шого поета національного Відродження Яна Кохановсько- го»9. Тим самим радянський вчений-славіст порушує пи­тання, яке вимагає неабиякої уваги. Не вдаючись тут в його з’ясування, хотілося б висловити з цього приводу деякі міркування. Згадані «передвістя барокко» справді могли бути традиціями середньовічної образності й сти­лістики, які продовжували функціонувати навіть в час апогею польського Відродження. Та разом з тим, виходя­чи із змісту й характеру згаданих «бароккових перед­вість», можна припустити, що це були й прояви маньєри- с.тичних тенденцій, які в XVI ст. поширились в художній культурі Італії та інших країн Західної Європи і, очевид­но, проявлялися й на слов’янському терені, хоча б під дією італійських, французьких та інших впливів. У зв’яз­ку з цим нагадаємо, що/маньєризм виник ще в першій третині XVI ст. і, після короткого спалаху Високого Від­родження, став у Італії та інших західних країнах однією з найрепрезентативніших течій літератури й мистецтва пізнього Відродження 10. Поетика маньєризму з її нахилом до екзальтації і гіперболізму, з її тяжінням до загостреної! експресивності виявляє спорідненість з готикою і, порівня­но з ренесансним класицизмом, була певним поверненням до неї. Отже, цілком ймовірно, що в тих слов’янських літературах, де склалося і набуло значного розвитку Від­родження, в XVI й на початку XVII ст. могли проявлятися й маньєристичні тенденції, котрі за своїм характером і функціональністю теж були «передвістями барокко».

Але повернемося до нашої безпосередньої теми. Серед країн православно-слов’янського кола барокко найраніше виникло на Україні і в Білорусії, які входили тоді до складу’ Речі Посполитої і тісніше стикалися з європей­ською, зокрема польською, барокковою культурою, за­знаючи її впливу з кінця XVI ст. Цей процес був досить широкий і протікав у різних формах, як .«мирних», так і «конфліктних». До перших слід віднести запозичення нових жанрів і форм,, насамперед поетичних, нової образ­ності й стилістичних засобів, яке розгорнулося в укра-


9  Славянское барокко. Историко-культурные проблемы эпохи.— М., 1979.-С. 40.


10 Див.: Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения.— М., 1978.— С 454—

461.


4*

 

і’нській літературі кінця XVI— початку XVII ст., сприяючи її збагаченню. До других — ті стосунки, в яких перебува­ла українська полемічна література з однотипною польсь­кою і новолатинською літературою, яка служила знаряд­дям католицької експансії на православно-слов’янському сході: борючись проти неї, українські письменники-поле- місти водночас запозичували її полемічні й сатиричні за­соби, художньо-стильові прийоми, щоб негайно повернути їх проти свого противщща.

В «Історії сербс€коїлкгератури доби барокко» юго­славський вчений М. Павич п початок датує 1648 р.: «Во­на була створена іКі548 рот. коли в Трговишті були на­писані перші силабічні вірші сербської бароккової пое­зії» п. Якщо появу силабічних віршів брати за свідчення виникнення барокко в східно- й південнослов’янських лі­тературах, то тоді його початок в українській літературі доведеться віднести до останніх десятиліть XVI ст. Як відомо, у 1581 р. з’являються перші зразки української писемної поезії — два твори Герасима Смотрицького, вмі­щені в «Острозькій біблії», і «Хронологія» Андрія Римші. Важливо зазначити, що вже в них досить відчутні впли­ви бароккового стилю, та й починалася вона з тих жанро­вих різновидів — геральдичні й загалом емблематичні вірші, панегірики, вірші на теми із євангелія і житій святих, духовні гімни тощо,— які належать до характер­них, широко представлених в польській і європейській поезії барокко. На тісний зв’язок ранньої української книжної поезії з польською і європейською поезією барок­ко вказував В. М. Перетц, наголошуючи при тому, що її формування неможливо пояснити без врахування зв’язків «з західноєвропейськими літературами й культурою епохи, зі смаками гуманістичних літературних кіл і представників єзуїтсько-католицької реакції, яка прагнула скористатися всіма можливими засобами, щоб привернути до себе різні верстви Польської держави того часу»12. Все це були тенденції літературного процесу, які свідчили про інтен­сивне формування барокко в українській літературі, що з заснуванням Києво-Могилянської колегії (1632) склало­ся в художню систему.

Водночас відбувається проникнення бароккового стилю в українську полемічну літературу кінця XVI—початку

XVII     ст. На той час цей стиль досягнув значного поширен­


11  ПавиЬ М. Историка српске книжевности барокног доба XVII и XVIII век.— Београд, 1970,—С. 27.


І  Перети, В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI—XVIII веков.— М.; Л., 1962.— С. 137.


52

 

ня в клерикальній католицькій літературі, найвидатнішим представником якої в Речі Посполитій був Петро Скарга. Г.учяг.ні                                                                                        каряктррддуиугк його °к «най-

значнішого майстра ораторсько-проповідшщькоіірози ран­нього баракко» Д. В такому ж плані розглядавиЗі*о-*і ЕГШ. Перетц, зазначаючи, що «стиль Скарги» цілком відпо­відав «стилю барокко, який запанував тоді в образотвор­чому мистецтві» 14. Безперечно, творчість Скарги, фанатич­ного католика й обдарованого письменника, належала тоді до найактивніших факторів громадсько-літературного життя всієї Речі Посполитої, в специфічній формі, про яку вже йшлося вище, мала вона вплив також на тогочас­ні українську й білоруську літератури. Тому необхідно тут хоча б у загальних рисах визначити її барокковий характер, не забуваючи, що^Скарга — один із зачинателів клерикального, єзуїтського барокко в польській літературі^

Свою діяльність Петро Скарга (1536—1612) починав у «золотий період» польського Відродження, проте його творчість з самого початку мала антиренесансний харак­тер і спрямованість. Так, відомі в історії, польської літера­тури «Житія святих» (1579) спрямовані проти ренесансно­го антропоцентризму та індивідуалізму ренесансної осо­бистості, в них Скарга виявляє середньовічний погляд на життя і людину, прагне поновити святість як вищий етич­ний ідеал і загальний взірець поведінки. Загальновідома та запекла боротьба, яку вів Скарга проти протестантів

і    православних в Речі Посполитій, його активна участь у підготовці й здійсненні Брестської унії. Світогляд Скарги протилежний ренесансному, але він близький, досить ха­рактерний для певних течій бароккск^Якщо для гуманістів Відродження і рвіт — це цілісність, центром і мірою якої є людина, отже, цілісність, що піддається раціональному ви­міру і аналізу, то для Скарги світ — це поєднання явищ природних і надприродних, арена діянь людських і про­віденціальних,^ які не піддаються раціональному розумін­ню і витлумаченню. Та найбільш характерна для цього світу всеохоплююча і всепроникаюча присутність бога, сили надприродної і всемогутньої, котра зрештою визначає всі прояви особистості, обмежує свободу її дій і рішень.’;

Такий світогляд Скарги вимагав стилю, який рішуче пориває з ренесансним раціоналізмом, логічною злагод­женістю будови твору і ясністю викладу. Як письменник бароккового типу, Скарга вдається до «сильних засобів»


13   Нетаэ С. Вагок.— Б. 141.


14   Перетц В. Я., Исследования и материалы…— С. 180.

 

дії на свідомість і почуття читачів, до різких протистав­лень і антитез, до пророцтв і заклинань, до алегорій і символів, до грубих «натуралістичних» образів тощо. Але найвживаніший стилістичний засіб Скарги — парафрази Старого завіту й своєрідні візії-параболи, «відчуження» сучасної дійсності за допомогою біблійних образів та ситуацій, завдяки чому досягалась особлива гострота і наочність у вираженні свого розуміння сучасних проблем та їх інтерпретації. Загалом же стильова домінанта Скар­ги йде від біблії, її експресивно-емоційного ладу, а також від патристики, яка біблійний стиль поєднувала з рито­ричною традицією пізньої античності. Все це, до речі, в цілому характерно для європейського клерикального ба­рокко, і не тільки католицького 15.

Українські і білоруські письменники-полемісти в своїй боротьбі проти П. Скарги, що був їх найбільш значним ідеологічним противником, засвоювали його полемічні й стилістичні засоби, як, до речі, й інших письменників- єзуїтів, котрі в своїх цілях використовували багатий ху­дожній арсенал тогочасної європейської літератури. Так почалося проникнення впливів європейського барокко в тогочасну українську полемічну літературу. Його елементи відчутні уже в «Апокрисисі» Христофора Філалета, який був відповіддю на «Брестський собор» Скарги. Тут автор- протестант часто вдається до риторичних питань і звер­нень, до анафоричних конструкцій, до метонімій і алего­ричного вираження думки. Різко відповідаючи Скарзі, борючись проти його ідей, Христофор Філалет водночас засвоює деякі засоби й прийоми його літературної май­стерності. Слід згадати й Мелетія Смотрицького, який ознайомився з польським і з німецьким раннім барокко — під час свого навчання в університетах Німеччини. На наш погляд, впливи бароккової поетики й стилю відчутно проявляються зокрема в його знаменитому «Треносі». Створений ним тут образ Матері — православної церкви, поставлений в центрі раціонально продуманої системи образів-символів, підноситься на висоту тієї «символічної Метафори», яку теоретики барокко вважали вершиною мистецтва. Разом з тим вся система релігійно-політичної символіки «Треносу» спирається на фольклорну основу, що дозволяє вбачатц в ньому твір, де з’являється харак терна тенденція українського барокко, синтезація фольк > лорних елементів.


18 Dyck І. Ticht-Kun^t. Deutsche Barosk-Poetik und rhetorische Tradi tum.—Bad Homburg, 1966.— S. 136—144.

 

загрузка...
Елементи бароккового стилю мають місце і у Івана Вишенського, котрий хоч і заперечував риторику і діа­лектику як «латинські хитрощі», протиставляючи їм «русь­ку простоту», сам був і «ритором» високого гатунку, і «діалектиком» — в специфічному тогочасному розумінні. Деякі сучасні дослідники, зокрема Е. Андьял і О. А. Мо­розов, характеризують Вишенського як «справжнього пред­ставника ранньої бароккової прози»16. Але, відзначаючи риси бароккового стилю у творах Вишенського, необхідно підкреслити, що вони не були наслідком польських і єв­ропейських впливів, що у них інше, «місцеве» походження. Вони пов’язані з дуже важливою і ще зовсім не вивченою проблемою національних витоків українського і загалом східнослов’янського барокко.

Спробуємо окреслити в загальному плані й пунктирно намітити можливі шляхи розв’язання даної проблеми. На нашу думку, необхідно передусім чітко розрізняти дві її сторони, різні за змістом і характером, що, в свою чергу, вимагає різного підходу до них і різних шляхів досліджен­ня. Це, по-перше, давньоруські витоки українського (так само як російського і білоруського) барокко, тобто витоки книжного походження, що йдуть через візантійське посеред­ництво від спільних глибинних джерел європейського красного письменства, від риторичної традиції пізньоан- тичної літератури, яка, до речі, є також одним із важли­вих стильових джерел західноєвропейського літературного барокко. По-друге, це фольклорні витоки українського барокко, на які, щоправда, лише в загальній формі, вже вказували радянські дослідники, зокрема В, М. Перетц,

І.  П. Єрьомін, О. А. Морозов. Слід зазначити, що в даному відношенні українське літературне барокко не відрізняєть­ся від барокко в інших європейських літературах, особли­во слов’янських, де досить активно протікала взаємодія з народнопоетичною творчістю, не обмежуючись сферою «низового барокко», а охоплюючи й інші художньо-стильо­ві рівні бароккової літератури.

Як зазначив І. В. Іваньо у статті, якою відкривається цей збірник, українське літературне барокко знайшло «сприятливий грунт у формально спорідненому давньо­руському риторичному стилі». Думка про спорідненість стилю барокко з давньоруським риторичним стилем цілком слушна, потребує уточнення хіба що твердження про те, що названий стиль послужив для українського літератур-


Ів Anqial A. Barok polski mifdzy Madritem і Moskwg (Kilka uwag

і  propozysij)//Literature, komparatystyka, folklor.— Warszawa. 1968 —

S. 49.


55

 

ного барокко лише певного опорою в його розвитку. На­справді ж це була та багатовікова літературна традиція, яка актуалізувалась в кінці XVI—XVII ст., і з неї, під дією нових історичних умов, нових потреб і завдань, а також імпульсів, що йшли ззовні, теж формувалося літе­ратурне барокко на Україні, в Росії та в інших країнах православно-слов’янського кола. Набагато ближчі до істи­ни сучасні югославські дослідники, які у формуванні й розвитку сербської бароккової літератури вбачають дві лінії, дві школи: «місцеву», що спиралася на середньовіч­ну сербську літературу, котра зазнавала впливу «візантій­ського маньєризму», і породжену впливами розвиненого європейського барокко, які приходили в Сербію різними шляхами — із Італії, з Німеччини, з Польщі і т. д.17 Без­перечно, на Україні існувала аналогічна вихідна ситуація розвитку літературного барокко, але виникла вона при­близно на півстоліття раніше, чим і зумовлена більш ран­ня поява українського барокко.

До речі, сучасні зарубіжні вчені вважають ледве не аксіомою, що середньовічна літературно-риторична тра­диція, котра йшла від пізньоантичного письменства й патристики, відіграла активну роль у формуванні й роз­витку різних «національних варіантів» європейського ба­рокко. Особливо ж значною була її роль в східно- й південнослов’янських літературах, які не знали стадії роз­виненого Відродження.

Як відомо, риторика заполонила пізню античну літера­туру і перетворилася в невіддільний, надзвичайно вагомий компонент її художньої системи. На ліричну поезію прин­ципи риторики поширив Овідій, на драматургію — Сенека, на епос — Лукан, в кінці І ст. н. е. з’явився «ІпзШиїіо огак>гіа» Квінтіліана — трактат про виховання, в якому красномовство виступає вінцем усіх наук і мистецтв, голов­ним знаряддям формування духовного світу особистості. Пізня античність вбачала в риториці організуючу основу всієї системи освіти і виховання, своєрідну вісь духовного життя людини. В літературі відбувається стирання граней між поетикою і риторикою, остання стає, зі своїми закона­ми й правилами, керівництвом у творчій практиці поетів

і  драматургів, прозаїків і істориків, Принцип «оздоблення мови», використання риторичних засобів і фігур з метою посилення дії на аудиторію проймає різні роди й жанри пізньоантичної літератури. Складається особливий стиль,


17 Див.: ПавиН М. Ие тори і а српске кннжевности барокиог доба

XVII      и XVIII век; МедаковиН Д Путеви српскога барона.— Београд, 1971.


86

 

який багато в чому виявляється близьким і співзвучним літературі, що формувалася після кризи Відродження. У зв’язку з цим слід нагадати, що перехід від Відродження до барокко включав і такий процес, як зміщення центру інтересу з класичної античності на пізню, елліністичну.

Ця літературно-риторична традиція пізньої античності була сприйнята патристикою, яка її асимілювала, присто­сувала до потреб християнської церкви й тим самим вве­ла в середньовічну культуру 3 літературу. Раніше, ще на рубежі III ст. н. е., цей процес розпочався в грецьких областях пізньоантичного культурного регіону (Климентій Александрійський), через півтора століття розгорнувся він

і в «латинській патристиці», де його основоположником виступив Єронім, якого небезпідставно називають одним із «зачинателів західного середньовіччя» — в культурно- історичному плані. Риторична традиція проймає’ всю ві­зантійську літературу, яка відіграла таку визначну роль у формуванні й розвитку південно- й східнослов’янських літератур. [Радянський візантолог Л. А. Фрейберг зазна­чає: «Антична риторична техніка, як правило, виступала супутником будь-яких літературних занять, і в зв’язку з цими практичними потребами різні інтелектуальні рівні й різна особиста обдарованість візантійських авторів обумовлювала їхню прихильність до різних авторитетів античної риторики»]18. Одним з найвидатнішнх представ­ників цього літературно-риторичного стилю, що вкорінився у Візантії, був Іоанн Хрисостомос (Златоуст), який по

XVII     ст. включно залишався високоавторитетним літера­турним взірцем і наставником в країнах греко-слов’янсь- кої культурної спільності, в тому числі й для українських пнсьменників-полемістів кінця XVI—початку XVII ст. До

XVIII     ст. дбайливо підтримувалася ця давня літературна традиція на Афоні.

Про формальну її спорідненість із стилем барокко свідчить цікавий епізод літературних контактів Дубровні- ка з Афоном у XVII ст. Як зазначалося, в Дубровніку ще на початку XVII ст. утвердилося барокко, що зазнало значного італійського впливу. Спонукувані практичними потребами, жителі Дубровніка звернулися до книжників Афона з посланням в стилі марінізму, однієї з характер­них течій західноєвропейського барокко. Зіткнувшись з необхідністю відповісти в подібному стильовому ключі, книжники Афону вдалися до згадуваної літературно-рито­ричної традиції, здавна їм відомої, і досягли в своєму


“ Антнчность и Византия.— М., 1975.— С. 36.

 

посланні-відповіді разючої стильової відповідності. Цей факт проливає яскраве світло на проблему генези літера­турного барокко в країнах греко-слов’янської культурної спільності, зокрема підтверджує важливу роль в його формуванні давньої літературно-риторичної традиції, спіль­ної для всього регіону.

І      У зв’язку з цим слід нагадати, що на Афоні протікала вся літературна діяльність Івана Вншснського, і названа традиція, в її патрпетнчнііі трансформації, справила, без­перечно, значний вплив на його творчість. У праці «Укра­їнський і білоруський гуманізм» І. М. Голенищев-Кутузов відзначав: «Саме з патристики беруть початок викриття Вішіенського. Златоуст був його провідником; у Златоуста він навчився викривати гордих царедворців, чванливу знать, придворних дженджиків і навіть самого світського владику®0. Треба тут сказати, що творчість Іоаниа Злато­уста. ранньовізантійського письменника й проповідника, була явищем унікальним за своїм високим викривальним пафосом і безкомпромісністю в осудженні «неправедного життя» й суспільних несправедливостей. За характеристи­кою С. С. Аверинцева, «до ідеї священної держави як образу царства божого на землі Іоанн ставився холодно; не посягаючи на самнй принцип існування суспільного ла­ду, він без прикрас говорив про розбещеність багатих і про безправність бідних, про неправду судів, про свавілля збирачів податків»21. Впадає у вічі, що Златоуст був Слизький Івану Вншенському 3 такими рисами, як прохо­лодне ставлення до теологічної догматики й загострений інтерес до конкретики суспільного життя і його насущних ‘проблем.

Стиль Івана Вншенського також значною мірою скла­дався під впливом характеризованої літературно-риторич- І ної традиції, яка не згасала на Афоні. традиції, одним з найавторитетніших представників якої був все той же Іоанн Златоуст. Дослідники творчості Вншенського, зокре­ма І. П. Єрьомін, вказували на наявність в його стилі «двох систем викладу, які зовні виключають одна одну, але внутрішньо між собою пов’язані» и. Перша з них, без­сумнівно, йде від названої традиції: вона позначена висо- І

** ПавиЬ М. яЗЩ ерпеке кннжевностн барокног доба XVII— І

XVIII    век,—С. 90—91.

Голенищев-Китузов И. Н. Славянские литературы. Статьи и не- I следования.— М., 1973.— С. 194.

11   Дверонцев С. С. Поэтика ранневизантийскоА литературы.— М., I 1977.— С. 303.

» Еремин И. П Иван ВишенскиА и его общественно-литературная I деятельность //Иван Вншенский. Сочинения —М.; Л.—1955 —С. 266.1

Ц

 

кою патетикою, постійними зверненнями до риторичних при­йомів, варіаційним розвитком тієї чи іншої теми, анафорич­ними конструкціями тощо. Друга стилістична система вияв­ляє певну близькість не лише до української народної мови, а й до народного художнього мислення, зокрема викриваль­но-сатиричного й комедійно-пародійного. До речі, цей сти­льовий прошарок творів Вишенського досить широко роз­критий у книзі Л. Є. Махновця, але слід сказати, що її автор не уникнув однобічності, не надавши належного зна­чення «першій системі» в стилі видатного українського нисьменника-полеміста 23.

Однак, визначаючи наявність бароккових рис різного походження в творах Івана Вишенського, Мелетія Смот- рицького та інших українських письменників, ми разом з тим далекі від того, щоб зараховувати їх до літератури барокко. Творчість названих авторів — явище складної ідейно-художньої структури, де поєднуються і традиції середньовічної літератури в її східноєвропейському варі­анті, і ренесансні та реформаційні елементи, і прояви та тенденції бароккового стилю, який у той період інтенсивно формувався. Зрозуміло, що тут вони нас цікавлять лише в плані генези та формування українського літературного барокко.

Як слушно підкреслив О. А. Морозов, «слов’янське ба- рбіїкб пов’язане з історією всього європейського барокко як частина загальноєвропейського процесу. Його не можна розглядати ізольовано, але разом з тим при його вивченні не слід виходити лише з тих загальних рис і прикмет, які служать для характеристики західноєвропейських варіан­тів цього стилю»а4. Це в повній мірі стосується й укра­їнського барокко, якому притаманна яскраво вираже- . на своєрідність, оскільки воно, як і загалом барокко ? слов’янського сходу, виникло на іншому культурно-істо- ричному грунті, інтегрувало інші культурні й художні традиції. Як на одну з характерних рис українського ба­рокко, дослідники вказують на його зв’язки з народним мистецтвом, його взаємодію з фольклором, що 3 послу­жило одним з джерел його своєрідності.

Барокко в різних його течіях і різновидах властива настільки виразна орієнтація на масову аудиторію; що на цій підставі Ю. М. Лотман навіть побачив у ньому своєрідну «масову культуру XVII ст.». Це, безумовно, явна

й Махновець Л. Є, Сатира і гумор українсько? прози XVI—

XVIII    ст.- К.. 1964.

Ц Морозов А. И. Основные задачи изучения славянского барокко// Советское славяноведение.— 1971.— № 4.— С. 56.

 

модернізація явища, але не викликає сумніву той факт що барокко охопило також тогочасну народну культуру й вступило у взаємодію з нею. Майже в усіх країнах Європи виникло «низове» або «народне барокко», пред­ставлене в літературах значною кількістю жанрових різно­видів. Багатогранного розвитку досягло воно в слов’ян­ських країнах. Так, в польській літературі «низове барок­ко», переважно плебейсько-міщанське за своїм соціальним характером, виникло водночас з «високим» і .«середнім» вже на рубежі XVII ст., і проявилося досить вагомо, на­самперед в жанрах пародійно-гумористичних, сатиричних тощо. Специфічним відгалуженням польського «низового барокко» була совізжальна література, яку Ч. Гернас визначає як «літературу передінтелігентів», що відіграва­ла значну роль у розвитку міщанської самосвідомості того часу25. Значного розмаху взаємодія барокко з на­роднопоетичною творчістю набула в хорватській і сербсь­кій літературах, де ця взаємодія охопила й «високі жан­ри», зокрема епічну поезію і трагедійну драматургію. Ха­рактерне явище в цьому плані — епічна поема І. Гундуліча «Осман», котра являє собою оригінальний синтез європей­ської ренесансно-бароккової «романічної поеми» й на­родної епічної поезії сербів і хорватів. Однією з істотних рис чеського літературного барокко теж є особлива, ви­сокоактивна роль народної і напівнародної творчості в його розвитку26.

Аналогічні явища спостерігаються і в тогочасній укра­їнській літературі, для якої теж характерна поступова де­мократизація барокко, активна його взаємодія з фольк­лором. На цьому грунті виникають такі своєрідні прояви українського «народного» барокко, як вертепна драма, жартівливо-пародійні «різдвяні» й «великодні» віршіібур- лескні твори, традиції яких знайшли розвиток в «Енеіді» Котляревського. Проте на Україні взаємодія барокко з фольклором теж не обмежувалася «низькими», комедійно- пародійними жанрами — фольклорні впливи проникають і в «середній» та «високий» стильові рівні літератури барокко. В свою чергу народна творчість зазнає впливу «середнього» та «високого» барокко. Найяскравіше під­твердження цьому — поетичні твори Г. Сковороди, які стають набутком народної поезії.


я Hernas C. Barok.— S. 88.


26 Див.: Hrabak І. О ceskön literärnim baroku v kontextu slövanskem a europskem//Ceskoslovenske pfednaSky pro VI mezinärodni siezd sla- vistu.— Praha, 1968.— S. 245—252


60

 

‘ Важливу роль у розвитку українського літературного барокко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), її заснування (1632 р.) знаменувало насамперед завер­шення тривалого й досить болючого перелому в ставленні до «латинської вченості», який відбувався на Україні та в Білорусії наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. На відміну від шкіл попереднього періоду, «словено-грець- ких» за своїм характером та структурою, названа акаде­мія була «латинським» навчальним закладом, орієнтувалась на тогочасні польські й західні університети, викладання велося в ній латинською мовою. Однак цей факт не супе­речить тому, що постала вона на хвилі національно-куль­турного руху першої половини XVII ст., який був відповід­дю українського народу на посилення шляхетсько-като­лицької експансії, і досить швидко активно включилася в боротьбу за збереження національної культури й самої народності. Оцінюючи діяльність Петра Могили, Франко писав, що він «вніс небувале пожвавлення в церковне і розумове життя всього народу», а «головна справа його життя — це заснування Києво-Могилянської колегії, яка мала стати захистом православної церкви і південнорусь- кої народності, користуючись тією зброєю, якою на них нападали вороги,— наукою і освітою» 27. Принципово важ­ливим було те, що Петро Могила та його послідовники не зводили свого завдання до догматичної оборони право­слав’я,— навпаки, вони пішли шляхом освоєння європей­ської освіти й культури, усвідомлюючи, що лише так мож­на відстояти національне й культурне майбутнє свого народу. Цілком слушно сучасний австрійський славіст И. Матль зазначає, що діячі Києво-Могилянської академії «прагнули освоїти здобутки західноєвропейської освіти й культури, освоїти гуманізм і Відродження, Реформацію і контрреформацію, але вони поєднували освоєння цих здобутків з полемікою проти них, яку вели з завзятістю, характерною для сили, що йде з глибин народності»28.

Іншими словами, Петро Могила та його послідовники прагнули до синтезування набутків європейської освіти й культури на основі православно-руської культурної тради­ції, і вже одне це надає створеній академії бароккового характеру. Важливе значення має питання, до якого типу культурних діячів належали вчені й письменники, діяль­ність яких в тій чи іншій мірі пов’язана з академією.


” Франко И. Я. Южнорусская литература // Энциклопедический словарь // Под ред. И. Е. Андриевского. Издатели Ф. А. Брокгауз и И, А. Эфрон,— 1904.— Т. 81.— С. 302.


Ц Matl J. Europa und die Slaven.— Wiesbaden, 1964.— S. 164.


61

 

Більшість вчених дожовтневого періоду без особливих ва­гань відносили їх до схоластів середньовічного складу, далеких від європейського культурного поступу того часу. Здійснені за останні десятиліття дослідження дово­дять, що цей погляд надто спрощений і однобічний, але не можна згодитися і з тими вченими, які схильні вва­жати діячів Києво-Могилянської академії ранніми пред­ставниками просвітительського напряму29. На нашу думку, істина на боці тих вчених, які вважають, що (за своїм духовним складом і ставленням до життя, за змістом і характером діяльності києвомогилянці були представни­ками барокко, котрі середньовічні культурно-релігійні традиції поєднували з індивідуалізмом та класично-гума­ністичними принципами, тобто з духовними й культурними набутками Відродження30. І справді, при всіх яскраво виражених національних і ширше — православно-слов’ян­ських відмінностях, в сутності своїй це був тип барокково- го культурного діяча, тип, характерний для всієї тогочасної Європи.

Завдяки новим орієнтаціям, вже не на греко-слов’ян- ський світ, а на «латинську Європу», Києво-Могилянська академія активізувала культурні й літературні зв’язки України з європейськими країнами, розширила їх форми й географічний діапазон — до далекої Іспанії включно31, її діяльність, як неодноразово зазначалося в дожовтневій і сучасній науці, характеризується прагненням надолужи­ти втрачене, тяжінням до проявів думки й літератури Заходу, а також гарячковим, часто хаотичним їх засвоєн­ням, іноді шляхом перетлумачень і переробок. Відомо, що увагу києво-могилянців часто привертали далеко не нові й не кращі досягнення європейської науки, філософії, літератури; поряд з дійсними цінностями вони переносили на вітчизняний грунт немало й мотлоху середньовічно- схоластичної вченості. Разом з тим, в стінах академії від­бувалося також освоєння справжньої освіти й справжньої культури. Власне, відбувалося передусім освоєння євро­пейської бароккової культури, котра включала в себе як ренесансні, антично-класицистичні, так і середньовічні еле­менти.


29   Див.: Winter Е. Friihaufklarung.— Berlin, 1966.— S. 321—330.


30   Чи не першим цю точку зору сформулював угорський дослідник Е. Андьял. Див.: Angyal A. Die siavische Barockwelt.— Leipzig, 1961 — S. 222—223.


31           Див.: Алексеев М. П. Очерки нспано-русских литературных от­ношений.— Л; 1964,—С. 23—31.


62

 

Зважаючи на значну культурно-освітню активність, Кие- во-Могилянська академія через певний час посіла провідні позиції в культурному й літературному житті України і мала значний вплив на літературу українського й усього східнослов’янського барокко. «В країнах Східної Євро­пи,— зазначав І. П. Єрьомін,— барокко ствердилося в тому його варіанті, який культивувався переважно в духовній школі — під пером шкільних теоретиків літератури, шкіль­них поетів і драматургів»32. Але треба тут уточнити, що вплив Києво-Могилянської академії і похідних від неї навчальних закладів далеко не в однаковій мірі поширю­вався на різні течії і види українського і всього східно­слов’янського барокко.

Важливо передусім вказати на визначну роль академії в тій поступовій перебудові всієї структури української та інших східнослов’янських літератур, системи їх жанрів і стилів, яка відбувалася в XVII—XVIII ст. Ця перебудо­ва означала перехід від середньовічної до новочасної ста; дії розвитку літератур. Важлива роль у цьому процесі належала курсам поетики й риторики, які читалися в наз­ваних навчальних закладах. Не будемо тут зупинятися на київських поетиках XVII—першої половини XVIII ст. та їхньому значенні у згадуваній перебудові східнослов’ян­ських літератур, оскільки ця проблема висвітлювалась у нашій статті, опублікованій в одному з попередніх збірників по давній українській літературі33. Але тут необхідно нагадати коротко основні її висновки, які поля­гають ось у чому. Зіставлення тогочасних українських і російських поетик із західними, передусім італійськими, поетиками Відродження показують, що вони своє поход­ження ведуть не від «середньовічних латинських керів­ництв», як вважали вчені дожовтневого часу, а від поетик італійських та інших західних гуманістів XVI ст., і бага­то з того, що нашим попередникам здавалося середньовіч­ною схоластикою, насправді було проявом (нерідко спро­щеним) загальних рис і принципів методології літератур­но-теоретичного мислення доби Відродження. Принципово важливе значення цих поетик, при всіх моментах схола­стичності, їм властивих, полягало у тому, що вони знайо­мили східнослов’янський світ з типами й моделями літера-


32 IV Международный съезд славистов. Сборник ответов на вопро сы по литературоведению.— М., 1958.— С. 84.


33   Детальніше див.: Наливайко Д. С. Київські поетики XVII — пс чатку XVIII ст. в контексті європейського літературного процесу //Лі тературна спадщина Київської Русі і українська література XVI-

XVIII ст.-К., 1982.

 

турмо теоретичного м полон и я, що «.’клалися н Європі XV— XV11 сі,, а НОВОЮ СИСТемОЮ жфірів і стилів, кл ;і о 11 цноти чііііх і б$роккошіх.

Особлино слід підкресли пі, ЩО и поетиках і риториках пропагувала^ сщ іська с не гема літературно художньої тіиірмості, що и оснонному складала ся ІЗ жанрів, пптпорс- НИХ .’ШТИЧНІСТЮ І цопоилспих Відродженням. У Псіх цих жанромнх структурах і центрі уваги знаходитеся людина, її дії і пч и и к її, її заняття й пережинання; це позмінно відзначали її ангори київських поетик, окреслюючи «пред­мет поезії*. Таким чином, можна сказати, що поетики ЗДІЙеиЮВМИ на слов’янському сході такі ромосапсні функ- } ції, як секуляризація і гуманізація літератури. Однак твори, які комнонуна.чііои за настановами цих поетик, ма- лн не рснесаисппії, а швидше шкільно-класицистичний характер, здебільшого зі значними її нерідко провалюючи- ми проявами бароккоиого стилю.

Н основі своїй ці поетики були класицистичними (в широкому значенні слона), так само як західноєвропей­ські її польські поетики доби Відродження. Зумовлено І це тим, що протягом багатьох століть, особливо з XV ст. і ‘ до останньої третини XVIII ст., класицизм був у Європі ! єдиною розробленою естети ко-художньою системою, викла­деною у вигляді стрункої доктрини. «Щоб не казали,-……………………

слушно зауважує французький вчений Ф. Монго,— але не існує ні теорії рококо, ні теорії барокко у вигляді чітко вираженої поетики. Ьудь-яка теорія мистецтва обов’язко­во була пов’язана зі своєрідним класицизмом, що підда­сться викладу у вигляді доктрини, не позбавленої специ­фічного академізму»*4. Ця теорія глибоко ввійшла в євро­пейську шкільну практику, на її основі здійснювалося навчання у школах і художнє виховання, що й послужило безпосереднім грунтом для шкільного класицизму. В різ­них країнах Європи широко культивувалися тоді шкільна поезія, шкільна драматургія, шкільне красномовство, які спиралися на класичні поетики, але зазнавали потужних впливів барокко На Україні цей різновид літературної і’Ворчоеті вочинас розвиватися з заснуванням Кнєво-Мо- гнлянської колегії та інших «латинських шкіл».

На підміну від класицизму, барокко не належить до художніх систем з розробленою теоретичною основою, з поважною шкільною традицією,— воно було напрямом і стилем художньої практики, і саме в такому плані чинило великий вплив на загальний художній розвиток XVII ст.,

** Mingutl Ph. Eslhitlque de Rococo.— Paris, 1966 — P 241.

В

 

а на європейському сході — й XVIII ст. З часом барокко починає проникати і в поетики, але у вигляді бароккових нашарувань па класицистичну фундаментальну основу. Слід сказати, що між згаданою основою і нашаруванням раз у раз виникають теоретичні розбіжності й супереч­ності, але вони, очевидно, не помічалися тогочасними теоретиками й митцями.

ИСЄ це ІІ01ШОЮ мірою стосується й українських поетик XVII—першої половини XVIII ст. В них теж маємо і ренесансно-класицистичну основу, і бароккові нашаруван­ня, нерідко оформлені у вигляді окремих розділів. І не випадково Г. М. Сивокінь пропонує «прикладну поетику» в київських курсах поділяти на дві частини, які в основно­му збігаються з ренесансно-класицистичною основою і ба- рокковими доповненнями цих курсів; прикладна поетика, зазначає він, «помітно розпадається на 1. вчення про такі поетичні роди, як епопея, драма, лірика, елегія, яке, без- сумнівно, е головним в більшості курсів, і 2. настанови щодо курйозних віршів з їх численними різновидами — загадкою, хроновіршем, леонінським, акровіршем, ієроглі­фом, раками і т. д.»35 Вчення про курйозний вірш і його різновиди є, безперечно, суто барокковою частиною тогси часннх українських поетик. Проте їх бароккові елементи й тенденції до цього вчення не зводяться, проникають вони і в інші частини поетик, позначаючись на трактуван­ні деяких жанрів і деяких теоретичних питань.

Як відомо, теоретики барокко Б. Грасіан, Е. Тезауро та інші особливого значення надавали «дотепності», або «винахідливості розуму», що швидко схоплює сутності різнорідних, віддалених речей і явищ, зближує їх, відкри­ваючи завдяки тому їхні нові, незвідані якості й грані і водночас — ще невикористаний художній потенціал. На цих якостях розуму, власне, й засновувалася знаменита , бароккова метафоричність, яка є безперечною домінантою стилю літературного барокко. «Наука дотепності» присут­ня (правда, в різній мірі) і в київських поетиках, в дея­ких із них вона викладалася грунтовно, окремими розді­лами, як своєрідне теоретичне керівництво до жанрових різновидів епіграми, епітафії, курйозного вірша тощо. Зокрема, значну увагу приділяє їй Митрофан Довгалев- ський у своєму «Саді поетичному»м, трактуючи «дотеп­ність» чи «винахідливість розуму» як основу поетичного


** Сивокінь Г. М. Давні українські поетики.— X., 1960.— С. 76.

** ДовгалевськиЛ М. Поетика (Сад поетичний).— К-, 1973,— С. 259—295.


І

 

вимислу й творчості взагалі, тобто в напрямі, спільно­му з згаданими іспанським і італійським теоретиками.

Суто барокковою рисою київських поетик є також посилена увага до алегорій, емблематики і символіки — ім відводиться немало сторінок або й окремі розділи, в яких теоретичні твердження ілюструються прикладами, іноді численними. Та найбільша увага в поетиках приділя­лася емблематиці, і ця традиція виявилася на Україні стійкою, вона дає себе знати і в Сковороди, який відвів емблемам ряд сторінок в своїх діалогах. Довгалевський дав їм таке визначення: «Емблема — це “фігурне»зобра­ження, яке одним своїм виглядом ясно передає характер і життя речі, яка мислить, грунтуючись на природних властивостях інших речей, які мислять. …Емблема скла- дається з трьох частин: перша — це зображення, або ма­люнок, друга — напис, або заголовок, і третя — підпис, що пояснює весь предмет. У кожній такій емблемі повинні бути: протасис, в якому закладається подібність, і* аподо- сис, що містить у собі предмет, що уподібнюється»37.

Посилений інтерес літератури барокко до емблематики витікає із властивого їй прагнення до наочності, причому не тільки до наочності візуальної, а й тієї, що призначалася для внутрішнього, «духовного зору» й полягала в наочно­му вираженні абстрактних понять, явищ і т. д. Суть емблематичної літератури — в предметній реалізації вто­ринних (переносних) значень, у прагненні представити абстрактні уявлення і поняття в зримій, предметно-наоч­ній формі. В усьому цьому дає себе знати така характер­на для барокко «алегоризуюча свідомість», яка всюди шукала приховані співвідношення і відповідності, особли­во ж між сферою абстрактного і сферою наочно-предмет- ного.

Жанр емблеми в XVII—XVIII ст. набуває значної популярності і в східнослов’янському світі. На Україні були видані два емблематичні збірники, др цього жанру звертався Ф. Прокопович та інші письменники. Значення емблематики полягало насамперед в тому, що вона сприя­ла виробленню нової поетики, /щільної з тогочасною євро­пейською, поетики, яка засновувалася на визнанні ■ пер­шості образотворчого мистецтва й прагнула до словесного закріплення певних понять, уявлень, символічних значень тощо в пластично зримих образах, здебільшого походжен­ня міфологічного, біблейного і т. п. Як зазначає М. Я. По- ляков, «емблематика знайшла своє теоретичне і прзктич-

и Там же.— С. 236—237.                                        (ННшНІ Ц — /


66

 

не вираження в творчості найвидатнішого представника українського барокко — Г. С. Сковороди»**. Відомо, що діалоги й численні вірші Сковороди побудовані за принци­пом поетичного опису емблематичного малюнка. В плані з а галъноестети ч н о м у він, подібно до інших теоретиків і митців барокко, виходив з того положення, що художня краса речей насамперед полягає не в їхній, так би мови­ти, фізичній привабливості, а в певній наданій їм симво­лічній ідеї, яка є «тінь небесних і земних образів». В пе­редмові до «Басен харьковскіх» він писав: «Ни одни краски не изъясняют розу, лілію, иарцысса столько живо, сколько благолепно у их образует невидимую божію истину, тень небесных и земных образов. Отсюда родились Ыегод1урЫса, ешЬІешаіа, вутЬоІа, таинства, притчи, басни, подобия, пословицы…» зэ. Тут Сковорода вказує на жанрові утворення в літературі барокко, які розглядалися також в «бароккових доповненнях» київських поетик.

Однак організуючим елементом поезії Сковороди є символ, якому взагалі належить принципово важливе міс­це як в системі його світогляду, так і в естетико-художній системі. Як відомо, видатний український філософ і поет виходив з постулату про двоїстість світу, про поєднання в ньому духовного й фізичного начал і про взаємопов’яза- ність та взаємодію цих начал. За переконаннями Сковоро­ди, в символі цей взаємозв’язок і взаємодія двох начал світу знаходять свою реалізацію і водночас своє смислове й художнє вираження. Цим і визначається своєрідна і ра­зом з тим суто бароккова особливість його поезії, те, що в ній «пластично абстрактний тип поетичного бачення сві­ту втілюється в складному поєднанні конкретності (навіть роздрібності емоційно-поетичних описів світу), пластич­ності (навмисно грубо натуралістичної) і абстрактності філософської думки…»40.

Емблематичний характер притаманний також слов’ян­ському театру доби барокко, в тому числі й українському. Це питання грунтовно висвітлене в цікавій монографії Л. С. Софронової про поетику слов’янського театру XVII— першої половини XVIII ст., до якої ми й відсилаємо чита­чів 41. Тут, зокрема, дослідниця пише: «Емблематичним


*® Поляков М. Я. Вопросы поэтики и художественной семантики.—


М., 1978.— С. 193.


39 Сковорода Г. С. Повне з!бр. твор!в.— К., 1973.— Т. 1.— С. 108.


^ -^Поляков М. Я. Вопросы поэтики и художественной семантики.—


41 Софронова Л. А. Поэтика славянского театра XVII— первой по­


ловины XVIII в. Польша, Украина, Россия.— М., 1981.— С. 208—223.


8*                           Ч                               67

 

був і театр барокко, в тому числі театр шкільний. В дано­му випадку маємо на увазі не численні емблематичні образи в текстах драматичних творів, а співвідношення між тим, що зображалось на сцені, і тим, що вистава означала. П’єса мала не тільки безпосереднє значення. Дії акторів, слова, які вони промовляли, означали не тільки те, іцо бачив і чув глядач, а й щось, більше, ос­кільки, крім реального плану дії, існував ще й метафорич­ний. Безпосередній зміст п’єси був тільки щаблем до пізнання уего зі^піПсаШ). її фабула була ілюстрацією, прикладом якоїсь загальної ідеї»42. Все це, до речі, збли­жує барокковий театр з середньовічним театром і з середньо­вічним складом мислення, що полегшувало його прийнят­тя і розвиток у східнослов’янському світі; XVII—* першої половини XVIII ст., який не знав розвиненої культури Відродження.

Важливо нагадати, що в добу барокко в українській та іншу східнослов’янських літературах розгорнудся^про­цес перебудови їхньої структури. фбрМування’,«жанрово- стильової системи. притама^уоГ еврШейськи\ГлГтерат^;рам йовит^Гча.су.!іВідбувався він двома шляхамйГ’шляхом за- “свбєння жанрів, уже сформованих у західноєвропейських літературах, і шляхом лрансформації традиційних. Пер- шим шляхом в основному формувалися поетичні ^драма­тургічні жанри, відсутні в давньоруській літературі і в’ її спадкоємицях — російській, українській і білоруській Літе­ратурах ХІУ^-Х’УІ ст., другим — головним чином щрозові жанри. У формуванні поетичних і драматургічних жанрів важлива роль належала поетикам, особливо їхній «прик­ладній частині», де викладалися теоретичні; Настанови й І практичні поради щодо цих жанрів, а також щедро на­водилися ілюстрації та приклади — для «вправ у труді». ]

Але ми тут не будемо зупинятися на цьому їгеюцесі, і оскільки він уже висвітлювався в наших попередніхі-пра- цях43. В даному випадку відзначимо, що як нові для ук­раїнської літератури жанри, так і трансформовані тради- І ційні набувають досить виразних бароккових рис.»‘‘Особливо І посилився цей процес після заснування Києво-Могилянської І академії, яка мала значний вплив на досить широ,ке|їСоло І літераторів. До «письменників Києво-Могилянської ~ ака- І демії» сучасні дослідники відносять літературних діячів І


41 Там же.— С. 211.’’-


48 Див.: Наливайко Д. С. Київські поетики XVII—-початку XVIIIст. в контексті європейського літературного процесу // Рад. літературо- І знавство.— 1972.— Ц І; йоіо ж. Українське барокко і контексті євро-1 вейського літературного процесу XVII ст. // Там же.


68

 

не лише України, а й Росії, Білорусії, Молдавії, південно­слов’янських країн44. Безперечно, серед них зростав вплив західноєвропейського барокко, інтенсивніше відбувається засвоєння арсеналу його виражальних засобів. В поезі! їдана _Величковського й Симеона Полоцького, в прозі Іоаникія Галятовського й Стефана Яворського, в драма­тургії Митрофана Довгалевського й Мануїла Козачинсько- го, в творчості багатьох інших письменників знаходимо ускладнені^ метафори й кончетто, ефектні контрастд_ й риторичні фігури, тяжіння до албРОр’йччШго вйраження дуійки И ПИШНОГО декору, ёмблеЖ,’ бКСЮМОрОНИ Гт. Д…………………………………………..

Г’що теж важМГво вщмітитиГ^З’Івляється свідоме й наполегливе прагнення до художнього збагачення рідної літератури досягненнями.^£вропейсышх-дйератур‘. ЇХ Жан- рами й формами, віршовими розмірами, й стилістичними фігурами. Так, дуже виразно це прагнення проявилося в «Предмові до чителника», яку Іван Величковський подав до збірки своїх курйозних віршТв^МлекоТТгг^овіїьГпасты- ру належное» (1Б91). Зазначивши, що інші народи, «звла- ща в науках обфитуючіє, много мают не тылко оратор­ских, але И поетицких, …, природным их языком, от высо­ких разумов составленных трудолюбий», Величковський далі заявляє, що він, «яко истиный сын Малороссійскои отчизны нашей, болеючи на то сердцем, иж в Малой нашей Россіи до сих пор таковых не от кого тыпом выданых не оглядаю трудов, з горливости моей ку милой отчизне, призвавши бога и божію матку и (святых), умыслилем, иле зможность подлого (довце) пу моего поз­воляла, некоторые значнейшые штуки поетицкіе руским языком выразити…»45 Та характерно, що Величковський вже не обмежується наміром власні твори писати «на Нодобенство інородніх»,— він прагне знайти «и ціле рускіе способы», які «и иншым языком ані ся могут выразити» Цим самим письменник робить важливий крок до мистецт­ва нового часу, оскільки найважливішим принципом літе­ратурної творчості для нього вже є не наслідування, а оригінальність. Свого завершення ця важлива тенденція української бароккової літератури досягла в творчості Сковороди, позначеній глибокою самобутністю і яскравою оригінальністю.

✓»‘“■’■Для бароккових поетів загалом характерне прагнення ‘ До мдошрення виражальних можливостей поезії, до ін-


44 Див. і {.ціпу Л. РІБапе кг§£й Акасіетіі Кііо^зко— МоІіуІапБкі^ а Шегвіига ЛфІБка,— Кгакоміг, 1966.


48 Величковський /. Твори.— К., 197-2.— С. 70—71.

і Там же.— С. 71.

 

тснсифікації всіх компоненті» її форми З ТИМ, щоб ДОСЯГ-і чути максимуму інтелектуальної і емоційної дії на читачів/ Варокковий поет, слушно зазначає словацький дослідник Р. Бртань, «наполегливо прагнув розкласти форму на її синтаксичні й звукові, ритмічні н інші компоненти, виявити всередині строфи розмах ритму й розкати звуку. Разом з тим він прагнув ущільнити різні евфонічні фігури, напов­нити словник новими поетизмамн, метафорами, натяками, персоніфікаціями іі перифразами, новими кончеттизма- ми»47. Все це в цілому властиво й творчості Величков- ського, Яворського та інших українських поетів другої половині! XVI1—першої половини XVIII ст., але разом з тим деякі із названих рис і прагнень бароккової поезії, зокрема в сфері евфонії, ритміко-мелодійної організації вірша, не знайшли у них яскравого вираження. Очевидно, в значній мірі цс пояснюється тим, що вони були скуті і архаїчною літературною мовою, далекою від живої народ­ної мови, і силабічною системою віршування, яка не відповідала фонетичній природі й граматичним нормам східнослов’янських мов.

Як зазначалося, в другій половині XVII—першій поло­вши XVIII ст. посилився вплив польського й західноєвро­пейського барокко на українську літературу. Однак це не значить, що національні джерела | традиції, про які йшлося вище, на цьому етапі втрачають значення для українського літературного барокко. Насправді ж пись­менники «кола Кнєво-Могнлянської академії» продовжу­ють звертатися до цих джерел і традицій, черпаючи з них не тільки ідеї та принципи, а й художньо-стильові форми. На цю безперервність традиції ще наприкінці минулого століття і усією визначеністю вказував П. Г. Жнтецький у полеміці з М. Ф. Сумцовим . Зростаючий вплив поль­ського І західноєвропейського барокко не суперечив про­дуктивності місцевих і регіональних джерел української бароккової літератури. Ці дві її лінії досить органічно поєднувалися, що переконливо показав В. І. Крекотень на матеріалі української ораторської прози того часу49. З її відомих представників Л. Баранович був прибічником греко-слов’янської традиції, а І. Галятовський і А. Ради* внловеькнй виявляли прихильність до «латинських» впли­


ВгіаЛ R. Artizmus a maniemmus v barokovej poezii // Liter&rny barok. Litteraria, XIII —Bratislava, 1977,—C. 64.


** Дна.: Житецкий П. Г Очерк лнтемтупной истории малорусско­го перечня в XVII n XVIII в* — Киев, 1889,— Ч. I.

« Крекотень В. І Оповідання Лнтонія Раднвнловського,— К, 1983

 

вів, але це не привело ні до розпаду спільного ідейно-те­матичного комплексу їхньої творчості, ні до принципових розбіжностей в поетиці й стилі.

Зберегло українське барокко і свою своєрідність, ха­рактерні особливості. Безперечно, найістотніша відмінність українського і всього східнослов’янського барокко в тому, що розвивалося , воно без^ попередньої-ренесансної стадії | культурного розвитку, і ’звідси вже виникають його фунда­ментальні особливості. Насамперед це означає, як вже вказували численні дослідники, що воно взяло на себе ряд важливих ренесансних функцій, зокрема функції секу­ляризації і гуманізації культури. Проте хибним був би висновок, що внаслідок цього воно стало «ренесансним», бо то були функції ідеологічного й культурно-історичного змісту, які в літературі й мистецтві знаходили вираження в бароккових художніх формах (а також у формах «шкіль­ного класицизму»),

Д. С. Лихачов, а за ним і інші дослідники, серед спе­цифічних особливостей східнослов’янського барокко від- значають його більш світлий і оптимістичний .характер порівняно з західноєвропейським барокко. В основі цих тверджень лежить дуже просте міркування: оскільки схід­нослов’янський світ не знав розвиненого Відродження, то не пережив і його, кризи, тому східнослов’янське барокко вільне від кризових явищ, від болісних розчарувань і гарячкових пошуків, від тривоги й песимізму.» Однак, по- перше, не слід розглядати західне барокко передусім як породження кризи Відродження й надто наголошувати ного похмурий песимістичний характер. Сучасна наука, в тому числі й радянська, схиляється до думки, що вира­ження кризи й розпаду Відродження випало головним чином на долю маньєризму, барокко ж було реінтеграцією художньої культури, спробою нового синтезу уявлень про світ і людину, поглиблених і ускладнених названою кри­зою. По-друге, не слід забувати й про світоглядні підва­лини «оптимізму» східнослов’янського барокко, які недво­значно виявляють свою середньовічно-теологічну природу.

Очевидно, відсутність «нормальної стадії Відродження» на слов’янському сході проявилася передусім не в тому, що барокко тут набуло оптимістичного характеру. Голов­ним наслідком було інше — набагато значніший і тісніший його зв’язок з середньовічною культурою в її східноєвро­пейському, «греко-слов’янському» варіанті. Медієвістські елементи й тенденції загалом притаманні барокко, в укра­їнській же барокковій літературі вони проявляються з особливою виразністю, власне, виступають превалюючими.

 

Досить згадати рішучу перевагу духовних тем і мотивів, духовних жанрів у барокковій поезії, прозі, драматургії України та інших країн православно-слов’янського кола. Одне слово, це була література, значною мірою ще інтег­рована середньовічною культурою (не випадково ж зали­шаємо її в межах «давньої»), але разом з тим і література перехідного характеру від середньовічної до новочасної.

Слід сказати і про місце та роль українського барок- кового письменства в системі тогочасних літературних взаємин, в загальноєвропейському літературному процесі. Особливо широкі й активні зв’язки українська література мала тоді з польською літературою — з одного боку, і російською — з другого. Відомо, що Польщу і Ррсію роз­діляли в той час глибокі державно-політичні й релігійно- ідеологічні суперечності, невщухаюча боротьба, яка нерід­ко виливалася у війни. Але ж ні релігійно-політична боротьба, ні війни не тільки не знімали інтенсивного польсько-українського і загалом польсько-східнослов’ян­ського культурного спілкування, але й не визначали його основного змісту, котрий полягав у освоєнні східнослов’ян­ськими народами, через активне польське посередництво, набутків європейської ренесансної і бароккової культури.

І. М. Голенищев-Кутузов говорив на V Міжнародному з’їзді славістів: «Комплекс польсько-українсько-російської культури XVI—XVII ст. не слід розбивати, виключаючи взаємні впливи, оберігаючи примарні границі «сімобут- ності»; набагато важливіший братерський зв’язок на Сході слов’янських народів. Згадаймо краще вільні дари на те- рені культури, від яких ніхто не убожів, а всі багатіли. Ми вважаємо також, що слід повернутися до правильної оцінки значення України й Білорусії як передавачів захід­ної літератури й освіти Московській Русі, хоч Москва[ в XVII ст. значною мірою сама почала черпати відомості на Заході»80. Комплекс культурних і літературних зв’язків на тогочасному слов’янському сході нині нерідко розгля­дають як чотирьохступінчату систему, полюсами якої ви­ступали Західна Європа й Росія, а середніми ланками’— Польща і Україна81. Ця система відігравала тоді величезну роль у розвитку культури й літератури названих слов’ян­ських країн, насамперед через неї здійснювалося поши­рення нових ідейних І художніх віянь у східній частині Європи.


и Голенищев-Кутузов И. Н. Славянские литературы.—С. 215. у Див.: Lewttter L. R. Poland, the Ukraine, and Russia In the 1,7 cen­tury // The Slavonic and Eaet european Review.— 1946,—T. 27.


72

 

Як не раз зазначали і вітчизняні, і зарубіжні дослід­ники, серед країн православно-слов’янського регіону куль­тура барокко найбільшого розвитку досягла на Україні. Тогочасний Київ був найзначнішим центром цієї культури в названому регіоні, центром, який виконував важливу роль посередника. Європейські літературні й загалом культурні впливи, які приходили сюди, зазнавали адапта­ції і, вже значною мірою трансформовані, пристосовані до потреб і традицій згаданої культурно-історичної спіль­ності, розповсюджувалися далі — на північний схід, в межі Російської держави, і на південний захід, в Сербію і Бол­гарію, Молдавію і Валахію. За словами Д. С. Лихачова, «перехід барокко в Росію із України й Білорусії був полегшений тим, що воно ввійшло в руські традиції, зли­лося з цими традиціями і, зрозуміло, з внутрішніми потре­бами в барокко». Подібно тому, як візантійська культура квступила на Русь через посередництво Болгарії, так і барокко вступило на російський грунт через посередництво Білорусії і України, де воно також, як згодом у Росії, було, засвоєне без йередуючої йому «нормальної» стадії Ренесансу. Росія засвоїла барокко в «адаптованому», «по­легшеному» Україною і Білорусією вигляді»62.

Аналогічні функції українське барокко виконувало та­кож у південних слов’ян, у Молдавії, Валахії. Югослав­ський дослідник,Д, Меданович вказує, що в Сербії «ста­новлення барокко відбувалося тоді тільки завдяки міцним зв’язкам з українськими культурними сферами, Києвом у першу чергу»Б3. Інший югославський вчений Д. Давидов констатує сербські орієнтації на Київ і визнає, що це був «добрий і надійний приклад для наслідування, бо того­часний Київ був визнаним центром… педагогіки, видавни­чої діяльності та мистецтва, де з середини XVII ст. від­бувався процес європеїзації_та оновлення філософських і Естетичних поглядів… Тут зародилося й слов’янське барок- — явище, яке відіграло важливу роль у формуванні й розвитку мистецтва не тільки України та Росії, а й Наддунайської СербіїЦ. Значний вплив культура україн­ського барокко чинила в той час також на Молдавію і Валахію, куди з 30-х років XVII ст. постійно прибували вихованці Киево-Могилянської академії; згадаймо тут хоча


и Лихачев Д. С. Социально-исторические корни отличий русского бароккр от барокко других стран // Сравнительное изучение славян­ских литератур.— М., 1973.— С. 3§7л

ю Пащенко 6. М. Українське барокко в Сербії // Всесвіт.— 1977.— М12.-С.І75. . и Там же.


 

б такий яскравий епізод, як культурно-освітня і літератур, на діяльність Паїсія Величковського в Молдавії у середи­ні XVIII ст.55

У процесі культурних впливів особливо слід виділити нові жанри й стилі, які спочатку освоювалися українською літературою, а згодом через її посередництво поширюва­лися на інші літератури регіону. Це в цілому стосується поетичних і драматургічних жанрів, які не сформувалися на попередніх етапах розвитку літератур православно- слов’янського кола. Оцінюючи українську бароккову пое­зію та її історико-літературне значення, І. М. Голенищев- Кутузов писав: «Звичайно, багато опусів західноукраїн­ських віршетворців досконалістю не відзначалися, але в них було закладене велике майбутнє не тільки україн­ської, а й російської поезії»56. Те ж саме можна сказати й про роль та значення давньої української драматургії й театру. Ще в 1923 р. О. І. Білецький зазначав, що «не тільки німецькому пасторові Грегорі, а й вихованцям Ки­ївського колегіуму належить ініціатива у справі створення російського театру», що «український старовинний театр був першим пестуном російського нового театру поряд з іншими, сильнішими, але зате чужими західними театра­ми»57. Водночас вихованці Київської академії приносили зразки драматургії, театральні традиції також у Бі­лорусію і Сербію, Молдавію і Румунію, тим самим сприя­ючи збагаченню й розвиткові їх національних літератур і мистецтва. В цьому полягає один з найважливіших ас­пектів інтернаціонального контексту української літера­тури доби барокко.

Загалом же дійсний зміст інтернаціонального контек­сту української літератури барокко не можна осягнути без належного врахування того факту, що в цей час від­бувається радикальна перебудова всієї системи літератур­них зв’язків східнослов’янського світу. Змінюється їхній зміст і характер, іншим стає і їхній основний напрям: як­що з XI по XVI ст. вони орієнтувалися переважно на південний захід, на Візантію і південнослов’янські країни, то тепер на перший план виходять контакти з Польщею і Західною Європою. Літературні зв’язки Східної і Захід­ної Європи в добу барокко піднімаються на вищий, прин­ципово важливий щабель. Все більшого розмаху набуває процес перебудови структури східнослов’янських літера­тур, в них поступово формується нова система жанрів


55 Див.: Angial A. Die siavische Barockwelt.— S. 301—303.


и Голенищев-Кутузов И. Н. Славянские литературы.— С. 196.


Ц Білецький О. І. Зібр. праць: У 5 т.— К., 1965.— Т. 1.— С. 352.

 

і стилів, однотипна з усією новочасною європейською, і тут значення контактів з польською і західноєвропейськи­ми літературами важко переоцінити.

Тогочасна українська література не тільки включилася в цю нову систему контактів і взаємин, але й відігравала в них активну роль. Цим і визначається основний зміст інтернаціонального контексту української літератури ба­рокко: вона не лише сприймала й освоювала нові ідейно- естетичні впливи, нові стильові принципи й жанрові струк­тури, а й сприяла їх поширенню в інших літературах східно- й південнослов’янської культурної спільності.

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.