Статті

Психолого-педагогічна модель особистості викладача вищої школи

загрузка...

СКАЧАТИ

Вступ

 

Вища школа завжди була одним із основних виховних інститутів суспільства і в сучасних умовах зростає її роль у вихованні студентської молоді. Зміни у духовному житті країни, відсутність у суспільстві чіткого загальновизначеного ідеалу виховання потребують інтенсивного пошуку нових підходів до виховання у вищій школі, запровадження нових методів впливу на самосвідомість молодої людини і водночас відродження ефективних випробуваних старих форм організації виховного процесу. Зокрема Міністерством освіти і науки України рекомендовано відродити інститут кураторів ( наставників ) у вищих навчальних закладах.

Традиційно основними завданнями наставників вважаються згуртування колективу студентської групи, допомога студентам адаптуватися до умов навчання у вищій школі, а також до умов майбутньої професійної діяльності, залучення студентів до громадського життя вищого навчального закладу. У сучасній педагогиці і психології починає переважати підхід до виховання як до створення умов для саморозвитку особистості майбутнього фахівця, професіонала, високоосвіченої і культурної людини.

Принципи рівності, партнерства і взаємної поваги мають важливе значення у вищій школі. Процеси навчання і виховання можуть бути повноцінними лише тоді, коли вони є взаємними, коли навчається і виховується не лише студент, а й викладач. Педагогічний процес розглядається як спільна діяльність, діалог рівноправних учасників і таким чином переводиться на рівень міжособистісних стосунків.

Найактуальніше завдання виховної роботи у вищій школі — з`ясування того, наскільки нав`язаний масовою культурою образ (психологічний портрет еталонної людини, на яку орієнтується сучасна молодь: підприємницька, вольова і цілеспрямована людина, яка здатна відстоювати свої позиції, має прагматичне мислення і високий професіоналізм) міцно вкоренився у свідомість (і несвідоме!) студента, наскільки він є конгруентним українській ментальності, а також обов`язкове визначення певної позиції стосовно його, виходячи з цілей навчально-виховного процесу.

На сучасному щаблі розвитку вищої цивілізації зростає роль особистості вчителя, викладача як основного провідника значущої для суспільства інформації, головного чинника виховного процесу, зростає вагомість його позиції в суспільстві, оскільки через діяльність педагога та його вплив формується громадянин, зміцнюється інтелектуальний та духовний потенціал нації.

Ідеальний образ сучасного викладача вищої школи бере свій початок в уявленнях сучасної філософії про вчителя життя, який характеризується як яскрава, самобутня, творча, не позбавлена харизматичності особистість, здатна відчути проблеми і суперечності життя і пропустити через свою індивідуальність, через своє життя, особистість, яка передає життєві цінності і зразки професійної поведінки.

Однак необхідно зазначити, що сучасний викладач вищої школи відчуває кризу переорієнтації духовних цінностей, свого професіоналізму, затребуваності суспільством своїх фундаментальних знань, включеності власної професійної діяльності у контекст розвитку сучасного суспільства. Отже, інтегративним стрижнем професіонала-педагога є високо сформована педагогічна культура, що дозволяє особистості самоактуалізуватися та самореалізуватися в житті, знайти особистісні змісти в освіті. І чим більшою мірою викладачеві притаманна професійно-педагогічна культура, тим повнішою буде його самореалізація. Правильним буде і обернене твердження – чим повнішою є самореалізація викладача, тим більшою мірою сформована в нього професійна педагогічна культура.

Визначальну роль у процесі пізнання, що здійснюється крізь призму соціальної взаємодії, відіграє сумісна співпраця викладача та студента. Співпраця реалізується на основі виконання певних навчально-виховних завдань. Рівень їх виконання залежить від сприймання учнями їх життєвої необхідності.

Викладач чи вчитель є посередником «медіатором» між учнями (студентами) та навчальним матеріалом, засвоєння цього матеріалу відбувається безпосередньо у процесі навчання, тому вчитель (викладач) повинен бути готовим до виконання ролі порадника, помічника, консультанта, комунікатора, партнера. Успішному виконанню таких завдань сприяє наявність таких якостей як схильність до лідерства, готовність прийти на допомогу, доброта, вміння активізувати почуття відповідальності.

Викладач вищої школи вирішує різноманітні педагогічні завдання, що є відображенням специфіки його професійної діяльності. Тому його професійна культура складається з декількох самостійних видів діяльності. І.Ф.Ісаєв виділяє такі характерні для викладача вищої школи види діяльності – навчально-методичну, науково-дослідну, виховну, суспільно-педагогічну.

Викладач має справу з найскладнішим, неоціненним, найдорожчим, що є в житті – з людиною. Від нього, від його вміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить її життя, здоров’я, розум, характер, місце і роль у житті.

Загально-психологічні особливості викладача вищої школи

При досягненні позитивного результату у навчально-розвиваючо-виховному процесі ВНЗ провідне місце належить, безумовно, педагогу. Від його вміння організувати цей процес залежить успіх у подальшій діяльності вихованців.

Поняття особистості педагога безпосередньо пов`язане з його положенням у педагогічному світі, громадськості, суспільстві. Характерні риси особистості педагога відображають сучасне суспільство (економіку, духовність, політику, культуру). „Особистість як суспільний індивід не є окремою (яка сама регулюється) системою, не є одиничним елементом суспільства, із сукупності яких будується і за допомогою якої функціонує суспільство», — писав Б.Г.Ананьєв [1,186]. Особистість педагога формується і проявляється у колективі і через колектив, через найближче оточення, через суспільство загалом. Суб`єкт завжди особистість, а особистість — суб`єкт, але не у всьому. Суб`єкт більше характеризує діяльність, а особистість – ставлення. Тому особистість і є „реальністю для інших» (В.І.Слободчиков). Суб`єктність педагога виражає його ставлення до Світу, а особистість окрім того ще і ставлення Світу до педагога. Особистість педагога завжди відображає соціальну роль, однак ніколи не зводиться тільки до неї. Саме суспільству потрібні учні, студенти, випускники з певними властивостями, здібностями, знаннями, уміннями, навичками, які вони отримують під час діяльності педагога. У такому розумінні педагог відіграє соціальну роль, виконує соціальну функцію. Проте ролі, функції можна „виконувати» по-різному. Можна „жити педагогічним процесом», а можна „навчати і виховувати», що відображає відношення педагога до своїх соціальних функцій. Особистість педагога передбачає свідомий вибір, прийняття і виконання людиною соціальної ролі педагога. Особистість є внутрішнім ставленням до ролі. Соціальна роль педагога-особистості, як його рівня професійної підготовки, не є грою, маніпулюванням, а її свідомим прийняттям, усвідомленням можливих наслідків своєї професійної діяльності і прийняттям повноти моральної відповідальності за них. Особистість педагога розпочинається з визначення соціальної функції, соціальної ролі. Проте „відігравання» ролі не є особистістю педагога. Особистість педагога є його вільним, усвідомленим ставленням до ролі. Прийняття чи не прийняття соціальної ролі педагога є визначальним у становленні педагога як особистості. У першому випадку соціальна роль приймається педагогом як частина свого життя, відповідальний вчинок, драма, що і характеризує його як особистість.

Особистість педагога характеризує його з боку суспільних зв`язків, взаємодій з іншими людьми, в першу чергу з учнями, колегами, батьками, громадськістю. Особистість педагога можна визначати як особливий спосіб професійної діяльності, при чому вона невід`ємна від особистості як характеристики, способу існування людини. Особистість як рівень професійної підготовки педагога є вираженням особистості як способу і рівня існування людини, характеристикою і рівнем розвитку людини, її соціальною значущістю. Особистість педагога відображає певний соціальний статус, соціальне визначення, передбачає певний рівень професійних здібностей, професійної культури. Не можна зовоювати соціальну довіру і визнання за низької професійної віддачі. Педагог-особистість, як рівень професійної підготовки педагога, має здатність людини до вільних, самостійних і відповідальних дій відповідно до своєї позиції, моралі, переконань. Вчинки такого педагога можуть виходити за межі рольових обмежень і нормативних правил. Педагог-особистість є „суб`єктом, який здібний на вчинок» (М.М.Бахтін), саме із вчинку у розумінні М.М.Бахтіна „розпочинається особистість» (О.М.Леонтьєв) педагога [6, 37].

Педагог-особистість вступає в діалог з навколишнім світом. Саме діалогічні стосунки з іншими дозволяють йому розуміти їх, розуміти соціальну відповідальність як переконання, мораль, а не тільки як юридичну і дисциплінарну відповідальність. Для педагога-особистості властива повага до себе і до інших, сприйняття різних поглядів, парадигм, підходів, принципів, методів.

Різні „моноцентризми» затримують розвиток особистості педагога. Педагог-особистість має властивість виходити у позазнаходженість щодо різних „моно-„, що є розширенням свідомості, світовідчуття, світосприймання, виявленням „діалогіки» (В.С.Біблер), мислення, відчуттів. Педагог-особистість відображає не лише бажання, наміри, потреби, а й такий розвиток внутрішніх сил, здібностей, свідомості, що відображають соціальне. Він здатний впливати на навколишній світ і поціновуватися ним. Рівень педагога-особистості відображає такий розвиток, коли „вузький» професіоналізм ( рівень здібностей ) зливається з розвитком людини як особистості. Причому якості особистості стають визначальними, а здібності педагога виявляються у контексті особистості. Отже, рівень педагога-особистості є об`єктивною реальністю, а не суб`єктивним бажанням.

Особистість педагога визначається не даною йому „владою», а не „нормованістю» ролі, а „соціальною значущістю», „завойованою» своєю працею, професійними здібностями, особистісними якостями. Для учнів – це наставник, старший товариш, порадник, носій знань, культури, моралі, котрий може і хоче зрозуміти, допомогти; це і авторитет, якого не можна „обійти», який так само вимогливий до себе як і до учнів; це організатор, який поціновує не тільки свою думку, а й думки інших.

загрузка...

Педагог-особистість зорієнтований на духовність – любов, віру, надію, добро, справедливість, свободу, гідність, які стають принципами його професійної діяльності і усього життя. „Бездуховний» педагогічний процес формуватиме „інструменталістів», „операціоналістів», можливо, „суб`єктів практичної діяльності». Але у ньому немає умов для становлення (саморозвитку) духовно-зорієнтованої особистості. Діяльність педагога на рівні педагога-особистості пов`язана з самовизначенням, вчинками, вибором („бути чи не бути»), соціальним і професійним ризиком, відповідальністю за себе та інших. Професійна підготовка педагога рівня „особистість» дозволяє йому як особистості діяти і існувати „у злагоді з власним сумлінням». Педагог-особистість здібний до сприйняття різних культур, що відкриває можливість до духовного сприймання світу [15,67].

З аналізу наукової літератури і практичних досліджень виділяють такі основні властивості педагога, що проявляються на рівні „педагог-особистість» професійної підготовки:

-об`єктивне сприймання реальності;

-прийняття себе і інших, світу загалом такими, якими вони є;

-неегоцентричність, загалом – дотримання „полі-„ , а не „моноцентризмів»;

-розвиненість творчих здібностей;

-діалогічна взаємодія з „іншими»;

-моральні критерії поведінки, дії;

-орієнтація на духовні цінності;

-відносна незалежність від соціального оточення;

-поцінування цілей педагогічного процесу і засобів їх досягнення;

-діалогічність мислення, діалогіка логік;

-повага до намірів і бажань інших;

-відстоювання і впровадження у життя своїх переконань.

Головне для педагога-особистості – його соціальна сутність. „У процесі соціалізації особистості, — зауважують С.С.Гусєв і Г.Л.Тульчинський, — певні соціальні значення і пов`язані з ними „коди» поведінки і мислення „вростають» у її свідомість. Разом з тим особистість виступає і як індивідуальність, яка втілює у собі систему суспільних відносин, реалізує історичну специфіку даної соціальної культури в культурі індивідуальній». Педагог-особистість як вираження певного рівня розвитку професійної підготовки (а саме рівня становлення, розвитку, саморозвитку) є кількісно-якісно „новим» утворенням, новим етапом, рівнем розвитку людини і фахівця. Виникнення „нового» (за Г.М.Єлфімовим ) у становленні педагога-особистості характеризується:

— кількісним зростанням „множини якостей»;

— зростанням недиз`юнктивності, холізму „множини якостей», її перетворення у розмаїття;

— „розширення» свідомості особистості, відчуттям себе частиною суспільстіва, частиною культури;

— діалог стає засобом і формою спілкування, вираженням культури педагога, а діалогіка – способом мислення, світоспілкуванням, світорозумінням, світосприйманням.

Серед якостей, що характеризують педагога-особистість і відображають його включення в соціальні зв`язки і відношення як соціо-культурно реальність, можна виділити такі: особисті цінності, моральність особистості, особиста відповідальність, гідність особистості, відчуття себе частиною суспільства і культури, самостійність прийняття рішення, здібність до вчинків у розумінні М.М.Бахтіна, духовна спрямованість, виявлення волі у відстоюванні власних переконань, світогляд як „діалогіка культур» (В.С.Біблер).

Психологічна підготовка особистості до праці: формування прагнення сумлінно і відповідально працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як необхідного обов`язку і духовної потреби людини, бережливе ставлення до результатів праці та до людей праці, творчий підхід до праці.

У психологічній літературі є спроби моделювання діяльності вчителя. У дослідженнях В.І.Зав’язинського, С.Б.Єлканова, І.О.Синиці особливу увагу приділено особистості педагога, розкривається професіоналізм у його діяльності. У професіограмі дається перелік тих якостей, від яких залежить ефективність діяльності педагога.

«Вивчення психологічних рис особистості педагога – писав С.Л.Рубінштейн, — включає в себе три питання». Перше питання, на яке ми прагнемо отримати відповідь, — «Чого хоче педагог, що його приваблює, до чого він прагне?». Це питання про спрямованість педагога, про його установки й тенденції, потреби, інтереси, ідеали. Наступним питанням, яке постає, є: «А що він може?». Це питання про здібності, нахили педагога, про його обдарованість. Проте, здібності – це спершу лише можливості. Для того, щоб знати, як реалізує й використовує їх людина, нам треба ще знати, «що вона собою представляє, що закріпилось в якості стрижневих особливостей її особистості?»[15, 199].

Психологи радять особистість педагога розглядати в соціально-психологічному аспекті, а потім – професійно-педагогічному. Соціально-психологічні характеристики – це цілеспрямованість, науковий світогляд, громадянська позиція, патріотизм, любов і повага до дітей, педагогічний такт, товариськість, адекватна самооцінка, самовладання [3,12].

Педагог як суб`єкт діяльності

У душевно-духовному вимірі становлення педагога виділяють такі рівні: суб`єкт, особистість, індивідуальність, універсум. В основу даного виділення поклали теоретико-методологічні уявлення про людину в різних її вимірах Б.Г.Ананьєва, В.І.Слободчикова, Є.І.Ісаєва, В.О.Татенка, С.Л.Рубінштейна, О.М.Леонтьєва, М.М.Бахтіна та ін. Розглянемо суб`єктивний та особистісний рівні професійної підготовки педагога.

В.І.Слободчиков розглядає суб`єкт як джерело активності, розпорядника душевних сил. Педагог, як і кожна людина, має своє внутрішнє, душевне життя. До душевного життя людини відносять бажання, почуття, розум, волю, потреби, мотиви, емоції, здібності та ін. Усе це належить до внутрішніх (сутнісних) сил людини, які ззовні проявляють у вигляді дій, вчинків, активності.

Поняття „педагог-суб`єкт» можна визначити як носія педагогічної діяльності, джерело активності, спрямоване на пізнання педагогічного процесу, а також учнів. Душевні сили педагога рефлектуються ним як інтуіції – „я існую, живу», „я можу, вмію, здібний», „я хочу, бажаю, намагаюсь», „я вибираю, маю намір, вирішую», „я оцінюю, порівнюю», „я маю, володію, тримаю» – вони виступають „спонуками» активності. Суб`єктивність є системною якістю людини, у тому числі і педагога. „Бути суб`єктом, — пише О.В.Брушлинський, — тобто творцем своєї історії: ініціювати і здійснювати . практичну діяльність, спілкування, пізнання, споглядання та інші види специфічної людської активності, творчої і моральної.» Суб`єктивінсть педагога не є суб`єктивним у довільно волюнтариському розумінні бажанням, задумом, діянням. Суб`єктивність – виявлення душевних сил людини, які є об`єктивною реальністю, об`єктивним полем можливостей. Щодо цього методологічно важливими є три питання, які ставить С.Л.Рубінштейн: „Перше питання, на яке ми намагаємося отримати відповідь, коли хочемо дізнатися, що являє собою та чи інша людина, що говорить: що вона хоче, що для неї є привабливим, до чого спрямовані її намагання? Це питання про спрямованість настанов і тенденції, потреби, інтереси та ідеали. Але, природньо постає друге: а що вона може? Це питання про здібності, обдарування людини. Однак здібності – це тільки можливості; для того, щоб знати, як реалізує і використовує їх людина, нам потрібно знати, що вона є, що із її теденцій та постанов увійшло до неї в тіло і кров і закріпилося в якості стрижневих особливостей особистості. Це питання про характер людини.»

Суб`єктність педагога передбачає активність, самостійність, здатність здійснювати практичну педагогічну діяльність. Бути суб`єктом для педагога означає бути «суб`єктом педагогічної діяльності». „Стати суб`єктом визначеної діяльності (навчальної, трудової тощо), — визначає В.І Слободчиков, — означає засвоїти цю діяльність, оволодіти нею, бути здібним до її здійснення і творчого перетворення».

Стати суб`єктом – це не миттєвий акт, а процес становлення внутрішніх сил людини, їх дозрівання для того, щоб „вилитися» в активні дії. Для того, щоб стати суб`єктом, педагог повинен „дозріти», внутрішньо, його внутрішні сили мають досягти такого розвитку, щоб породжені ними інтенції відчували „ утиск», а внутрішні сили „вимагали» свободи, тобто їх перетворення педагогом у зовнішню активну діяльність. Тільки на рівні самостійної і творчої активності, за досить високого розвитку здібностей, здатності до „саморозвитку», тобто до „генерування» нових здібностей, педагог може стати суб`єктом активності [10,52].

Педагог як суб`єкт повинен бути творцем свого життя загалом, враховуючи специфічність професії, оцінювати способи діяльності, контролювати її, аналізувати результати, а на основі аналізу здійснювати корегування діяльності. Для цього недостатньо „вузькопрофесійних» здібностей. Педагог-суб`єкт повинен оволодіти сукупністю здібностей: мисленням, свідомістю, волею, почуттями та інше. Суб`єкт володіє рефлексивною свідомістю, оцінює себе серед інших, у суспільстві загалом. Педагог стає суб`єктом під час спілкування і діяльності. Б.Г.Ананьєв наголошував: «Суб`єкт характеризується сукупністю діяльностей та мірою їх продуктивності» [1,49]. Поняття „суб`єкт» відображає взаємозв`язок, відношення внутрішнього життя, внутрішніх ( душевних ) сил і зовнішніх дій. Щодо цього Б.Г.Ананьєв відзначав: «Людина — суб`єкт передусім основних соціальних діяльностей – праці, спілкування, пізнання, за допомогою яких здійснюється як інтеріоризація зовнішніх дій, так і екстеріоризація внутрішнього життя особистості. Баланс інтеріоризації – екстеріоризації визначає структуру людини як суб`єкта визначених діяльностей»[1,81]. Інтеріоризація – зміна, розвиток, становлення внутрішнього світу людини, її внутрішніх сил під впливами зовнішніх дій через посередництво навчання та накопичення життєвого і професійного досвіду. Поєднання знань із досвідом є однією з основних умов формування педагога як суб`єкта діяльності. Екстеріоризація є переходом внутрішніх і зовнішніх дій у вигляді втілення задумів, реалізації планів і програм, побудови нових об`єктів, культурних надбань.

Педагог як суб`єкт має здатність змінювати педагогічну дійсність, впроваджувати нове, прогресивне, перетворювати учнів і себе, весь педагогічний процес. Педагога-суб`єкта можна уявити як „вулкан діяльності, активності». Проте така активність грунтується не на безпідставних „злетах фантазії», а на „реальному грунті внутршніх сил». Педагог-суб`єкт вміє поєднувати внутрішню оргнанізацію свого життя з умовами зовнішнього світу, в яких і здійснюється діяльність. З урахуванням своїх реальних можливостей і недоліків він узгоджує систему особистих якостей (здібностей, почуттів, інтуіції, волі, мотивації) з системою об`єктивних умов і завдань. К.О.Абульханова-Славська зауважує: „Позиція суб`єкта – це комплексна характеристика психологічних режимів діяльності відповідно до здібностей, станів, відношень суб`єкта до завдання, з одного боку, його стратегією і тактикою – з другого, нарешті, з об`єктивною динамікою діяльності — з третього.»

Педагогу-суб`єкту властиві такі якості як прогнозування подій та готовність до подолання труднощів, які передбачаються, уміння організовувати час, планувати і програмувати свою діяльність, визначати оптимальні рівні активності, рівні управління педагогічним процесом. Чим вищий розвиток душевних сил педагога (здібностей, волі, мотивів, інтересів), тим більше у нього виникає позитивних емоцій від професійної діяльності, що породжує додаткові мотивації до самовираження, творчості, досягнень.

Для педагога як суб`єкта діяльності є характерними захопленість справою, відповідальність за долю учнів, колег, власну долю, що навіть зростання труднощів не може змінити його ставлення до професійної діяльності. А самі труднощі у професійній діяльності постають перед педагогом як перспектива можливого їх роз`язання власними силами. Педагог-суб`єкт стає одним із центрів педагогічного процесу. Він може допускати інші центри, а може і не допускати. Значить педагогічний процес може бути суб`єктно-об`єктним чи суб`єктно-суб`єктним рівнем управління.

Педагог як суб`єкт є цілістю душевного життя, яка інтегрує у собі психічні процеси, функції, властивості. Така цілісність є недиз`юктивною, системною, механічно-неподільною, постійно-змінною. Суб`єктність педагога є соціальною реальністю, способом його буття.

Суб`єктність і особистість, поряд з індивідуальністю і універсальністю людини, є родовими характеристиками людини, які відображають її відношення до світу і світу до неї. Людина і Світ як складні системи володіють властивостями відкритості. Система Людина виділяється від останнього світу, є відносно незалежною. Проте, Людина ( як відкрита система ) вбирає у себе Світ і у такому розумінні є мікрокосмосом, який відображає макрокосмос – суспільство, природу, культуру, світ загалом. Пізнавати Світ передусім означає пізнавати Людину. П.Тейяр де Шарден зазначав: „Якщо ми ідемо до людської ери науки, то ця ера буде ерою науки про людину – людина, яка пізнає, помітить нарешті, що людина, як „предмет пізнання» – це ключ до всієї науки про природу . Людина як предмет пізнання має для науки унікальне значення з двох причин:

1.Вона являє собою, індивідуально і соціально, найбільш синтетичну споруду, в якій нам доступна тканина універсума;

2.Відповідно до теперішнього часу ми знаходимо тут найбільш рухому точку всієї тканини, яка знаходиться у стані перетворень.

З таких причин розшифрувати людину – означає взнати, як утворювався світ і як повинен продовжувати утворюватися».

Суб`єктність і особистість педагога мають багато спільного, але мають різну сутність. Б.Г.Ананьєв писав: „ Суб`єкт характеризується сукупністю діяльностей і мірою їх продуктивності, а особистість – сукупністю суспільних відносин» [1,107]. Суб`єктність педагога втілює мотиви, наміри, цілі, інтереси, ідеали, сутнісні сили у діяльності, активності, творчості. Суб`єктність спрямована на перетворення оточення і себе, на оволодіння професією, на пошуки і виявлення свого „Я». Суб`єктність педагога – його потенції і інтенції у діях, помислах, планах. Бути суб`єктом – означає бути активним у пошуках смислів, цінностей. Суб`єктивність – це відповідальність педагога перед собою, своїми вихованцями. Суб`єктивність педагога – це прагнення до визнання у педагогічному світі, громадськості, суспільстві. Діяльність педагога як суб`єкта передбачає дослідження природи педагогічного процесу, дослідження і розуміння учня, середовища, в якому він знаходиться.

Розум педагога входить до основних складових його суб`єктності. Саме за допомогою інтелекту педагог аналізує у своїй діяльності різні методи, методики, засоби педагогічних впливі на учнів, користуючись при цьому методами природничих та гуманітарних наук. Суб`єктність педагога – це реальність для себе, свого внутрішнього світу, свого „Я». Суб`єктність проявляється у виявленні „внутрішнього» до зовнішнього світу в діяльності. Однак суб`єктність ще не виражає положення в суспільстві, ще не є „реальністю для інших».

Професійна спрямованість викладача

До професійно-педагогічних характеристик належить, насамперед, рівень фахово-теоретичної, а також методичної та практичної підготовки педагога.

Які вимоги ставить сучасна вища школи до викладача? У характері розв’язання саме цього завдання проявляється педагогічна спрямованість особистості.

Під педагогічною спрямованістю викладача розуміється, перш за все, його інтерес до педагогічної діяльності та здатність нею займатися. Спрямованість включає цілі, мотиви і емоційне ставлення до діяльності (любов, задоволення та інші потреби).

У професійній спрямованості можна виділити її основні параметри:

1. Якою мірою педагогічна діяльність значуща чи маскується вона іншими цілями?

2. Чи значущим є об’єкт педагогічної діяльності?

3. Якою мірою педагог усвідомлює можливість правильного розв’язання педагогічних завдань?

4. Як пов’язана педагогічна спрямованість з іншими видами спрямованості (наука, мистецтво, громадсько-корисна діяльність)?

5. Задоволеність діяльністю.

6. Які труднощі мають місце у професійній діяльності викладача та як вони долаються?

7. Як співвідносяться педагогічна спрямованість з самооцінкою особистості, рівнем домагань, здібностями, характером тощо?

Досягнення високої майстерності у навчанні й вихованні особистостей великою мірою залежить від особистих якостей педагога. І в першу чергу від його педагогічних здібностей.

Педагогічні здібності

Під здібностями до педагогічної діяльності розуміють певне поєднання психологічних та особистісних якостей вчителя, що забезпечують досягнення високих результатів у навчанні і вихованні. Дослідження психологів показали, що педагогічна діяльність вимагає не тільки спеціальної організації і певних умінь та навичок, але й цілого ряду психологічних особливостей, які належить до категорії педагогічних здібностей.

Дидактичні здібності – це здібності передавати студентам навчальний матеріал доступно, зрозуміло, викликати в учнів активну самостійну думку, організувати самостійну діяльність студентів, керувати пізнавальною активністю. В основі цих здібностей лежить постійна установка педагога на врахування психології підопічних, рівня їх розвитку, можливостей тощо. Конкретно ці здібності проявляються у процесі використання методів передачі знань, організації засвоєних знань, умінь і навичок, забезпеченні розвитку особистості, перевірці, контролі, оцінюванні результатів учіння.

Академічні здібності – здібності до галузі науки, що є предметом викладання. Здібний педагог добре знає навчальний предмет, досконало, глибоко володіє матеріалом, має до нього великий пізнавальний інтерес, проводить дослідницьку роботу. Він постійно знайомиться з новими досягненнями у своїй галузі, а також у суміжних науках.

Перцептивні здібності – це здібності педагога проникати у внутрішній світ вихованця, психологічна спостережливість, пов’язана з розумінням особистості учня і його тимчасових психічних станів.

Мовні здібності – це здібності чітко висловлювати свої думки й почуття за допомогою мови, а також з допомогою невербальних засобів (міміки, пантоміміки).

Організаторські здібності – це вміння організовувати аудиторію, згуртувати її, правильно організувати власну діяльність (планування, контроль тощо).

Експресивні здібності – виражаються в емоційній насиченості, умінні транслювати себе студентам.

Правильна дикція, добре поставлений голос, дихання, узгодженість мови, міміки і жестикуляції – усе це входить у поняття «педагогічна техніка».

І.А.Зязюн та В.О.Сластенін правильно ставлять завдання навчати студентів основ педагогічної техніки: «Вчитель, який професійно володіє педагогічною технікою, відзначається умінням перетворювати в апарат педагогічного впливу свої емоції, голос, жест, міміку. Мова педагога повинна бути точною, переконливою, яскравою, жвавою, дієвою, образною і захоплюючою» [11,73].

Сугестивні здібності виражають здатність вчителя до безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів і вміння на цій основі домагатися в них авторитету.

Педагогічна уява – спеціальна здатність, яка має вияв у передбаченні результатів своїх дій в проектуванні розвитку особистості студента.

Педагогічна рефлексія – здатність оцінити свою діяльність, її результати, скою концепцію, свій індивідуальний стиль.

Одним із компонентів педагогічних здібностей є розподіл, обсяг і переключення уваги (педагогічна спостережливість).

Професіограма вчителя

І. Педагогічна спрямованість особистості

1. Любов до студентів.

2. Психологічна готовність до викладацької діяльності

3. Психологічно-педагогічна культура.

ІІ. Особливості пізнавальної сфери педагога

1. Педагогічна і психологічна спостережливість, здатність довільно концентрувати та розподіляти увагу.

2. Творча спрямованість уяви.

3. Логічність мислення, здатність доводити, чуття нового, гнучкість розуму.

4. Культура мовлення, багатство словникового запасу тощо.

ІІІ. Педагогічний вияв емоційно-вольової сфери

1. Виразність і світлість почуттів, «сердечність розуму».

2. Здатність свідомо керувати своїми емоціями, регулювати свої дії, поведінку, володіти собою.

3. Терпеливість, самостійність, рішучість, вимогливість, організованість і дисциплінованість.

ІV. Характерологічні і типологічні особливості педагога

1. Сила, врівноваженість та рухливість нервово-психічних процесів.

2. Комунікативність.

3. Педагогічний оптимізм, гуманність.

4. Об’єктивність в оцінці учнів і самооцінці.

5. Схильність до громадянської діяльності.

V. Протипоказання до педагогічної роботи.

1. Дефекти мови, органів слуху й зору.

2. Серцево-судинні захворювання.

3. Виражена неврівноваженість, піддатливість гнітючим настроям, підвищена дратівливість.

Викладач має бути достатньо розвинутою особистістю, повноцінним «Я».

Поки існує школа, непорушною істиною залишаються слова К.Д.Ушинського: «У вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки з живого джерела людської особистості. Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця, який проникає в характер навчання та виховання неможливе. Тільки особистість може вплинути на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна сформувати характер»[13,18].

Експериментальне вивчення проблеми особистості викладача вищої школи

Яким бачать ідеального викладача студенти?

Опитування за методикою М.Рокича показали, що з 18 якостей особистості, запропонованих для оцінки ідеального викладача, студенти виділили такі (у порядку зниження значущості ): на перших двох місцях з великим відривом від усіх решта якостей – професіоналізм і доброта, далі – справедливість, вихованість, чесність, освіченість (висока загальна культура), товарискість, життєрадісність. Відбувається ідентифікація образу ідеального викладача з образом „ідеалу – я». Вони вважають, що викладач повинен стати опорою в нових умовах, „він повинен згуртувати і спрямувати наші зусилля на корисні для нас справи», „повинен розуміти студента, підтримати його , вислухати, допомогти, йти на зустріч», „повинен допомогати у пізнанні світу, повинен допомагати в організації культурно-масових заходів».

Що від викладача очікують студенти (за думкою викладача).

Опитування за тією ж методикою показало, що студенти цінують такі їхні якості (в порядку зниження значущості): справедливість, чесність, приємна зовнішність, доброта, висока загальна культура, професіоналізм, вихованість, творчі здібності.

Зіставлення даних показує, що хоч вибір студентів і викладачів у цілому збігається (чесність, справедливість, доброта, професіоналізм), проте вони проранжовані по-різному. Причина тут криється у більш загальній проблемі зворотнього зв`язку у спілкуванні. Відсутність повноцінного зворотнього зв`язку у педагогічному спілкуванні може бути пов`язана з тими особливостями, які накладає професія педагога на його взаємини з іншими людьми. Як зазначають дослідники, багатьох викладачів вирізняє дедактична навчальна манера мовлення, авторитарність, звичка до спрощеного підходу до проблеми, наявність мовних штампів і штампів мислення. Люди, які багато років працюють у навчальних закладах, нерідко набувають навичок давати будь-якій людині, з якою вони спілкуються, більше пояснень, ніж треба. У викладачів природознавчого профілю, які звикли цінувати однозначність і точність формулювання, поступово формується схильність обмінюватися конкретною інформацією навіть в умовах, які не потребують такої однозначності. [13,41]

Усі ці особливості, які є корисними в організації і проведенні різного роду навчальних занять у вищих закладах освіти, на жаль, негативно впливають на спілкування зі студентами у позанавчальний час і зовсім неприпустимі у роботі вихователів. За змістом робота викладача подібна до діяльності психологів-практиків. Розв`язок проблем, які виникають під час взаємодії, потребують поряд з педагогічним досвідом наявності знань з психології особистості, вікової та педагогічної психології, психології малих груп. Проте, багато викладачів визнають недостатній рівень психологічної підготовки, тому потрібна спеціальна психолого-педагогічна підготовка викладачів вищої школи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Проведений аналіз даних, що пропонується науковою літературою, дозволив намалювати такий портрет особистості викладача:

Здібності, уміння, знання, навички: високий рівень інтелекту, професійні знання, уміння гарно подати матеріал; організаторські здібності; уміння здійснювати індивідуальний підхід до студента.

Спрямованість і мотивація діяльності, захопленість.

Риси характеру, які виражають ставлення і спрямованість на справедливість, принциповість, послідовність, сумлінність тощо; вольові: наполегливість, самостійність, цілеспрямованість.

Якості, пов’язані з темпераментом: розважливість, сензитивність, відповідність реакції зовнішньому збуднику.

Комунікативні якості: комунікабельність, почуття міри, педагогічний такт, товариськість, соціальна чутливість (емпатія).

Інші психічні властивості: високі моральні якості, зрілість, екстравертність, домінантність, емоційна стабільність.

Високо оцінюючи весь спектр позитивних якостей викладача, студенти усе-таки визначають для них своєрідну ієрархію, де присутні: якості, що характеризують рівень знання викладача; якості, які виявляються в міжособистісних стосунках; особистісні якості; зовнішні характеристики. Серед особистісних якостей найважливішими студенти визнають чуйність, чутливість, уважність, стриманість, вимогливість, об’єктивність, справедливість, чесність, принциповість, скромність, життєрадісність, почуття гумору.

Соціальне визнання й оцінка професійних досягнень педагога соціумом впливають на формування його самосвідомості. Самооцінки і самореалізації. Самосвідомість і самооцінка сприяють появі у викладача почуття впевненості, оптимізму, що, в свою чергу, сприяє успішній побудові професійно-педагогічної кар’єри і самореалізації викладача.

Ян-Амос Коменський — батько дидактики – наголошував, що успіхи учнів залежать перед усім від вчителя, і тому ця професія є „найпочеснішою під сонцем», а тому „найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями».

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Ананьєв Б.Г. Человек как предмет познания. –Л., 1968.- 320c.

2. Бех І. Особистість у фокусі новітніх ідей.// Педагогічна газета. –2005. -№1. –С.2

3. Верланов Ю.Ю.Три актуальні проблеми вищої освіти// Сучасні проблеми вищої освіти. –Миколаїв, 1998. –32с.

4. Демиденко М. Інформаційна культура сучасного вчителя: Навч.посібн. – Черк.державн.ун-т ім.Б.Хмельницького. –Черкаси, 2003. –95с.

5. Забродський М.М., Макаренко С.С.Формування комунікативної компетентності учителя/ Ін-т психології ім.Г.С.Костюка АПН України. –Київ-Житомир, 2000. –31с.

6. Леонтьев А.А. Педагогическое общение. // Педагогика и психология. –1979. -№1. –С.32-38.

7. Лосєва Н.М. Самовдосконалення викладача. –Навч.-етод. Посібн. –Донецький нац. університет. –Донецьк, 2004. –300с.

8. Лосєва Н.М. Самореалізація викладача: теоретичний аспект: Монографія. –Донецьк, 2004. –380с.

9. Мышление учителя: личностные механизмы и понятийный аппарат. –М.: Педагогика, 1990. –102с.

10. Педагогіка і психологія професійної освіти: Результати досліджень і первпективи. Збірник наук.праць/ За ред. У.А.Зязюна, Н.Г.Ничкало; Ін-т педагогіки і психології проф.освіти АПН України. –К., 2001. –679с.

11. Підготовка викладачів вищої школи // Педагогіка та психологія: Збірник наук. праць. –Вип. 21-Х. –2002. –164с.

12. Проблеми загальної та педагогічної психології. –Т.6. –Вип.5. –2004. –408с.

13. Психологія вищої освіти: Навч. посібн. для магістрантів пед.ВНЗ. –Бердянськ, 2003. –47с.

14. Радул В.В.Соціально педагогічна зрілість. –Навч.посібн. –Кіровоград: «ІмексЛТД», 2002. –243с.

15. Савчин М.В.Соціальна педагогічна психологія: Навчальний посібник для студентів вузів. –Дрогобич: Відродження, 1998.- 298c.

16. Цимбалюк І.М., Пелех Ю.В. Підвищення кваліфікації вчителя. –К., 2004.- 143c.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.