Статті

Мотиви пам’яті, любові, природи у творчості Ліни Костенко

загрузка...

СКАЧАТИ doc

Зміст

Вступ

Розділ І. Загальний огляд аналізованих поезій

1.1.         Роль творчості Ліни Костенко в сучасній українській літературі

1.2.         Аналіз художніх засобів у аналізованих поезіях Ліни Костенко

Розділ ІІ. Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

2.1.     Мотив пам’яті

2.2.     Мотив любові

2.3.     Мотив природи

Висновки

Список використаної літератури

 

 

Вступ

Ліна Костенко – визначна постать в українській культурі. Великий творчий набуток поетеси важко переоцінити. В курсовій роботі ми будемо розглядати тільки три провідні мотиви з неї. Адже в творах Ліни Костенко дуже багато мотивів, які варті уваги дослідників.

Творчість Ліни Костенко впливає на читача, формує свідомість, потяг до прекрасного. В ній майстерно переплітається історизм та сучасність, любов та цивілізація. В її творах ми бачимо звертання безпосередньо до читача, яке іноді буває закликом до дій, наданням плану та направленням вірним шляхом.

Об’єктом дослідження були твори Ліни Костенко, сгруповані за трьома темами або мотивами, які досліджуються в даній курсовій роботі. З усього творчого набутку авторки були виділені певні твори, в яких простежується мотив пам’яті, в інших – любові, в інших – природи. Загальна кількість досліджених творів – близько 30.

Предмет дослідження – мотиви та художні засоби, використані Ліною Костенко в досліджуваних творах.

Мета курсової роботи – дослідити мотиви пам’яті, любові та природи у творчості Ліни Костенко, дати відповіді на питання: як творчість поетеси вплинула на розвиток української літератури та як впливає сьогодні на розвиток української нації.

Наукова новизна даної курсової роботи полягає в тому, що Ліна Костенко як особистість – дуже впливова людина в Україні  в культурному просторі зокрема. Її творчість веде за собою людей, впливає на процеси, які відбуваються у державі сьогодні, відображає сутність нашої нації, її дух. Досліджувані мотиви допоможуть нам продемонструвати новизну художніх засобів та стилю письменниці.

Практичне значення цієї курсової роботи є дуже великим. Ми хочемо зробити великий акцент на тому, що творчість ліни Костенко потрібно ширше вивчати в школах, починаючи з 5 класу і закінчуючи 11-м. Ліна Костенко повинна також бути повноцінно представлена на книжковому ринку України – треба видати її повноцінні збірки, сприяти зацікавленню молоді її творчістю, адже, як ми побачимо далі в роботі, творчість Ліни Костенко є дуже впливовою.

Методи, які були використані при написанні курсової роботи: аналітичний, порівняльний, вивчення монографічних публікацій та статей, метод узагальнення.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списка використаної літератури, обсяг роботи складає 36 сторінок, в списку літератури міститься 61 позиція.

 

Розділ І. Загальний огляд аналізованих поезій

1.1.         Роль творчості Ліни Костенко в сучасній українській літературі

Ліна Костенко сьогодні – провідний автор української літератури. Її вклад в українську літературу переоцінити неможливо,, її вплив на культуру взагалі – дуже великий. Але творчість цієї великої письменниці не розповсюджується країною так, як творчість багатьох інших авторів. Її творчість дуже скупо представлена і в шкільній програмі. 3 якоїсь причини не враховано ні великої популярності цієї авторки, ні цілющої дії духовності, яка може виховати Людину, Патріота, Гуманіста. Серед обов’язкових для студіювання віршів є такі, які вчитель легко пояснить, а учні сприймуть і самі. Наприклад, це стосується «Пасторалі XX сторіччя» [27, 27]. Варто лише взяти до уваги, що досить засовганий в післявоєнній ліриці сюжет про загибель дітей від залишеної по війні вибухівки під пером генія набирає національного колориту. Це добре передано рядком «Гарні діти були. Козацького доброго крою» та новелістичною несподіваною подвійною розв’язкою про торжество життя над смертю і зазіхання смерті на життя:

А одна розродилась, і стала ушосте — мати.

А один був живий. Він умер наступного дня. [27, 27]

Не можна не константувати, що в бібліотеках ніколи не було й зараз нема достатньої кількості примірників творів Ліни Костенко. Раніше – зрозуміло. М.Слабошпицький про це пише відверто: «…Як Андрій Сахаров, вона протистояла потужній хвилі загального «одобрямсу», що дев’ятим валом котилася нашою країною, змиваючи всіх інакомислячих. У роки застою і стагнації вона пішла у внутрішню еміграцію. Понад півтора десятиліття не публікувалися її твори, а ім’я поетеси не згадувалося в жодних літературних оглядах і статтях. Офіційно літературне життя створювало враження нібито Ліни Костенко немає і взагалі ніколи на світі не було. Лише в студентських гуртожитках і серед справжніх шанувальників літератури ходили по руках її вірші. Власне, для мого покоління Ліна Костенко й почалася з тих самвидавівських аркушів, бо всіх трьох її ранніх книжок «Проміння землі», «Вітрила» і «Мандрівки серця» в бібліотеках ми не знаходили. Чиясь владна рука поховала їх за сімома замками. Мабуть, розраховувалося поховати в такий спосіб і саму Ліну Костенко» [25, 6].

В цій курсовій роботі при аналізі текстів творів Ліни Костенко хотілося б подати якомога більше творів авторки – для того, щоб наочно проілюструвати всі грані майстерності великої поетеси. Саме в повних цитатах творів можна буде розглядати той аспект вивчення, який досліджується в цій роботі.

1.2.          Аналіз художніх засобів у аналізованих поезіях Ліни Костенко

Почати варто з думки про те, що в Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, не часто вживається навіть слово «Україна». І в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною. В.Базилевський з цього приводу підкреслює: «Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське, її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас» [39, 6]. Це стосується і віршів про відомих митців, історичних осіб, і поезій, де яскраво проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції існуючому тоталітарному режимові. Щоб проілюструвати перше, пропонуємо уривок з «Циганської музи», де йдеться про страждання поетеси Папуші, яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, — а виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосуються слова:

І що їм всім до того, що ти корчишся з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі. [40, 61]

Для ілюстрації другого досить прочитати уривок з вірша «Біль єдиної зброї»:

…Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі, ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався — Малоросія,

твоя поетеса була Українкою! [27, 43]

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах. Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є обгрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога:

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах. [27, 43]

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов’язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі. Подаємо лише окремі рядки:

Ллє пост природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

(«Навіщо ж декламація? Все значно…»)  [40, 25]

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

(«Настане день, обтяжений плодами») [40, 152]

Та самих висмиканих з контексту афоризмів мало. Перейдемо до аналізу художніх текстів підібраних поезій:

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу. [40, 348]

Слово «коректура» означає «правка». Поетеса підкреслює, що людське життя пишеться без чернетки, що у минулому вже неможиво щось змінити.

Ліна Костенко на власному досвіді пересвідчилась у існувані багатьох пасток, які накладала на душу й совість поета тоталітарна система. Ця авторка вистояла там, де інші не змогли. М.Слабошпицький пише: «Читач, далекий од видавничого процесу і не втаємничений у магічну силу циркулярів із маланчуківсько-шамотинських канцелярій, навіть і уявити собі не може, крізь які побільшувані лінзи розглядалося у видавництвах кожне слово поетеси, як немилосердно перетрушувалися і цей, і два наступних рукописи, і викидалося з них усе, де проглядав бодай неясний натяк на якусь крамолу. Інструкції згори були вичерпно однозначні, як вартовим державного кордону: пильнувати, пильнувати, пильнувати! І наші доблесні видавничі чиновники з самовідданістю стражів державних кордонів пильнували і пильнували. Звичайно, були з-поміж них і люди без церберських синдромів, люди, щиро зацікавлені, аби книги Ліни Костенко не калічилися, а прийшли до читача такими, як вони написалися, але що вони могли вдіяти – система завжди сильніша за людину.» [37, 152] Вірш «Мимовільний парафраз» написаний від імені тоталітарної системи:

…Пиши про честь і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть. [40, 23]

Ліна Костенко з доброю дозою іронії обігрує крилату в радянські часи фразу про те, що комуністична партія – «розум, честь і совість нашої епохи». [58, 15]

Поетів ніколи не був мільйон.

Не кожен з них був засновником.

Розбійником був Франсуа Війон,

А Гете, Вольфґанґ, сановником. [40, 84]

У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою постає наша голуба планета, наприклад, у такій мініатюрі:

Ніч одягне на груди свій старий медальйон.

Місто спить, як строфи Верхарна.

Скільки років Землі, — і мільярд, і мільйон, —

А яка вона й досі ще гарна! [40, 65]

На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії «Мабуть, ще людство дуже молоде» [40, 64], хоч цьому «молодому людству» поетеса й докоряє інфантильністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, —

XX вік! — а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.  [40, 61]

Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева – символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом – це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші «Послухаю цей дощ» [27, 57] про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

То, може, це і є моя найвища сутність. [27, 57]

А ось чудовий образ ще не знищеного радіацією лісу, який після вибуху на ЧАЕС назвуть Рудим і про який одинадцятикласники ще прочитають у «Чорнобильській мадонні» І Драча:

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

Людьми забуті звечора в лісах… [44, 152]

Якщо П.Тичина був поетом весни, Ліна Костенко, як і Василь Стус, жриця осені. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й серйозних висновків. Неупередженому й уважному читачеві є що відкривати у вірші «Виходжу в сад, він чорний і худий»:

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь. [27, 63]

У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремі звуки пропадають взагалі.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського:

Гіркі черешні

Де шлях летючими штрихами

за обрій віддалі несе —

гіркі черешні над шляхами –

Спасибі вам за все, за все! [40, 334]

Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська з сумом пише: «Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її відпочинку… А зараз там — ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і смерть. І чи не про не говорила мама в «Древлянському триптиху» – так задовго до Чорнобильської трагедії: «Моя печаль – ріка без переправи…» Що бачила, коли писала: «А вже земля древлянська рве на собі вогненні коси…»? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на себе вже давно не схожі ліси – це також і нація…» [57, 4] Тема Чорнобиля в ліриці Ліни Костенко особливо терпка. У «Інкрустаціях» [40; 534] зустрічаємо вражаючі мініатюри:

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царственний цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі. [40, 544]

Ці рядки й пояснювати чи аналізувати не треба: вони промовляють самі за себе високим болем. Космічною пусткою тягне від поезії «Дзвенять у відрах крижані кружальця» [40, 536]. Самотність природи, її мало не дитинна туга за людиною, за господарем, видає, що подія відбувається у зоні, в покинутому селі, біля порожньої і давно не зігрітої теплом людського щастя чи нещастя, чи й просто буденного життя, оселі:

Дзвенять у відрах крижані кружальця.

Село в снігах, і стежка ані руш.

Старенька груша дихає на пальці,

їй, певно, сняться повні жмені груш…

Найцікавішою є інтимна лірика Ліни Костенко. В цієї поетеси йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об’єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінально. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання – нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи їі люблять, чи й не відповідають на почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в «Світлому сонеті» Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону [52, 5]:

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

загрузка...

Вона ридає, але все як слід. [27, 49 ]

У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найвищого і найсвятішого людського почуття; від потаємного спалаху душі, виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір’я до обранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як щастя і як випробування. [55, 25]

Як холодно! Акація цвіте.

Стоїть, як шостра, над сирки асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

І електричка скрикнула контральто,

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить — під небом на землі

отак побути наодинці з Вами! [40, 223]

Ліна Костенко віртуозно описує не тільки передчуття любові, а й апофеоз щастя. Лавина почуттів у цьому випадку могутня і сильна:

Спини мене отямся і отям —

така любов буває раз в ніколи.

Вона промчить над зламаним життям,

за нею будуть бігти видноколи… [27, 53]

У інтимній ліриці Ліни Костенко жінка виступає шляхетною, інтелектуальною і високодуховною особистістю. Дуже часто вона наділена рисами середньовічної прекрасної дами.

Доба емансипації і фемінізму все-таки завдає відчутного удару по жіночності, по ставленні до жінки як до істоти тендітної, делікатної. У багатьох віршах Ліни Костенко відчувається туга за тим історичним часом, коли жінка була насамперед Жінкою [57, 4]:

Пелюстки старовинного романсу

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо. [27, 50]

 

 

Розділ ІІ. Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

2.1.   Мотив пам’яті

Категорію пам’яті у творчості Ліни Костенко потрібно розглядати невід’ємно від категорій «батьківщина» та «духовність». Ці поняття об’єднані однією лінією, одним лейтмотивом.

Ліна Костенко глибоко відчуває, що без історичної пам’яті українська нація перетворилася б на народ. Вона дуже чітко визначає для себе мету – ствердити мотиви національної історії в своїх творах, чим впливає на усвідомлення українців як нації. Отже, можна сказати, що творчість Ліни Костенко є народоутворюючею – вона створює ідею. Навколо історії, навколо національної ідеї і консолідується нація.

Очевидно, що справжній український письменник не може не бути патріотом. Адже потрібно усвідомлювати, що твоя нація живе в віках, але не має свого власного дому, своєї держави, в якій можна бути господарем. Ліна Костенко у своїх історичних творах якраз розробляє думку про те, що українці повинні мати власну державу, власний дім. Дуже точно це написано рядками: «Шматок землі, ти звешся Україною… Коли ти навіть звався Малоросією, твоя поетеса була Українкою!» [27, 43]

Дуже цікаво, що в творах Ліни Костенко слова «Україна» та «Батьківщина» майже не зустрічаються. Але при цьому всі її історичні поезії пройняті незламним духом, великим оптимізмом, який спонукає читача до дії, пробуджує національну свідомість. [27, 199]

Для самої ж Ліни Костенко духовність людини нерозривно пов’зана з патріотичністю. Сама ж вона, як справжня українська поетеса, демонструє сильний патріотизм у своїх віршах і зокрема у вірші «І засміялась провесінь: – Пора!..»:

І засміялась провесінь: — Пора! —

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —

усі ідуть за часом, як за плугом. [27, 24]

В цих рядках прихован великий зміст, що виражає причетність авторки до історії свого народу. Адже Чорний Шлях – це дорога до Криму, якою нападники вели українців у полон, у рабство. А Великий Луг – це те святе місце, де формувалась та виникла Запорізька Січ, саме Великий Луг постає тут символом свободи, волі та незалежності, символом козацького духу. [27, 200]

Отже, в цій поезії закодоване життєве кредо поетеси, те, з чим вона живе, чого прагне. Бути невід’ємною частиною історії власного народу – це велика мета і Ліна Костенка досягла її. Принаймні, ми вже можемо так казати.

У своїй поезії «Я хочу на озеро Світязь» [27, 24] поетеса заявляє про своє бажання відвідати це історичне місце. Адже, це озеро – не просто мальовничий куточок української природи, а ще й спогад про величне минуле нашого народу, про ті часи, коли це існували князі, які ходили в переможні бойові походи.

Для поетеси минуле і сьогодення поєднані в один єдиний час, який не може розокремлюватися на частини. Саме в синтезі минулого і теперішнього і є українська ідея національної свідомості.

Нецікаві для когось історії під пером майстра стають шедеврами. Ліна Костенко пише свій невеличкий твір «В маєтку гетьмана Івана Сулими» [27, 25] про декількох хлопців, що пронеслися на конях повз її зору. Але ці хлопці – нащадки українських козаків, вони символізують ті часи, коли це місце було центром. Тут ходили війська, їздили гінці. Дуже вдало використані і художні засоби зображення у вірші. Хлопці, які промчались були «до кінських грив припадені грудьми» – це дає нам змогу відтворити ту картину, ту пластику рухів, яку спочатку було закладено в картину, яка зображується у творі.

Знаковою також є і поезія «Цавет танем!» [27, 25], в якій через присвяту вірменській письменниі розкривається певна схожість українського і вірменського народів. Причому, вірмени в цьому випадку постають як приклад для українців. Маючи дуже складну історію, постійні спроби винищення збоку своїх сусідів, вірмени все ж зуміли зберігти свою мову, нація, свою історію. Це дуже показовий приклад, адже українці довгий час знаходилися в такому ж становищі.

Таким самим чином сприймає український читач і поезію «Плем’я Тода» [27, 30], в якій розповідається про долю невеликого племені, що розташоване на півдні Індії. Коли читаєш про це плем’я, думаєш про Україну, паралелі напрошуються самі собою. Тут піднімається проблема розграбування наши надр колонізаторами, приниження нашої культури. Вже і народ почав розмовляти мовою заброд, абсолютно без акценту – тобто для них ця мова стала рідною. Для радянської письменниці було великим подвигом написати такого вірша, але ісьогодні він не втрачає своєї актуальності. Сивий старець з цього твору нагадує нам посивілого українського митця, який стурбований проблемою денаціоналізації, який задається питанням: «Невже прийшов той момент, коли нації втратять свою мову, культуру, історію та зіллються воєдино?» Але головною думкою твору все одне залишається: надія є, національна свідомість ще не винищена, ще можливе відродження, воно скоро станеться.

Життєву необхідність знати свою історію розкриває нам поезія «Місто Ур» [27, 31], в якій Ліна Костенко за допомогою художніх засобів підкреслює, наскільки важлива історія власного народу для людини. В цьому творі бачимо історію найдревнішої цивілізації – шумерів, – яка зникла с обличчя землі тисячі років тому. Саме зневажливе ставлення до власної історії, на думку авторки, і призвело до знищення цієї цивілізації.

Які врятують тебе гуси,

О найнещадніший народ,

Що, переживши такі струси,

Не пережив своїх глупот?!

Головна думка цього твору полягає в тому, що свою власну історію треба не тільки знати, але її треба ще й оберігати, захищати від паплюження.

Протестом против створення «нового виду людини – радянської людини» слугувала поезія «Іма сумак» [27, 29]. Це протест проти нівелювання людських, національних цінностей, проти стирання національних відмінностей. «Іма Сумак» звертає нашу увагу на плем’я інків, які були винищені на своїй власній землі завойовниками з Європи. Столиця інківської цивілізації Перу зображена у всій свої величі, у величі своїх храмів та архітектури вцілому. Це нагадує нам величний Київ, золоті купола якого в свій час були знищені татаро-монголами, а пізніше – радянськими військами та німцями. Іма Сумак – народна співачка у інків, у неї болить та обливається кров’ю серце, коли вона бачить загибель своєї цивілізації.

Ще один твір з високою художньою цінністю для читача – «Чадра Марусі Богуславки» [27, 32]. Великий художній сенс прихований у рядках:

І меч, і правда – цноти не жіночі.

Люблю чадру – і чорна, і густа

Коли татарам брешуть мої очі,

Ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Тремтіння губ та бліде обличчя тут зображують тугу за рідною землею, сум. Ніякі дорогоцінні подарунки не в змозі змусити Марусю забути свою рідну країну. Підкреслюється героїчність української жінки, її патріотичний дух: вона відкриваю двері темниці та випускає козаків на волю. Прекрасність марусі Богуславки виражається в тому, що вона не зрадила свої землі навіть знаходячись дуже далеко від неї. Це для авторки показник величності та краси жінки. [8, 65]

«Пастораль ХХ сторіччя» [27, 27]. Цей твір стоїть окремим островом у великому архіпелагу творів на історичну тематику. Тут мотив пам’яті проходить червоною ниткою через весь твір, через кожний рядок, кожне слово, кожну емоцію. Паситораль – це вид європейської літератури, в якій оспівувалося село, його безтурботне життя, розкішна природа та людина на лоні цієї природи. Але це пастораль саме двадцятого століття, тому вже з перших рядків читання твору свідомість немов вибухає від того, що постає у нас перед очима. Ми бачимо страшне відлуння війни. Навіть через великий час після тих страшних подій війна продовжує забирати молодих хлопців, жахи війни знов стають реальністю.

В «Пасторалі ХХ сторіччя» [27, 27] бачимо заклик – будувате таке суспільство, в якому життя людини буде найвищою цінністю. Як Ліна Костенко випереджала час. У часи, коли писався цей твір в світі ставили експерименти – над народами, над країнами, над мораллю та цінностями. Тоді люди тільки набували знання, але ще не усвідомлювали, наскільки важливим є захищати життя людити, ставити його на перший план. Ліна Костенко бачила все наперед, ще тоді зрозумівши необхідність визначення людського життя найвищю цінністю. В цьому її велике новаторство у мистецтві.

Ліна Костенко по суті є сучасною Лесею Українкою. У них схожий характер – є запал, бойовий дух, їх не ламають обставини, не страшать перешкоди. Боротьбу ж вони обидві ведуть за допомогою злова, свого таланту – за Україну, за нашу націю. Ліна Костенко великого значення надає слову. Те, що не зафіксовано у слові, ризикує бути втраченим, забутим. Саме збережені у Слові факти, події, ідеї проживають часи, передаючись з покоління в покоління.

 

2.2. Мотив любові

Звичайно ж, немає поетів, які б не писали про любов – вже надто значне місце вона посідає у спектрі людських почуттів. Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання.

Почуття любові, можливо, як ніяке інше, прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Скільки написано творів, у які поети намагалися вкласти всю силу свого почуття! [53, 4]

Лобов у Ліни Костенко містить весь спектр почуття: ві палаючої, пристрасної до приглушеної, спокійної. Наприклад, невгамовна пристрасть міститься в творі:

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям [27, 53]

В цьому творі немає розділових знаків. Це не помилка редактора, це авторський своєрідний прийом. Таким чином поетесо показує нам той бурхливий потік почуттів, який ллється з її душі і вона не може розставити там розділові знаки, бо цей потік є одним великим цілісним явищем, що охопило авторку цих слів.

Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси. [27, 52]

На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу – розхристані, немов сп’янілі від весняної повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. «Настрій» природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями  героїні.

Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають довершеності:

А під вікном цвіли у нас троянди,

Не вистачало трішечки доби

А на дошку прозорої веранди

Ходили то дощі, то голуби… [27, 52]

Це дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє сп’янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли набутися один з одним – «не вистачало трішечки доби». При всій зовнішній простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.

Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістового боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності , своєрідного «піку» почуттєвого підйому, коли любов, здається набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Почнемо з поезії , у яких любов – невгамовна пристрасть:

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

За нею будуть бігти видноколи…[27, 53]

Відсутність у цьому вірші розділових знаків – літературний прийом із досить очевидною функцією. Вірш – схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення – висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить.  Прийом спрацьовує, враження пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто прийме цей монолог як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, що володіє героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж , точніше, внутрішній конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню організованість тексту, а й зачаровує його витонченістю. Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він, як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття. [27, 240]

Чому вона боїться любові? Повної відповіді на це питання в тексті не знаходиться. Але вона нам і непотрібна, бо знаємо головне – ця небажана любов загрожує «зламаним життям», довгонепроминущими наслідками («за нею будуть бігти видноколи «), втратою спокою… А ще її мучить інтуїтивне передчуття якоїсь (психологічної) несумісності з Ним («чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю » ).

Внутрішній конфлікт твору – це боротьба ліричної героїні з собою, зі своєю пристрастю. У цій боротьбі вона мобілізує усі сили, всю здатність чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона – жінка. Вона – слабка. Він мовчить , не чує її благань. Від нього нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі. Момент зламу чітко зафіксовано : » ще поки можу але вже не можу».

Перед нами – психологічна драма, показана на мініатюрній, як для драми, текстовій площі в 12 рядків.

«Це тихе сяйво над моєю долею…»

А ось інша драма. А може й не драма, а просто історія кохання, кульмінаційні моменти:

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон. [27, 53]

Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок , розвиток і завершення. Вона закодована у 8 – рядковий текст. Сприйняти поезію – це «розгустити», декодувати спресовану в ньому художню інформацію. Що й спробуємо зробити.

Спочатку дізнаємося про силу кохання. Вона, лірична героїня, «тяжко відболіла ним.» Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга була такою високою, що зараз, коли вона вже певною мірою пригасла, все ж залишилася у пам’яті » як марення, як сон». Психологічно точно відтворено зародження любові – вона з’явилася не зразу, а поступово і не контролювалася розумом. [55, 23]

Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе «тлінно» («Любові усміх квітне раз, ще й тлінно» , – П. Тичина). Воно пригасає, навіть зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звична форма його жевріння у часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент («Будень») їй здається, що прощання відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з певною силою, і тоді відкриється біль утрати, біль одинокого існування без любові, без Нього.

І як ми будем, як тепер ми будем?

Такі вже рідні  і такі чужі. [27, 53]

Звертає на себе увагу  виняткова вражальність фрази «І як ми будем, як тепер ми будем?» у якій розпачливість інтонації абсолютно згармонізована з розпачливістю змісту. Фраза » такі вже рідні і такі чужі» навдивовижу точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання у його «тлінній», згасаючій стадії: вони «вже рідні», бо любов зріднила їх, але в той же час , зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх почуттях холод відчуженості. І справді – дивовижна вона майстер слова, Ліна Костенко!

Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну, блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему «любов – прощання». Банальність ця муляла б, їй не можливо було б  приховатися  навіть за філігранною майстерністю Ліни Костенко.

Третя строфа вносить в цю тему нетрадиційний мотив, який знімає відчуття банальності теми:

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! —

воно лишилось на усе життя. [27, 53]

Поетична розповідь про згасання почуття перетворилася у світлий гімн любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль (а чи можливе справжнє кохання, яке б не супроводжувалося душевним стражданням?!) – це все одно «казка днів»,» світлий сон» у житті ліричної героїні. Вона облагороджує існування людини в цьому світі, стоячи «тихим сяйвом» над її долею.

Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: навіюють певний настроєвий смисл, який легко входить у свідомість, як, буває, входить, і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія. Ось одна з таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю:

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити. [27, 54]

Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Елементи пейзажу навіюють «осінній » настрій, надають творові відповідної емоційної тональності. Поезії оповита серпанком таємничості ,якоїсь недомовленості. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує увагу та почуття. Прекрасною мелодією звучать такі одверті, такі інтонаційно виразні слова:» Я Вас люблю, о як я Вас люблю!»

Любов для Ліни Костенко – почуття світле. Недарма поезія, у якій йдеться про закоханість сiмнадцятирiчної дiвчини, названа «Свiтлим сонетом». Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Так, вiрш «Свiтлий сонет» присвячений першому в життi сiмнадцятирiчної дiвчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:

Це ще не сльози — це квiтуча вишенька,

що на свiтанку струшує росу. [27, 49]

Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедiя, вона лише «зiткнулась з неприємнiстю…»

Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль — вісник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Лiна Костенко оспiвує безсмертне почуття — Любов.

«Світлий сонет» [27, 49] починаємо аналізувати з назви : сонет – бо витонченість його форми відповідає поважній темі; світлий – бо він про юність , найщасливішу, найсвітлішу для кожного пору життя. У чому ж щастя сімнадцятирічної юнки, яка сумує-ридає над нерозділеним коханням? Щастя і печаль водночас . Чи не парадоксальне поєднання? Ні! Вона щаслива, ця «плакуча вишенька», бо пережила глибоке духовне очищення: покохавши, піднялася над власним ego, винищилася в людяності, стала незмірно багатшою, душевно щедрішою, навчилася дарувати своє тепло іншим. То ж –

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід. [27, 49]

Це перший екзамен у її житті. Вона його склала. Згодом, у зрілому віці, осяє спогад, відчуття, що те далеке минуле залишилося в серці » і сьогодні, і завтра, й навік». Такі міркування будуть містком до розгляду поезії «Розкажу тобі думку таємну» [40, 137]. У ній – велика мудрість життя: неприємності забуваються, а благотворна сила справжньої любові освячує душу назавжди і не дає їй змаліти, зміліти, замулитися. Цей наголос на всевладності облагороджу вального впливу кохання відлунює не в одному вірші Ліни Костенко і щоразу по-новому:

якщо він лицар, – жінка кине квітку

на все життя очима проведе.

«Апологія лицарства» [40, 234]

Ця казка днів , – вона була недовгою.

Цей світлий сон, – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

воно лишилось на усе життя.

» Я дуже тяжко Вами відболіла.» [40, 87]

Акцентуємо увагу на двох останніх рядках поезії «Розкажу тобі думку таємну» [40, 137]:

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам’ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше  не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова:

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити. [40, 137]

У цих рядках – відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є ті, кому при поєднанні двох доль заболить без вини, то честь диктує єдино можливий вихід – відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку зроблено протилежний вибір. Ще й ще раз вчитуємося в рядки, опромінені великою, внутрішньою силою.

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

коли найбільша мужність — утекти.

«Ти дивишся. А я вже – як на трапі» [40, 182]

Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших ситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому – подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистим, ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці з коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітко видно:

Краса – і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

«Я хочу знати, любиш ти мене» [40, 206]

Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського «я» не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.

 

2.3. Мотив природи

Найбільше гармонії та душевної злагоди — у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою.

Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.

Певно, несподіванкою для давніх читачів Ліни Костенко була поява в її ліриці останніх років мотиву прощання із селянською Атлантидою, «останньою в світі казкою».

Передовсім нам потрібно розглядати Ліну Костенко як людину, яка напродчут глибоко сприймають природу, розробляючи цю тему в своїй творчості.

Поезія «Цей ліс живий» [27, 57] демонструє відношення поетеси до природи. Ліс приймає характеристики людини, він має «добрі очі», відбувається олюднення лісу. Природа має настрої, авторка немов живе в єднанні з природою, в одному ритмі з нею.

Дуже примітно, що в творах про природу Ліна Костенко не закладає другий сенс, підтекст, що так характерно для віршів про любов та, особливо, історичним творам. Сама авторка особливо виділяє одну пору року – осінь. Осінь перед нами постає в різних образах. Порівняно з іншими порами року, опису осені приділяється набагато більше уваги. Вона буває і жаркою, яка тільки вийшла зі знойного літа, і холодною, яка вже наближилася до зими. Поетесо не може спокійно говорити про осінь. Вона завжди говорить про неї з захватом, з запалом, з затриманим подихом. В цьому присутня якась дитячість, дитяче захоплення, з яким розказується про цю дивовижну пору року. Так вміють радіти та дивуватися природі діти.

Для вираження повної гами почуттів, що поетеса має до осені, вона використовує велику кількість різних дуже цікавих художніх прийомів. Наведемо для прикладу поезію:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама. [27, 62]

Алітерація в цьому уривку створює цікавий звуковий ряд, який навіює на читача певні асоціації, цей вірш легко запам’ятовується, тому що слуху людини легко сприйняти таку специфічну вимову. Далі зустрічаємо традиційні ознаки осені: айстри, що вже закінчують своє цвітіння, наближаючись до холодів; клини птахів, що летят високо в небі; згадується й коник, якого вже нема, бо він виспівав всі свої мелодії і тепер не звучить.

Ще один твір, в якому використан прийом олюднення – «Шипшина важко віддає плоди» [27, 62]. Вже в самій назві твору шипшина набуває людських рис, може віддавати плоди, до того ж – важко. Шипшина розмовляє напряму з людиною:

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

В цьому творі знову зустрічаємо ідеалізацію осені як пори року, це відображається в таких рядках:

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива. [27, 62]

В цих рядках шипшина пояснює своє благородне призначення. Вона робить красивою осінь, має певну естетичну функцію. І знову ж таки, підкреслює красивість осені.

У той же час Ліна Костенко постає на захист природи проти людського втручання. Чорнобильська тема дуже важлива для ліни Костенко, яка провела велику частину свого життя в тих краях і не з чуток знає про трагедію, яку пережив той край. [47, 29] Найбільш відчутно це подається в поезії «Ще назва є, а річки вже нема…» [27, 60]. Цей твір викликає тривогу за природу, переживання за ті руйнації, які нанесла людина природі.

В поезії «Хутір Вишневий» [27, 60] піднімається проблема зникнення села на Україні. Без людей тут загинув сам хутір, більше нема тієї розкоші природи, в якій жили люди. Все, навіть стежка, заросло.

Ліна Костенко відстоює думку, що людині потрібно знов поєднатися з природою. Цей священний зв’язок, який є природним для людини, був розірваний. В минулому столітті технічний прогрес досяг таких щаблів, що про поняття людина-природа просто забули, а в цьому столітті люди вже й не пригадають, як це – жити разом з природою. Ліна Костенко баче порятунок всього людства в тому, щоб бути в гармонії з природою, поєднатися з нею. Поезії ліни Костенко змушують стривожитись людські думки, змушують звернути увагу на стан природи, що ми з нею зробили.

Природа у Ліни Костенко зображена не просто як буденний світ. Тут не акцентується увага на звичайних явищах та подіях. Природа тут виступає певним дивосвітом, мікрокосмосом для кожної людини. Саме природа дає змогу розвиватися людині, пізнавати себе, відновлювати сили. В цьому – унікальне призначення та важливість природи.

Висновки

Результати проведеного дослідження дають підставу зробити такі висновки:

Важливим завданням даної курсової роботи було дати відповідь на питання: як творчість Ліни Костенко впливає на літературу, культуру та українську націю вцілому. Ми дійшли висновків, що творчість Ліни Костенко сьогодні – найважливіша складова української літератури, без якої вже важко уявити сучасну українську літературу. Ліна Костенко зробила величезний внесок у розвиток стилів, художніх засобів та тропів в українській літературі.

В багатьох аспектах поетеса була новатором, використовуючи влучні метафори, сучасні вирази, терміни, які змушують звернути на них увагу і западають в серце. Творчість Ліни Костенко таким чином вплинула на читачів, які знаходять в її творах завуальований контекст. Цікавим художнім засобом в творчості Ліни Костенко є також використання сучасних виразів або термінів, що зацікавлює читача, привертає його увагу.

Через свої твори на історичну тематику, які досліджені в курсовій роботі як категорія пам’яті, Ліна Костенко змогла вплинули на думку українців, змогла зрушити з місця глобальні національні питання, які боялися підняти протягом десятиліть. В результаті цього маємо відчутний вплив творчості на громадську думку, національну свідомість. В творах з історичними мотивами вдало використовуються власні назви, що створює відповідну атмосферу твору.

Історичні твори Ліни Костенко також маєть величезну цінність для української культури, тому що в них зображено українську історію саме з української позиції, а не з погляду російських чи русифікованих вчених, які намагаються нав’язати свою думку, свої погляди, своє бачення, привити українцям комплекс меншовартості. У Ліни Костенко зустрічаємо неймовірно енергійні життєстверджувальні строфи, в яких палає дух свободи, гордості за власну землю, за власну історію. Поразки тут є перемогами, а слабкість перетворюється на силу.

Ліна Костенко в своїй творчості не оминула і теми природи, на яку багата Україна. Зображення саме української природи викликає захоплення, любов до Батьківщини. Навіть в цих пройнятих любов’ю віршах, присвячених рідному краєві, є велика повчальна цінність: вони звертають увагу українця на красу власної природи, розвивають у нього любов до Батьківщини.

Тема любові теж є наскрізною у творчості Ліни Костенко. Читаючи її твори про кохання, ми розуміємо, що всі ці епізоди поетеса переживала сама. Це єдина тематика творів, у якій ми не зустрічаємо другого сенсу, в цих творах бачимо лише щирі почуття любові, щиру жагу та пристрасть.

На основі дослідженого матеріалу, можемо прийти до більш загального висновку. Ліна Костенко – значуща особистість в сучасній історії України, вона безумовна увійшла в цю історію і нам тільки належить сповна оцінити її місце в цій історії. Творчість Ліни Костенко має найбільший вплив на українську націю сьогодні, нам потрібно робити все, щоб її твори популяризувалися в Україні, доходили до кожного українця, тому що вони несуть в собі дух української нації. А отже, можна впевнено казати, що Ліна Костенко – це сучасний символ української нації, здатний об’єднати всю Україну на засадах національної свідомості, гордості за свою Батьківщину.

 

Список використаної літератури

  1. Абліцов В. Що присвячуємо дітям, обов’язково справдиться // Голос України. – 1999. – 21 січня. – С. 1 – 12.
  2. Антонишин С. Місія слова  // Слово і час. – 1990. – № 12. – С. 22-27.
  3. Антонишин С. Над річкою буття – на березі крутому, або Лілеї для Ліни: До ювілею Ліни Костенко // Дзвін. – 2000. – № 3. – С. 125-132.
  4. Базилевський В. Поезія як мислення // Дніпро. – 1990. – № 3. – С. 106-116.
  5. Бакула Б. Історія і поезія: [Л.Костенко] // Урок української. – 2000. – № 2. – С.9-15.
  6. Бандура О. М. Теорія літератури. – К.: Рад. Школа, 1969. – С. 67.
  7. Банковська Н., Яковець А. Ліні Костенко – 70 // Визвольний шлях. – 2000. – №3. – С.76-84.
  8. Барабаш С. Пам’ять розуму і серця в ліриці Л. Костенко // Література. Діти. Час. – К., 1989. – С. 65-70.
  9. Білецький О. І. В мастерской художника слова. Ч. 6.: Изображение живой и мертвой природы // Білецький О. І. Зібр.праць: У 5 т. Т. 3. – К.: Наукова думка, 1996. – С. 444-489.
  10. Бондаренко А., Бондаренко Ю. Використання поезії шістдесятників для становлення світогляду учнів // Дивослово. – 1996. – № 11. – С. 52-55.
  11. Бондаренко А., Бондаренко Ю. Поезія Ліни Костенко у формуванні національної самосвідомості учнів // Дивослово. – 1994. – № 4. – С. 34-37.
  12. Брюховецькнй В. Ліна Костенко: Нарис творчості. – К., 1990.
  13. Варварцев М. Уперше італійською: [Переклад творів Ліни Костенко] // Урок української. – 2000. – № 2. – С. 59-60.
  14. Галеацці Г. Сніг у Флоренції Ліни Костенко: історичний символ двох культурних світів // Літературознавство. – К., Обереги. – 1996. – С. 160-175.
  15. Гордасевич Г. Під галактик очима карими // Жовтень. – 1989. – № 4. – С. 114-127.
  16. Домашлев А. И. Интерпретация художественного текста. – М.: Просвщение, – 1989. – С. 194.
  17. Дюбишина-Мельник Л. О. То не є розмовка побутова! [Поезія Ліни Костенко) // Урок української. – 2000. – № 2. – С. 25-26.
  18. Жулинський М. Лицарство духа: [Про творчість Ліни Костенко] Вітчизна. – 2000. – № 3-4. – С. 2-5.
  19. Зеров М. «Непривітаний співець» (Ящоголів) // Зеров М. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., Дніпро 1990. С. 294-323.
  20. Зінченко О., Коляда Т. «…Квадратний корінь квітів і трави» (барокові тенденції в поезії Ліни Костенко) // Світо-Вид. – 1999. – № 3. – С. 129-131.
  21. Зінченко О., Коляда Т. «Вежа самотності»: позамовні смисли. – Сучасність. – 1996. – № 12. – С. 110-115.
  22. Ільницький М. З чого постає неповторність (штрихи до портрета Ліни Костенко) // Українська мова і література в школі. – 1981. – № 10. – С. 9-23.
  23. Ільницький М. Поезія останніх десятиріч: трагедії і новаторство (стаття друга) // Рад. Літературознавство. – 1983. – № 4. – С. 13-21.
  24. Еремина Л. И. О языке художественной прозы Н. В. Гоголя. – М.: Наука, 1987. – 154 с.
  25. Клименко В. Український номінант на Нобелівську – Ліна Костенко // Україна молода.  – 2001. – 20 лютого.
  26. Клочек Г. «Це тихе сяйво над моєю долею…» (любовна лірика Ліни Костенко) // Українська мова та література. – 1997. – Ч. 48. – С. 2-3.
  27. Клочек Г. Ліна Костенко: Навчальний посібник-хрестоматія. – Кіровоград: Степова Еллада, 1999. – 320 с.
  28. Ковалевський О. Ліна Костенко: філософія бунту й «філософія серця». – Харків: Прапор, 2001.
  29. Ковальчук О. Життя як прозріння (Ліна Костенко – «Вже почалось, мабуть, майбутнє») // Українська мова та література. – 1998. – Ч. 48.
  30. Ковальчук О. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста… Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко // Дивослово. – 2000. – № 3. – С. 32-35.
  31. Кодак М. Неопалимої книги скрижаль : [Про Ліну Костенко] // Київ. – 2000. – № 3-4. – С. 127-131.
  32. Коляда Т. Віртуальна дійсність в поезії Ліни Костенко // Світо-Вид. – 1996. – Ч. 3. – С. 132-134.
  33. Кошарська Г. Літературна тематика і національна свідомість: Твори В. Шевчука, Л. Костенко // Сучасність. – 1992. – № 11. – С. 97-99.
  34. Кошарська Г. Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності. – К., 1994.
  35. Кошарська Г. Ще один підхід до поезії Ліни Костенко // Слово і час. – 1996. – № 8-9. – С. 49-52.
  36. Краснова Л. Грані поетичної майстерності Ліни Костенко // Слово і час. – 1995. – № 7. – С. 45-53.
  37. Кузнецов Ю. Імпресіози в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Зодіак – ЕКО, 1995 – 248 с.
  38. Кулиняк Д. Трапеза серед хрестів // Надзвичайна ситуація. – 1999. – № 4. – С. 30-31.
  39. Ліна Костенко говорить: «Немає часу на поразку» // Вечірній Київ. – 1999. – 24 грудня. – С. 6
  40. Ліна Костенко. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559 с.
  41. Ліна Костенко. Геній в умовах заблокованої культури // Дивослово, 2001. – № 2.
  42. Ліна Костенко. Чорнобильська катастрофа і збереження культурної спадщини народу (виступ у Київському будинку вчителя) // Українське слово. – 1999. – 11 листопада. – С. 14.
  43. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром`як, Ю. І. Ковалів ті ін. – К. : ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.
  44. Маидан М. Інші поети в творчості Ліни Костенко // Сучасність. – 1994. – № 10. – С. 151-161.
  45. Макаров А. Що сказати втомленим і розчарованим? // Поезія. – 1990. – Вип. 2. – С. 215-222.
  46. Меншун В. Неповторність // Трибуна лектора. – 1989. – № 3. – С. 34-37.
  47. Міщенко О., Шевченко О. Поетичні дзвони Чорнобиля // Вісник Київського університету ім. Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – 1997. – № 5. – С. 27-31.
  48. Моренець В. Ліна Костенко – цього разу як традиціоналіст // Українська культура. – 1993. – №  9-10. – С. 12-14.
  49. Никанорова О. Поезії одвічна висота. – К.: Рад. письменник, 1986. – 219 с.
  50. Пахльовська О. Українські письменники: філософія бунту // Сучасність. – 2000. – Ч. 4. – С. 25-28.
  51. Салига Т. Поезія – це завжди неповторність: мотиви художнього мислення у творчості Ліни Костенко // Вітчизна. – 1986. – № 5. – С. 164-169.
  52. Симоненко В. Краса без красивостей (про збірник поезій «Мандрівки серця» Ліни Костенко) / Передмова та підгот. тексту А.Ткаченка // Слово і час. – 1990. – № З. – С. 5-6.
  53. Слово про поета (штрихи до портрета Ліни Костенко) // Українська мова і література в школі. – 1990. – № 3. – С. 3-7.
  54. Ставицька Л. Гармонія крізь тугу дисонансів // Урок української. – 2000. – № 2. – С.22-23.
  55. Ставицька Л. Серцем вистраждане слово (про мову поезій Ліни Костенко) // Мовознавство. – 1990. – № 6. – С. 23-29.
  56. Українська література ХХ століття. – К., – 2000р.
  57. Українська літературна енциклопедія: У 5 т. Т. 3. – К., – 1995. – С. 16-17.
  58. Ференець С. Духовне перехрестя. Інтерв’ю з донькою Ліни Костенко О. Пахльовською  //  Радянська жінка. – 1990. – № 3. – С. 4-5.
  59. Цимбалюк В. Один рядок Ліни Костенко (етимологічний етюд) // Дивослово. – 1995. – № 15. – С. 15-16.
  60. Чекан О., Чекай Ю. «Ще має безсмертний сенс…» (музикознавчі роздуми над поезією Ліни Костенко) // Collegium. – 1993. – № 2. – С. 79-91.
  61. Чекан О., Чекан Ю. «За дивним зойком слова…» (роздуми над поезією Ліни Костенко)//Київ. – 1993. – № 1. – С. 136-140.
  62. Шелест В. Образні асоціації в поезії Ліни Костенко // Дивослово. – 1994. – № 2. – С. 11-15.
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.