Статті

Іван Нечуй-Левицький «Дві московки» — тлумачення імен

загрузка...

Іваном Нечуєм-Левицьким не випадково назвав головних героїнь повісті «Дві московки» Ганна та Марина. Ці імена мають наступні тлумачення.

 

        Ганна — популярне українське жіноче ім’я. Походить від латинізованої форми івритського імені Хана (івр.: חַנָּה чи Channah) та грецького Анна, означає «благодать».

 

У Ганні з раннього дитинства проявляється її головна якість — доброта. У більш старшому віці вона здатна надати серйозну допомогу своїм близьким, що потрапили в скрутний стан.

Допоможе старенькій сусідці. Турботи рідних і близьких їй людей стають і її турботами. Навколишні нерідко цим зловживають, але Ганна не ображається.

Ганна нерідко має привабливу зовнішність. Уміє шити й красиво одягатися. Не виносить неохайності. Ганні більше підходить по духу робота, пов’язана з людьми.

Здатна полюбити людину хвору, що п’є або невдаху. При цьому вона ніколи не буде шкодувати про свій вибір. Вона безмовно буде нести свій хрест протягом всього життя, прагнучи допомогти нещасній людині. Буде намагатися розбудити в ньому спрагу життя й прагнення до боротьби за місце під сонцем.

Ганна — вірна й віддана дружина, але зрад не переносить. Рішуче замикається в собі й терпляче чекає кращих часів. Випробування самотністю переносить дуже важко.

Справедлива, безкомпромісна. Зазвичай стримана, нервові зриви трапляються рідко. У роботі сумлінно, ретельно і заздалегідь продумує свої плани. Віддана до самозабуття, добра і ласкава. Любить малюків. Уважна до близьких. Справляє враження людини, що володіє таємним знанням. Ганна інтроверт. Не піддається чужому впливу і сама діє сприятливо на оточуючих. Має хорошу пам’ять. У неї сильна воля, і вона хоче мати все, і негайно. Вірить тільки в себе. Сильна збудливість врівноважує її незвичайну волю. Легко чинить опір всьому, що частенько заважає їй у житті.                Анна не завжди і не цілком прислухається до чужих порад, наскільки б корисні вони не були. Має надзвичайно розвинену інтуїцію. Передчуває події. Уроджена миловидність і чарівність дозволяють їй схилити на свій бік будь-кого. Любить тільки те, що їй належить. Їй здається, що вона має право затверджувати вдачі і звичаї, міняти їх на свій розсуд. Схильна починати все з нуля, навіть якщо попередня робота ще не закінчена.

 

У коханні віддана. На перше місце ставить сім’ю, добробут.

               Марина — жіноче ім’я, похідне від латинського прикметника лат. marinus — морський.

 

За темпераментом Марина ближче до меланхоліку. Лід і полум’я — так можна визначити цю натуру. За життя Марина проходить або тихо і абсолютно непомітно, або пролітає шумно, яскраво і бурхливо, але політ цей триває недовго.

 

З раннього дитинства стає об’єктом поклоніння. Хлопчиська постійно звертають на неї увагу.

 

З тими, що оточують вона рівна й привітна, але в душу нікого не пускає. Живе багатим внутрішнім життям. Марина користується успіхом у чоловіків, незалежно від того, красива вона зовні чи ні. До старості має шармом і якимсь магнетизмом, перед яким чоловіки абсолютно беззахисні.

 

Вона легко запалюється, але діє завжди з розрахунком. Володіє синтетичним типом мислення, якоюсь особливою, таємничої інтуїцією, сильною волею. Їй властива стриманість, вона не виставляє напоказ свої внутрішні переживання, хоча іноді піддається почуттю спустошеності. Завжди здійснює задумане.

 

Моральні принципи Марина може міняти по обставинам. Її сексуальність — це комбінація ласощі, насолоди, одухотвореного сексу, блаженства і напасті. Завжди відчуває сексуальний потяг. Марина складе щастя людині спокійного, з поступливим характером, хто вміє забезпечити їй матеріальне благополуччя і можливість жити багатою інтелектуальним життям, здатного захоплюватися нею постійно.

 

Вона може бути терплячою і поступливої з чоловіком, домагається всього ніжністю і ласкою. Зі свекрухою в неї досить складні стосунки. Перший шлюб Марини іноді буває невдалим, але, як правило, сімейне життя у неї стабільна і щаслива.

 

Бувають ситуації, в яких готова піти навіть на повний розрив шлюбу.

 

Дуже любить гостей, товариство, здатна їх вразити.

 

 

Авторське тлумачення повністю співпадає значенням цих імен. На підтвердження хочу навести наступні цитати.

 

Автор описує на початку так  описує Ганну:

«Ганна була невеличка з  себе,  з  невеличким  лицем,  але повновида й кругловида. Пiдборiдочок у неї був невеличкий, кругленький, як волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима.  Синi невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як  було  оце сяде, та задумається, та спустить свої довгi, густi вiї на повнi щоки.»

Оточуючі про неї гарної думки, бо дівчина добра, завжди рада допомогти:

«Звуть її Ганною, — промовила  мати  та  й засмiялась. «Отже ж буду мати швидко невiстку», — подумала  вона собi.  — Вона коло мене стояла в церквi, — каже мати. — Гарна та привiтна  дiвчина! I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i  розговорилася  зо мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та  моторна дiвчина.»

 

Була зразком поведінки, на неї наказували  рівнятися іншим дівчатам:

               « Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й задумається.»

 

Зовнішність Марини зовсім протилежна:

«Марина  була  чорнява,  аж  трохи  смуглява:  її  дражнили циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а  надто  той тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне намисто.  На  височенькому  рiвному  чолi,  високо  над   ясними   чорними блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi  тонкi  чорнi,  аж  неначе синi, брови. Як терночок,  чорнi  швидкi  очi  плавали  по  бiлих,  неначе пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум’янець, немов тая  веснянарожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонiї»

 

І вдачу мала під стать своїй зовнішності:

«Марина була смiлива й проворна. Без неї не  обходилась  на  селi  нiяка гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було,  вдарять музики в струги, Марина не встоїть i не втерпить! То  дрiботить,  то  тихо попливе, як вутка по водi,  поводить  станом  та  головою.  Настане  лiто, заведеться вулиця Марина перша, було, подає голос, перша  заспiває  пiсню, та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат,  а надто хлопцiв. Проворна була Марина.»

 

Не мала застережень на рахунок відносин між чоловіком та жінкою, слідувала за своїми бажаннями, не боялася людського осуду:

«Не її, а вона хлопцiв, було, зачiпає.  Тим-то  й  боялись  її  сватати, тим-то недобра чутка про неї пiшла помiж говорухами, цокотухами».

Мала темперамент, дійсно схожий з бурхливими хвилями під час штилю:

«Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по  двi  попiд  руки,  тiльки бряжчали на шиї разки доброго  намиста  та  дукачi.  В  першiй  парi  йшла Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за  плечi, то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов  Марина  розривала рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й  швидко, неначе зграя галок заворушилася, зароїлася в синьому небi. Перестали хлопцi, почали дiвчата. А  поперед  усiх  Марина!  Чорнi  очi зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить, як пiвонiя на сонцi.  Марина  танцює  i  других  в  танець  тягне.  Хлопцi змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше, Марина, як метiль, полетить швидше й легше!»

загрузка...

 

Між зовнішнім виглядом та відносинах з чоловіками дівчата зображуються зовсім контрастно:

«Ганна  поглядала на Василя крадькома й  все  соромилась,  а  серце  її  млiло.  При  мiсяцi свiтилося її бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi  цвiла, як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила теє й тяжко зiтхнула.»

               «Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але  од  рожi кращої квiтки нема», — подумав Василь, входячи в хату.

 

Марина привітна віддана, але в душу нікого не пускає:

«У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна  на  покутi, спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло не?  сидить  поруч  Марина,  а  далi на лавi — меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода прощається з чорною косою, дiвочою красою, з батьком  та  матiр’ю.  Марина зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по її щоцi.»

Марина виявляється дуже чутливою, аточуючі засуджують за її темперамент:

«I заплакала гiрко, тiльки не Ганнуся, а Марина, так i залилась,  так  i вмилась сльозами i закрила очi рукавом.

               А молодицi шепчуть:

                — Плаче, бо замiж хоче, та нiхто не свата?! А нiхто бiльше не винен, як стара мати! Таки розпустила дочку ще змалечку.»

 

Ганна була гарною господаркою у заміжжі, бережливою та розумною:

«Ганна  не  любила  празникувати  в будень».

ЇЇ покликання – сімя, створення затишку; була невтомною хазяйкою:

«На виду стала Ганна повнiша, з  себе  показнiша:  ще  краща  була  вона

молодицею, нiж дiвкою. I од сонця не запалилася. Вона не боялась сонця.»

               «Ганна вмiла зварити й спекти по-хазяйськiй».

 

Ганна хотіла досягти щастя, мати гарне господарство:

               «Ганна сидiла, склавши руки й спустивши голову. Мабуть, i  ?й  схотiлось

поля i трьох пар волiв…»

 

Марина не довго сумує через одруження коханого з ліпшою подругою. Людські пересуди не дають їй спокою:

«Пiсля Василевого весiлля смуткувала Марина осiнь, смуткувала й зиму,  а на рiздво вже й розвеселилась! Знов держить вона перед чи на весiллях,  чи на музиках. Хлопцi липнуть до неї, як бджоли до меду, та не  сватають,  бо матерi заказали їм старостiв слати до Марини.  А  Марина  знов  весела  та спiвуча! З гарними хлопцями жартує, i постоїть, i  побалакає,  а  поганому часом i по щоцi дасть нишком та тишком. Чи  на  музиках,  чи  на  весiллях увивається коло Марини чорнобривий ткач Микола, i  почав  ходити  до  неї, стежку топтати…

   Зацокотiли молодицi по селу, що Марина й сяка й така. Марина постояла з хлопцем пiд вишнями, а слава пiшла по селу, що Маринi парубки нiби  хотiли косу одрiзати, що Марина швидко покриткою стане.

   Нема спокою людським язикам, нема спокою й Маринi од такої поговiрки!»

 

Відважується на рішучий крок, лише б довести своїм ворогам, що може отримати все, що хоче:

«— Не сплять, не  дрiмають  мої  ворiженьки,  —  було,  каже  Марина,  — ославили мене, молоду. Нехай судять, нехай наговоряться до часу — до пори! Схочу, прийде  така  година,  що  всi  вони  понiмiють.  Пiду  замiж,  хто трапиться! На злiсть моїм лихим ворогам, на злiсть ткачевi пiду замiж!»

 

               Має високу самооцінку:

  «Пiду замiж на злiсть ворогам i парубкам!  Пiду  за  того,  хто  перший трапиться. Доки ж з мене будуть глузувати лихi люди! Хiба ж я не дiвка, та ще й не хороша?..»

 

Не дуже переймається вибором чоловіка:

«Трапився Маринi москаль, яких багато на свiтi, не поганий i не  гарний, вже немолодий, i не сподобався їй. Пiшла Марина свiт за очi, як з мосту та в воду…»

 

Страждає з нелюбом, розуміє, що гине її молодість та краса:

«Жила Марина з чоловiком мiсяць, жила й другий, i вбача? вона, що  пiшла замiж не на злiсть сво?м ворогам та ткачевi, а на своє безталання! Молода, весела, жартлива, вона i не гадала об тiм, як важко з  нелюбим  цiлий  вiк жити. Вона думала, що тiльки в пiснях жiночих спiвають, як тяжко з нелюбом жити, нелюба любити, з нелюбом розмовляти. Як накрила голову очiпком, тодi побачила, що й справдi важко нелюба любити!»

 

Зовсім не кохає чоловіка:

«Ввечерi прийде, було, її москаль з роботи, радий та веселий,  а  Маринi при йому свiт немилий! Засумує, задумається i ходить по хатi, мов  нежива, i дiло робить, як мокре горить!

               Москаль жартує дивиться їй любо в вiчi, бере її за руку. А Маринi свiт немилий! Покладе їй руку на шию, а їй здається, що вiн вiрьовкою обвив  її горло; схилиться вiн на плече — голова його важка, як  камiнь,  поцiлує  — неначе гадина яка, холодна й слизька, доторкнеться до її лиця, гарячого  й молодого, а його вус кудлатий — неначе здоровий павук лазить по її лицi…»

 

Постійно згадує своє кохання, через це заздрить Ганні:

«Тiльки й обороняється Марина од нелюба думкою про милого,  тiльки  тодi не так гиду? вона, як мiж нею та чоловiком стане думка про милого  Василя, як вбачає вона в мислi чорний вус,  бiле  личко  Василеве.  I  та  гаряча, солодка думка закриє її од немилого жарту, од гидкого женихання, неначе од гадини, та думка смiється до неї i грiє її серце, як весняне сонечко.

               I почала жити Марина тiльки тi?ю  думкою  та  завидувати  Ганнi.  Пiде, було, та гляне на Василя через тин, помiж зеленим листом вишника, i  легшее їй стане на душi.

                А як пiде, було, її чоловiк з хати.  Маринi  аж  легше  дихати!  Неначе збулася якого лиха! I порається вона жвавiше, i  погляд  її  веселiший,  i говорить Марина сама до себе:

   — Горе менi, недоле  моя!  Занапастила  я  свiй  вiк  веселий  дiвочий, зав’язала я собi свiт! I плакати, й нарiкати нема на кого, тiльки на себе. Нерозумна, я зав’язала собi голiвоньку,  -думала  на  часок,  а  тепер  не розв’яжу вже довiку. Кажуть, треба любити чоловiка i бiльше  нiкого.  А  я ненавиджу його духу, не терплю його слiду; де вiн  ступить,  i  слiд  його поганий. Сяду з ним ?сти — шматок хлiба не йде  менi  в  рот,  душить,  як гарячий пiсок! Сяде зо мною вечеряти —  вечеря  менi,  як  полинь,  гiрка. Важко жити з ним, говорити нелюбi речi, сидiти з ним поруч!.. На злiсть же моїм ворогам, моєму лиху i чоловiковi буду  любити  парубкiв  чорнобривих, чорновусих!»

 

Вдається до хитрощів, не цінить того, що має:

«Почала Марина хитрувати по-жiночiй.  Вмовляє чоловiка ласкавими словами та випроводжає його з хати то сюди, то туди, то й справдi за дiлом, то часом i без дiла. А москаль все покорявся, бо любив Марину.»

 

Ганна дуже стурбована через звістку, що Василь має йти на службу:

«Василь  їсть  через силу, Ганна й ложки не вмочила, стара мати на обiд i  не  глянула.»

               «В’їхала в двiр конячка, вступили  богомольцi  з  клуночками.  Василь  з

Ганною пристали до їх, щоб разом йти до Києва.»

 

Марина також відчуває горе через Василя, не шкодуючи свого чоловіка:

«А тим часом як мати випроводжала Василя за царину, в одному  садку,  од самiсiнького  поля,  спершись  на  тин,  стояла  Марина. 

               За годину або за  двi  поперед  усього  через  ту  саму  царину  Марина випровадила в дорогу свого москаля з другими богомольцями. Наложила й вона всього у клунок задля його у дорогу, i жаль було трохи й, бо  москаль  її був добрий, не лихий. Тiльки лила вона сльози не  за  ним,  а  за  другим, чужим…»

 

Ганні приходиться важко, але вона не здається, навіть висилає гроші чоловікові:

«Робить вона i на себе, i на дитину,  i  на  стару матiр. А тут з дитиною i на роботу не приймають,  не  можна  i  на  заводi стати. А покинути нi на кого, найняти няньку — нi за що, оддати до людей — болить серце материне! Стару матiр вже бог прийняв до себе.

               Набрала Ганна у людей конопель та льону i почала прясти за хлiб  та  за плату. Чи корисний же той хлiб, закручений пучками та веретеном!  Треба  й одягтись, i обутись, годувати себе й дитину, треба й хату огрiти,  жаль  i Василя.»

 

Марина йде на примирення:

— Добривечiр тобi, Ганно, в хату! — ляснула вона голосно, на всю  хату, мов брязнула склянкою об землю.

«Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою.  З  того  часу,  як  Ганна вийшла за Василя, мiж подругами неначе недобрий чоловiк  загородив  стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира  розмова  булла мiж ними!»

 

Молодиці не можуть порозумітися – їх долі різні:

« — I годi. Марино, — одказала Ганна. — Не задля мене жарти та смiхи.  Не задля мене чорнiють брови та очi. Минулося  моє  кохання,  моє  женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.

               — Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пiшла  замiж  за  нелюба  i  не зазнаю такого щастя, як тобi  судилося…  Я  й  не  накохалась,  я  й  не навтiшалась! Прощай, Ганно, — промовила Марина, — час додому.  Приходь  до мене, Ганно,  завтра  ввечерi,  побалакаємо,  пожартуємо,  розважимо  себе трохи…»

 

Марина зі відсутності чоловіка організовує вечорниці:

 «— Дiвчата-сестрицi! прийдiть завтра до мене на вечорницi! Скучно  менi, молодiй, самiй в хатi жити. Марно  пливуть  мо?  днi  за  днями,  лiта  за лiтами! Постiль бiла, стiна нiма, нi до кого  й  слова  промовити.  Прийде день -журюся, прийде нiч -сумую. Приходьте, дiвчата!

                  — Добре, Марино, прийдемо! — одказують дiвчата.

                  — А я закличу до себе тро?стi музики та наманю хлопцiв  повну  хату,  i кiмнату, ще й подвiр’ячко! Тому кивну, тому моргну, i налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворiтечка, буду вас ждати, в вiкна  виглядати. Приходьте ж, дiвчаточка!..

               — Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився  яром;  в селi ще тихiше; мiсяць насилу вигляда з-за густо?  хмари,  неначе  свiтить через густе полотно.

               Марина, де не встрiне хлопцiв, до себе на вечорницi закликає:

                — Хлопцi! завтра в мене  вечорницi!  Моя  хата  скраю,  вона  стоїть  увишнях, а двiр у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопцi, не минайте мене! Як минете мою хату — не займайте мене!

   — Добре, Марино, прийдемо, як дiвчата будуть! — одказують хлопцi.»

« Взяла Марина хлопця за пiдборiдок, поцiлувала тричi, аж  одляски  пiшли

попiд вербами, i полетiла вiтром попiд огородами,  а  навздогiнцi  за  нею

побiгла по тину чорна тiнь її.»

 

Марина жалкує за своєю молодістю:

   «Глянула Марина на себе в  дзеркало,  i  сльози  покотились  з  очей.  В дзеркалi чорнiли блискучi очi, чорнi брови, а голова цвiла квiтками. Перша макiвка

 

Ганна зовсім збідніла:

«Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня.»

 

 

Віддає життя сину:

«Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона,  не  надивиться на свого сина;  втiшається  не  навтiшається  своїм  Iвасем»

 

Марина бачить в Івасі Василя:

«А Марина її розважає. Що божого дня навертається в  хату,  годує  Iвася остинцями та цiлуєйого  бровенята,  згадуючи  чорнi  брови  його  батька Всиля.»

Йде на все, аби повернути сина:

 «То не звiр блукає в сосновому бору темної ночi, то не вовчиця ховається з вовченятами, тiкаючи до своєї нори, то мати тiкає з сином, ховається  од людей.»

 

Марина радить не продавати хату на прохання сина:

«   — То матерi його сторч — та в борщ, — каже  Марина,  —  коли  вiн  таке пише. Не продавай хати, от що!»

 

Ганна переживає дуже важкі часи:

«Сидить Ганна день i нiч на днищi, поодкручувала собi пучки,  заробляючи

черствий шматок хлiба, облитий слiзьми.»

 

Марина виявляється вірною подругою:

«Марина не покидала Ганни,  помагала  в  роботi,  годувала  часом  своїм хлiбом, одягала своєю одежею, розважала як могла.

               — Вiзьми, Ганно, — було каже  Марина,  —  не  даю  тобi,  як  старцевi. Повернеться син, заробите — оддасте.»

 

Навіть на такому етапі свого життя Ганна поводить себе з гідністю:

«— Пiшла б я  i  в  старцi,  —  каже,  було,  Ганна,  —  та  сором  руку простягати, бо я не калiка.»

 

Марина, доглядаючи Ганну перед смертю, відчуває свою самотність:

               «А хто ж мене догляне, — думала Марина, — борони боже якої  недуги  або бiдностi. Хто же постелить менi постiль, обмочить водою мої  смажнi  уста, нагодує хлiбом? Хто ж наготує? на смерть менi свiчку,  покличе  на  сповiдь священика?»

 

Прощання Марини з Ганною дуже гірке:

 «Несуть Ганну в домовинi з старих дощок, у чужiй  сорочцi,  що  принесли добрi сусiди, в хустцi, що вийняла Марина з  своєї  скринi.  За  домовиною Марина плаче та побивається йдучи, мов рiдну матiр ховає.»

 

З того часу Марина втрачає свою веселість:

«З того часу не збирались на вечорницi у Марининiй  хатi.»

 

Через кілька років Марина зовсім губить своє життя

«У Києвi,  на  Подолi,  опiвночi  в  шинку  голосить  не  своїм  голосом катеринка. Москалiв повний шинок, а серед  їх,  як  вiтер,  лiта?  Марина, танцює-витанцьовує. Одежа  на  їй  драна,  коси  вилiзли  з-пiд  хустки  i телiпались пасмами, хустка злiзла на  потилицю.  Лице  її   зчорнiло,  губи посинiли. Однi чорнi великi очi блискотiли якось  чудно,  неначе  вночi  у вовчицi. Москалi пiдхвалюють i присвистують та заливають її горiлкою.»

 

Марина вмерла в канаві, нелюдською смерю:

«Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покiй душi «Отченаш» навiть вороги Марининi. «Не втекла, — кажуть, —  таки од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть в Києвi».

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.