Статті

ІНСТИТУТУ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ ім.М.Т.РИЛЬСЬКОГО НАН УКРАЇНИ — 85 РОКІВ. Ганна СКРИПНИК

загрузка...

У 2006 р. Інститут мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильсь-
кого НАН України відзначає 85 -ліття від часу
заснування. Ця дата — добра нагода для ос-
мислення й оцінки діяльності наукової устано-
ви на різних етапах її історичного розвитку.
Історія заснування Інституту сягає 1920-х
років, коли за умов відродження та небувалого
розвитку всіх сфер українського культурного
життя було започатковано нові наукові напря-
ми досліджень з етнографії, фольклористики,
музикознавства, театрознавства, образотвор-
чого мистецтва тощо.
Постання ІМФЕ пов’язане зі створенням
Української академії наук (УАН, ВУАН). Ба-
зовими установами Інституту стали народо-
знавчі та мистецтвознавчі підрозділи ВУАН
1920-х років, що були особливо плідним періо-
дом розвитку української народознавчої та
мистецтвознавчої наук. Саме на цей час при-
падає формування науково-організаційних
центрів цих наукових дисциплін. Зокремл, в
рамках Української академії наук виникли такі
провідні етнографічні установи, як Етногра-
фічна комісія (1921) та Музей-Кабінет антро-
пології та етнології імені Хведора Вовка
(1921), Етнологічний відділ (або Відділ примі-
тивної культури і народної творчості) (1928).
1922 р. при Етнографічній комісії ВУАН було
створено Кабінет музичної етнографії ВУАН.
Цим установам, довкола яких гуртувалися ос-
новні наукові сили, належала провідна роль у
розгортанні фольклорно-етнографічних дослі-
джень, створенні джерельної бази народознав-
ства, формуванні кореспондентської мережі,
започаткуванні профільних періодичних ви-
дань (“Етнографічний вісник”, “Матеріали до
етнології”, “Первісне громадянство та його пе-
режитки на Україні ). У царині дослідження
музичного фольклору результативно працював
Кабінет музичної етнографії, очолюваний
проф. К. Квіткою. Широкоформатні мис-
тецтвознавчі студії здійснювалися Кабінетом
мистецтв, який очолював акад. Ф. Шміт, і Ка-
федрою мистецтвознавства та історії українсь-
кого мистецтва під керівництвом О. Нови- цького.
Існував умовний поділ дослідницьких сфер між народознавчими підрозділами ВУАН: Ет-нологічним відділом, Етнографічною комісією 1 Музеєм-Кабінетом антропології та етнології ім. Хв. Вовка. Етнографічна комісія студіюва¬ла переважно усну народну творчість, духовну культуру: народний календар, звичаї та обря¬ди, легенди, пісні, традиційні народні знання, окремі ритуально-обрядові аспекти виробничої сфери тощо. Музей антропології та етнології ім. Хв. Вовка вивчав матеріальний бік побуту і життя народу. Етнологічний відділ (або Відділ примітивної культури) досліджував соціонор- мативну культуру.
Найширшим розмахом збирацької та науко¬вої праці вирізнялася Етнографічна комісія, що почала діяти на базі етнографічної секції Україн¬ського наукового товариства в Києві. Головою Комісії був академік А. Лобода, а керівничим — В. Петров. Комісія ставила завдання об’єднати науковців-етнографів, розгорнути науково-до¬слідну працю, залучаючи місцевих дослідників, їй належала особлива заслуга в експедиційному вивченні продуктивних сил, у створенні нових місцевих осередків “для дослідження… селянсь¬кого і міського побуту та усної народної творчо- сті . До складу Етнографічної комісії УАН вхо¬дили провідні українські вчені: К. Квітка (заступник Голови комісії), М. Гайдай, В. Бі¬лий, В. Білецька, М. Грінченко, В. Кравченко,
С. Терещенкова, В. Петров та ін. З комісією тісно співпрацювали В. Щербина, Д. Яворни- Цький, В. Перетц, К. Копержинський, Ф. Кричевський та чимало інших відомих до- слідників і діячів культури.
Піднесенню наукового рівня діяльності Комісії сприяли матеріали її періодичного ви-дання — Етнографічного вісника» (протягом 1925-1932 років вийшло 10 чисел), — на сто-рінках якого порушувалися теоретичні питання історії та розвитку української етнографії — про сучасний стан та чергові завдання науки, про дефініції основних понять та термінів, про
До 33-річчя Імсмшяуту мисжвщтг&шавсмга, фсліллорисгншсн та еммаяогії їм. М. Т. Рчньськаіо ШАЛ України
зв язок і спільне предметне поле етнології із суміжними дисциплінами — фольклористикою та історією. Належну увагу и сопис приділяв також питанням культури національних мен¬шин, ролі етнографічної спадщини, краєзнав¬ства, фольклористики та музичної фольклори¬стики, які висвітлювалися як українськими, так і зарубіжними дослідниками. Часопис у рубри¬ці “Рецензії” систематично знайомив зі здо¬бутками вітчизняної та зарубіжної періодики.
Результативною була діяльність Музею — Кабінету антропології та етнології ім. Хв. Вов-ка УАН зі створення наукового інструмента¬рію та організації стаціонарних досліджень на місцях. До складу штатних та постійних поза-штатних наукових працівників цього осередку ввійшли А. Носів, А. Онищук, Ю. Павлович, Н. Заглада, Л. Шульгина, €. Дзбановський, Л. Демуцький. Керівником осередку було об¬рано О. Алешо.
Співробітники Музею розробили ряд про-грам, які стали методичним інструментарієм як для їхніх власних студій, так і для аматорів- краєзнавців на місцях, яким Музей надсилав програми-запитальники та інструктивні мате-ріали, надавав методичну допомогу.
На основі розробленого інструментарію працівники Музею-Кабінету стаціонарно до-сліджували окремі села, виробничі галузі. Зок-рема, протягом 1923~ 1924 років вони вивчали гончарство й кошикарство в Слобідці, поблизу Києва; народне будівництво та одяг на Малин — щині і Миргородщині; рибальство, народну їжу та дитячий побут у с. Пекарі на Київщині тощо.
До досліджень цього циклу належать опубліковані розвідки “Українські воскобій-ні”, “Гончарство в с. Бубнівці на Поділлі” та “Прилади для освітлення в с. Бубнівці на По-діллі” Л. Шульгиної; “До питання про еволю-цію ніжки в стільці і столі”, “До питання про еволюцію українського народного орнаменту”, Поліський курінь”, “Про шиття і носіння одягу , “Мисник”, “Вживання кошика та міш¬ка. Матеріали до історії примітивного транс¬порту Ю. Павловича; “Ярмо” Н. Заглади.
На основі тривалих стаціонарних спостере-жень, що проводилися в с. Старосіллі, Н. За-глада підготувала роботу “Побут селянської дитини (1929). Монографія за обраною те-матикою належить до рідкісного в українській иауці напрямку — “етнографія дитинства”.
Становлять значний науковий інтерес до-слідження Н. Заглади про їжу та Л. Шульги¬ної про пасічництво, вміщені у третьому томі ‘ Матеріалів до етнології”.
Розширенню спектра народознавчих сту¬дій та методичного інструментарію сприяла та¬кож робота Етнографічного товариства, ство¬реного при Музеї-Кабінеті антропології. 1928 р. Товариство перейменували на Всеук¬раїнське етнографічне товариство (ВУЕТ). На початок 1926 р. воно вже нараховувало 160 членів. Діяльну участь у його роботі брали А. Онищук, Л. Шульгина, Н. Заглада, Д. Щербаківський, Є. Дзбановський, Н. Ма¬леча та ін. Товариство ставило перед собою ме¬ту об єднати роботу фахівців та крає знавців- аматорів, залучити широкі наукові кола до безпосередніх студій народного побуту. Това-риство спромоглося започаткувати власні ви-дання, зокрема, “Побут” (вийшло сім номерів) та “Записки Етнографічного товариства”. Члени Етнографічного товариства студіювали народні промисли та ремесла, звичаї та обря-довий хліб, традиційні знання та вірування. Ґрунтовністю наукового підходу вирізняються опубліковані в кількох числах “Побуту” роз-відки з народної медицини Поділля С. Вер- хратського “Побутова медицина сучасного се¬ла , “Український медичний фольклор” тощо.
Етнологічний відділ (або Відділ примітив-ної культури) досліджував соціонормативну культуру, форми громадського життя. Дійсни-ми членами Відділу примітивної культури і на-родної творчості стали К. Грушевська (керів-ник відділу), К. Копержинський і Ф. Савченко. В основу діяльності Відділу бу¬ло покладено програмні завдання проектова¬ного М. Грушевським Інституту дослідження пережитків примітивної культури в українській обрядовості, народному світогляді та фолькло¬рі. Фундаментальну дослідницько-пошукову роботу здійснила, зокрема, К. Грушевська з виявлення та наукової систематизації варіантів історичних дум. На засадах новітніх наукових методик вона упорядкувала та опублікувала корпус українських народних дум у двох томах («Українські народні думи» у 2-х тт. (1927, 1931), що й досі залишаються основним дже-релом для дослідників цього жанру фольклору.
У 20-х роках започатковуються дослідни-цькі напрямки в українській етнології, які, не див-

загрузка...

15 5 N 0130-6936 . НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ҐТНОГРАФІЯ • -1/20М
лячись на різноманітні деструктивні чинники та тенденції радянської доби, не втрачають своєї ак¬туальності впродовж усього двадцятого століття.
Передусім українські народознавці дома-гаються позитивних зрушень у розробці нау¬ково-теоретичних питань та методологічних засад розвитку етнологічної науки, її розмежу¬вання із суміжними дисциплінами, визначення її дослідницької сфери. Основні концептуальні положення розвитку української етнології, як і історичної науки загалом, розробив М Гру- шевський, який особисто опікувався перспек-тивою розвитку народознавства, створюючи відповідні наукові підрозділи і добираючи для них кадри, сприяючи започаткуванню науко¬вих шкіл. Важливого програмно-методологіч¬ного значення набула, зокрема, стаття М. Гру- шевського Збереження і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відпо¬відальне державне завдання”. Основні її поло¬ження про державні заходи у сфері екології на¬родної культури, про потребу зберегти якнайбільше фольклорного матеріалу, взятого якнайширше з різних точок погляду як для су¬часної, так і для майбутньої науки” не втрати¬ли своєї наукової значимості й досі. Розвідка М. Грушевського — це властиво своєрідна ці¬лісна програма державного підходу до охорони етнокультурної спадщини. Гідна подиву публі¬каційна діяльність у 20-х — на початку 30-х років народознавчих установ, кожна з яких ма¬ла власне періодичне видання, не давлячись на надмірну економічну скруту цієї доби. Видру¬кувані на сторінках цих періодичних видань праці присвячені не лише матеріальній і духов¬ній культурі українців, а й актуальним народо¬знавчим проблемам зарубіжної етнології.
З являються і фундаментальні узагальнюю¬чі роботи з етнології та фольклористики (О. Андрієвський “Бібліографія літератури з українського фольклору (1930). З-поміж істо-ріографічних досліджень 20-х років виокрем-люється також монографія Ф. Савченка “Забо¬рона українства . Це один із найгрунговніших систематичних викладів розвитку українського руху за національне відродження на підросій¬ських землях України. Дослідження містить ог¬ляд джерел й історіографію, скрупульозно зі¬брані й осмислені дані про україністичну діяльність Комісії для опису Київської шкільної округи, про етнографічно-статистичну експеди¬
цію П. Чубинського, про польсько-українсько- російські взаємовідносини, про передумови створення та причини закриття Південно-За- хідного відділу РГТ у Києві.
До пріоритет шх напрямків діяльності Все-української академії наук (далі ВУАН) вже з часу заснування належали дослідження історії мистецтва, передусім вітчизняного. Вони здій¬снювалися низкою комісій, комітетів, музеїв, секцій, утворених при Першому ВІД/ті лі чи Спільному зібранні ВУАН.
Після об’єднання в червні 1921 р. Україн¬ського наукового товариства (далі УНТ) та ВУАН до складу ВУАН увійшла секція мис¬тецтв УНТ, яка була створена при ньому за ініціативою провідних українських мистецтво¬знавців ще у вересні 1918 р. (перший голова секції — Д. Антонович, секретар — Д. Щер- баківський; згодом секцію очолювали М. Ма- каренко, О. Новицький). По приєднанню до ВУАН у складі секцїї працювали комісії: до- слідження художніх цінностей, вилучених із церков і молитовних будинків України; термі¬нологічних словників з історії мистецтва; реє¬страції пам’яток мистецтва; видавнича.
1 серпня 1921 р. у складі Першого відділу ВУАН було створено Археологічну комісію (голова — Ф. Шміт). Згідно з розробленим ф. Шмітом проектом до п’яти секцій цієї Комі¬сії мали входити і етнографічна, музеєзнавча, архітектурно-монументальна та мистецтвознав¬ча. 1922 р. Археологічну комісію було реоргані¬зовано в комітет, а 1924 р. — у Всеукраїнський археологічний комітет при Спільному зібранні ВУАН. 1925 р. Спільне зібрання ВУАН за¬твердило Президію ВУАКу: голова — О. Но¬вицький, заступник голови — Д. Щербаків- ський, вчений секретар — М. Рудинський. З ініціативи Д. Щербаківського в структурі ВУА¬Ку було створено Мистецький відділ з двома комісіями — студіювання пам’яток монумен¬тального мистецтва та студіювання архівних джерел з історії українського мистецтва.
У 1921 р. з ініціативи академіка Ф. Шміта при ВУАН засновано Софійську комісію (го¬лова — Ф. Шміт), на яку покладалося завдан¬ня комплексного дослідження собору св. Софії в Києві. Перервана на деякий час діяльність цієї Комісії відновлюється з червня 1923 р. у складі Першого відділу ВУАН, головою якої призначено академіка О. Новицького, а за¬
де ез-річчл інституту мжтзцтаознтстш, фольклористики то етнології ім. М. Т. Ршміського ШАШ України
ступником — М. Біляшівського. Комісія при-пинила існування в 1933 р.
1922 р. з ініціативи Ф. Шміта було ство¬рено науково-дослідницьку кафедру мис-тецтвознавства, яку спочатку він і очолив. З 1924 р. керівником кафедри став О. Нови- цький. При кафедрі було закладено окремий кабінет українського мистецтва, а також Му¬зей видатних діячів української науки та мис¬тецтва (кустос — Є. Рудинська), Український театральний музей (керівник — П. Рулін).
У рамках Спільного зібрання ВУАН з 1919 р. функціонував Музей мистецтв (нині — Музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків), праців¬ники якого досліджували широкий спектр пи¬тань історії західного та східного мистецтва.
Упродовж 20-х років академічні народо¬знавчі та мистецтвознавчі наукові установи до- сягли значних результатів: започатковано нові дослідницькі напрямки та солідні періодичні видання, налагоджено тісні контакти між нау-ковцями провідних міст України (Києва, Хар¬кова, Львова, Одеси), створено фундамен¬тальну джерелознавчу базу з українського народознавства, опубліковано ґрунтовні нау¬кові праці узагальнюючого характеру з царини етнографії та мистецтвознавства. У:е це від¬кривало неабиякі перспективи перед україн¬ською гуманітарною наукою. Проте суспільно- політичні реалії розгорнулися інакше: репресивна політика радянської тоталітарної системи початку 30-х років різко зупинила розвиток гуманітарних досліджень в Україні. Нищівного морального та фізичного удару за¬знає як УАН у цілому, так і провідна наукова верства зокрема. Застій у науці посилювався директивно насаджуваними теорією соціаліс¬тичного реалізму та марксистськими догмами. Ідеологічні реформації в гуманітарній науковій сфері, репресії щодо науковців та згортання ці¬лих наукових напрямків згубно вплинули на загальний стан академічної науки, надмірно звузили спектр та можливості дослідження і збереження культурної спадщини народу.
Відбуваються численні реорганізації та лікві — дація установ мистецтвознавчого та народознав- : чого напрямку. Частину наукового складу цих підрозділів було приєднано до Інституту матері-альної культури, а частину — репресовано.
5; Гостра суспільна потреба у створенні спеці-альної академічної установи, об’єктом вивчення
якої була б усна народна творчість, музика, обра¬зотворче мистецтво та звичаєво-обрядова куль¬тура, зумовила прийняття в липні 1935 р. ухвали Президії Академії наук про створення Інституту народної художньої творчості, яка була підтрима¬на загальною сесією Академії наук у червні 1936 р. Відтак з метою компенсації помітних прогалин у народознавчій галузі в рамках Акаде¬мії наук V РСР постає Інститут українського фольклору (з другої половини 1936). Він успад¬кував не лише наукові традиції й досвід, а й архів та науково-документальну базу народознавчих установ 20-х років. Аспірантура при Інституті, відкрита у 1938 р., готувала фахівців з музично¬го і словесного фольклору та етнографії. З 1940 р. постає питання про відкриття в Інституті відділу етнографії. Для висвітлення результатів наукових студій у галузі народної творчості Ін-ститут започатковує періодичні видання — “Ук-раїнський фольклор” (1937-1939), “Народна творчість» (1939—1941).
Першим директором Інституту українсь¬кого фольклору був А. Хвиля (1936—1937), якого у 1937 р. було репресовано. Напередод¬ні Другої світової війни в Інституті плідно пра¬цювали відомі вчені Д. Ревуцький, П. Попов, Ю. Соколов, Ф. Колесса, Ф. Лавров та ін., які провадили значну збирацьку роботу в ца¬рині народної творчості та готували до видан¬ня підручник з українського фольклору.
Під час Другої світової війни Інститут бу¬ло евакуйовано до Уфи (1941) і реорганізовано у відділ фольклору зведеного Інституту сус¬пільних наук АН УРСР. Щодо мистецтво¬знавчих досліджень, то їх згодом було понов¬лено у структурі багатопрофільного Інституту народної творчості та мистецтв АН УРСР, що постав у червні 1942 р. на базі цього відділу. До його складу, крім народознавців, увійшли й мистецтвознавці. Спочатку Інститут очолив фольклорист і музикознавець проф. М. Грін- ченко, автор першої “Історії української музи¬ки” (1922), а з кінця 1942 р. незмінним керів¬ником установи став на два десятиліття голова Спілки письменників УРСР, поет, академік АН УРСР Максим Рильський, який був най¬тісніше пов’язаний з народною творчістю, ос¬кільки, за його зізнанням, “з любов’ю до на¬родної творчості…, здається, і народився”.
У березні 1944 р. Інститут повернувся до Києва й був реорганізований в Інститут мис-
*

инсмижуту тисм ь іщвтп досліде, фольклористики та *яшолоШ
ім, М. 7. Рильського МАМ України
тецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР*. Зусиллями М. Рильського було сформовано етнографічне відділення та відділи фондів, образотворчого мистецтва, фольклору, •тнографії, музики, кіно, театру, славістики, а • акож розпочато видання фундаментальної се¬рії “Українська народна творчість”. Протягом 1947-1958 років Інститут видавав “Наукові записки (т. І-4) з питань мистецтва, фольк¬лору та етнографії, а 1957 р. відновив випуск журналу “Народна творчість та етнографія”, що продовжив видавничу традицію Етногра¬фічної комісії, Відділу примітивної культури і народної творчості, а згодом — Інституту укра¬їнського фольклору. Високий авторитет поета- академіка сприяв утвердженню керованої ним гуманітарної багатопрофільної установи, що стала визначним народознавчим та мистецтво¬знавчим центром.
1964 р. Інституту присвоєно ім’я М. Т. Рильського. Після М. Рильського Ін¬ститутом керували М. Сиваченко (1964-1973), С. Зубков (1974-1987), О. Костюк (1987—2000), Г. Скрипник (від 2000). Від 1994 р. Інститут має сучасну назву. У структурі Інституту функціонують відділи музикознавства, фольклористики, театрознав¬ства, кінознавства, культурології та етноми- стецтвознавства, декоративно-вжиткового мистецтва та народної творчості зарубіжних країн, образотворчого мистецтва, а також Ук¬раїнський етнологічний центр, наукова бібліо¬тека та рукописні фонди.
До пріоритетних наукових напрямів діяль-ності Інституту належать: дослідження етнічної та етнокультурної історії українського народу, історії української етнографи, реалізація широ-кої програми тотального фольклорно-етногра- фічного обстеження України та формування комп ютерної бази даних з етнокультури укра¬їнців та етнічних меншин, створення етногра¬фічної енциклопедії та етнографічних атласів із матеріальної та духовної культури; видання пов- новартісної історико-етнографічної монографії “Українці”, ідея підготовки якої належить ще М. Рильському та К. Гуслистому Колектив працює над підготовкою до видання на паперо¬вих та електронних НОСІЯХ ДРГЯТИТОМНОГП к-пргту- 3 1964 р. — ім. М. Т. Рильського АН УРСР; з 1992 р. — сучасна назва; з 2001 р. — Національної ака¬демії наук України.
су Українська народна спадщина ”, над опублі-куванням рукописних етнографічних матеріалі!• архіву тощо. Ці наукові проекти реалізують співробітники Українського етнологічного цен-тру» ЩО постав у 1999 р. на основі Етнологічно¬го відділу та Українського фольклорно-етногра-фічного центру. Наукові традиції та засади цього підрозділу були закладені як самим ди¬ректором ІМФЕ М. Рильським (який після відкриття цього осередку певний час його очо¬лював), так і К. Гуслистим. Завідувачу цього відділу К. Гуслистому належить заслуга запо- чаткування розробки актуальної тематики з ет¬нічної історії та етногенезу українців, із карто¬графування явищ української етнокультури, з опрацювання концепції створення Музею на¬родної архітектури та побуту України. Помітни¬ми здобутками в царині етнологічної науки в Ук¬раїні позначилася і діяльність Володимира Горленка, який перейняв естафету керівника відділу від К. Гуслистого і сприяв розробці істо¬ріографічних проблем української етнографії та етнографічних атласів.
Напрацювання вчених попередніх десяти¬літь з етнології знайшли успішне продовження у працях сучасних народознавців Інституту, зусиллями яких опубліковано низку фундамен¬тальних робіт: Етнічна та етнокультурна істо¬рія України (т. 1, кн. 2), “Історія української етнографії (т. 1), “Історія української етно¬графії Ф. Колесси, “Українці” (кн. 2, 3) та ін. Співробітники Українського етнологічного центру успішно здійснюють програму тоталь¬ного етнографічного обстеження України
Важливим народознавчим підрозділом Ін-ституту є відділ фольклору, наукові традиції ді-яльності якого сягають академічних установ 20-х років. Активну роботу з дослідження на¬родного епосу, вивчення репертуару та музич За підтримки М. Рильського фольклористами було започатковано серію “Українська народна творчість” (опубліковано 22 томи). Відділ, очолюваний у різні часи відомими українськи¬ми фольклористами (П. Поповим^ Ф. Лавро¬вим, О. Деєм, М. Пазяком, И. Федасом, М. Дмитренком), підготував та опублікував низку монографій із проблем українського епо¬су, народної пісенності, пареміології, з історії української фольклористики тощо. За сучасних умов актуалізувалася потреба підготовки та ви¬дання фундаментальних узагальнюючих праць
з української фольклористики. Особливої ува¬ги заслуговують започаткований колективом п’ятитомний корпус «Українські народні думи”, “Енциклопедія української фольклористики» та “Історія української фольклористики”.
Народознавці Інституту забезпечують ви хід періодичних видань: “Народна творчість та етнографія», “Матеріали до української етно-логії”, матеріали Міжнародних україністичних конгресів; опікуються перевиданням фольк- & лорно-етнографічної спадщини (опубліковано “Українські народні мелодії” К. Квітки у 2-х
(
частинах, “Українські народні думи” К. Гру-
шевської у 2-х томах, історико-етнографічний
нарис “Зятківці” Г. Танцюри у 2-х томах, «Ет-
нографічні писання” М. Костомарова та ін.).
Вагомими науковими здобутками відзнача-ється дослідницька діяльність відділу музико-знавства. Ще в повоєнні роки музикознавці брали активну участь у підготовці фольклори¬стичних видань, у дослідженні народної музич¬ної творчості, весільних пісень, історії україн¬ської музичної фольклористики (праці Л. Ященка, О. Правдюка, С. Грици). Водно¬час дедалі активніше музикознавці цікавляться і професійним музичним мистецтвом, диригент¬сько-виконавськими аспектами музичного мис¬тецтва; досліджуюють питання історії й теорії професійної музичної культури, психології му-зичного сприймання, зв’язки професійної музи¬ки з фольклором; здійснюють історико-теоре¬тичні розробки жанрів і стилів класичної та сучасної музики (праці М. Гордійчука, О. Кос- тюка, А. Іваницького, О. Шевчук, Л. Корній,
A. Калениченка, О. Німкович). Широке коло видань присвячено персоналіям української му-зики (монографії Л. Пархоменко, Б. Фільц,
B. Кузик, А. Терещенко, довідник “Компози¬тори України та української діаспори” А. Мухи та ін.). Колективом підготовлено і опубліковано 5 томів багатотомної “Історії української музи¬ки , а нині вчені відділу під керівництвом А. Калениченка активно працюють над опублі¬куванням праць класичної музичної спадщини, підготовкою і виданням у 3-х томах “Україн¬ської музичної енциклопедії” (вийшов т. 1), те¬матичних збірок та періодичних видань, (“Ма¬теріали до українського мистецтвознавства”,
Українське мистецтвознавство: матеріали, до-слідження, рецензії”), беруть активну участь у музичному житті країни.
З ініціативи М. Рильського в ІМФЕ від- роджуються багаті традиції української славі-стичної науки: 1955 р. відкрито аспірантуру зі слов янської фольклористики, 1959 р. у відділі українського фольклору для дослідження про-блеми ‘Фольклор південних і західних слов’ян» створено групу славістики, яку очо¬лив учений-славіст М. Кравцов. З 1961 р. Ко¬ординаційна рада а актуальних проблем слов яноанавства призначила ІМФЕ ім. М. І. Рильського головною установою в опрацюванні проблеми “Вивчення фольклору південних слов ян», йому доручається коорди¬нація й планування досліджень з цієї проблеми в Україні та Росії.
У 1969 р. рішенням І Ірезидії АН України в Інституті створено відділ слов’янської фольклористики Під керівництвом відомого славіста В. Юзвенко відділ розгортає дослі¬дження над такими пріоритетними науковими темами, як порівняльно-історичне вивчення фольклору слов’янських народів, історія слов янської фольклористики тощо.
У 1988 р. відділ слов’янської фольклори¬стики було реорганізовано у відділ мистецтва та народної творчості зарубіжних країн, який продовжує здійснювати наукові проекти спіль¬но з ученими європейських країн, опрацьовую¬чи проблеми художньої культури слов’ян. У розвитку славістичних досліджень в ІМФЕ велике значення мали і мають Міжнародні з’їзди славістів. Зокрема, у 1983 р. Інститут взяв найактивнішу участь у підготовці і прове¬денні IX Міжнародного з’їзду славістів, що відбувся Києві.
З-поміж численних колективних та інди-відуальних монографічних праць співробітни¬ків цього підрозділу (керівник — Л. Вахніна) виокремлюються роботи та збірки, присвяче¬ні міжслов янським фольклорним і фолькло-ристичним взаєминам, усній народній творчо¬сті та мистецтву слов’янських народів. До найпомітніших здобутків відділу по праву на-лежить унікальне видання Енциклопедичний словник “Художня культура західних і пів¬денних слов’ян (XIX — початок XX ст.),” а також започаткований ним щорічник “Сло- в янський світ”.
Схвальну оцінку наукової громадськості отримала плідна координаційна діяльність, здійснювана славістами Інституту з налаго-
8

ОПІМІШ. НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ • 5/гоов
джснни наукових контактів із ученими Поль¬щі, Болгарії, Чехії, Слочтини, Угорщини Ма кедонії, Росії та Биору’ї.
У 1996 р. сформовано відділ культурології (під заснування і до сьогодні завідувач відді¬лу — І. Юдкін), який постав на основі об’єд¬нання відділу теоретичних проблем художньо¬го розвитку мас, створеного у 1978 р.2 (очолюваний І. Аяшенком), та відділу теорії мистецтва (створений у 1975 р. під керів-ництвом М. Гончаренка). Наукову спадщину цих відділів, яка стала основою розвитку культурології в ІМФЕ, втілено в публікаціях співробітників, досвід яких забезпечив мож-ливості подальшої розробки міждисциплінар-ної, інтеграційної проблематики в багатопро- фільному Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Риль-ського НАН України.
Перу провідних учених цього відділу (І. Юдкін, С. Грица, О. Найден, Т. Руда, Н. Корнієнко) належать фундаментальні та прикладні дослідження (“Мелос української народної епіки , “Орнамент українського на-родного розпису”, “Нариси німецької музичної культури другої половини XX ст.”, “Україн-ський театр у переддень третього тисячоліття” та ін.). Відділ також започаткував серійні публі- кації та збірники Наукові запис.чи культуроло-гічного семінару”, “Мистецтвознавчі аспекти славістики ; Комплексне дослідження духов¬ної культури слов’ян” та ін. ,
Відділ образотворчого мистецтва, що сього¬дні репрезентує мистецтвознавчі дослідження Інституту, розпочав свою роботу у червні 1942 р. в місті Мрі під керівництвом проф. В. Заболотного. До складу відділу вввійшли О. Шовкуненко, К. Трохименко, М. Шаронов, Л. Калениченко, І. Шульга. Уже в цей період відділ розпочав роботу, пов’язану із написанням синтетичного дослідження україн-ського мистецтва в площині його історичного розвитку, та підготовку матеріалів короткого курсу Історія українського мистецтва”. Нау-ковці сформували методику та приступили до укладання Словника українських художників ”. Не зважаючи на важкі евакуаційні умови праці, відділ не обмежився лише творчою роботою
2 Згодом цей відділ мав ще одну назву — відділ етноми- стецтвознавства (1989).
своїх співробітників, але й став центром, навко¬ло якого гуртувалися українські художні сили.
З переїздом Інституту народної творчості та мистецтв Академії наук УРСР до Києва роботу відділу було відновлено в новому фор¬маті, що виявилося в істотному кадровому роз¬ширенні, чіткому профілюванні науково-до¬слідних робіт.
Особливо плідно співробітники відділу працювали у 60-х роках над створенням широ-ких підсумкових праць. Зокрема, у цей період з’являються друком такі роботи, як “Мисте¬цька спадщина Т. Шевченка” (в 4-х то- мах, 5-ти книгах), “Історія українського мис¬тецтва (в 6-ти томах, 7-ми книгах); підготовлено до друку 7, 8 та 9 томи “Истории искусств народов СССР”
Новии етап наукової діяльності колективу образотворців розпочався з проголошення не-залежності України. Науковці відділу (завіду-вач — В. Фоменко) приступили до створення нової версії Історії українського мистецтва” у 5-ти томах (нині вийшов друком т. 4), до під-готовки нового академічного видання худож-ньої спадщини Т. Шевченка (вийшов друком т. 7), до укладання словника українських ху-дожників.
ПотреОа створення синтетичної фундамен-тальної праці з історії народного мистецтва спри¬чинилася до постання нового підрозділу — відді¬лу декоративно-вжиткового мистецтва (науковий керівник — чл.-кор. АМУ Т. Кара- Васильєва). Нині його співробітники зосередили свою увагу над написанням колективної моногра¬фії Історія українського декоративно-приклад- ного мистецтва” (у 3-х томах).
В Інституті функціонує також відділ теат- рознавства, який постав у повоєнний час — у середині 40-х років. Протягом 1946-1960 років він поєднував театрознавців та кінознав¬ців і мав назву “Відділ театру і кіно”, а з 1960 року дістав сучасну назву. Нині — це науково- дослідний центр вивчення актуальних проблем історії й теорії української театральної культу¬ри в усіх и жанрових, видових і стилістичних розгалуженнях.
За часів незалежності під керівництвом ві-домого театрознавця Ю. Станішевського відділ працює ^ над фундаментальною колективною працею “Історія українського театру” (у 3-х то-мах) та Малою театральною енциклопедією”.
до ю-річчя інституту мистшцтш^мвшст^ фольклористики то ШМОЛОІІЇ Ш. М. Т, Рильського ШЛИ України
Ці узагальнюючі роботи мають репрезентувати розвиток національної театральної культури впродовж кількох сто.хіть та ознайомити широ-кий загал читачів з видатними діячами українсь¬кого театру. До здобутків колективу цього під¬розділу належать фундаментальні роботи Ю. Станішевського “Український балетний театр” та “Національна оперг України”. Велика заслу¬га належить співробітникам відділу в підготовці висококваліфікованих кадрів у галузі театро-знавства і театральної критики, у проведенні на-ціональних і міжнародних театральних фестива-лів і конкурсів.
Перші кінознавці почали працювати в Ін-ституті вже у складі відділу театру і кіно, яким упродовж 1953-1969 уроків керував доктор мистецтвознавства М. Иосипенко. З 1961 р. в Інституті створено відділ кінознавства, який з 2005 р. перейменовано у відділ кіномистецтва і телебачення (завідувач — С. Тримбач).
До здобутків цього підрозділу відноситься низка видань (тритомна “Історія українського радянського кіномистецтвознавства 1917—1954 рр.”, “Романтизм в українському кіномис-тецтві ’, “Український біографічний кінодовід- ник ). О. Рутковським підготовлено до друку унікальне видання “Український словник екран¬них медіа , а С. Іримбачем — монографія про творчість О. Довженка. Нині відділ розпочав роботу над “Довженківською енциклопедією”, що має узагальнити всі попередні дослідження довженківської спадщини, а також відкрити до¬сі невідомі аспекти його діяльності.
Предметом гордості колективу Інституту є Наукові архівні фонди рукописів та фоноза- писів, які 2004 р. Кабінетом Міністрів Укра¬їни визнано національним надбанням. Інсти-тутський архів — одне з найбагатших джерел у забезпеченні фактографічними даними наро-дознавчої та мистецтвознавчої наук. Він скла-дається з рукописної частини та фоноархіву і нараховує 1,5 мли. архівних аркушів (понад 20 тис. одиниць зберігання) із записами зраз¬ків народнопісенної традиції, звичаєво-обря¬дової культури. У складі фондів — листування та особисті документи відомих діячів України М. Біляшівського, В. Гнатюка, Б. Грінченка, К. Грушевської, М. Драгоманова, М. Біло- зерського, Я. Новицького, С. Таранушенка, Д. Яворницького, М. Лисенка, Я. Степового, П. Козицького, М. Вериківського, М. Грін¬
ченка, П. Реріха та багатьох інших, а також документи наукових установ (НТШ, Етно-графічної комісії, Кабінету музичної етногра-фії, Товариства Південно-російських худож-ників тощо).
Унікальним національним надбанням є фо-нотека фондів, що налічує понад 3 тис. од. зб. фонозаписів, а також записів на фоновали- ках — воскових циліндрах, що обіймають мате-ріали першої половини XX ст. і представляють записи дум, псальмів, інструментальних творів кобзарів та л-рників.
Наукова бібліотека Інституту фактично постала на основі книгозбірні Інституту укра-їнського фольклору, який у свою чергу успад-кував матеріали Етнографічної комісії” та “Кабінету музичної етнографії”. До інститут-ської книгозбірні було передано фольклорні та етнографічні матеріали з Музею антропології та етнології ім. Ф. Вовка. Для започаткування бібліотеки Інституту українського фольклору бібліотека Академії наук передала архів та друковані праці П. Козицького, М.Тутковсь- кого, В. Пухальського, П. Демуцького, М. Лисенка. Передвоєнні фонди бібліотеки налічували близько 16 550 кн. од.
До бібліотеки передано колекцію українсь¬кого музикознавця і фольклориста, заслуже¬ного діяча мистецтв, фундатора національного історичного музикознавства М. Грінченка (7000 книг). Суттєво поповнилися книжкові, фонди і за рахунок придбання приватних ко¬лекцій. Так, у дар бібліотеці було передано книги Г. Сухобрус, А. Жуковського, Я. При- липка, О. Правдюка, М. Гордійчука, В. Ав- раменка, М. Дремлюги. 1962 р. у книгозбірні нараховувалося 4 696 одиниць іноземної літе¬ратури з мистецтвознавства, музики, кіно, те¬атру, фольклору та етнографії.
З листопада 1959 р. розпочалася робота зі складання бібліографічної картотеки за профі-лем діяльності Інституту. Зокрема, було ство-рено каталоги і картотеки іноземної літератури (алфавітний, систематичний), картотека періо¬дики, тематична картотека статей із іноземних журналів та збірників.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.