Статті

ПРОЄКТ НАЙНОВІШОЇ РЕДАКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

загрузка...
У заголовку цієї статті помилки нема. Саме так слово “проект” надруковано на обкладинці й титульній сторінці проекту найновішої (підписа­но до друку 20 серпня 1999 року) редакції право­писного кодексу нашої мови. Книжка видана обме­женим тиражем — 100 примірників, бо призначена лише для обговорення, а не для користування. Це поки що тільки пропозиції, які розглядатиме пра­вописна комісіл і гбо прийме, або не прийме.

Отже, як можна судити вже з підзаголовка до цього видання, пропонуються певні правописні зміни. І справді, порівняно з правописом 1993 року видання тут дещо змінено. Зокрема, щодо незвич­ного написання слова “проект”, яке наша підсвідомість сприймає як помилкове, ненорма­тивне, то не все так очевидно. Це слово запозичене з латинської мови, де воно звучало й звучить як ргоіесШв — зі звуком й. І в сербській мові воно має той самий звук — проіекат, і в чеській, словацькій, польській, словенській мовах теж, де пишеться од­наково — рго;е/с£. До речі, і в російському написанні цього слова є буква є: проект. То чому ми маємо писати й вимовляти інакше, ніж інші слов’яни? Тим більше що наша мова уникає збігу голосних, тоб­то зіяння. Такий у ній діє закон.

Саме з метою наближення вимови запозичених слів до норм української вимови (а така тенденція існує в усіх мовах) у проекті запропоновано напи­сання букви я після і: фіялка, матеріал, геніаль­ний, фіякр і под. (пор. у сербській мові: материіал, генщалан, фщакер). Таке написання поки що не­звичне. Але з часом воно ввійде в звичку, як стали звичними написання й вимова зі вставленим звуком й між двома голосними звуками відповідно до фоне­тичних законів української мови таких іншомов- .


69

 

них слів, як абітурієнт (від лат. abiturientis), дієта (від гр. dieta), карієс (від лат. caries) тощо.

Усуненню неприродного для української мови збігу голосних сприятиме й правописне положення про передачу іншомовного дифтонга типу аи через ав: автор, авдиторія, авдієнція, інавгурація, лавре- ат, павза і под. Разом з тим правопис не відкидає й вживання сполучення голосних ау, якщо заміна його через ав утруднює сприймання слова: джоуль, клоун, Пауль, Штраус.

У проекті правопису рекомендується в запозиче­них словах уникати зайвого дублювання звука й: якщо в чинному правописі видання 1993 року, як ви­няток, узаконено написання слів Гавайі, Гойя, Си- во*’л, Фейербах, майя, фойє із, безперечно, зайвою буквою й, то тут ці слова пропонуються у більш раці­ональному написанні: Гаваї, Ґоя, Савоя, Феєрбах, мая, фоє. Пишемо ж рояль, фаянс.

Досить складні й заплутані правила написання букв і та и в словах іншомовного походження, як їх сформульовано в чинному правописі: по-іншому ці букви вживаються в загальних назвах, по-іншому — у власних особових, а ще по-іншому — у власних гео­графічних назвах. І виходить, що в загальних назвах пишемо букву и: дизель, ришельє, сі’лует, сименс (одиниця електричної провідності), диксиленд (вид джазової музики), сисаль (волокно з листків агави), сибарит, а в аналогічних власних назвах людей пи­шемо букву і: Дізель (прізвище німецького винахідни­ць), Рішельє (прізвище французького кардинала), де Сілует (прізвище французького діяча 18 ст.), Сіменс (прізвище німецького винахідника); так само в од­нозвучних географічних назвах — Діксіленд (роз­мовна назва Півдня США), Сісаль (порт на півост­рові Юкатан, звідки походить назване вище волокно), Сібаріс (давньогрецька колонія в Італії, від назви якої й пішло слово сибарит). Іноземне ім’я людини потрібно писати Фрідріх, а як писати на­зву німецького містечка — Фрідріхсфельд чи Фрид- рихсфельд?


70

 

Щоб уникнути цієї плутанини, новий проект правопису правило “дев’ятки”, яке поки що сто­сується лише загальних назв, поширює на всі іншо­мовні запозичення, зокрема й на власні назви: після дев’яти букв д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р перед наступ­ним приголосним, крім й, пишемо букву и. В усіх інших випадках (якщо це слово не потрапило до винятків) пишемо і. Таким чином, незалежно від того, власна це чи загальна назва, писатимемо од­наково дизель і Дизель, ришельє і Ришельє, сименс і Сименс та ін. Адже в тих мовах, звідки запозичено ці слова, нема різниці у чимові загальних і власних назв. Можливо, спочатку буде й незвично писати й вимовляти, скажімо, Дидро чи Расин (хоч у фран­цузькій мові ці прізвища вимовляються з тверди­ми приголосними д і с, а наступний голосний ближ­чий до нашого и, аніж до і), але ж ще І.Котляревський писав не Дідона, як ми тепер пи­шемо, а Дидона, не Сівілла, а Сивіла, і це сприйма­лося як норма.

Щодо подвоєння приголосних у словах іншомовно­го походження, то в проекті пропонується писати без подвоєння ще й слова анали, бруто, нето, тона, мадона (у правописі 1993 року видання вони подають­ся з подвоєнням). Менше винятків — менша ймовірність помилок. Водночас розширено список тих запозичених слів, у яких стався збіг приголосних на межі префікса й кореня.

У власних нчзвах подвоєння букв пропонується зберігати, як це було й у попередніх виданнях іраво- пису. Справді, коли йдеться про власні назви лю­дей, то тут це доцільно робити для точної іденти­фікації особи. Але в географічних назвах — чи не все одно, напишемо ми Аппеніни, Апенніни, Апенінни чи без жодного подвоєння Апеніни? Адже пишемо ми назву Лісабон без подвоєння, хоч у російській мові пишуть Лиссабон. Американці назву своєї найбіль­шої ріки Mississippi пишуть з трьома подвоєннями, ми передаємо її лише з одним: Міссісіпі. Але так само було б зрозуміло, про який географічний об’єкт —

загрузка...


7 і

 

ідеться, якби ми цю назву записали без жодного подвоєння: Мгсісгпі. Чи, скажімо: Мароко, Голандгя. І в такому разі не потрібно було б кожного разу за­зирати в орфографічний словник. Адже чехи пи­шуть без подвоєння — Магоко, Ноіапсізко; поляки — Магоко, Ноіапсііа (хоч: Мтшрг); серби — Мароко, Холандща, Мисисипи.

У проекті найновішої редакції правопису доклад­ніше, ніж це було зроблено в попередньому виданні, сказано про вживання букви ґ. У загальних та в гео­графічних назвах іншомовного походження реко­мендується, незалежно від того, який звук чується в мові-джерелі — г чи ґ, вживати лише букву г: агент, геніальний, глобус, Гвінея, Па^агРій, Чикаго (так уже узвичаєно в нашій писемній та усній мові). Але у власних назвах людей обидва ці звуки слід роз­різняти, як це робиться в мові-джерелі: Магатма Ґанді, Фридрих Геґель, Ґустав Герц. Щодо незапо- зичених слів або запозичених давно, то в них буква ґ пишеться відповідно до вимови: аґрус, ґава і т.д. Це стосується й власних українських назв: Ґалаґан, Ґжицький, Мамалиґа (прізвища), Ґорґани, Уґля (гео­графічні назви на Закарпатті). Таке розв’язання проблеми з цими двома буквами в українській мові видається найбільш раціональним.

В окремих словах грецького походження (а та­ких слів у нашій мові є чимало) допускається вжи­вати паралельно ф і т, як вживаємо в іменах Тадей і Фадей, Методій і Мефодій, Марта і Марфа, як- от: кафедра — катедра, логарифм — логаритм, міф — міт, орфографія — ортографія, Гефсимансь- кий — Гетсіїманський, Голгофа — Голгота і под. Але пишуться тільки з буквою т такі слова, як: ортодоксальний, ортопед, ритм, катет, термос, Бористен, Текля і под.

В українській мові м’якими можуть бути тільки зубні приголосні д, т, з, с, дз, ц, л, н у будь- якій позиції та р лише перед голосними, ще по­м’якшуються подовжені шиплячі (збіжжя, клоччя, піддашшя). Тим часом у деяких запозичених книж­

 

ним шляхом словах, як бюджет, бюро, купюра, кю­вет, бязь, гяур, Гюґо, Мюнхен, Кяхта і под., ми насильно робимо м’якими ті звуки, які в нашій мові трохи пом’якшуються лише перед і, але не перед а чи у. Тому автори проекту цілком слушно запропонували в таких словах ставити, відповідно до правил української вимови, апостроф: б’юджет, б’юро, куп’юра, к’ювет, б’язь, г’яур, Гюґо, М’юн- хен, К’яхта і под. (так само, як ми вже пишемо його, наприклад, у словах комп’ютер, Х’юстон, Рейк’явік).

У пропонованому проекті правопису нарешті знай­дено зважений підхід дп написання слова nie. Про нього в Словнику українсько* мови сказано: “Те саме, що половина”. Воно, як і слово половина, вимагає після себе родового відмінка. Тим часом його досі трактували як префікс чи префіксоїд і вимагали пи­сати разом навіть з власними назвами. У проекті пра­вопису слово nie визнається як самостійне і робиться висновок: якщо іменник при ньому виступає у формі родового відмінка однини, то nie слід писати окремо, бо воно в такому разі має значення “половина”, на­приклад: nie аркуша, nie дороги, nie огірка, nie яблу­ка, nie України, nie Європи.

Два нововведення, запропоновані в проекті право­пису, про які піде мова далі, видаються менш доціль­ними.

Перше — це намір повернути давнє закінчення -и в родовому відмінку однини іменників III відміни. У давнину, на певному етапі розвитку української мови, сталося ототожнення звуків і та и (на письмі вони тоді позначалися відповідно буквами и та ы). Отже, прадавня форма родового відмінка однини іменника III відміни [радості] закономірно була перетворилася на [радости]. Ще Т.ПІевченко писав (користуючись російською графікою): благо- даты, сповиды, висты. Але з якихось причин закін­чення -и прижилося не в усіх іменниках третьої відміни, у частини з них залишилося закінчення -і, і далі, з волі чи не з волі мовознавців, сталося вирі­

 

внювання закінчень іменників III відміни, які всі були переорієнтовані на -і. У проекті правопису пропо­нується повернутися до попереднього стану: “У ро­довому відмінку однини іменники III відміни на -ть за другим приголосним кореня (основи), а також сло­ва кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь мають за­кінчення -и: вісти, незалежности, радости, смерти, чести; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси. Усі інші іменники мають закінчення -і: боязні, галузі, ночі, осі, печі, подорожі, тіні, сталі та ін.” Внаслідок такого повернення до давніх форм, по-перше, втра­чається уніфікація закінчень іменників III відміни і, по-друге, виникають омонімічні форми, як-от: дерть — дерти, круговерть — круговерти, борть — борти, масть — масти, напасть — напасти, повсть

—     повсти, брость — брости, кисть — кисти, ко­ристь — користи, парость — парости і под. Очевид­но, зважаючи на це і на те, що всякі правописні но­вації сприймаються суспільством неохоче, тим більше якщо вони, ці новації, не підкріплюються роз­мовною мовою і не випливають із сучасних мовних законів, варто було б не наполягати на прийнятті цієї зміни до чинного правопису.

До IV відміни, крім іменників, котрі при відміню­ванні приймають суфікс -ат-, належать ще п’ять іменників, у яких при відмінюванні з’являється суфікс -єн-: ім’я, плем’я, сім’я (з наголосом на першо­му складі), тім’я, вим’я (причому останні два вже радше відмінюються як іменники II відміни). У них, за чинним правописом, у родовому відмінку однини слід писати закінчення -і, а в усіх інших іменників цієї відміни в цій формі пишеться закінчення -и, пор.: кого? чого? — качати, але імені. У проекті пра­вопису пропонується для вирівнювання парадигми і в іменниках із змінним суфіксом -єн- у родовому відмінку однини так само писати закінчення -и.

Друге запропоноване нововведення, яке навряд чи доцільно робити, — це написання букви и на почат­ку деяких слів, як сказано в проекті, “особливо пе-

 

гие, иноді, инколи, ипший, индик, ипій, иржа, иржа- ти, ирій, ирод, икати та похідних від них. Справді, початковий звук у цих словах у деяких мовців більш низького творення, ніж звук і. Але чи заради цього треба збільшувати кількість правописних винятків? У давнину жодне слово в українській мові не могло починатися звуками а та е, але від цього ці звуки не зникли з нашої мови.

З чимось, що пропонується в проекті, можна погоджуватися, з чимось не погоджуватися, але найбільше зауважень викликає сама структура Українського правопису як нормативного акту.

Часол. складається враження (а воно так і є), що тут основне не правопис, а фонетичні явища, сло­вотвір чи словозміна. Бо як можна зрозуміти те, що чергування о, е з і подано безвідносно до право­пису і та и; префікси й суфікси виділено в окремі підрозділи, хоч вони пишуться в основному за тими самими правилами, що й корені слів; відмінювання власних назв розглядається окремо від відмінювання загальних назв, хоч вони відміню­ються однаково, лише з деякими, зовсім незначни­ми особливостями. Чому окремо виділено правопис слів іншомовного походження, коли на них поши­рюється абсолютна більшість правил написання незапозичених слів? (Інша річ — способи передаван­ня тих чи інших іншомовних звуків засобами ук­раїнської мови.) Деякі правила викладено надто ба­гатослівно, за частковими явищами іноді губляться закономірності. Усе це тільки усклад­нить користування правописом.

Мені бачиться така структура Українського правопису.

Перший розділ — “Літери на позначення приго­лосних звуків”. У ньому може бути такий поря­док: 1) вживання букв г і ґ (зокрема й в іншомовних словах, без цього тут не обійтися), щ, буквосполу- чень дз і дж] 2) написання дзвінких і глухих (у тому числі й у префіксах): 3) вживання м’якого

 

знака; 4) вживання апострофа (зокрема й на межі префікса та кореня/ в іншомовних словах); 5) под­воєння букв (і в іншомовних словах теж); 6) спро­щення в групах приголосних (без згадки іншомов­них слів тут теж не обійтися); 7) чергування приголосних; 8) зміни приголосних при додаванні суфіксів -ськ{ий), -ств(о); 9) правопис прикмет­ників, утворених від географічних назв і назв на­родів; 10) зміни приголосних при творенні сту­пенів порівняння прикметників та прислівників; 11) уподібнення приголосних і позначення їх на письмі.

Другий розділ — “Літери на позначення голос­них звуків”. Тут розглядається розрізнення пар звуків в основах слів (у коренях, префіксах і суфік­сах) та позначення їх на письмі: 1) а о (у тому числі й чергування цих звуків); 2) о — у (у т\лму числі й перехід о в у); 3) е — и (у тому числі й чер­гування їх); 4) и — і (у тому числі й правопис їх в іншомовних словах); 5) чергування о, е з і ; 6) чергу­вання е з о; 7) вживання букв я, ю, є, г, й (зокрема й в іншомовних словах); 8) знак наголосу; 9) правила переносу.

Третій розділ — “Засоби милозвучності мови”. У ньому розглядаються: 1) випадні о та е, встав­ний і після префіксів; 2) чергування у — в; 3) чергу­вання і — й\ 4) чергування з — із — зі (зо); 5) вжи­вання варіантів частки (постфікса) -ся, -сь\ 6) випадіння кінцевих голосних у деяких словах типу знову — знов, скоріше — скоріш, співає — співа.

Четвертий розділ — “Уживання великої і малої літер”. У проекті на це відводиться 11 параграфів (33 сторінки), проте цей матеріал можна подати компактніше, визначивши основні принципи напи­сання великої букви.

П’ятий — “Правопис складних слів” (зокрема й правопис складних і складених географічних назв).

Шостий розділ — “Правопис закінчень іменних частин мови”. Тут зокрема слід би й сказати, які


76

 

«


незапозичені й запозичені іменники не відміню­ються, які особливості у відмінюванні деяких власних назв.

Сьомий розділ — “Правопис дієслівних форм”.

Восьмий — “Правопис незмінюваних частин мови” (прислівників, прийменників, сполучників, часток, вигуків).

Розділ дев’ятий — “Особливості правопису ук­раїнських власних назв”.

Десятий розділ — “Передавання звуків в іншомов­них слов’янських власних назвах”.

Одинадцятий розділ — “Передавання звуків в іншомовних неслов’янських загальних і власних на­звах”.

Дванадцятий розділ — “Пунктуація простого ре­чення”: 1) розділові знаки в кінні речення; 2) розділові знаки в простому неускладненому реченні; 3) розді­лові знаки при однорідних членах речення; 4) виді­лення відокремлених членів речення; 5) виділення вставних слів і речень; 6) виділення вставлених слів і речень; 7) виділення слів-речень і вигуків.

Тринадцятий — “Пунктуація складного речення”: 1) розділові знаки між частинами складносурядного речення; 2) розділові знаки між частинами склад­нопідрядного речення; 3) розділові знаки між час­тинами складного безсполучникового речення; 4) розділові знаки в періоді.

Чотирнадцятий розділ — “Оформлення прямої мови”.

Можливо, це й не найоптимальніший план ви­кладу правописних правил. Можливо, не все тут враховано. Але тільки чітке, логічне розташуван­ня матеріалу дасть змогу уникнути зайвих по­вторів, частих відсилань до інших параграфів, ве­ликої кількості приміток, зробить виклад компактнішим і тим полегшить користування правописом.

Поява проекту найновішої редакції Українсько­го правопису радує всіх, кому болить отой право­писний хаос, який зараз панує в українських ви­


77

 

даннях. Правописний різнобій негативно позна­чається на грамотності учнів, утруднює сприй­мання текстів, гальмує процес утвердження ук­раїнської мови як державної.

Майбутній Український правопис мені уяв­ляється як кодекс, у якому буде всебічно й неупе- реджено враховано закони сучасної української літературної мови, чітко, лаконічно й дохідливо сформульовано правописні правила і який надалі має стати єдиним, загальнообов’язковим і ста­більним. Цей правопис повинен бути правописом для всіх, хто користується українською мовою чи тільки вивчає її, а не лише правописом для нау­ковців.

І  останнє. Після остаточного схвалення найновішої редакції Українського правопису Правописною комі­сією треба домогтися від уряду, від Кабінету Міністрів, щоб його було затверджено як державний документ, обов’язковий до неухильного виконання на всій території України.

Київ, 5.03.2000 р.


Українська мова і література. — 2000. — №13. — С. 1—3.
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.